Загальна характеристика основних напрямів політико-правової ідеології

Німеччина кінця XVIII - початку XIX ст. була економічно і політично відсталою країною. В ній переважно були феодальні та напівфеодальні порядки, повною мірою зберігалося кріпацтво. На шлях капіталістичного розвитку Німеччина стала тільки на по­чатку XIX ст. Таке відставання зумовлювалося роздрібненістю краї­ни. Наприкінці XVIII ст. в Німеччині налічувалося близько 300 са­мостійних держав (станом на 1806 р.- 51 імперське місто, 360 князівств і близько 1500 лицарських володінь, практично само­стійних). Тому одним з основних завдань передових мислителів було обґрунтувати необхідність створення єдиної централізованої держави. (Тільки в 1871 р. Бісмарк "залізом і кров'ю" об'єднав Ні­меччину.) Зрозуміло, що це заперечували феолали. їх намагання відбилися у вченні так званої історичної школи права.

Іншу діяльність розвивала німецька буржуазія, яка намагалася перевести країну на шлях капіталістичного розвитку. Проте вона була ще дуже слабка економічно й тому її дії були несміливими і половинчастими.

Німецьке бюргерство вітало французьку буржуазну револю­цію, однак лише до певного періоду - встановлення якобінської диктатури, яка, як відомо, рішучіше почала наступати на привілеї аристократів. Тоді ентузіазм зник і з'явилася фанатична ненависть до революції. У цьому виявився подвійний характер німецького бюргерства. їх ідеологія відобразилась в теорії І. Канта.

На початку XIX ст., після того як Німеччина відкрито стала на шлях капіталістичного розвитку, прибічниками цього шляху ста­ють також прусські поміщики. А в 20-30-х роках XIX ст. у Німеч­чині утворився блок між бюргерством (капіталістами) і великими поміщиками. їх реакційна ідеологія і відтворилась у теоретичних розробках Гегеля.

Буржуазні революційні ідеї і теорії проникали в Німеччину, однак в ідеологів німецької буржуазії вони ще не знаходили в цей період належної підтримки.

 

9.2. Історична школа права (Г. Гуго, К. Савіньї, Г. Пухта)

Засновником історичної школи права був Густав Гуго (1764-1844 pp.) - професор Геттингенського університету. Подальший розвиток ідеї цієї школи дістали у працях Фрідріха Карла Савіньї (1779-1861 pp.) і Георга Фрідріха Пухти (1798-1846 pp.) - професорів Берлінського університету.

Ідеї історичної школи права в Німеччині були своєрідною ре­акцією на революційні події в Європі, що спричинились інтенсив­ним розвитком капіталізму. Як зазначалось, Німеччина була від­сталою феодальною країною. Буржуазні прошарки німецького суспільства слабкі й позбавлені бойового духу. Буржуазія в цей період була ще нездатна сприйняти національні проблеми, за­грузлих в болоті дрібних і приватних інтересів, дотримувалась об­межених філістерських уявлень про завдання особистого і суспіль­ного життя.

Політичний лад Німеччини характеризувався роздрібненістю, безсиллям центральної влади (імператорської) і всесиллям (мо­гутністю) окремих феодалів (князів).

Реакційні системи управління у Пруссії і Австрії були взірцями поліцейських держав з повним придушенням прав окремої осо­би.

Такі умови, природно, сприяли поширенню реакційних вчень про державу і право, які й відобразились у теоріях історичної шкоди права.

Густав Гуго в праці "Підручник природного права як філософія позитивного права" розглядає питання про те, як створюється право, і оголосив "юридичним марновірством" думку про те, що нібито з допомогою права регулюються суспільні відносини згори.

Джерелом права Гуго визнавав не тільки закон, а й звичаєве право - таке, що складається поза діяльністю законодавця. Він написав навіть статтю під заголовком "Закони не є єдиним дже­релом юридичних істин", в якій усупереч природно-правовій теорії, що виходила з широких творчих можливостей законодав­ця, стверджував, що право розвивається разом з мовою і морал­лю, без жодних узгоджень і наказів. Гуго порівнював створення права зі створенням правил якої-небудь гри, які складаються не­залежно від тих, хто грає, і поступово перетворюються на тверді приписи.

