Політико-правові ідеї фашизму і неофашизму

Фашизм - це страшне слово для багатьох поколінь людства, це крайній вияв реакційних тенденцій імперіалізму, відкрита те­рористична диктатура найреакційніших, шовіністичних елементів фінансового капіталу, яка встановлюється в умовах надзвичайної кризової ситуації, коли традиційні буржуазно-демократичні інс­титути не задовольняють економічно панівний клас буржуазії.

Фашистська політична ідеологія - це квінтесенція реакційних політичних ідей.

За визначенням професора О. Мартишина, фашизм - це ро­дове ім'я масового політичного руху, що сформувався у Західній Європі в умовах гострої соціальної кризи і загрози революції піс­ля Першої світової війни. Він відверто кинув виклик гуманістич­ним і демократичним ідеалам. Диктат, воля до влади, насилля, за­воювання, придушення особистості - такі основні принципи фашизму.

На початку XX ст. фашизм отримав широке розповсюдження. Під його владою перебували Італія, Німеччина, Австрія, Іспанія. В Португалії, Угорщині та Румунії встановилась диктатура правих сил, близьких до фашизму. Виникли сильні фашистські рухи у Франції, Бельгії, Великобританії і Скандинавських країнах. Проте найбільшого розмаху і ретельної теоретичної й ідеологічної розробки він набув у двох своїх зразках - італійському фашизмі та німецькому націонал-соціалізмі.

Засновником італійського, і фактично європейського, фашиз­му був Беніто Муссоліні (1883-1945 pp.). Народився він у провін­ції Форлі в невеличкому селі Довіа в сім'ї коваля і сільської вчи­тельки. Учительська кар'єра, що відкривалась перед ним після закінчення училища, не задовольняла амбіційного юнака. З 1902 по 1905 р. Муссоліні живе у Швейцарії, працює різноробом, стає членом Соціалістичної партії й активно пропагує соціалістичні ідеї серед італійських робітників-емігрантів. Повернувшись на батьківщину, він пройшов службу в армії (1905-1906 pp.), займав­ся журналістикою і літературною діяльністю. Його твори станов­лять близько 40 томів, переважно газетних і журнальних статей. У 1912 р. Муссоліні стає головним редактором газети "Аванті" - центрального органу Соціалістичної партії.

В основному через твори Ж. Сореля (французького анархо-синдикаліста) Муссоліні знайомиться з марксизмом і поділяє думку про те, що приватна власність - причина економічної нерівності, а держава - знаряддя класового придушення. Спочатку він захи­щає теорію класової боротьби і переконаний, що основні принци­пи марксизму непорушні. Різко виступає проти релігії, вважає релігійність несумісною з перебуванням в Соціалістичній партії. Перший його памфлет називається "Про те, що Бога немає".

Крім того, майбутній дуче студіює М. Штірнера і Ф. Ніцше. їхні погляди імпонували його характерові. "Я прославляю індивіда. Все інше не більша ніж проекції його волі і розуму", - у штірнерівському стилі говорив Муссоліні. У своїй особі він вбачав ніцшєанську надлюдину. Про Ніцше він написав не одну статтю і, зокрема, нарис "Філософія сили".

"Немає нічого істинного, все дозволено. Це буде девізом нового покоління", - так проголошував Муссоліні на початку свого полі­тичного життя і залишався вірним цьому девізові до кінця. Пока­зово, що пізніше, до свого 60-річчя дуче отримав у подарунок від Гітлера спеціально видане 22-томне зібрання творів Ніцше із зво­рушливим дарчим написом фюрера.

Початок Першої світової війни вніс зміни у долю майбутнього "дуче". За пропаганду ідеї участі у війні, в жовтні 1914 p., Мус­соліні було виключено із Соціалістичної партії. Він добровольцем пішов на фронт, служив рядовим солдатом, був поранений.

Після війни Італія переживала значні соціально-економічні труднощі. Безробітні вчорашні солдати і страйкуючі робітники під впливом революційних подій, що відбулися в Росії, становили реальну загрозу існуючому ладові. Соціальні негаразди загостри­ли націоналістичні почуття. Капіталісти були налякані.

