Розділ 12. Політичні та правові вчення в Західній Європі в першій половині XIX ст

Основні напрями політичної думки

Внаслідок швидкого розвитку капіталізму виявились усі су­перечності всередині капіталістичного суспільства, які й визначи­ли основні риси політичної думки.

З розвитком капіталізму й утвердженням буржуазії біля керма політичної влади зросла й посилилась класова боротьба проле­таріату проти неї.

Ворогом номер один для буржуазії став відповідно проле­таріат, тому вона намагалася зміцнити власні позиції за рахунок компромісних угод з дворянством. Союз буржуазії і трудящих, який створився, коли буржуазія йшла до влади, тепер розпався безповоротно. Із захопленням влади буржуазією, її ідеологія різко змінилась. Якщо в боротьбі за владу вона висувала революційні гасла про свободу і рівність, то після її завоювання ці гасла були відкинуті. Почався рішучий перегляд природно-правового вчен­ня, принципів народного суверенітету та інших демократичних ідей, що висувались на початку буржуазних революцій.

Виникла й посіла домінуюче місце ідеологія буржуазного лібе­ралізму - ідеологія буржуазії, яка протиставила себе народу, во­рожа народу. Проголосивши своїм гаслом ідею свободи, буржуаз­ний лібералізм висував вимогу невтручання держави в економіку і приватне життя буржуазії (свободу конкуренції).

Вимоги буржуазних лібералів зводились до формально-демок­ратичних свобод і ворожнечі до скільки-небудь послідовної демок­ратії (а надто революції), визнання єдиним можливим засобом перебудови суспільства - реформи.

Ці ідеї найкраще відбились у творах Бенжамена Констана та Ієремії Бентама. У цей самий період певна частина буржуазії (не­значна) виявила реакційні тенденції відмови від лібералізму і від­вертого наступу на пролетаріат. Висувалися гасла про ліквідацію вже завойованих демократичних прав і свобод.

Однією з таких теорій і було вчення О. Конта (про солідар­ність), яке пізніше, в епоху імперіалізму знайшло сприятливі умо­ви для розвитку і сформувалось як теорія так званого позитивізму. Третім (або другим з основних) був напрям утопічного соціалізму, в ідеях якого відбився стихійний протест робітників і напівпролетарських мас, проти нових капіталістичних порядків, пригнічення і бідності, а також велись пошуки шляхів нового справедливого ладу. Цей напрям репрезентували видатні утопісти-соціалісти: у Франції - Сен-Сімон і Фур'є, в Англії - Оуен.

 

Бенжамен Констан

Політичну програму буржуазії, яка захопила владу у Франції, викладено в теорії Бенжамена Констана (1767-1830 pp.).

У перших творах, обстоюючи інтереси буржуазії, Констан за­перечував феодальну реакцію ("Про реакцію"), а також револю­ційну диктатуру якобінців і "крайнощі" революції ("Про дії теро­ру 1797").

У 1814 р. з'явилася праця Констана "Роздуми про конституції і їх гарантії", в якій він виявився прибічником конституційної мо­нархії як політичної форми компромісу між дворянством і бур­жуазією. У 1816-1820 pp. вийшла друком основна його праця - "Курс конституційної політики" (або "Принципи політики"), в якій Констан докорінно переглянув вчення Pуcco про необмеже­ний народним суверенітет. Він не відкидав цей принцип взагалі, але реформував його, пристосував до політичних домагань фран­цузької буржуазії.

Констан заявляв, що неважливо, кому належить влада, важли­вий ступінь цієї влади.

Намагаючись обґрунтувати "невтручання держави в економіч­ну сферу" - умова, що забезпечує свободу конкуренції підприєм­ців, Констан заявляє, що для свободи індивіда потрібно, щоб вла­да, кому б вона не належала, була обмежена індивідуальними правами громадян. Розуміння свободи Руссо, - зауважував Конс­тан, - запозичене у давніх народів. Індивід у стародавніх держа­вах знав тільки політичну свободу, а саме свободу участі у справах держави, але він не мав особистої, громадянської свободи, яка пе­редбачає незалежність особи від державної влади.

Для нових народів, вважав Констан, характерне прагнення бути якомога далі від політики. "Свобода, - зазначав він, це макси­мально можлива незалежність від державної влади". (Порівняємо Монтеск'є: "Свобода - це право робити те, що дозволено зако­ном".) Констан розумів цю незалежність у тому, що людина по­винна бути незалежна в особистому житті (свобода зборів, совісті, переміщення, від свавільних арештів). Свобода - це також свобо­да економічна - свобода промисловості, а також вибору в демок­ратичні органи посадових осіб і право подавання петицій.

