Загальна характеристика тогочасної політико-правової думки

Якщо в XV-XVI ст. капіталістичний спосіб виробництва у краї­нах Західної Європи робив перші кроки, то в XVII ст. у Голландії {1630 р.) і Англії (1648 р.) капіталістичні відносини досягли такого рівня, що постало питання про необхідність буржуазних револю­цій.

Буржуазія цих країн уже не могла миритися з існуючими фео­дальними порядками і абсолютною монархією. Абсолютистська держава вживала окремих заходів, що сприяли розвитку капі­талістичних відносин, тим не менше вона продовжувала залиша­тись силою, що обстоювала старий віджилий порядок.

У Голландії і Англії, де буржуазія стала вирішальною силою в суспільстві, абсолютна монархія не могла її задовольнити, так як гальмувала подальший розвиток промисловості й торгівлі опі­кою, регламентацією, бюрократичним втручанням у діяльність торговельних і промислових підприємств.

Зміна становища буржуазії в суспільстві зумовила поворот і в її політичній лінії і в політичних вимогах. Раніше буржуазія не ви­сувала питання про ліквідацію феодальної системи загалом, а обстоювала ліквідацію лише окремих обмежень, які заважали діяльності з накопичення багатства і розвитку промислових під­приємств, приватної торгівлі. Тепер буржуазія обстоює відміну феодальної власності на землю, вимагає перетворити землю на звичайний товар, ліквідувати всі станові привілеї і встановити юридичну рівність усіх перед законом.

Буржуазія виступає за створення такої держави і права, які б охороняли єдиний суспільний привілей - необмежену приватну власність.

У боротьбі за владу, створення буржуазної держави і права буржуазія піднімає на щит розроблене у XVII ст. в Голландії та Англії згідно з вимогами епохи вчення про природне право.

Відправним пунктом природно-правової теорії було уявлення про природний стан, в якому люди перебували від початку. Пере­буваючи у природному стані, люди не підкорялись жодній владі. Згодом з різних причин люди створили державу, уклавши гро­мадський (суспільний) договір відповідно до законів людського розуму. Вимоги людського розуму, що випливають із природи людей, створюють "природне право".

Держава є засобом охорони окремих прав, що належать лю­дям від природи. Держава створює власне право на основі "природного права" або "природних прав" людей. Закони, які встановлюються державою (позитивне право), мають відповідати початковому суспільному договору.

Таким чином, буржуазні ідеологи ставили природне право над усім суспільством, над світом. Місце Бога і церкви, що було влас­тиве феодальній епосі, посідають держава і право.

Природно-правова теорія була прогресивною, так як станови­ла зброю критики феодального ладу. Розподіл права на природне і позитивне надавав буржуазії можливість критикувати все нега­тивне з позицій історичного прогресу, критикувати сторони фео­дальної дійсності як такі, що не відповідають вимогам природного права. Із природи людини буржуазія виводила такі вимоги, як не­похитність приватної власності, формальну рівність усіх перед за­коном, свободу договорів та ін.

Іншими словами, у природне право вкладався антифеодальний зміст. У цьому й полягає прогресивне значення природно-правової доктрини. Саме вона назвала феодальний лад "нерозумним", "протиприродним", таким, що суперечить "природі людини".

У міру поглиблення кризи феодального ладу і загострення класових суперечностей теорія природного права наповнювалась щодалі більшою мірою революційним змістом. Вона відверто за­кликала до боротьби проти феодалізму і створення "розумної" держави.

Малюючи майбутню державу як царство панування природно­го права, буржуазія мобілізувала передові сили суспільства на бо­ротьбу з феодалізмом. При цьому буржуазія виступала від імені народу. Однак інтереси буржуазії збігалися з інтересами трудя­щих мас тільки в частині боротьби проти феодалізму.

Природно-правова теорія остаточно розвінчала теологічні тео­рії про державу та право, по суті вивільнила теорію держави і права від релігії. За словами Ф. Енгельса, природно-правова теорія стала "наріжним каменем" юридичного світосприймання.

