Юридичний позитивізм (Дж. Остін)

Буржуазні революції, що відбулися в європейських країнах у XIX ст., тривали до реформування правових систем, пристосував­ши їх до регулювання товарно-грошових відносин. Юридичний світогляд втілився в діючому, позитивному праві. І тоді буржуазні теоретики почали відмовлятися від так потрібної для них в рево­люційні часи теорії природного права. Відмова від уявлення про існування поряд з позитивним правом природного права, що пот­ребувало втілення в законодавстві, - це й є юридичний пози­тивізм.

Відбулося ототожнення права із законом. Позитивісти одвічно заперечували інше право, крім позитивного. Вони обстоювали не звичай, а закон, встановлений владою. Тому питання про поход­ження і обґрунтування закону вважалось зовсім не справою пра­вознавства.

Одним з перших авторів теорії юридичного позитивізму вва­жається англієць Джон Остін (1790-1859 pp.). У 20-х роках XIX ст. він очолив першу кафедру юриспруденції в Лондонському універ­ситеті і в циклі своїх лекцій "Визначення предмета юриспруден­ції" розвинув утилітаристську тезу відомого співвітчизника І. Бен­там а про те, що право - це "повеління суверена" і переконливо обґрунтував її. Після смерті Остіна було опубліковано його працю "Лекції про юриспруденцію, або філософія позитивного закону", яка супроводжувалась примітками відомого англійського філософа-позитивіста Дж. Міля. Таким чином, у творчості Остіна суміс­тились методологічні прийоми дослідження сучасного йому утилітаризму і позитивізму, для яких був характерний акцент на емпіричних особливостях права (право як факт). Емпіричне пізнання права передбачалось здійснювати на основі суто юри­дичних критеріїв, відокремлених від моральних оцінок права, а також від соціально-політичних його характеристик, притаман­них природно-правовій традиції при обговоренні проблематики права і правознавства.

Остін вважав, що термін "право" використовується в різних ви­падках (мораль, релігія) і це заважає чіткому визначенню предме­та юриспруденції. І тому він виокремлював юриспруденцію в чис­тому вигляді як науку про право. Він має справу з законами або правом у власному розумінні цього слова, не розглядаючи, погані вони чи хороші. У такому розумінні наказ влади (право) обов'язковий до виконання. Першорядне значення для юриспру­денції має формальна логіка (логіка правових конструкцій). При­родне право - це тільки передбачення і тому воно анархічне, тоді як позитивне право створює гармонію, безпеку і міцний правопо­рядок.

У теорії Остіна суверен постає як всевладна установа, а норма права є нормою владного примусу або "правилом, установленим однією розумною істотою, що має владу над іншою розумною іс­тотою для керівництва нею". Наказ суверена, наділений санкцією, і є насправді правовою нормою (нормою позитивного закону). Та­ким чином, норма набирає юридичного характеру тільки тоді, коди хтось, маючи необхідні власні можливості та здібності, надає їй зобов'язальну силу примусу під загрозою заподіяти шкоду (не­гативні наслідки) порушнику даної норми.

Сенс юридично-позитивістського підходу в розумінні та витлу­маченні права добре передається формулою "закон є закон".

В історичному аспекті позитивістський підхід визначається різ­ко негативним ставленням до будь-яких конструкцій, які допуска­ють або терпимо ставляться до припущень, що крім реально існу­ючої держави і зв'язаного з нею масиву законодавства, існує якесь розумніше право і пов'язана з ним держава як еталон для зістав­лення.

Зрозуміло, що в такому трактуванні предмета юриспруденції і сфери права Остін не міг торкнутися питання про правотворчу роль суддів і суду. Він схилявся до того, що й рішення суду слід сприймати як частину права тоді, коди вони визнаються як таки­ми сувереном (судові рішення ухвалюються немов з мовчазної зго­ди суверена).

Пов'язавши природу права з наказом (волею) фактично прав­лячої в суспільстві групи осіб або одного правителя, Остін тим са­мим легітимував правотворчість будь-якої влади ("кому підкоря­ються, той і суверен").

На рубежі ХІХ-ХХ ст. цей підхід використовували недемокра­тичні, антиправові політичні режими.

 

ЧАСТИНА IV. ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ У ЄВРОПІ І США ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX - XX ст

Розділ 13. Політичні та правові вчення революційних демократів Росії і України

Загальна характеристика політико-правової ідеології революційного демократизму

Ведучи боротьбу з місцевими і російськими експлуататорами, колоніальним гнобленням царизму, народи Росії розуміли необ­хідність якнайтіснішого союзу трудящих усіх національностей. Вже під час селянської війни 1773-1775 pp. під проводом Пугачова ця єдність виразно виявилась.