Тим самим Туго обстоював неписане феодальне право на про­тивагу новому буржуазному праву. Він надавав вирішальне зна­чення у процесі створення права порядку, що фактично склався і тим самим виправдовував існуючі суспільні та політичні порядки в сучасній йому Німеччині. Гуго договорився до того, що навіть виправдовував рабство, вказуючи на те, що воно, мовляв, існувало тисячоліттями у найпросвіченіших народів і схвалювалось мудри­ми людьми (Платон, Аристотель). І взагалі, на його думку, усе, що утвердилось і стало звичним, стає законом.

Відзначаючи цю реакційну тенденцію історичної школи права, К. Маркс у статті "До критики гегелівської філософії права" виго­лошував, що це та школа, "яка підлість сьогоднішнього дня ви­правдовує підлістю вчорашнього...", "яка оголошує бунтівним будь-який крик кріпосних проти нагая, якщо тільки цей нагай ста­рий, успадкований, історичний". Ідеї Гуго продовжував розробля­ти Савіньї. У 40-х роках XIX ст. він видав шеститомне видання "Системи сучасного римського права". Савіньї виступає проти ні­мецького юриста Тібо, який у 1814 р. видав брошуру "Про необ­хідність всезагального цивільного права для Німеччини", в якій висувалась прогресивна ідея - створити єдиний цивільний ко­декс для всієї Німеччини. (Слід зауважити, що ця ідея здійснилась тільки в 1898 р.)

У пропозиціях Тібо Савіньї вбачав вплив раціоналістичної фі­лософії XVIII ст. з її вірою у всемогутність законодавця і благодатні наслідки, що мали настати з виданням нових кодексів. Савіньї до­коряє Тібо за ігнорування історичного минулого і висловлює зневіру у можливість видання "ідеального законодавства для всіх часів і для всіх випадків". (Німецьке цивільне укладення 1898 р. якраз і стало таким універсальним законодавчим актом.)

На думку Савіньї, право, як і мова, мораль має характер влас­тивий тому чи тому народові.

Право - це не довільна настанова законодавця, зауважує Савіньї, а продукт якогось "народного духу", народної свідомості. Таким чином, до захисту феодальних порядків, що склалися дав­но, він домішує і націоналізм, який відігравав у його програмі не менш реакційну роль.

Називаючи право вираженням народного переконання, Савіньї, однак, не міг зовсім заперечувати й роль юристів у розроб­ці права. Тому для того, щоб поставити все на свої місця, він зап­ропонував розрізняти такі стадії розвитку права:

· "природного" права, що живе безпосередньо у свідомості народу і формується як звичаєве право;

· "вченого" права - це думки і розробки вчених юристів як представників народу і відповідно виразників правосвідо­мості;

· кодифікацію (на думку Савіньї, менш значуща).

Розробивши таку схему, Савіньї вважав ще несвоєчасною ко­дифікацію цивільного права для Німеччини. "Право, що живе в народі, є єдино розумне право", - заявляє він.

Георг Пухта - правонаступник і послідовник Савіньї.

Його погляди як одного з авторів історичної школи права викладені у працях "Звичаєве право" (1828 р.) і "Курс інституцій" (1841 p.). Як і Савіньї, Пухта у визначенні сутності права виходить із націоналістичного "духу народу". "Своєрідність народу вияв­ляється в його праві так само, як і в його мові та вдачі (натурі)".

В основу будь-якого права Пухта покладав звичай. Зрозуміло, що він ігнорував класовий характер феодального права і називав його вираженням "загальної свідомості народу". Право, за слова­ми Пухти, розвивається органічно з народного духу. Він вислов­лював цю думку такими словами: "Право має власну історію".

Відкидаючи цю ідеалістичну тезу, К. Маркс і Ф. Енгельс у праці "Німецька ідеологія" висунули славнозвісне положення "Право не має власної історії" (мають виробничі відносини!). Вони довели, що право розвивається та змінюється залежно від зміни способу виробництва (базису).

Слід відзначити, що в часи Савіньї і Пухти звичаєве право в Ні­меччині не становило єдиної системи в межах усієї країни, а було різним залежно від станів і місцевості. Тому наголошування на якійсь єдності "народного духу" очевидно суперечило дійсності. Проте ідеологи історичної школи права намагались і цей факт трактувати як "право - привілей", як вираження волі - через це, мовляв, і партикуляризм і відсутність єдності у праві.