Проте слід зауважити, що теорія природного права хоча й була революційною за характером, мала ще відбиток буржуазної обме­женості тому, що основне питання про сутність держави і права вона вирішувала ідеалістично. Право уявлялось як відображення природних законів природного розуму, а не матеріальних умов життя суспільства.

Держава розглядалась як витвір людини, а не продукт суспіль­ного розвитку, результат певного етапу розвитку суспільства.

Усі державно-правові явища трактувались як такі, що виходять із незмінної, вічної природи людини, незалежної від будь-яких суспільних умов. У цьому виразно виявився ідеалістичний харак­тер природно-правової теорії як такої, що ігнорувала історичну зумовленість і класовий характер держави та права.

Крім того, цій теорії був притаманний індивідуалізм. У сус­пільстві кожний діє, відповідаючи лише за себе, один Бог відпові­дає за всіх. Кожний індивід має турбуватися лише про себе. При­ватний інтерес домінує над громадським. І, врешті-решт, теорія природного права не наукова і механістична, так як її представни­ки розглядають державу і право як механічну "сукупність ін­дивідів", взаємопов'язаних договором.

Гуго Гроцій

Природно-правова теорія вперше найдетальніше була розроб­лена в Голландії - країні, де в результаті успішної буржуазної ре­волюції (XVII ст.) була проголошена буржуазна республіка і неза­лежність від іспанського ярма.

Першу спробу систематичного викладу теорії природного пра­ва зробив відомий мислитель Гуго Гроцій (1583-1645 pp.).

Гуго Гроцій народився у місті Дельфстах. Батько був бургоміст­ром, освіченою людиною і відповідно сину дав також високу освіту. У 12 років Гроцій слухав лекції в університеті, а в 15 - захистив свої наукові тези і здобув ступінь доктора права. У 24 роки він от­римав високе звання генерал-адвоката Голландії і Зеландії.

У 1609 р. Гроцій видає твір "Вільне море", в якому,, обстоюючи інтереси зміцнівшої Голландії, обґрунтовує право на вільне море­плавство, виступаючи тим самим проти посягань на виключне право користування океаном з боку Іспанії та Англії. Перша обґрунтовувала свої права, посилаючись на папський дар, а друга спиралась на силу свого флоту.

Книга Гроція істотно зачепила інтереси англійської корони, так, що було написано спеціальне спрощення "Закрите море".

Як прибічник однієї з партій, що боролися за владу, Гроцій був кинутий до в'язниці за вільнодумство пожигтєво. Однак його дру­жина хитрощами влаштувала йому втечу (вона винесла його в корзині з-під книг). Гроцій поселився в Парижі, де отримував спе­ціальну королівську пенсію. Тут, у Парижі, він видав у 1625 р. свою знамениту книгу "Про право війни і миру", яку присвятив в улес­ливих тонах королю Франції Дюдовику XIII.

Згодом Гроцій переїхав до Стокгольма, а через деякий час по­вертається до Парижа, але вже як шведський посол. Деякий пе­ріод жив у Швеції, а в 1645 р. вирішив повернутися до Голландії, але корабель, на якому він плив, затонув. Гроцій врятувався, але застудився і невдовзі помер.

Книга Гроція "Про право війни і миру" була присвячена здебільшого проблемам міжнародного права і свого часу мала ве­личезний успіх. Слід зауважити, що вона була заборонена като­лицькою церквою аж до 1900 р. Завдяки цьому твору Гроція вважають засновником міжнародного права.

У цій праці Гроцій поставив за мету дослідити питання, в якій відповідності перебуває війна до природи. Для вирішення цього питання він був змушений дати відповідь і на такі принципові пи­тання: що таке право і держава.

Право, вчить Гроцій, ґрунтується не на волі Бога, а на "при­роді" людини (мати "природного права" - власне природа лю­дини).

Природа людини характеризується, по-перше, її прагненням до мирного організованого спілкування (Аристотеля) і, по-друге, здібністю мислити, керуватися здоровим глуздом. Це, зауважує Гроцій, відрізняє людину від тварини. Від першої здібності (спілкування) з'являється держава, а від другої (міркування) - право.