Констан відверто проголошував, що в сучасній йому державі багатство є сила, яка може бути застосована в усіх випадках і яка неминуче опановує владу. В цьому Констан не вбачав ніякої загро­зи для свободи і незалежності громадян, тому що свобода, яку він захищав, - це свобода багатіїв, Констан заперечував втручання держави в особисті та госпо­дарчі справи індивідів.

Таким чином, "свобода промисловості" зводиться у Констана, по-перше, до нічим не обмеженої свободи конкуренції і, по-друге, до повної відсутності регулювання взаємин праці й капіталу, а саме до свободи експлуатації. Наприклад, регламентацію заробіт­ної плати Констан називав "огидним насильством".

Заперечуючи ідеї народовладдя, Констан вказував на два спо­соби забезпечення свободи і обмеження суверенітету державної влади: силу суспільної думки і поділ влад. Згідно з Констаном формою організації суспільної думки є буржуазний парламент, який забезпечує особисту свободу власника. (Зауважимо, що Кон­стан піддавав сумніву те, що парламент є органом народного представництва.) При цьому він вважав, що гідними виразниками суспільної думки є тільки власники й тому відверто захищав май­новий ценз, висловлювався проти виплати винагороди депутатам (як і Десницький). "Ті, кого бідність прирікає на постійну залеж­ність і кого вона засуджує на щоденну працю, не мають розуму більшого, ніж діти, і не більше, ніж іноземці, зацікавлені в націо­нальному добробуті".

Щоб сформувати правильні судження, потрібно дозвілля (як у Аристотеля), а воно під силу лише багатим. Крім того, неімущі, якщо дати їм політичні права, прагнутимуть захопити власність, що відповідно суперечить інтересам власників.

Другий засіб - поділ влад. На відміну від Монтеск'є Констан розрізняє п'ять влад:

· влада постійна - це верхня палата парламенту з успадкова­них перів;

· влада, яка репрезентує суспільну думку - це влада нижчої палати з обраних власників;

· влада виконавча;

· влада судова;

· влада короля.

Констан проголошував, що королівська влада є особливою, яку не можна ототожнювати з виконавчою. Королівська влада виви­щується над усіма іншими: "Він (король) ніби ширяє над усіма людськими хвилюваннями, створюючи особливу сферу величі й неупередженості".

Цим самим Констан обстоював конституційну монархію з ши­рокими правами монарха. На практиці тогочасної Франції це оз­начало захист реставрації монархії Бурбонів. (Слід зауважити, що підтримуваний відомою панною Жерменою де Сталь, Констан свого часу протестував проти консульського режиму Бонапарта, за що був вигнаний із Трибунату за надто широке трактування по­няття свободи.)

До перелічених влад Констан приєднує ще й владу муніци­пальну, яка, на його думку, має бути незалежною від усіх інших влад.

Отже, вчення Констана просякнуте страхом перед зростаючою політичною активністю експлуатованих народних мас, намаган­ням зміцнити позиції буржуазії шляхом компромісу (угоди) з дворянством.

 

Ієремія Бентам

Ієремія Бентам (1748-1832 pp.) - виразник ідей буржуазного лібералізму в Англії. Народився в Лондоні у сім'ї адвоката. З юна­цьких років займався літературною творчістю і зажив великої популярності. Уже в перших своїх творах ("Анархічні софізми" та iн.) Бейтам відкидав теорію "природного права", так як вона, на його думку, анархічна, її зміст дуже невизначений і тлумачиться по-різному. "Слово "природне право", - заявляє Бентам, - ме­тафора. Природні в людині якості та здібності, а право є встанов­лена законом гарантія, яка охороняє дії цих якостей і здібностей. Тому ставити "природне право" поряд або вище від позитивних законів становить перекручення понять. Це зброя всіх революціо­нерів... Неможливо спілкуватися з фанатиками, озброєними "природним правом, яке кожен розуміє по-своєму і застосовує як йому заманеться".

Беззмістовним і химерним, на його думку, є також поняття "суспільний договір", так як держави створювались насильством і стверджувались звичкою. Бейтам обгрунтовано критикував фран­цузьку Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. Він стверд­жував, що ідея прав особи веде до обґрунтування анархії, опору державній владі. "Право", яке протиставляється закону, "є най­більшим ворогом розуму і найстрашнішим руйнівником уряду". Бентам визнавав реальним правом лише те, яке встановлене державою. Проте оскільки чинне законодавство недосконале, то "законодавство повинно, нарешті, знайти непорушні засади в по­чуттях і досвіді".