Поряд із суто національними Пухта визнає і деякі "загальні" зачатки в праві, які можуть бути запозиченим чужим правом для розвитку власного. Приклад - рецепція римського права.

"Дух народу" породжує державу, як і право", так пояснював Пухта походження держави. У кінцевому підсумку він приписує і праву, і державі божественне походження. Урядова влада, на його думку, також походить від Бога. Істинну волю індивід отримує тільки тоді, коли підкоряється божественній волі.

Пухта обстоював монархічне правління, причому всі повнова­ження монарха він розглядав як його (монарха) особисте право. Він також виступав за абсолютну монархію і середньовічні фео­дальні настанови.

Таким чином, загалом історична школа права становила гли­боко реакційне вчення, яке спрямовувалось проти всього нового.

Положення історичної школи права були свого часу запози­чені ідеологами німецького фашизму (його національні моменти) та іншими напрямами в буржуазній юриспруденції.

 

Іммануїл Кант

Родоначальник німецького ідеалізму Іммануїл Кант (1724- 1804 pp.) народився в Кенігсберзі у сім'ї ремісника. У його вихо­ванні велику роль відіграла мати, що мала сильні благочестиві по­етичні нахили. В школі він вивчав класичні мови, а в університеті, до якого вступив у 16 років, виявив інтерес до філософії і приро­дознавства.

Після університету Кант упродовж 10 років був домашнім вчи­телем у домі графа Кайзерлінга. Водночас він займався науковою роботою. У 1755 р. вийшла друком його праця "Природна історія і теорія неба". Тривалий час Кант працював помічником бібліоте­каря і тільки в 1770 р. на 46-му році життя з'явилася можли­вість обійняти посаду на кафедрі логіки і метафізики в універси­теті.

Усе життя безвиїзно Кант прожив у Кенігсберзі, був педантом як у читанні лекцій, так і в особистому житті. Розпорядку дня він дотримувався настільки точно, що жителі Кенігсберга звіряли за ним годинники. Єдиний раз він не дотримався власного розкладу, зачитавшись працею Руссо "Еміль". Слід зауважити, що єдиний портрет, який висів у його кабінеті, був портрет Руссо. Проживши одиноким 80 років, він помер 12 лютого 1804 р.

"Важко написати історію життя Іммануїла Канта тому, що він не мав ні життя, ні історії", - так висловився про нього Генріх Гейне.

Філософські та етичні погляди, а також погляди на державу і право викладені в його основних працях: "Про основоположення метафізики нравів" (1785 p.), "Критика чистого розуму" і "Мета­фізичні зачатки вчення про право" (1737 p.), "До вічного миру" (1793) та ін.

Основна риса філософії Канта - примирення матеріалізму з ідеалізмом, компроміс між ними, поєднання в одній системі різ­нобічних, протилежних філософських напрямів.

Справді, Кант протиставляє себе матеріалізму, з одного боку, а з іншого - ідеалізму і скептицизму. Він називає власну філософію трансцендентальним ідеалізмом і стверджує, що за допомогою його філософії можна "під корінь підрізати матеріалізм, фаталізм, атеїзм, невіру вільнодумства, мрійливість і марновірство".

При всій двобічності та суперечливості системи Канта він від­давав явну перевагу ідеалізму. Головне завдання своєї філософії Кант вбачав у тому, щоб знайти межі чистого розуму, а саме ті, в яких діє закон необхідності, і відшукати сферу, де діє закон свобо­ди (закон, що діє в суб'єкті).

Згідно з Кантом пізнання передбачає три стадії: чуттєвість, мір­кування і розум. Пізнання людини має межі, позаяк їй доступні лише явища, а саме результат дії об'єкта пізнання на суб'єктивну пізнавальну здібність. Об'єкт сам собою (як "річ в собі") недосяж­ний пізнанню. Розум людини не може вийти за межі явища, а саме в надчуттєвий світ, так як і птах не може літати в безповітря­ному просторі. Проте, якщо надчуттєве не може сприйматись, то воно може бути мислиме. Кант назвав гри мислимі ідеї розуму, які не можуть бути піддані досліду, а становлять лише вищі цілі пізнання: душі ("Я"), миру та Бога. Проголосивши Бога безу­мовним принципом усього. Кант надає повну перевагу ідеалізму перед матеріалізмом.