Згідно з Грошем право природне є приписом здорового глуз­ду, яким та чи та дія, залежно від її відповідності або невідповід­ності розумній природі, визнається або є морально необхідною, а отже, такі дії або заборонені, або настановлені самим Богом, твор­цем природи.

Увесь сенс природного права полягає в необхідності охорони спілкування людей. Звідси її виводить Гроцій такі принципи при­родного права:

· повернення отриманої чужої речі и відшкодування здобутої від неї вигоди;

· недоторканність чужого майна;

· дотримання обіцянок (угод);

· відшкодування заподіяних збитків;

· накладання заслуженого покарання.

Право приватної власності, за Гроцієм, виникло як результат договору людей, що поділили між собою майно, яким вони до того моменту володіли спільно. "Раз вона встановлена, - зауважу­вав Гроцій, - то силою природного права злочинно красти чужу власність проти волі її власника,...крадіжка заборонена природ­ним правом".

Зазначені принципи природного права Гроцій вважав незмін­ними і вічними. їх не може змінити навіть Бог, творець усього су­щого. Наприклад, він не може зробити так, щоб два, помножене на два, не було чотири, або він не може зашкодити дурневі бути дурнем.

Від "природного права" Гроцій відрізняє право "волевстановлене". Волевстановлене право - це право позитивне, що встанов­люється в суспільстві за волею людей і Бога. У цьому зв'язку во­левстановлене право Гроцій поділяє на божественне і людське.

Божественне - це право, що виходить від волі Бога; людське - це право, що виходить від волі людей і поділяється на такі види:

1) сімейне право (про владу в сім'ї);

2) цивільне право (встановлене в кожній державі державною владою);

3) міжнародне, що регулює міжнародні відносини.

Однією з основних ознак права Гроцій справедливо називає його примусовий характер. Він зауважував також, що покарання має відповідати злочину і сприяти виправленню злочинця (його перевихованню). "Ніхто не може бути покараний вище своєї вини", - стверджує Гроцій.

Застосування покарання повинно передбачати такі цілі:

1) користь злочинцю (виправлення);

2) користь потерпілому (відшкодування збитків):

3) користь суспільству.

Гроцій вимагав приведення позитивного права відповідно до природного права. Цим самим він висував прогресивну вимогу у сфері цивільного, кримінального і міжнародного права. Природ­не право незмінне й вічне, а тому відповідне йому позитивне пра­во також повинно бути непорушне.

Гроцій висунув низку прогресивних положень у галузі міжна­родного права. Так, під час війни, на його думку, не повинні мовча­ти закони як природні, так і позитивні. Звідси випливає, що під час війни не можна утискувати мирне населення, вчених, свяще­ників, слід гуманно ставитися до полонених, дотримуватися недо­торканності послів Гроцій не вважав, що війни суперечать природному праву. Він поділяв війни на справедливі та несправедливі (розпочаті без по­передження). Так чи інакше всі війни повинні вестись заради як­найшвидшого укладення миру з дотриманням норм міжнародно­го права.

І, врешті-решт, державу Гроцій розглядав майже так само, як і Аристотель.

Держава - це досконалий союз вільних людей, створений за­ради дотримання права і досягнення загальної користі. Держава ґрунтується на договорі. Це визначення фактично тотожне для всіх прибічників природно-правової доктрини. Майже всі вони ототожнюють державу із суспільством.

Загалом Гроцій був противником демократичної організації влади. Він визнавав монархію припустимою формою держави. Важливо, що джерелом державної влади Гроцій називає народ, але при цьому він не вважав народ носієм верховної влади і цим самим фактично заперечував ідею народного суверенітету. Вер­ховною владою володіють ті, хто перебуває при владі. "Хіба ж не може вільний народ підкорятись кому завгодно, одній або кільком особам, які перенесли в такий спосіб на них цілком владу управ­ління собою і не зберегли за собою ні найменшої частини (частки) цієї влади?" - ставить ствердне запитання Гроцій. Подібно тому, як зір належить тілу взагалі, а органом його, зокрема, е око, так і суб'єктом суверенітету є одна або кілька осіб відповідно до законів і звичаїв певного народу.