В основу свого вчення про мораль, державу і право Бентам, спираючись на низку ідей Гедьвеція і Гольбаха, поклав принцип утилітаризму (користі, вигоди). Він з надзвичайним апломбом і зухвальством вважав, що саме йому належить заслуга системати­зації на основі принципу корисності усієї моралі, філософії і полі­тичної ідеології.

Проте, якщо у просвітителів Гельвенія і Гольбаха йшлося про користь суспільства, про користь найбільшої кількості людей, то ліберал Бентам ставив у центр уваги користь окремого індивіда.

Він стверджував, що "природа поставила людство під управ­ління двох верховних властителів - страждання і задоволення (на­солоди). Людина підкорена їх могутності. Мета будь-якої розумної істоти полягає в тому, щоб отримати для себе найбільше щастя. Це єдиний принцип, яким, на його думку, керуються й повинні керуватися люди. Усі намагання зводяться до головного - особис­того інтересу, найбільшого щастя - користі".

"Найрозбешеніші люди і найдоброзичдивіші, - зауважував Бентам, - мають абсолютно однакові мотиви дій: усі вони бажа­ють збільшити суму свого щастя". Згідно з Бентамом шастя - це задоволення і насолоди окремих осіб.

Таким чином, себелюбство, егоїзм (характерні риси буржуазної моралі) Бентам проголошував всезагальними і необхідними.

Цинічно й відверто, виражаючи погляди буржуазії, яка досягла панування, Бентам зауважував, що прагнення особистої вигоди відповідає принципу найбільшого щастя найбільшої кількості людей. Він намагався довести, що в буржуазному суспільстві інте­реси власників збігаються з інтересами суспільства загалом, або у крайньому разі з інтересами більшості.

Французькі матеріалісти від особи йшли до суспільства, сус­пільного інтересу, а Бентам розглядав суспільство як механічну суму окремих осіб з їх приватними інтересами.

"Суспільний інтерес, - зауважував він, - є тільки абстрактний вислів: він не що інше, як сукупність приватних інтересів. Так, під­мінивши ''загальне благо" приватними інтересами "розумного егоїста" - власника, Бентам, за висловом Ф. Енгельса, "робить вільну конкуренцію сутністю моральності, регулює відносини людства відповідно до законів власності".

На думку Бентама, закон сам собою зло, оскільки він пов'язаний із застосуванням покарання (страждання). Крім того, при вико­нанні закону можливі помилки. "Кожний закон є порушенням свободи". Проте закон - це зло неминуче, тому що без нього не­можливо забезпечити безпеку. Основним предметом турботи за­конодавця Бентам називає приватну власність. "Власність і закон народились разом, разом вони й помруть". До закону не було власності; відхиліть закон, і власність перестане існувати.

Бентам проголошував нормальним, бажаним прагнення люди­ни нажити собі капітал, просунутись (піднятись) у суспільному становищі, отримати прибутки. Багатство індивідів - це, на його думку, багатство суспільства. Якщо окремі капіталісти успішно ве­дуть справи, то цим вони збагачують також суспільство. Бентам схвалював тільки приватну власність. Він критикував співвітчизни­ка Р. Оуена за ідею узагальнення майна: "Ніщо так не гидке принципу користі, як узагальнення майна".

Без приватної власності, наголошує Бентам, люди втратять ба­жання працювати, а від цього втратить також суспільство. Позбав­лення власності спричиняє найжахливіші страждання (повторює Н. Макіавеллі). А стосовно бідних,, то вони завжди буди й будуть (існувати) в будь-якому суспільстві.

Бентам пропонував два способи боротьби з бідністю: береж­ливість і філантропію. Бідні, стверджував він, тільки виграють від того, що в суспільстві є багаті і що їх багатства збільшуються.

Взагалі коли йшлося про трудящих, Бентам не покладався на самодіяльність індивідів і проектував спеціальні "паноптику­ми" - спочатку для в'язниць, а потім і для інших місць, де скопичується велика кількість трудящих (фабрики, заводи, шкоди). "Па­ноптикуми" - це круглі приміщення з внутрішнім двориком і вежею в його центрі. На цій вежі мали розміщуватись наглядачі для контролю поведінки робітників через відкриті скляні стіни, що виходять у двір. Бентам обстоював свободу діяльності підпри­ємств. Він проголошував: "Надайте людям щонайбільш можливу свободу дій в усіх тих випадках, де вони не зможуть зашкодити ні­кому, окрім себе, позаяк вони самі - кращі цінителі власних інте­ресів. Законодавство повинно обмежуватись турботою про безпе­ку громадян, а саме охороною їх особистості та майна. Охорона власності - основне завдання і правосуддя".