Кант висуває положення, що людина водночас належить двом світам. Як істота емпірична вона перебуває у світі явищ, а отже, підпорядковується закону причинності та необхідності й тому вона не вільна. Проте водночас як "річ у собі" людина незалежна і щодо цього вільна - її дії підпорядковуються закону свободи.

Морально чистою поведінка людини стає тільки тоді, коли, пе­ремагаючи будь-які нахили, низькі або високі, діє, виключно вихо­дячи з почуття обов'язку. Єдино моральною спонукою є усвідом­лення обов'язку, повага до морального закону.

Цей моральний закон диктує людині веління в безумовній формі.

Взагалі веління або імперативи можуть бути двох видів: гіпоте­тичний (умовний) і категоричний (безумовний). У першому ви­падку дотримання імперативу ставиться в залежність від бажання досягти певної мети (бажаєш бути пастором - вчи богослов'я). Моральний же закон не зумовлюється якою-небудь метою і тому він безумовний і є категоричним імперативом.

Кант назвав дві формули категоричного імперативу, якими по­винні керуватись люди у своїх діях. Категоричний імператив - це притаманний людській волі практичний розум, моральний закон, який проголошує: "Вчиняй завжди так, щоб правило твоєї по­ведінки могло бути принципом всезагального законодавства". Тому не можна казати неправду, потрібно поважати власність, не можна у відчаї та нужді позбавляти себе життя тому, що можна тільки уявити наслідки, коли такі вчинки стануть правилом за­гальної поведінки. Оскільки моральний закон є законом свободи, а основа самовизначення волі - мета, що рівна для всіх розумних істот, то друга формула категоричного імперативу передбачає, що треба: "Вчиняти так, щоб завжди мати на увазі людство як у твоїй особі, так і в особі будь-кого іншого, як мету, і ніколи не дивитись на нього тільки як на засіб".

У цьому положенні абстрактно виражено прогресивну ідею гідності людської особи, виявляється протест проти феодальних порядків і кріпацтва.

Друге характерне положення Кантової етики полягає в тому, що вимога категоричного імперативу на практиці земного життя нездійсненна.

Людина як "річ у собі" незалежна від впливу на її волю навко­лишнього середовища і може діяти, підкоряючись тільки мораль­ному закону. Однак людина ще и явище, і навколишній її світ впливає на її волю, порушує принципи моралі, творить з нею свавілля. І тому людина може бути морально чистою тільки в раю, у потойбічному світі. (Кант допускав віру в безсмертя душі й Бога.)

Нездійсненність вимог моралі спричинює необхідність права. Право регулює зовнішню поведінку людей. "Питання про те, що таке право, - зауважує Кант, - створює для юриста такі самі труднощі, як для логіки питання про те, що таке істина..."

Щоб правильно відповісти на це питання, юрист, згідно з Кан­том, має залишити осторонь емпіричні зачатки, взяті з конкрет­них умов місця і часу і шукати джерело суджень в одному лише розумі. "Суто емпірична наука права - це голова, яка може бути дуже красива, але, на жаль, без мозку".

Кант запропонував таке визначення права: "Право є сукупність умов, за яких свавілля одного може бути узгоджене зі свавіллям іншого за загальним законом свободи".

Кант справедливо зазначав, що неможливо вирішити питання про сутність права, спираючись тільки на емпіричні дані. Проте далі він припускається помилки, підміняючи питання про право питанням про справедливість.

Вчення Канта про право стало основою ідеалістичного напря­му в буржуазній юридичній науці - нормативізму, який стверд­жував, що норми права незалежні від законів розвитку суспільно­го життя і становлять вимоги обов'язку ("належного" або Sollen), тоді як закони природи і суспільного життя виражають необхід­ність, в якій воля людини безсила (Sein).

Із вченням Канта тісно пов'язана теорія правової держави, ос­кільки він вважав, що мета держави полягає в забезпеченні пану­вання права, вимогам якого повинна підпорядковуватись держа­ва.

Кант стверджує, що держава - необхідність її, зумовлюється знову ж таки вимогами категоричного імперативу. Мета держа­ви - забезпечити примусовою силою виконання правових норм. Держава - це результат угоди, силою якої кожен відмовляється від природної свободи, щоб користуватись свободою як член дер­жави.

Як зауважує Кант, цей перший договір не історичний факт, а тільки апріорна ідея, яка сприяє тому, щоб пояснити те, що недо­ступно історичній науці.