У такій ситуації в березні 1919 р. Муссоліні об'єднує своїх одно­думців у "Союз боротьби" - "фашіо ді кампаттіменто" (fastis - в'язка). Звідси й пішла назва фашизм. Головною метою союзу про­голошувалась боротьба за інтереси нації.

жовтня 1922 р. фашистські загони на чолі з Муссоліні, разом з військовими генералами, що готували військовий переворот і яких Муссоліні влаштовував як вождь, вирушили до Риму. Парламент Італії більшістю голосів передав йому владу. Муссоліні стає прем'єр-міністром, а Італія - першою у світі фашистською дер­жавою. Муссоліні управляв Італією до її розгрому в Другій сві­товій війні. У квітні 1945 p., за вироком військового трибуналу Ко­мітету національного визволення Північної Італії, його було страчено. Після розстрілу тіло Муссоліні на знак зневаги було підвішене догори ногами.

Улітку 1917 р. Муссоліні було відкликано з фронту. Його повер­нення до власної газети "Пополо д' Італіа", занепалій за час його відсутності, надало їй нового імпульсу. Підзаголовок газети "Що­денна соціалістична газета" було замінено на "Щоденну газету бійців і виробників". Політична еволюція Муссоліні прямо й без­посередньо пов'язувалася з посиленням авторитарних тенденцій серед впливових військово-промислових і політичних кіл Італії. Він розумів, що така кон'юнктура відкривала для нього широкі можливості, й швидко просувався назустріч екстремістським фракціям верхів, що мріяли встановити диктаторський режим. Він не лише фактично, а й формально відмежувався від своїх по­передніх поглядів і проголосив своїм завданням: розчинити кла­сові суперечності в загальнонаціональних інтересах. 7 травня 1917 р. на сторінках газети Муссоліні стверджував, що капіталізм нібито набув таких змін, яких К. Маркс не міг передбачити. Тепер капіталізм "втратив свій одіозний експлуататорський характер і набув інших функцій: він більше не накопичує, а розподіляє". Відійшовши повністю від марксизму, Муссоліні зазначав, що фа­шизм - повна протилежність матеріалістичному розумінню іс­торії, що є основою так званого марксистського чи наукового со­ціалізму. Фашизм "...вірить у святість і героїзм, а саме в дії, зумовлені зовсім не економічними мотивами. Фашизм рішуче за­перечує, що класова боротьба може стати переважаючою силою суспільного перетворення....Фашизм відкидає концепцію "еконо­мічного" щастя, яку покликаний здійснити соціалізм, забезпечив­ши кожному максимум добробуту. Фашизм відкидає можливість здійснення матеріалістичної концепції щастя і залишає на совісті її винахідників. Фашизм заперечує правомірність ототожнення добробуту і щастя, яке спустило б людину до рівня тварини, що думала б тільки про ситість і не піднімалася б над суто фізичним існуванням".

У праці "Доктрина фашизму" Муссоліні стверджує, що голов­не у вченні фашизму - концепція держави. Фашизм розглядає державу як абсолют, порівняно з яким всі індивіди і групи віднос­ні; держава включає в себе усі цінності й надає силу життю наро­ду. Фашизм тоталітарний. Сенс життя людини він вбачає не в от­риманні задоволень, які завжди егоїстичні і недовговічні, а у відмові від приватних інтересів, готовності до самопожертви, як чомусь вищому, побудованому на обов'язкові перед державою. У коментарі до твору Макіавеллі "Государ" (1924 р.) Муссоліні за­уважує, що тільки держава здатна контролювати "егоїстичний атомізм" громадян, який заохочується і вивільняється лібераліз­мом. Саме тому народ і державу не слід протиставляти.