Таким чином, втручання держави припускається лише з метою забезпечення безпеки власника, а саме державі Бентам відводить роль "нічного сторожа".

Наприклад, спроба законодавчо викорінити пияцтво, розбе­щеність, марнотратство, па його думку, заподіює більше шкоди, ніж користі, оскільки спричинює ускладнення законодавства дрібною регламентацією приватного життя, введенням надмірно суво­рих покарань, а також поширення шпигунства і загальної підоз­ри. (Його слова здійснилися, зокрема, у колишньому СРСР під час кампанії боротьби проти алкоголізму. - В. М.).

Тому Бентам дійшов висновку, що законодавство (держава) не повинно втручатися у діяльність підприємців і їх відносини з пра­цівниками; за теорією утилітаризму сторони самі, згідно з "мо­ральною арифметикою", визначають умови договору виходячи з "власної користі", іншими словами, обґрунтовувалась можливість безмежної і безоплатної експлуатації трудящих.

Бентам пропонував здійснити реформу права, його кодифіка­цію, відмінити низку феодальних інститутів, удосконалити систе­му покарань, приділяв багато уваги питанням процесу, теорії до­казів та ін. Власні проекти він пропонував урядами Англії, Франції, Росії, Іспанії та інших країн.

Прогрес суспільства Бентам вбачав лише в поступовому роз­витку, заперечував революції взагалі (передбачав смертну кару для керівників повстання) і найефективнішим вважав шлях ре­форм.

Його погляди на найкращу форму правління з часом змінюва­лись.

Спочатку він схвалював конституційну монархію в Англії, об­стоював високий майновий ценз, довгострокове обрання представ­ництва. У цей період він різко засуджував демократію як "анар­хію". Проте під впливом буржуазних радикалів, які ставили питання про необхідність усунення феодальних пережитків у дер­жавному ладі Англії, Бентам змінив свої погляди. Цьому сприяло також відверте небажання уряду ухвалити його проект реформи права. У цьому зв'язку Бентам гостро розкритикував монархію і стверджував, що законодавча влада повинна належати народу. Ця влада повинна здійснюватись однопалатним представництвом, яке щорічно обирається на основі всезагального і таємного голосу­вання (Дж. Лільберн). Виконавча влада повинна бути підзвітна за­конодавчій.

У питаннях зовнішньої політики Бентам проголошував ідею миру, намагався створити план всезагального і тривалого миру.

Зокрема, він пропонував:

· скоротити і визначити чисельність збройних сил різних дер­жав;

· створити міжнародний конгрес (передбачив створення ООН. - В. М.);

· ліквідувати існуючі колонії і заборонити створення нових;

· здійснити кодифікацію міжнародного права і забезпечити рівність суб'єктів міжнародного права;

· створити міжнародний трибунал.

Таким чином, поряд з ідеями буржуазного лібералізму з реак­ційними тенденціями Бентам висунув низку прогресивних ідей. Його творчість значно вплинула на подальший розвиток буржуаз­ної політико-правової ідеології.

 

Сен-Сімон

Клод Анрі Сен-Сімон (1760-1825 pp.) - видатний представ­ник утопічного соціалізму XIX ст. Виходець зі старовинного дво­рянського роду. Згідно зі своїм станом здобув хорошу для тих часів освіту.

Коли розпочалася велика французька революція, він відмовив­ся від усіх титулів - позбавив себе дворянського звання і графсь­кого титулу. Ще в юні роки Сен-Сімон вітав боротьбу у США за незалежність. У 1779-1783рр. особисто брав участь у цій війні (двічі був поранений). У 1783 p., перебуваючи в Мексиці, він, випе­реджаючи свою епоху на 100 років, запропонував проект побудо­ви Панамського каналу.

Повернувшись на батьківщину і розчарувавшись результатами французької революції, яка не полегшила життя трудящих, він розпочав літературну діяльність і створення різних проектів сус­пільних змін.

Особливий інтерес становлять такі його роботи: "Женевські листи", "Погляди на власність і законодавство", "Про промислову систему", "Нове християнство".

Обстоюючи загалом ідеалістичні позиції в оцінюванні рушій­них сил історичного розвитку, Сен-Сімон, проте, висловив низку думок, що свідчать про правильне розуміння ним історичного процесу. Він стверджував прогресивність кожної наступної фор­мації порівняно з попередньою. "Золота епоха, яку сліпий пере­каз зараховував до минулого, ще попереду". (Протилежну думку висловлював Руссо.)