Кант визначав державу як об'єднання певної кількості осіб під дією права (таким чином, держава - це суто правова організація). Мета держави - не щастя громадян, а торжество ідеї права.

Наслідуючи Руссо, Кант заявляв, що суверенітет у державі на­лежить тільки народу, і хоча на практиці він навряд чи може бути здійсненний, цього треба прагнути. І взагалі, зауважував він, "тре­ба підкорятись нині існуючій владі, яке б не було її походження''.

Щодо політичних прав, зокрема виборчого права, то Кант поді­ляв громадян на "активних" і "пасивних". До останніх він відно­сить ремісників, робітників, жінок і слуг.

Стосовно власності, то Кант, як і всі буржуазні ідеологи, обсто­ював інтереси буржуазії. Будь-яка власність у державі, заявляв він, має бути приватною. Однак як противник феодалізму він запере­чував власність лицарських і духовних орденів.

Форми правління Кант класифікує за двома ознаками:

· кількістю законодавчих осіб - автократичні (абсолютна мо­нархія), аристократичні та демократичні;

· наявністю або відсутністю поділу влад (республіканські - з поділом влад і деспотичні - без поділу влад).

Найкращою формою правління Кант вважав автократію, а саме абсолютну монархію, так як вона найпростіша. Демократія, на його думку, найскладніша й тому найгірша.

Кант зауважував, що абсолютна монархія має тенденцію пере­роджуватись у деспотизм, ворожий інтересам суспільства. Такої загрози, на його думку, уникла Пруссія при сучасному йому ко­ролі Фрідріху II - королі з "високою душею", який "стримує себе справедливістю". Перехід від абсолютної монархії до конституцій­ної Кант припускає лише шляхом реформ, коли король дарує на­роду конституцію. Революційний шлях неприпустимий, так як державний лад і закони святі та недоторканні. Він особливо зне­важливо ставиться до царевбивць, заперечуючи жорстокість, ї ви­магає смертної кари для тих, хто тільки намір такий має.

Як бачимо, Кант фактично відійшов від власної тези про суве­ренітет народу і вважав сувереном не народ, а монарха. Згідно з Кантом держава повинна забезпечувати охорону приватної влас­ності, але сама не повинна мати власності. Інакше держава могла б забрати собі всю приватну власність і в такий спосіб знищити її. Держава може тільки накладати податки на приватних власників.

У цих судженнях Кант є захисником буржуазної приватної власності від посягань на неї феодальної держави.

У галузі кримінального права Кант також вимагав, щоб прин­цип покарання виявлявся у рівності покарання і злочину, немину­чості покарання.

Багато цікавих і прогресивних ідей запропонував Кант у між­народному праві. На його думку, війна не може бути сама собою метою - вона може бути тільки засобом для встановлення миру народів. Мета людства - вічний мир.

У праці "Ідея всезагальної історії у всесвітньо-цивільному плані" (1784 р.) Кант висловив здогад про об'єктивну закономірність, яка зумовлює встановлення миру, про неминучість створення на мир­них засадах союзу народів - це диктує моральний прогрес людства.

В одній з останніх праць "До вічного миру" (1795 р.) Кант передбачав можливість створення союзу народів у вигляді феде­рації держав. Це не світова держава, а добровільний союз суверен­них держав, союз миру. (Слід зауважити, що першим проектом вічного миру був проект чеського короля Георгія Подебрада (XV ст.), а загалом таких проектів налічувалося близько 100.)

Кант мало вірив у можливість здійснення ідеї вічного миру, але рекомендував докладати всіх зусиль, щоб наблизити цю ідею до дійсності. У цьому зв'язку він виступав за:

· невтручання у справи інших держав;

· скорочення постійних військових формувань;

· оголошення і ведення війни не повинно бути абсолютною прерогативою монарха, на це потрібна добровільна згода підданих;

· гуманізацію методів ведення війни. Війна не повинна бути каральною, нищівною, або такою, що має на меті понево­лення інших народів;

· неправомірне використання підданих як шпигунів, убивць, поширювачів неправдивих відомостей;

· поставки і контрибуції не повинні перетворюватись на гра­біж народу;

· переможці не мають права вимагати відшкодування війсь­кових витрат або викуп при обміні військовополоненими;

· переможена держава (держава, яка зазнала поразки) і її під­дані не повинні втрачати в результаті завоювання грома­дянську свободу і перетворюватись на колонію завойовни­ків, а піддані - на рабів (інакше війна була б каральною). Насамкінець зауважимо, що ідеї Канта як свого часу, так і в по­дальшому мали прогресивне значення.