Із розвитком російської революційно-демократичної думки всі її видатні представники (О. Герцен, М. Чернишевський, В. Бєлінсь­кий та ін.) висували і послідовно обстоювали ідею про право на­родів самостійно вирішувати власну долю, гнівно заперечували національне гноблення і нерівноправність. Непримиренна бороть­ба проти будь-яких виявів експлуатації людини людиною, напо­легливі пошуки правильної революційної теорії, гарячі симпатії до пригноблених народів, що боролись за визволення, - усе це привертало до російської революційної думки увагу передових мислителів народів Росії, давало можливість спільно розробляти питання визвольної боротьби, зумовлювало благотворний вплив російських революційних демократів на зростаючу прогресивну думку інших народів.

Однак поява передових політичних ідей у видатних мислителів народів Росії в XIX ст. не була наслідком впливу тільки ідей росій­ських революційних демократів. Розвиток цієї ідеології відбувався також самостійно.

В історії кожного народу є сторінки, присвячені діяльності його кращих синів-революціонерів, видатних представників науки, лі­тератури, мистецтва.

Кращі поети Грузії Важа Пшавела, Егнате Нінашвілі, вірменсь­кий письменник Мікаель Налбандян, ватажок повсталих селян Бі­лорусії Кастусь Калиповський та інші були у сфері політичної думки виразниками інтересів свого трудового народу. Вони висту­пили в епоху розпаду феодального ладу і на початку розвитку ка­піталізму в пореформеній Росії.

Велику сторінку в історії політичних ідей визвольної боротьби українського народу становлять життя і творчість українських мислителів Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, Л. Українки та ін.

 

О. І. Герцен

Олександр Іванович Герцен (1812-1870 pp.) народився у Мос­кві. Закінчив фізико-математичний факультет Московського уні­верситету. Ще в студентські роки після відомого виступу декаб­ристів 14 грудня 1825 р. Герцен разом з товаришем М. Огарьовим дав клятву присвятити своє життя боротьбі з царським самодер­жавством. Справді, після закінчення університету Герцен активно включився в політичне життя, захоплюючись соціалістичними ідеями і виявляючи інтерес до європейських революційних подій. У 1834 р. він був заарештований і за рік засланий спочатку до В'ятки, потім послідовно до Володимира і Новгорода. Щоб уник­нути поліцейських переслідувань, у 1847 р. Герцен назавжди зали­шив Росію. У 1853 р. він заснував у Лондоні першу Вільну російську друкарню, де друкував "Полярну Зорю" - журнал з портретами п'яти страчених декабристів на обкладинці, а пізніше (1857-1867 pp.) "Колокол" - газету, що боролася за звільнення се­лян під гаслом "Vivos vac!" ("Живих кличу!").

Герцен і Огарьов зі шпальт газети гнівно клеймили свавілля са­модержавної влади, показували безправ'я пригнічених народних мас царської Росії і боролися за їх звільнення.

Як матеріаліст і діалектик Герцен поглибив розуміння цілої низки державно-правових проблем, виказав багато реалістичних ідей про те, що в історії природи і суспільства відбувається безпе­рервна боротьба нового зі старим і вірив у перемогу нового.

Розглядаючи питання походження держави, Герцен відзначав прогресивність державних форм суспільного життя і їх тимчасо­вий, перехідний характер. Однак основними причинами виник­нення держави він вважав дві основні "стихії" людського життя - егоїзм і суспільність, без яких не було б ні історії, ні розвитку. У цьому зв'язку державу Герцен називав "суспільним союзом", не­обхідним для гармонійного поєднання особи і суспільства доти, доки егоїзм не стане "розумним", поєднуючи інтереси особи і ко­лективу.

За словами Герцена, держава - це "форма, через яку прохо­дить всяке людське співжиття, що набирає значних розмірів". Він стверджує, що встановлювати державну владу з притаманним для неї апаратом примусу людей спонукає бажання зберегти "сус­пільну безпеку". Саме у збереженні "суспільної безпеки" полягає призначення держави.

У "Листах до старого товариша" Герцен наголошував, що дер­жава "не має власного усталеного політичного змісту - вона слу­жить тій суспільній групі, яка домінує в суспільстві, тому, на чиє­му боці сила". Що це, визначення надкласового характеру держави або, навпаки, її служіння конкретним політичним силам?