Відзначаючи першочергову для фашизму значущість держави, Муссоліні водночас проголошує тезу про верховенство партії, яка повністю управляє суспільством, що є для історії фактом цілком новим, таким, що не має аналогій. Фашизм заперечує демократію тому, що вона сповідує ідею переваги більшості над меншістю. "Демократія, - пише Муссоліні, - режим, номінально позбавле­ний короля, але насправді керується багатьма королями - коро­лями більш абсолютистськими, деспотичними і руйнівними, ніж один справжній король, навіть якщо він тиран". Саме цим пояс­нюється, чому фашизм не надає переваги республіці над монар­хією. Муссоліні зауважує, що вибір тієї чи іншої форми правління залежить від політичної, історичної, традиційної, психологічної еволюції країни.

Фашизм піддає сумніву можливість і корисність вічного миру, тому відмежовується від доктрини пацифізму. "Слово "мир" зно­силось. Під сонцем йде кривава боротьба, і одна тільки кров кру­тить жорна історії....Війна - єдине, що піднімає па вищий ща­бель всю людську енергію і відзначає благородство людей, які мають мужність зустріти її". Будь-яке інше бачення миру, на дум­ку Муссоліні, не заслуговує уваги. Моя програма - дії, а не розмо­ви, стверджував він, і протиставляв за цим принципом фашизм більшовизму: "Фашизм заснований на реальності, більшовизм - на теорії".

Важливим компонентом теоретичної платформи італійського фашизму стало також вчення відомого професійного ідеолога фа­шизму Джованні Джентіле (1875-1944 pp.) - професора філосо­фії, директора Інституту фашистської культури. Джентіле, пере­конаний гегельянець, вбачав у державі уособлення усіх добрих начал, засіб, що дисциплінує громадян, забезпечує для них не тільки добробут, а й свободу і справжній розвиток особи. Держа­ва, яка проникає в усі шпаринки національного життя і є тоталі­тарною державою. Саме Джентіле і Муссоліні приписують автор­ство цього терміна.

Ставлення фашистів до права витікає з їх прагнення до пану­вання, культу держави і ототожнення з вождем. За твердженням Джентіле, держава - джерело всіх прав і цінностей для всіх ін­дивідів, що входять до її складу. Жодних природних прав, жодної зв'язаності держави правом не визнається. Держава творить право.

У Німеччині, що зазнала поразки в Першій світовій війні і вия­вилась у складній соціально-політичній і економічній ситуації, ви­ник націонал-соціалістичний рух (німецький фашизм). В основу цього руху була покладена ідея неприйняття Версальського мир­ного договору (1919 р.) і Веймарського республіканського ладу. Ця ідея, що розвивалась під гаслом боротьби проти приниження пе­реможеної Німеччини, за "велику Німеччину", "за справедливу соціальну політику", за "єдину німецьку націю", знайшла під­тримку у свідомості більшості населення країни. Результатом цьо­го став прихід до влади націонал-соціалістів на чолі з Адольфом Гітлером (1889-1945 pp.). Гітлер народився 20 квітня 1889 р. в сім'ї дрібного чиновника у містечку Браунау, в прикордонному районі Австрії на річці Інн, що відділяє Австрію від Баварії. Як відзначає Е. Фром, саме сім'я, і особливо мати, стали поштовхом до розвит­ку в Адольфа нацизму, який у майбутньому перетворився на са­молюбство і прагнення до влади. Після смерті матері він залишив школу і два з половиною роки вів вільне життя - займався живо­писом, відвідував місцевий театр, писав вірші і навіть брав уроки музики. В 1907 p., коли йому виповнилось 18 років і він отримав свою долю батьківського спадку, Гітлер переїздить до Відня, де після невдалої спроби вступити до художньої академії почав за­йматися самоосвітою і політикою. Саме тут, у Відні, склалися його переконання: антисемітизм, вороже ставлення до марксизму, пан­германізм. 1913 р. Гітлер назавжди залишає Відень, який він нази­вав "втіленням расового кровозмішення", і переїздить до Мюнхе­на. У 1914 р. він добровільно йде на фронт рядовим солдатом. Був двічі поранений - перший раз у битві на річці Соммі в жовтні 1916 p., другий - у жовтні 1918 р. біля міста Іпр під час англійсь­кої газової атаки.