Розвиток суспільства Сен-Сімон вважав безперервним прогре­сивним процесом. Перехід від одного ладу до іншого він поясню­вав двома чинниками:

1) зміною у відносинах власності. В праці "Погляди на власність і законодавство" він висловив глибоку думку, що "найважливіше питання, яке треба вирішити, це питання про те, як повинна бути організована власність для найбільшого блага суспільства..." (ідея запозичена в Аристотеля). Дійшовши висновку, що "установи власності є основою суспільної будови", Сен-Сімон висловив здо­гад, що базис визначає надбудову;

2) змінами у свідомості, зокрема в релігії. Так, ідолопоклоніння призвело до виникнення первіснообщинного ладу, християнство призвело до феодалізму, і перехід до соціалізму пов'язаний з ви­никненням його власної теорії". Своє вчення Сен-Сімон вважав со­ціальною наукою, позитивною філософією і майбутнє соціаліс­тичне суспільство називав "промисловою системою", або "асоціацією".

Сен-Сімон справді посідає особливе місце з-поміж утопістів-соціалістів. Він ідеалістично перевищував роль особи (і власної так само) в історії, Сократа він вважав руйнівником рабовласницького ладу. Христос висунув ідею творення. І третя видатна особа - це власне Сен-Сімон, який, як і Ньютон, що відкрив закон всесвітньо­го тяжіння, відкрив закон суспільного розвитку.

Сен-Сімон справді один із перших утопістів спробував обґрунтувати перехід суспільства до соціалізму, але зробив це на ідеаліс­тичних засадах. Він різко негативно ставився до сучасного йому суспільства, вважав, що воно повинно бути знищене як несправед­ливе.

Як мислитель Сен-Сімон близько підійшов до розуміння кла­сової структури сучасного йому суспільства і боротьби класів. Він справедливо зауважував, що суспільство поділяється на класи і в ньому пригнічується бідне населення. Оцінюючи французьку бур­жуазну революцію, він стверджував, що це була боротьба не тіль­ки між феодалами і буржуазією, а й між багатими і неімущою біднотою. Цей вислів Сен-Сімона високо оцінив Ф. Енгельс, зазна­чивши, що для 1802 року це було "на вищому рівні геніальним відкриттям".

Однак у класовій структурі суспільства Сен-Сімон ще не бачив робітничого класу як революційної сили і протилежного класу буржуазії. Суспільство він розподіляв на класи по-різному в різ­них творах. Проте загалом він дотримувався думки, що суспіль­ство поділяється на такі класи:

1. Клас паразитів - дворяни, які не займались землеробством, військові, буржуа-рантьє, державні чиновники і "легісти" (юрис­ти, які перебували на службі у приватних осіб).

2. Клас "промисловців" і трудящих - це більшість населен­ня - 24/25. Пролетарі, працівники розумової праці, фабриканти, торговці, банкіри становлять одне ціле.

Сен-Сімон не навів розгорнутої картини соціалістичного сус­пільства, проте висунув основні принципи власної майбутньої "промислової системи", які в подальшому справді стали принци­пами соціалістичної системи.

Перший. Загальна обов'язковість праці - працювати повинні всі, хто головою, хто - руками. Всі повинні мати право на працю.

Другий. Знищення привілеїв від народження і визначення сус­пільної значущості та становища людини в суспільстві за її здіб­ностями і ролі в суспільному виробництві. Значення кожної лю­дини в "промисловій системі" і її прибутки повинні відповідати пропорційному внеску її в суспільну працю. Іншими словами, це була ідея соціалістичного розподілу за працею. Згодом учні Сен-Сімона сформулювали тезу "від кожного за здібностями, кожно­му за справами".

Третій. Сен-Сімон не пропонував ліквідувати приватну влас­ність. Вона, на його думку, повинна зберегтись, тому що це полег­шить стан банкірів, купців і взагалі власників. Однак при цьому він не обстоював капіталістичних відносин і зазначав, що коли фабрикант не здатний управляти підприємством, а саме не здіб­ний працювати головою, то він повинен працювати руками. Уп­равляти виробництвом повинні люди здібні, тому приватну влас­ність Сен-Сімон зберігав формально. Згодом учні дійшли висновку про необхідність ліквідації приватної власності, але шляхом скасу­вання права спадкування.

Четвертий. Наукове планування виробництва, що має широ­кий промисловий масштаб. Видатні промисловці та банкіри по­винні складати загальний план розвитку суспільства, а також науки і культури.

Сен-Сімон багато уваги приділяв організації державної влади. Формі держави він не надавав жодного значення. "Справа не у формі держави, а у правильній організації суспільства", - вважав мислитель.