Герцен відверто і різко критикував кріпосний лад у Росії. Вод­ночас він зазначав історичну обмеженість капіталістичного ладу у країнах Західної Європи, який хоча й був кроком уперед порівня­но з феодальним ладом, проте залишався по суті новою формою експлуатації. У таких творах, як "Листи до Франції і Італії", "З ін­шого берега", він піднісся до свідомої нищівної критики капіталіс­тичних відносин. Його влучні критичні положення багато в чому зберегли суспільно-політичне значення і в наш час.

Буржуазія, зауважував Герцен, "була лише хвилинно доброю". "...Поміщик, який бере страшний відсоток із землі, фабрикант, який багатіє за рахунок свого робітника, становлять лише видо­зміну одного й того самого людоїдства". Буржуазна цивілізація, зазначав він, нічого не дала трудящим масам, "...крім сліз, злиднів, темноти та приниження".

Герцен чітко розмежовував у суспільстві заможних і неімущих, під якими відповідно розумів багатих власників і неімущі маси на­роду. Наголошуючи на ненажерливості багатіїв, Герцен пише: "Власність - ось та чечевична юшка, за яку продали ви велике майбутнє..." Буржуазія, продовжував він, здатна піти на будь-яку жорстокість і злочин, "...коли захищає права капіталу, недотор­канність власності".

Особливий інтерес у творах Герцена становить його критика, спрямована проти буржуазного державного ладу та формальної буржуазної демократії. Він добре розумів, що буржуазія, вико­риставши народ у боротьбі проти феодалів, зберегла експлуата­торський державний апарат влади, що існував раніше, для під­тримки власного політичного й економічного панування. "...Стару будову, - зауважував він, - тільки підправляли... Капіталістична держава стоїть над трудящими, кує для них кайдани за домагання бути людьми". Коментарі, як кажуть, зайві.

Герцен також розкриває формальний характер буржуазної де­мократії: "Немає рівності при нерівності розвитку між верхами, залитими світлом, і масами, що потонули в пітьмі. Немає братс­тва між господарем, перед яким відкрито "вживання і зловживан­ня" своїм майном, і робітником, який сам є об'єктом "вживання і зловживання", позаяк нічого немає".

Таким чином, свободи особи, прав людини, яких не існувало в самодержавній Росії, Герцен не бачив і в капіталістичних європей­ських країнах.

На противагу абсолютизму в буржуазних державах створюєть­ся лише видимість народного правління. "Відмінність між ваши­ми законами і нашими указами, - писав Герцен французькому історику Ж. Мишле, наголошуючи на антинародному характері як буржуазної держави, так і російського абсолютизму, - полягає тільки в заглавній формулі. Укази починаються приголомшуючою істиною "царь соизволил повелеть"; ваші закони починаються обурливою брехнею: іронічним зловживанням іменем французь­кого народу і словами "свобода, братерство, рівність". "Мико­лаївський звід спрямований проти підданих і на користь самодер­жавства. Наполеонів кодекс має такий самий характер".

Герцен не здійснює детального класового оцінювання сутності буржуазної республіки, але думку про антинародний, пригноблювальний характер республіканських форм правління при пану­ванні буржуазії виказує чітко.

Уряди, судді, чиновники - це "прикажчики" буржуазії. Пар­ламенти слугують або для того, щоб "переганяти у слова і нескін­ченні спори суспільні потреби" або благословляти війська, що розстрілюють робітників. Загальне виборче право в буржуазних країнах - це "оптична омана".

Ґрунтуючись на критиці існуючого ладу, Герцен дійшов вис­новку про неминучу загибель капіталістичного ладу. "Майбутньо­го буржуазія, повторюю, не має", - стверджував він ще в І847 p., ознайомившись з дійсністю тодішньої Франції.

Великі надії Герцен покладав на зростаючу революційну актив­ність пролетаріату. "...Війну, розпочату червневими днями (повс­тання в Парижі 1848 року), зупинити неможливо".

При цьому слід зауважити, що на перших порах єдиний шлях для досягнення справді щасливого майбутнього для народу Гер­цен бачив лише в революційному поваленні влади буржуазії, а не в реформуванні існуючих відносин, "...інакше як ви умовите робіт­ника, - пише він, - терпіти голод і злидні, поки сам собою змі­ниться цивільний лад? Як ви переконаєте власника, лихваря, гос­подаря розслабити руку, якою він тримається за власні монополії і права? Важко уявити таку самопожертву".