Крім того, зауважував Гроцій, "існують царі, які не підпоряд­ковані постановам народу, навіть узятого загалом; про це свідчить як священна, так і цивільна історія", і далі, схиляючись до монар­хічної форми правління і погоджуючись із соціальною нерівністю людей, Гроцій наголошує, "...подібно до того, як за словами Аристотеля, деякі люди за природою раби, а саме найбільшою мірою пристосовані до рабського стану, так і деякі народи за властивим їм способом думок вважають за краще підкорятись, аніж панува­ти..., вони не здатні навіть оцінити блага свободи".

Після буржуазної революції в Голландії продовжувались рево­люційні виступи (бродіння) мас і Гроцій у цій ситуації фактично був противником права народу на повстання. "Народ повинен терпіти..." і лише як виняток він обстоював право на повстання, "коли правитель замислив загибель усієї нації".

Насамкінець зауважимо, що вчення Гроція було прогресивним тому, що теоретично обґрунтовувало питання держави і права уособлено від релігії, а також тому, що воно захищало новий капі­талістичний лад як прогресивніший порівняно з феодалізмом. Об'єктивно вчення Гроція відповідало інтересам великої бур­жуазії.

 

Бенедикт Спіноза

Подальший розвиток теорія природного права дістала у пра­цях голландського філософа Бенедикта (Баруха) Спінози (1632- 1677 pp.). Народився він ь Амстердамі у сім'ї єврейського купця іспанського походження. Освіту здобув релігійну, але більше ціка­вився світськими науками. Тому рано відійшов від релігії. Переслі­дувався як єврейською, так і католицькою церквою. Папа Римсь­кий заборонив читати твори Спінози всім віруючим. Після "малого відокремлення (відлучення)" від церкви настало "велике відокремлення і прокляття".

Політичні ідеї Спінози викладені в таких його творах: "Богословсько-політичний трактат", "Політичний трактат" і "Етика до­ведена геометричним способом".

Спіноза обстоював матеріалістичні позиції в розумінні явищ природи. Він розглядав всесвіт як єдину незмінну субстанцію. Ця субстанція - вічна і нескінченна матерія. Поняття Бога Спіноза ототожнював із природою. Саме тому Л. Фейєрбах називав його "князем атеїстів''.

Спіноза стверджував, що в природі все відбувається з необхід­ністю, що все становить нерозривний ланцюг причин і наслідків, не існує нічого випадкового. Це положення він переносить і на суспільство. Людина - це частина природи, як і всі інші істоти та речі. А тому її дії так само підпорядковані суворій необхідності, усе в ЇЇ діяльності здійснюється з певних причин.

Щодо такого поняття як "свобода",, то вона мислима лише в межах необхідності. "Свобода волі - не необхідність, усвідомлена людиною". Абсолютно правильною людина не може бути.

Сутність держави і права, їх походження Спіноза намагається пояснити з позицій природної необхідності, виходячи з вічної і незмінної природи людини, з природних засад співжиття. Висхід­ним у його політичній доктрині є вчення про вище, природне право в природі, якому підкоряється і людина як частина приро­ди. Іншими словами, вище (природне) право він ототожнює із закономірностями розвитку природи і суспільства.

Природне право людини, як і будь-якої частини природи, за­уважував Спіноза, рівне його міцності та силі. У природному стані кожна людина має право на все, що перебуває в межах її сил і ба­жань. Люди за природою підпорядковані "вічним і незмінним пристрастям". Пристрасті розводять людей у різні боки, роблять їх ворогами, породжують боротьбу між ними, через що жодна людина не може здійснити, в усякому разі бути впевненою у здій­сненні своїх природних прав, які визначаються межами його сил і бажань.

Вищим природним правом є закон самозбереження. Самозбе­реження людини, на думку Спінози, найкраще забезпечується ро­зумом, який диктує людині необхідність шукати спілкування з ін­шими людьми, так як самостійно вона не зможе забезпечити себе всім необхідним для життя.