Крім двопалатного парламенту і королівської влади він пропо­нував створити ще кілька проміжних органів:

· вищу адміністративну раду з керівників промислових під­приємств, банкірів, купців. Завдання цієї ради - складати проекти бюджету і контролювати його виконання, а також розглядати проекти соціальних змін, прийнятих радою вче­них;

· вчену раду з видатних науковців для керівництва наукою і культурою. Ця рада повинна виконувати функцію ініціатив­ної ради при королі, розробляти проекти необхідних пере­творень і управляти всією розумовою життєдіяльністю краї­ни.

Критикуючи сучасний йому суспільний лад, Сен-Сімон, проте, не зрозумів протилежних інтересів буржуазії і робітничого класу. Ця обставина, а також перебільшення ролі свідомості й зумовили його ідею поступового переходу до соціалізму без класової бо­ротьби, а реформістським способом. На його думку, треба тільки переконати ці 24/25 населення (промисловців) у необхідності пе­реходу до нової системи, і реформа відбудеться без насильства. Тому, вважав Сен-Сімон, потрібно вести агітацію і пропаганду но­вої моралі, "нового християнства" тому, що соціалістичний лад буде вигідний всім. Особливо таку пропаганду треба вести серед заможних класів, оскільки трудящі, на його думку, в силу своєї темноти не зможуть зрозуміти сутність цих реформ.

Основним засобом перетворень у суспільстві Сен-Сімон вважав королівську владу - і в цьому весь утопізм його теорії. Він розгля­дав королівську владу як надкласовий інститут, який має "загаль­ний характер" і прагне спонукати королів скористатись наданою їм народом владою для здійснення необхідних політичних змін.

Король, на думку Сен-Сімона, повинен покликати до управлін­ня країною замість дворян і духовенства "освічених промисловців" і вчених, і це забезпечить безкровний перехід від нерозумної фео­дальної системи до нової, справедливої "промислової" системи, до "адміністративної", яка управляє суспільним виробництвом, а не людьми.

Таким чином, поряд з утопізмом Сен-Сімон у роздумах про роль політичної влади в новому суспільстві піднісся, за словами К. Маркса, до розуміння того, що "політичне управління людьми повинно перетворитись на розпорядження речами і управління процесами виробництва". Це думка про відмирання держави в майбутньому. Проте разом з цим він передбачав збереження спадкової королівської влади.

Сен-Сімон наївно сподівався, що "освічені" монархи Європи, ознайомившись з його проектами, погодяться здійснити їх. Він писав листи і надсилав свої проекти монархам Європи, але не от­римав жодного відгуку.

 

Шарль Фур'є

Франсуа Марі Шарль Фур'є (1772-1837 pp.) народився у ве­ликому торговельному центрі східної Франції - місті Безансоні в сім'ї торговця колоніальними товарами. Навчався в Парижі тор­говій справі та юриспруденції.

У літературі існує багато суперечливих оцінок про його осо­бистість. Одні характеризували його так: "Відірваний від життя мрійник", "Його твори - марення безумця", "Утопіст, мрії якого ніколи не здійсняться" та ін. Водночас інші вважали його

"пат­ріархом соціалізму". Так, Ф. Енгельс писав: "...Теоретичний со­ціалізм ніколи не забуде, що він стоїть на плечах Сен-Сімона, Фур'є та Оуена - трьох мислителів, які, незважаючи на фантас­тичність і утопізм їхніх вчень, належать до найвидатніших умів усіх часів і які геніально передбачили багаточисленну кількість та­ких істин, правильність яких ми доводимо тепер науково". Відомі такі твори Фур'є: "Теорія чотирьох рухів і всезагальних доль", "Теорія всесвітньої єдності", "Новий господарський і суспільний світ".

Концепція соціально-політичного розвитку найґрунтовніше викладена у праці Фур'є "Новий індустріальний і суспільний світ" (1828 p.). Вона зводиться до того, що вся історія розвитку людства становить лише сукупність певних закономірних етапів його роз­витку. Це - шлях від соціальної "невпорядкованості", "безсистем­ності", "дисгармонії" до соціальної гармонії, справедливого со­ціального ладу. Усю попередню історію людства Фур'є поділив на такі періоди: дикість, варварство, патріархат і цивілізація. Основ­ними чинниками, що зумовлюють перехід від одного періоду до іншого, він називає рівень розвитку промисловості та змін право­вого становища жінки в суспільстві.

Особливою заслугою Фур'є була й залишається його глибока і справедлива критика сучасного йому капіталістичного ладу. Він вважав, що капіталістична цивілізація - це "соціальне пекло".