Проте організація робітників поки що не завершена, вони ще "не полічили своїх сил". Крім того, зазначав Герцен, для револю­ції потрібен союз робітників і селян, "коли вони простягнуть один одному руку, звертаючись до буржуазії, - тоді ви розпрощаєтесь з вашим дозвіллям, з вашими розкошами, з вашою цивілізацією, тоді завершиться поглинання більшості на виробіток світлого і розкішного життя для меншості". Він щиро сподівався, що проле­таріат у союзі із селянством "...зітре з лиця землі старий суспіль­ний лад. І це буде справжня революція народних мас".

У результаті народної революції має бути створена "соціальна республіка" - держава, в якій правитиме безпосередньо народ.

Герцена називають родоначальником так званого "російського соціалізму". На його думку, перехід Росії до соціалізму полегше­ний тим, що в ній збереглась селянська община, яка "врятувала російський народ від монгольського варварства і від імпера­торської цивілізації". "Ми називаємо російським соціалізмом той соціалізм, - наголошував Герцен, - який іде від землі й селянсь­кого побуту, від фактичного наділу та існуючого переділу полів, від общинного володіння і общинного управління - і йде разом з робітничою артіллю назустріч тій економічній справедливості, до якої прагне соціалізм взагалі та яку підтверджує наука".

Герцен не створював конституції для майбутнього суспільства, детальних схем організації державної влади в майбутньому сус­пільстві; він вказував лише на основні принципи, які повинні бути покладені в основу народного правління:

· виборність представників влади (бюрократія знищується);

· підзвітність посадових осіб народу;

· контроль з боку народу за діяльністю посадових осіб;

· право народу звільняти них осіб з посад і замінювати їх ін­шими.

Герцен вважав, що всі ці принципи можна втілити в життя че­рез селянську общину. Він також вважав, що в общині з її вибор­ним старостою, загальними сходами тощо "містились і республі­канські елементи", а саме елементи майбутнього політичного устрою суспільства. На його думку, після ліквідації самодержав­но-кріпосницького ладу община розквітне і зможе стати родона­чальною базою всієї державної будови в Росії. "Зберегти общину і надати свободу особі, розповсюдити сільське та волосне самоуп­равління містами і всією державою, зберегти народну єдність - ось у чому полягає питання про майбутнє Росії".

Ідеалізація порядків сільської общини поєднувалась у Ге р не на з визнанням необхідності держави при соціалізмі, із закликом до боротьби за створення демократичної республіки. Полемізуючи з анархістом М. Бакуніним, у "Листах до старого товариша" Герцен писав: "Із того, що держава - форма перехідна, не випливає, що ця форма вже минула".

На його думку, з часом людство повинно перейти до бездер­жавного устрою. Цьому має передувати перемога соціалізму у світовому масштабі, знищення притаманного буржуазним держа­вам мілітаризму, а також тривалий період перевиховування лю­дини.

Герцен заперечував національне пригнічення і обстоював пра­во націй на самовизначення та створення самостійної держави. Він не пропагував роз'єднання народів Росії і вірив, що в новій, віль­ній Росії зможуть жити дружно всі народи. "Якщо Росія прийде до нового життя, - зазначав Герцен, - я не думаю, що Україна за­хоче віддалитися від неї".

Здійснення ідеалів Герцена об'єктивно могло привести лише до встановлення буржуазно-демократичної республіки, проте й це було б значним прогресом порівняно з феодально-абсолютист­ською монархією.

 

М. Г. Чернишевський

Микола Гаврилович Чернишевський (1828-1889 pp.) наро­дився в Саратові у сім'ї священика. Отримавши ґрунтовну домаш­ню підготовку під керівництвом батька, і після закінчення духов­ного училища та семінарії в Саратові він вступив на історико-філософський факультет Петербурзького університету (1846-1850 pp.).

Ще у студентські роки переважно завдяки самоосвіті за порів­няно короткий час Чернишевський остаточно і твердо сформував власну філософсько-матеріалістичну, революційно-демократичну соціалістичну систему поглядів. Одразу після закінчення універ­ситету, працюючи старшим викладачем російської словесності в Саратовській гімназії, він почав активно пропагувати революційні ідеї. "Я роблю тут такі речі, такі речі кажу в класі, які пахнуть ка­торгою...", - писав він своїй нареченій у 1853 р.