1917 року, повернувшись до Мюнхена, Гітлер активно вклю­чається у політичне життя. В центрі його уваги пропаганда анти­семітизму, несправедливість Версальського договору, що не враху­вав економічні вимоги Німеччини, "комуністична загроза" та заборона страйків робітників як "удару ножем у спину нації". В 1920 р. за участю Гітлера створюється Націонал-соціалістична партія німецьких робітників НСДАП. У листопаді 1923 p., після невдалої спроби фашистів збройним шляхом встановити свою владу v Баварії, Гітлер був засуджений до п'яти років ув'язнення. Судовий процес тривав 24 дні, повідомлення про нього були над­руковані на сторінках усіх німецьких газет. Завдяки цьому проце­су Гітлер уперше отримав доступ до аудиторії в масштабі всієї країни і домігся своєї мети, перетворивши листопадовий провал на перемогу.

У замку Ландсберг - в'язниці для політичних злочинців - Гітлер відбув тринадцять місяців (з листопада 1923 до 1924 p.), напи­савши за цей час першу частину книги "Моя боротьба" ("Mein Kamf"). Книга була завершена в 1926 р. (обсяг 782 с.).

Після виходу з в'язниці Гітлер розпочинає енергійну боротьбу, спрямовану на зміцнення і єдність нацистської партії, незаперечне одноособове керівництво партією. Відкриті погрози на адресу своїх "явних" ворогів - марксистів, євреїв і веймарських міністрів - він перемежовував зі скритими погрозами на адресу недостатньо відданих прибічників націонал-соціадістичного руху. "Якщо хто-небудь має намір ставити мені умови, - заявляв він, - я скажу йому: почекай, друже, спочатку я поставлю тобі умови... Я очолюю рух один, і ніхто не може ставити мені умови до тих пір, доки я особисто несу відповідальність..., а я несу відповідаль­ність, безумовно, за все, що відбувається в русі". Боротьба Гітлера за владу в НСДАП тривала з 1919 до 1934 р. У ході цієї боротьби змінювалися опоненти, з якими він вів боротьбу, змінювалися ме­тоди і форми протиборства, дише мета залишалася одна - влада. Подолавши на шляху до абсолютної влади опір своїх конкурентів у керівництві партією - Штрейхера, Дрексдера, Штрассера та за­ручившись підтримкою власників великого капіталу, 30 січня 1933 р. Гітлер стає канцлером Німеччини, а 2 серпня 1934 р. поєд­нав у своїй особі посади канцлера, президента і головнокоманду­вача збройними силами Німеччини. Подальша життєдіяльність Гітлера і її фінал загальновідомі.

Найпослідовніше і стисло основні ідеї фашизму викладено у праці Гітлера "Моя боротьба". Вона написана від першої особи, як біографічна розповідь про дитинство, юність і зрілі роки авто­ра. Поряд з цим широко подаються роздуми автора про зовніш­ню й внутрішню політику, про раси, євреїв і німців, капіталістів і робітників, про минуле й майбутнє, архітектуру, пропаганду, те­атр, кіно, літературу, проституцію, церкву і виховання дітей. Ха­рактер викладу у книзі безапеляційний і агресивний. Посилання на першоджерела, цитати, цифри, факти і наукова політика - відсутні. Автор подає читачеві "істини" в кінцевій інстанції". Про­водиться догма нацизму, що істинна ідеологія основана не на ло­гіці, не на розумі, а на сліпій вірі. "Моя боротьба" була розрахована на всі прошарки німецького суспільства. Нацисти, які вважали себе аристократами, із задоволенням читали похвалу аристокра­тизму; нацисти із робітників бачили у цій книзі зовсім інше - за­гравання Гітлера із "сіллю" суспільства - людьми праці; німецькі націоналісти проникались ідеєю своєї національної винятковості, італійці - наднаціональну спільність фашизму; солідні буржуа із задоволенням відзначали похвали фюрера на адресу "творчого ка­піталу". Упродовж багатьох років гітлерівці цитували "Майн кампф" і завжди знаходили в ній необхідне. Основний зміст цієї праці зводиться до того, що принижена й попрана численними "кровними ворогами" Німеччина підніметься із руїн Версаля, створить нову здорову ієрархічну державу, засновану на расовій теорії, і почне розширюватись: спочатку включить в себе всіх нім­ців за межами німецьких кордонів, а насамкінець завоює інші на­роди. Обґрунтовуючи свої зазіхання на збільшення німецьких те­риторій, фюрер посилається на практику німецьких імператорів середньовіччя: "Нині ми повертаємось до того, що було шість століть назад". А що було в ті далекі часи - невідомо. Так само бездоказово в книзі стверджується, що нібито істинні арійці (нім­ці) завжди приносили найвищу культуру, підкоряючи собі інші народи й обертаючи їх на слуг. Арієць, зазначав Гітлер, є прототи­пом того, що ми розуміємо під словом "людина". Тому перші па­ростки культури виникали там, де арійці зустрілися з "нижчими народами, завоювали їх і підкорили своїй волі".