 

Фрідріх Гегель

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 pp.) - народився у Штутгарті в сім'ї чиновника. Здобув домашню освіту, потім за­кінчив гімназію. З 18 років вчився в Тюбінгенському теологічному інституті (5 років). Вивчав філософію і богослов'я. В інституті він подружився з Шеллінгом, представником класичного німецького ідеалізму.

У 1793-1800 pp. Гегель працював домашнім вчителем, а згодом приват-доцентом і екстраординарним професором в ієнському університеті.

Був редактором газети, директором гімназії в Нюрнберзі (8 років), а з 1818 р. очолював кафедру в Берлінському універси­теті.

Основні твори Гегеля: "Феноменологія духу" (1807 p.), "Наука логіки" (1812-1816 pp.), "Енциклопедія філософських наук" (1817 р.) і основна робота з питань держави і права "Філософія права" (1821 p.). Гегель жив пізніше від Канта. У цей час історичні умови в Німеччині дещо змінилися. Капіталістичні виробничі відносини розвивалися інтенсивніше. З багаточисленних дрібних держав вона почала об'єднуватись у більші (було вже близько 30 держав). Залишки феодальних відносин у Німеччині було лікві­довано лише революцією 1848 p., а допоки основним питанням у суспільстві залишилась боротьба з феодальними порядками.

На формування світогляду Гегеля вплинули не тільки німецькі філософи - Кант, Фіхте, Шеллінг, Шіллер, Гете, а й французькі - Вольтер, Монтеск'є, Руссо та ін. У студентському альбомі Гегеля є такі заклики: "Хай живе свобода!", "Хай здравствує Жан-Жак!". Ві­таючи революційні події у Франції, Гегель записує: "...Це запорука того, що зникне ореол над головами земних гнобителів і богів" і далі про революцію: "...це був величавий схід сонця. Усі мислячі істоти радісно вітали настання нової епохи".

Однак з часом, коли Гегеля почали вважати офіційним держав­ним філософом, його погляди значно змінились. Вважають, що Гегелева філософія стала вінцем усієї ідеалістичної філософії Ні­меччини.

Філософію Гегеля прийнято поділяти на його прогресивну час­тину - діалектику (вчення про розвиток) і реакційну - систему. Відповідно до системи Гегеля основою світу є якесь мисляче ро­зумне начало - абсолютна ідея. Згідно з розвитком цієї абсолют­ної ідеї розвивається й увесь світ. Абсолютна ідея у розвитку перед­бачає кілька ступенів.

Перший - це існування абсолютної ідеї в загальних зачатках логіки - у вигляді понять, чистої логічної думки. Саме тут Гегель і розробив діалектичний метод, розглядаючи поняття свободи, не­обхідності, кількості, якості, можливості в їх логічній послідов­ності.

Другий - це перетворення абсолютної ідеї на природу, а саме її матеріальне втілення.

Третій - це дух, розвиток абсолютної ідеї через людське мис­лення. На цьому ступені виявляється індивідуальна людська свідо­мість і мисляча людина, суспільна свідомість і всі суспільні інсти­тути, держава, право, суспільство, мораль.

Кожний із названих ступенів, у свою чергу, поділяється на три. Гегель виокремлює у філософії духу три частини: науку про суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. Суб'єктивний дух виявляється в розвитку індивідуальної свідомості; об'єктивний - у праві, моралі й моральності; абсолютний, що становить тотож­ність (єдність) суб'єктивного і об'єктивного духу, - у мистецтві, релігії і філософії.

Право і державу Гегель відносить до ступеня об'єктивного духу. Держава, право і всі інші суспільні установи та інститути, на його думку, - вияви так званого об'єктивного духу, а саме суспільної свідомості. Проте не будь-якої суспільної свідомості і навіть не ре­ально існуючої, а ідеальної, закладеної в абсолютній ідеї.