Уже в молоді роки Чернишевський був твердо переконаний, що на землі повинен бути встановлений суспільний лад без при­гнічення людини людиною. Він дійшов висновку, що головне в суспільних відносинах полягає в тому, щоб один клас не висмок­тував кров іншого. Оцінюючи реальну дійсність, Чернишевський записує в щоденнику: "Ось мій спосіб думок про Росію: непобор­не очікування близької революції і жадоба її". Жадаючи револю­ційних подій, Чернишевський знову повертається до Петербурга. Спочатку працює викладачем російської мови у другому кадетсь­кому корпусі, а за рік переходить до редакції журналу "Современник". Ставши одним із редакторів цього журналу, Чернишевсь­кий разом з М. Добролюбовим і М. Некрасовим перетворили цей підцензурний журнал на провідний орган революційно-селянсь­кої демократії, що зароджувалась. У цьому журналі публікувались основні праці Чернишевського - "Естетичне ставлення мистецтва до дійсності", "Антропологічні принципи у філософії ", "Що ро­бити?". Його девіз: "Письменник повинен бути органом бажань свого народу, його керівником і захисником".

Зі сторінок журналу "Современник" пропагувались ідеї се­лянської революції, викривався буржуазний лібералізм, нещадно таврувалися самодержавство і кріпосницькі порядки, а після ре­форми 1861 р. - залишки кріпацтва. Революційні демократи на­родів Росії групувались навколо Чернишевського, який у 60-ті роки XIX ст. був найдієвішим організатором революційних сил.

За революційну діяльність Чернишевський спокутував сповна. Спочатку сім місяців без суду і слідства в "секретному домі" Петропавлівської фортеці - Олексіївському равеліні, де утримували особливо небезпечних для царизму борців. Потім вирок СУДУ - чотирнадцять років каторги і довічне поселення в Сибіру. Після семи років каторжних робіт у Нерчинських копальнях він був "за­живо похований" на двадцять років в одиночному ув'язненні в да­лекому Віліонську (понад 700 км від Якутська). Після смерті Олек­сандра Чернишевського було переведено до Астрахані, де він прожив шість років під поліцейським наглядом. І тільки за чоти­ри місяці до смерті йому було дозволено повернутися до рідного міста Саратова, де він і помер 17 жовтня 1889 р. від крововиливу в мозок.

У боротьбі із самодержавством і кріпацтвом Чернишевський спирався на створену чим теорію селянської революції. Перемога цієї революції означала б повалення самодержавства, перехід вла­ди до народу, наділення селянства землею зі встановленням об­щинного володіння нею і колективного обробітку.

Погляди Чернишевського на державу та право, як і теорія се­лянської революції, тісно пов'язані з його філософськими та істо­ричними переконаннями. Вони найдокладніше викладені у праці "Економічна діяльність і законодавство", що була своєрідним про­довженням "Критики філософських упереджень проти общинно­го володіння".

На думку Чернишевського, держава - категорія історична. Усі народи спочатку пройшли стадію бездержавного стану, коли пер­шим родом занять людини буди полювання і скотарство. У цей період люди буди змушені жити колективно, без приватної влас­ності, з узагальненим майном.

Разом із землеробством виникла приватна власність на землю. Однак усі народи на першому етапі розвитку пройшли стадію об­щинного володіння землею. Розглядаючи питання про суспільний устрій v період "общинного володіння землею", Чернишевський наголошує на відсутності органів державної влади, що протистав­ляли б себе народові. Це був стан, коли "кожний член племені брав особисто активну участь в усіх справах, що стосувалися того суспільного кола, до якого він належав".

На думку Чернишевського, "в первісному суспільстві як суд, так і військова справа є належністю всіх членів племені без всякої спеціалізації". Першим кроком до створення державності він вва­жає перехід від окремих кочових общин до союзів між ними і створення племінних організацій. "Мало-помалу, - зазначав він, - дрібні племена зливаються і зливаються так, що, зрештою, зникають в адміністративному розумінні у величезних державах, таких, наприклад, як Франція, Австрія, Пруссія. Адміністративний характер суспільств на цій стадії розвитку - бюрократія... Усім ві­дають особливі люди, що називаються чиновниками і політика­ми".