Чи можна ще де-небудь, запитував він, побачити безлад жах­ливіший, ніж той, що панує на земній кулі? Половина всієї землі заселена хижими звірами га дикунами, що, по суті, одне й те саме, а 3/4 заселені варварами та головорізами, які обертають в рабство жінок і землеробів. Тільки 1/8 частина земної кулі залишається для "цивілізованих", які кажуть про свої переваги, а самі загрузли в злиднях та розпусті.

В існуючому суспільстві, стверджував Фур'є, 2/3 населення - паразити, що живуть за рахунок меншості - 1/3. Він поділяв цих паразитів на три групи.

1. Домашні паразити:

· жінки (зайняті домашнім господарством або не працюючі);

· діти (3/4 не працюють);

· прислуга (не займається виробничою працею).

2. Соціальні паразити:

· агенти, що збирають податки, агенти транспорту та всі інші чиновники;

· армія (держава, зауважував Фур'є, відволікає від праці найсильніших представників юнацтва, примушуючи марнувати цілі роки паразитичного життя в армії. "Безкорисне об'єднання людей і машин, що називають армією, викорис­товується на те, щоб нічого не виробляти, очікуючи часу, коли накажуть розрушати...'');

· фабриканти;

· комерсанти і купці.

3. Супутні паразити:

· софісти (з-поміж яких перше місце посідають юристи);

· ті, хто гуляє за законом (гультяї, що святкують різні карнава­ли, свята революції та ін.);

· ледарі - увесь обслуговуючий персонал;

· відщепенці - лотереї, ігорні будинки, пропащі жінки, же­браки, злодії, розбійники, що змушують утримувати армію жандармів та чиновників, які так само нічого не виробля­ють.

Не дивно, доходить висновку Фур'є, що остання (1/3) менша частина населення не має змоги забезпечити себе і цих паразитів продуктами та необхідними товарами.

Найкричущішим явищем ладу "цивілізації" Фур'є вважав су­перечності інтересів особи і колективу, оскільки "кожний індивід перебуває у безперервній війні з колективом", а щастя одних за­сноване на невдачах і загибелі інших (лікар, швець, архітектор та ін.).

Фур'є називав існуючий стан суспільства станом хвороби. З ве­ликим співчуттям говорить він про бідних трудівників, які в не­чистих і смердючих майстернях все життя віддають ненависній їм праці. їхня праця - це прокляття, що спричинює тільки хвороби і тримається на загрозі голодної смерті. Це - "пом'якшена катор­га".

Критикуючи лад "цивілізованих", Фур'є клеймить не тільки економічні порядки. На його думку, держава є слугою багатих проти маси населення, озброює невелику кількість рабів проти рабів беззбройних. Закони в такому суспільстві хороші тільки для тих, хто їх створює. Уряд цілком залежить від торгашів, а міжна­родне право засноване на брехні, віроломстві, насиллі.

Однак за всієї прекрасної критики існуючого ладу, уявлення Фур'є про класовий склад суспільства дуже розпливчасте. Він поділяє суспільство на багатих і бідних, іноді визначає окремі гру­пи - двір, знать, буржуазія, народ, чернь, але такий розподіл поз­бавлений визначеності.

Фур'є не бачить головного, що породжує всі біди і кризи сучас­ного йому людства - суперечності суспільного характеру вироб­ництва і приватного капіталістичного присвоєння.

Багато уваги Фур'є приділяв питанню свободи. Це поняття він розглядав у двох аспектах: фізичному і соціальному. Фізичний - це звільнення людини від рабства праці, а соціальний - свобода вибору занять відповідно до власних уподобань.

Проте, яка ж ціна фізичній свободі без свободи соціальної? - запитував Фур'є. Адже жебрак користується більшою свободою, ніж робітник.

Соціальна свобода, зазначав Фур'є, також удавана, як рівність і братерство. Порівнюючи ступінь свободи цивілізованої людини і дикої, він доводить, що стан останньої вигідніший. Що дає людині цивілізація? Адже бідняк не може замінити необхідність пообіда­ти читанням Великої хартії вольностей. Тому свобода "цивілізова­них" удавана, оскільки не гарантована. Це - свобода голоду, злид­нів і обману. "...Право є ілюзорним, коли не можеш здійснити його. Свідчення цього - конституційне право на суверенітет, яке має народ. Усупереч цій блискучій, величній прерогативі плебей не має можливості навіть пообідати, якщо у нього немає ні су в кишені. А насправді дуже далеко від претендування на суверенітет до претендування пообідати..."