Мислячий розум справді критерій, мірило істини, але людина може й помилятись. Тому Гегель наголошував, що істинно розум­не слід шукати не в головах окремих людей, як це робила шкода природного права, а в абсолютній ідеї, світовому розумі. Але сві­товий розум уже завершив розвиток і втілився в дійсність. Звідси Гегель висуває цікаву тезу: "Що розумне - те дійсне і що дійсне - те розумне". Теза, яку можна тлумачити і як консервативну, і як прогресивну, і навіть революційну (як це вважав В. Бєлінський). Проте це були б тлумачення, протилежні позиції автора, який за­являв конкретніше: "Розумна точка зору - це примирення з дійс­ністю".

Згідно з Гегелем право - це наявне буття свободної волі. Сенс цього визначення полягає в тому, що свобода волі - це усвідом­лена необхідність. Це положення було запозичено пізніше марк­систською теорією. Ф. Енгельс зазначав, що це було правильне ро­зуміння співвідношення свободи й необхідності.

Проте за теорією марксизму необхідність - це незалежний від людської свідомості розвиток світу, а за Гегелем необхідність - це розвиток абсолютної ідеї. Те, у що вона втілилась, і є необхідністю. Так, необхідністю розвитку абсолютної ідеї в суспільстві є, згідно з теорією Гегеля, прусські суспільні й політичні порядки. Це - ві­нець, далі якого суспільство не може рухатись. У прусських поряд­ках, стверджував Гегель, втілилася справжня свобода тому, що прусський народ - це народ історичний, а всі інші народи не мо­жуть претендувати на таку високу місію.

Таким чином, уся теорія Гегеля спрямовувалась на зміцнення існуючих у Пруссії порядків. "Якщо людина підпорядковується правопорядку, - зауважував Гегель, - то вона вільна, якщо вона творить свавілля, вона не може бути вільна".

Усі суспільні відносини Гегель розглядав як правові (мораль, етику), а всі суспільні інститути - як інститути права.

Держава, за Гегелем, - це справжність моральної ідеї. Це не засіб забезпечення прав людини, а самоціль. Держава - це похід бога у світі. Держава може бути погана або добра, але в будь-яко­му разі підкорення їй обов'язкове тому, що саме вона покликана знімати в цивільному суспільстві всі суперечності.

Гегель захищав приватну власність, без якої, на його думку, лю­дина не може мати справжньої свободи. Він критикував теорії утопічного соціалізму, а також Платона за ідею ліквідації приват­ної власності: "Щоб зробити людей рівними - потрібно відруба­ти їм голови... Лише завдяки власності людина стає особистістю".

Гегель визнавав, що в капіталістичному суспільстві неминуче, з одного боку, зростає багатство, а з іншого - бідність. Однак він вважав, що для сучасного йому суспільства ліквідувати цю супе­речність неможливо. Єдиний засіб, радить він: "...Треба слідкува­ти, щоб злидні не перетворилися на чернь".

Гегель був противником будь-яких революційних рухів, але прибічником війни як засобу вирішення внутрішніх суперечнос­тей у державі. У війні він вбачав велику силу оновлення (як хвиля моря очищує все) і засіб боротьби з революцією, так як нації, все­редині яких існують "непримиренні антагонізми", знаходять "внутрішній спокій завдяки зовнішнім війнам". Тому він критику­вав ідею вічного миру Канта.

Гегель не вважав за потрібне створювати гарантії міжнародної безпеки, але вимагав дотримання міжнародних договорів. Він за­уважував, що під час військових дій не повинні порушуватись міжнародні норми, а також слід враховувати, що війна ведеться не проти внутрішніх установ, мирного сімейного і приватного життя, проти приватних осіб.

Ідеал Гегеля - станово-представницька спадкова монархія. У державі не повинно бути кінцевого поділу влади. Має бути єди­ний орган для остаточного вирішення політичних питань. Це пра­во він надавав монарху. Монарх об'єднує всі влади в єдине ціле. Законодавча влада надається двопалатному парламенту (верхня палата - спадкова, нижня - виборна). До влади мають доступ багаті люди - власники. Про простий народ Гегель говорить зне­важливо: "Це та частина, яка сама не знає, чого хоче".

Виконавча влада має бути віддана чиновникам, більшість з яких - представники дворян. "У кожній державі, - зауважував Гегель, - має бути синтез - це князівська або монарша влада".

Загалом політичне вчення Гегеля справило величезний вплив на розвиток політико-правової думки. Прогресивні положення його вчення були теоретичним підґрунтям радикальних концеп­цій, у тому числі младогегельянського руху. Водночас у його вчен­ні наявні моменти консервативні й навіть реакційні.