Чернишевський, як бачимо, "губить" сутність питання - ос­новний зв'язок між походженням держави і фактом розколу сус­пільства на непримиренно ворожі класи у зв'язку з виникненням приватної власності. На його думку, розвиток цивілізації зумов­лює злиття племен і створення націй, що лежать в основі об'єднання людських суспільств. Виходячи з цього, Чернишевсь­кий сформулював суто ідеалістичне визначення держави: "Усі люди, що становлять націю і розглядаються як одне ціле, назива­ються державою".

Не дивлячись на таку широку узагальненість цього визначення, його, проте, можна було б протиставити гегелевому визначенню, що держава - це "дійсність моральної ідеї", а також вивести ви­могу надання всім громадянам повної правоздатності та обґрунтувати необхідність втручання держави у всі сфери життя людей усіх етапів.

Виходячи загалом з договірної теорії походження держави, Чернишевський так пояснює походження права: "...Зіткнення ін­тересів зумовлює потребу встановити за загальною згодою прави­ла, що визначають взаємини людей у різних сферах їхньої діяль­ності... Так виникають закони політичні, цивільні та кримінальні".

Чернишевський вважав зв'язок економічних проблем життя суспільства з державою і правом фактом беззаперечним, оскільки "усі сфери життя тісно взаємопов'язані". Проте він не наголошу­вав на визначальній ролі економічного чинника щодо політичних та правових установ і форм суспільної свідомості. На його думку, "переважна частина економічної діяльності суспільства прямо за­лежить від уряду". Це положення певною мірою спростовувало ідеалістичні теорії гегельянців, які стверджували, що роль держа­ви полягає в здійсненні абстрактних ідей справедливості, що держава є надкласовою силою і втіленням абсолютної істини.

Розглядаючи конкретні форми державного устрою сучасних йому держав, Чернишевський наблизився до правильного ро­зуміння класової природи державної влади, оскільки вважав їх да­лекими від ідеалу.

Феодальна держава - це механізм абсолютистської держави, розгалужена військово-політична машина, на чолі якої стоїть мо­нарх, оточений безчесним натовпом царедворців. Монархію Чернишевський розглядав як віджилу і застарілу форму держави, що приречена на загибель. Кріпосне право він називав "беззакон­ням", "першою найбільшою несправедливістю", а царя - "найго­ловнішим поміщиком".

Буржуазна держава гак само має антинародний характер. Чер­нишевський справедливо зауважував, що недостатньо проголоси­ти юридичні права людини, як це роблять буржуазні конституції; потрібно забезпечити їх матеріальні гарантії. "Мало того, щоб сказати, що ти маєш право, - писав він, - потрібно падати засо­би для користування цим правом".

Таким чином, розкривши антинародну експлуататорську сут­ність сучасних йому держав, Чернишевський шукав шляхи побу­дови нового справедливого суспільства і держави.

Основне завдання нової держави, на думку Чернишевського, повинно полягати у встановленні и зміцненні суспільної власності, організації суспільного виробництва і споживання. На цій основі має бути вирішено три основні потреби суспільства:

· поліпшення матеріального побуту народу;

· поширення освіти;

· підвищення "індивідуальної самостійності".

Чернишевський вважав, що на основі суспільної власності зник­не потреба в обмеженні свободи трудящих, а також у так званій суспільній безпеці, бо не буде сил, зацікавлених у порушенні гро­мадського порядку.

Досягнення ідеалу Чернишевський вбачав у революції народ­них мас, які, просвітившись у боротьбі зі своїми гнобителями, зро­зумівши зло експлуататорського ладу та усвідомивши власну роль як виробників життєвих благ, самі опікуватимуться долею сус­пільства.

У результаті такої революції мала бути створена народно-демократична республіка на чолі з революційним урядом від земле­робів і робітників. Основне завдання цього уряду - здійснювати економічну політику з метою створення умов для поступового пе­реходу до соціалізму.

Чернишевський обґрунтував можливість переходу кріпосниць­кої Росії до соціалізму, обминувши стадію капіталізму. Такий шлях, на його думку, був можливий у Росії завдяки селянській об­щині з її землеволодінням. На відміну від Герцена він бачив общи­ну, що не стоїть на місці, а видозмінюється. Ця община має збіль­шувати свої наділи землі, мати нову машинну техніку, стимулювати підвищення продуктивності праці, встановити роз­поділ доходів за обсягами виконаної роботи трудівників, які пра­цюють колективно на общинній землі, демократизувати внутріш­ній общинний лад, поєднати землеробство з промисловою діяльністю тощо.