І далі Фур'є висував питання про право на працю. "Ми втрати­ли цілі століття, - обурюється він, - у дебатах на тему про права людини, але зовсім випустили саме елементарне право - право на працю, без якого всі інші перетворюються на нуль".

Який саме вихід на майбутнє вбачав Фур'є? Він неодноразово виказував думку про історичну виправданість французької рево­люції, можливість виходу з ладу цивілізації шляхом "стрибка". Він приставав до думки, що шлях переходу до ладу гармонії не виключає й насильства. Однак, незважаючи на думку про мож­ливість застосування "засобів примусу", він все ж таки обстоював позиції заперечення революційного насильства як засобу соціаль­ного прогресу.

Фур'є шукав мирних шляхів досягнення нового соціального ладу, пропагував мирне співробітництво всіх класів, соціальних груп у межах виробничих асоціацій - фаланг. Фаланга - це єди­ний шлях виходу із соціального хаосу. У фалангу об'єднуються землероби і промисловці в кількості 1600-1700 осіб. Поділ праці у фалангах пристосований до індивідуальних нахилів і вмінь кожно­го. Люди, які мають однакові уподобання, об'єднуються всередині фаланги у відповідні виробничі "серії" (20-24 особи) або групи (7-9 осіб). У фаланзі має бути не менш як 50 серій. Життя фаланги регламентуватиметься нормами, встановленими за загальною зго­дою, не існуватиме центральної влади, яка б могла втручатися в їхнє життя і діяльність. Відносини "влада - підпорядкування" зникнуть, а отже, зникне й потреба в державі як апараті примусо­вої влади. Управляти фалангою буде обраний на демократичних засадах ареопаг, який не наказує, а тільки дає поради.

Значне місце у своєму вченні Фур'є відводив людським при­страстям. Пристрасті надані людині Богом, вони незмінні по суті й досконалі. Тому вся виробнича, побутова і культурна жит­тєдіяльність членів фаланги повинна регулюватись механізмом людських пристрастей. "Люди лише такою мірою прислухаються до переконань свого розуму, якою він надає змогу витончити на­солоди і задовольняти пристрасті".

Верховною пристрастю Фур'є називав пристрасть до гармонії. Ця пристрасть узгоджує в людині особисті інтереси з інтересами суспільства загалом. Люди, яким притаманна така пристрасть, позбавлені егоїзму, вони - сама добродія, їх покликання - роби­ти добро. На жаль, констатував Фур'є, буржуазне суспільство не надає змоги цій пристрасті розвиватись. Гармонізм лише тоді процвітає, "коли весь людський рід буде багатий, вільний, спра­ведливий".

Кожній людині, на думку Фур'є, притаманно багато однакових пристрастей, проте виявляються вони у різних людей по-різному. Яка пристрасть панує в людині, такий у неї й характер. Фур'є розробив "клавіатуру" людських пристрастей, що включає 810(!) їх різновидів. Тільки правильне застосування пристрастей при гармонії, на його думку, "встановить у світі єдність, ліквідує війни, революції, злиденність і несправедливість".

Величезне значення Фур'є приділяв такій пристрасті, як любов. Так, на його думку, "за допомогою одного важеля любові можна зібрати 120 мільйонів легіонерів обох статей. Такі різні за статтю трудові армії, об'єднавшись для найскладніших робіт, завоюють пустелю Сахару і висушать болота..."

Фур'є неодноразово наголошував, що "соціальні зміни народів відтворюються на грунті прогресивного розкріпачення жінок", що розширення їхніх прав - основне джерело соціального розвитку. Пропагуючи свободу любові, він наголошував, що її не слід ро­зуміти як повальну оргію. Вона має бути врівноважена, вії основу мають бути покладені людські добропорядність і честь.

У гармонії неможлива продажність любові. Фур'є без тіні гумору змалював картину високої любові двадцятирічного Себастьяна та... семидесятилітньої Целіанти. Він вважав, що жінка у віці 70 років при новому ладі Гармонії буде не гіршою від сучасних 40-річних красунь.

Як щирий прибічник вільної любові, Фур'є, однак вважав, що втілювати її можливо лише поступово, упродовж життя кількох поколінь. "Брати шлюб будуть у пізньому віці, а саме у віці згасан­ня (заспокоєння) пристрастей; шлюб буде зведений до свого голов­ного призначення - бути опертям на старості; шлюб буде відда­ленням від світу, союзом, заснованим на розумі, створеним для похилих людей, а не для молоді..." І взагалі, стверджував Фур'є, справді щаслива сім'я можлива тільки в асоціації, на основі колек­тивної праці, яка створить економічну незалежність гармонійців.