Про майбутню ідеальну державу Гітлер повідомляє тільки те, що в ній не буде "демократичного сміття", що трудящих звільнять від "процентного рабства", що ідеї, міцність духу, героїзм і єдність народу важливіші, ніж закони економіки, які взагалі є "вигадкою інтелектуалів". "Не матеріальні властивості, а виключно ідеальні якості, - зауважував він, - ведуть до створення держави....Дер­жава - це не... економічна організація. Внутрішня сила держави тільки в окремих випадках відповідає так званому економічному розквіту".

Вища мета арійця - берегти чистоту крові. "Люди, - писав Гітлер у "Майн кампф", - гинуть не через програні війни, а через втрату опору....Все, що не є повноцінною расою на цій землі, - бур'ян".

Одним із центральних положень книги Гітлера є "ідея фюрера". Для її обґрунтування він уподібнює: людське суспільство біо­логічному організму, який повинен мати голову і мозок. Мозок нації - фюрер. Вибране коло фюрерів - з "абсолютним автори­тетом" і "абсолютною відповідальністю" він протиставляв "безвід­повідальній" демократичній парламентській системі. Замість сво­боди і рівності Гітлер пропонував німцям беззаперечну покірність "в ім'я загального блага" і залізну дисципліну.

Слід зауважити, що теоретичними підвалинами фашистської, націонал-соціалістичної ідеології були праці таких відомих філо­софів, як Ніцше, Шопенгауер, Шпенглер, Трейчке, Гобіно, Чемберлен. Офіційними ідеологами німецького фашизму вважаються Альфред Розенберг (1893-1946 pp.), який, переглянувши твори цих філософів і відібравши необхідне, створив теорію націонал-соціалізму, яку виклав у книзі "Міф двадцятого століття" (1930 p.), Карл Хаусхофер (1869-1946 pp.) та ін.

Основні риси політичної ідеології фашизму, які можна привес­ти до загального знаменника з двох його найрозвиненіших форм, - італійського фашизму і німецького націонал-соціалізму, за влучним твердженням професора О. Мартишина, зводяться до наступного: культ нації на расистській основі (Німеччина) або на­ціональної держави (Італія); прямі заклики до насильства і війни заради завоювання й утримання влади, а також для забезпечення імперіалістичних зазіхань; зневага до демократії, свободи, рівності, прав людини, законності, гуманізму; концентрація влади в руках фашистської партії і вождя; тоталітарна держава; викорінення іна­комислення і плюралізму; збереження існуючого соціально-економічного ладу при введенні сильного державного контролю і ре­гулювання. Політична платформа фашизму - виправдання відкритої і терористичної диктатури. У цьому й полягає сутність фашизму.

Сучасний "неофашизм", що розповсюджений майже в усіх ве­ликих країнах світу, не змінює сутності фашизму. Це просто су­часний фашизм.