"Сутність соціалізму, - зауважував Чернишевський, - сто­сується власне економічного життя і полягає в тому, щоб трудяща людина користувалась усіма плодами своєї праці, а не бачила їх такими, що дістаються іншим".

Не будучи знайомим з марксизмом, Чернишевський обґрунтовував власний шлях переходу від соціалізму до комунізму. "Ко­мунізм, - пише він, - бере за основу суспільного устрою вищий ідеал, ніж той, якими є принципи соціалізму. Тому епоха комуніс­тичних форм життя, ймовірно, v майбутньому, ще віддаленішому, ніж ті, можливо, так само далекі часи, коли настане повний со­ціалізм".

Побудову комуністичного суспільства Чернишевський прямо пов'язував з часом, коли "...людина цілком підкорить зовнішню природу, якою мірою це їй буде потрібно, подолає все на землі відповідно до власних потреб, відверне або приборкає всі невигід­ні для себе вияви зовнішніх сил природи, використає повністю всі сили, які можуть служити їй на користь".

За таких умов, на думку Чернишевського, "...праця з тяжкої не­обхідності перетвориться на легке і приємне задоволення фізіоло­гічної потреби, як нині підвищується до такого рівня розумова праця людей освічених".

Розвиваючи ідею рівноправності всіх націй і народностей, він засуджував претензії урядів так званих цивілізованих країн при­власнювати собі "обов'язок застосування насильницьких заходів для покращання звичаїв підвладних їм нецивілізованих іноплемінників". Він захищав національно-визвольний рух у Росії та інших країнах, високо оцінював представників революційної демократії різних національностей, зазначаючи, зокрема: "...Однак залиша­ються люди, сильніші від мене талантом. Із них я не вважаю не­зручним назвати Марка Вовчка. Це талант сильний, прекрасний". Або ж далі: "Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросій­ська література також не потребує нічиєї прихильності. Та и крім Шевченка пишуть тепер малоросійською мовою люди, які були б не останніми письменниками в літературі й багатше великорусь­кої".

Чернишевський щиро вірив у свої віддалені майбутні ідеали, яким присвятив життя, і, звертаючись до нащадків, закликав: "... Майбутнє світле і прекрасне. Любіть його, прагніть і працюйте на нього, переносьте з нього в сучасне скільки зможете: такою мірою буде світле і добре, багате радістю і насолодою ваше життя, якою ви зумієте перенести в нього з майбутнього".

Хоча ідеї Чернишевського мали утопічний характер, він знач­ною мірою вплинув на формування революційно-демократичних переконань цілого покоління революціонерів, борців за свободу і щастя трудового народу.

 

Тарас Шевченко

Тарас Григорович Шевченко (9 березня 1814 р. - 10 берез­ня 1861 р.) - основоположник революційно-демократичної дум­ки в Україні. Народився в селі Моринці на Київщині в сім'ї кріпа­ка. Був викуплений із кріпацької неволі тільки на 24-му році життя (1838 p.). У 1844 р. закінчив Петербурзьку Академію мистецтв (К. Брюллова), де був вільним слухачем. Сестра і брат залишилися в неволі до скасування кріпосного права в 1861 р.

У своїх творах Шевченко обстоював інтереси простого народу. Як зауважував Добролюбов, оцінюючи його творчість, "він ви­йшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставина­ми життя був з ним міцно і кровно пов'язаний". "Історія мого життя є частина історії моєї батьківщини", - зазначав поет.

Історичні умови формування світогляду Шевченка були в Ук­раїні переважно такі самі, як і в Росії - це криза феодально-кріпосницької системи, посилення класової боротьби селян проти поміщиків. Причому, в Україні, де виробництво хліба поміщика­ми для продажу мало особливе значення порівняно з менш родю­чими землями в Росії, особливо посилювалась експлуатація крі­посного селянства. Хронічний голод охопив у ті роки багато сіл України. Напередодні скасування кріпосного права інтенсивно розвивався буржуазний устрій.

Перший цукровий завод у Київській губернії було збудовано в 1822 p., до середини XIX ст. їх було вже 200. У 1825 р. в Україні налі­чувалося 649 підприємств, а в 1860 р. - 2147 (без винокурень). Частка найманих робітників у 1828 р. становила 25 % загальної чи­сельності робітників, а в 1860 р. - 75 %. Поряд із цим збільшува­лась кількість відкритих виступів трудового народу проти гноби­телів. Так, 1855 р. в Україні відзначився рухом "Київської козаччини", в якому взяло участь кілька десятків тисяч кріпаків, 1856 р. - рухом у Херсонській і Катеринославській губерніях, ві­домим під назвою "Похід до Перекопу" (переселення до Криму). Всі ці події, звичайно, були добре відомі Шевченку.

Щодо ідейно-теоретичних джерел творчості Шевченка, насам­перед потрібно назвати декабристів, яких він високо цінив і пова­жав, а також його друзів і соратників - російських революціонерів-демократів. Шевченко добре знав твори Герцена, був особисто знайомий з Чернишевським, Некрасовим та іншими революціонерами-демократами.

У розвитку революційного світогляду Шевченка вбачається два етапи: до 1843-1845 pp. і після, коли він виступив з прямим зак­ликом до революційної боротьби проти кріпосного ладу і цариз­му.

У 1840 р. Шевченко видав невелику збірку (8 творів) під назвою "Кобзар", куди входили: "Перебендя", поема "Катерина", балада "Тополя", думка "Навіщо мені чорні брови" та поезії на історичну тематику "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Тарасова ніч".

У цих перших поезіях ще не виявлявся викривальний і револю­ційний пафос, що з'явився пізніше. Це були лише глибоко пое­тичні, хвилюючі до сліз роздуми поета, який тільки-но вирвався з кріпацької неволі, роздуми над власною долею і долею батьківщи­ни, над долею мільйонів людей, які ще залишились у кріпацькому рабстві.

Проте навіть у цих перших творах Шевченка не було нічого релігійного. У творах на історичну тематику переважала не ідеалі­ зація козацько-старшинського побуту, а романтичне зображення героїки визвольної боротьби українського народу проти та­тарсько-турецької навали, польсько-шляхетського і взагалі феодально-кріпосницького гноблення.

За філософськими поглядами Шевченко був матеріалістом. Щоправда, він не називав себе матеріалістом і навіть застосовував цей термін в іншому, іронічному значенні, щодо людини-егоїста, себелюбця. В багатьох його творах виявляються глибокі філо­софські думки (наприклад, вірш "Все йде, все минає"), і це свід­чить, що позиції матеріалізму Шевченко обстоював свідомо.

Історичний процес він уявляв як непримиренну боротьбу селян-кріпаків проти поміщиків і царя, як боротьбу революційну ("Кавказ", "І мертвим і живим", Холодний яр", "Заповіт"). Зви­чайно, матеріалізм Шевченка не такою мірою розроблений, як у Герцена, Бєлінського, Чернишевського, які спеціально піднімали у своїх творах філософські проблеми, але це також послідовний в основних питаннях філософії матеріалізм. Деякою мірою поет спробував застосувати його і до суспільного життя, показуючи частково, що в історії головну роль відіграють не окремі особи, а народні маси.

Велике значення в історії української суспільної думки мали політичні погляди Шевченка. Вони охоплюють майже таке саме коло проблем і питань, як і в розглянутих великих російських ре­волюційних демократів. Не всі проблеми за життя Шевченко ви­світлював детально. Однак про його позиції можна судити навіть з окремих висловів поета, проаналізувавши їх комплексно.

Так, за низкою висловів Шевченка у віршах "Саул", "Пророк" можна дійти беззаперечного висновку, що він добре розумів історично-перехідний характер держави. У вірші "Саул" (1860 р.) він змальовує розвиток суспільного ладу без держави.

В непробудимому Китаї,

В Єгипті темному, у нас

І понад Індом і Євфратом Свої ягнята і телята

На полі вольнім вольно пас

Чабан було в своєму раї.

Зокрема, на думку дослідника В. Сокуренка, у вирішенні пи­тання про походження держави "Шевченко приєднався до теорії зовнішнього насильства - завоювання одного племені іншим". Такого висновку він дійшов з таких рядків поета.

...Аж ось лихий царя несе

З законами, з мечем, з катами,

З князями, темними рабами.

Вночі підкрались, зайняли

Отари з поля; а пасущих,

І шатра їх, убогі кущі,

І все добро, дітей малих,

Сестру, жену і все взяли...

Важко це положення - "аж ось лихий цар несе" - тлумачити як теорію зовнішнього насильства. До того ж далі в цьому самому вірші Шевченко пише, що іудеям, наприклад, заздрісно стало, що в них немає хоч "невеличкого царя", і вони попросили його собі у пророка Самуїла, який помазав їм у парі Саула. З цього положен­ня з таким самим успіхом можна дійти висновку, що Шевченко був прибічником договірної теорії походження держави.