Таким чином, поза суспільством людина не може бути в безпе­ці, її природні права не можуть бути забезпечені. Тому люди пе­реходять із природного стану в цивільний, а саме: створюють дер­жаву.

Як бачимо, створення держави філософ пояснює ідеалістич­ною дією природних захоплень і пристрастей, які примушують людей поєднувати свої сили. Люди поєднують сили і природні права й створюють державну владу, яка ніби покликана слугувати інтересам всіх членів суспільства. Однак пристрасті, наголошує Спіноза, зберігаються, і люди тільки вимушено йдуть за голосом розуму, силою чого "жодне суспільство не може існувати без вла­ди і сили, а отже, і без законів, які обмежують і стримують при­страсті й некеровані пориви людей".

Мета держави і права полягає в тому, щоб "стримувати натовп, ніби коня вуздечкою, якою мірою це можливо".

Поряд із цим Спіноза висунув питання і про межі державної влади. На його думку, деякі природні права невідчужувані. На­самперед це свобода совісті й слова, так як держава не має змоги примусити громадян засвоїти (сприйняти) який-небудь спосіб ду­мок усупереч їхній волі. (Не можна примусити людину любити того, кого вона ненавидить.)

Захист свободи совісті поєднується у Спінози з цілеспрямова­ною боротьбою проти релігії і церкви. Водночас він не був про­тивником релігії взагалі. Як і Макіавеллі, Спіноза виходить із не­обхідності забезпечення панування буржуазії і вважає, що догми релігії "дуже необхідні натовпу, здатність якого до ясного і чіткого розуміння речей незначна". У цьому чітко простежується класова обмеженість видатного матеріаліста.

Далі Спіноза вважає невідчужуваним право приватної влас­ності особи. Непорушність приватної власності є необхідною умо­вою спокою, а безпека держави залежить, головним чином, від вірності й спокою підданих. Тому, повторюючи Макіавеллі, де­ржава в жодному разі не повинна зазіхати на приватну власність, ідеї Спінози про невідчужувані права людини згодом широко за­позичувала політична наука.

Найкращим ладом у державі Спіноза вважав той, де найзабезпеченіші мир, безпека та свобода громадян і якому найбільшою мірою властиві міцність і стійкість.

Симпатії Спінози були на боці демократії, але він допускав і монархічну (або аристократичну) форму правління, але обмежену представницькими зборами, що складалися з привілейованих громадян.

На думку Спінози, за демократичної форми правління найзабезпеченіше загальне благо, панування розуму, право і свобода громадян.

Спіноза писав, що демократична держава "найприродніша і найбільшою мірою наближується до свободи, яку природа надає кожному. У демократичній державі кожний громадянин перено­сить своє природне право не па іншу особу, позбавившись на май­бутнє права голосу, а на більшу частину суспільства, складовою якого є він сам. І на ній підставі всі стають рівними, як і раніше - у природному стані". В демократії кожен, поєднуючись з усіма, підкоряється лише собі. У демократіях не доводиться боятись не­розумних постанов, так як майже неможливо, щоб більшість узго­дила якийсь абсурд. Ці думки Спінози про обґрунтування демок­ратії як кращої форми правління розвивали в подальшому буржуазні теоретики, зокрема Ж.-Ж. Pуссo.

Прогресивне значення ідей Спінози можна вбачати в наступно­му:

· вивільнення політики від релігії;

· обмеження монархії представницьким органом;

· обстоювання свободи совісті й думок;

· обстоювання загалом нових буржуазно-демократичних принципів в організації державної влади.

 

Томас Гоббс

Буржуазна революція в Англії в середині XVІІ ст. (1640-1660 pp.) ліквідувала не всі старі установи. Причиною консервативного ха­рактеру революції був союз буржуазії з новим дворянством. Це становище відобразилося і в ідеології. Ідеологія, як і раніше, ґрунтувалась переважно на релігійних засадах, але загалом у цей час в Англії сформувалась антифеодальна програма, яка включала такі напрями.

1. Ідеологія старого дворянства, яке обстоювало абсолютизм. Представник цього напряму Р. Фільмер у праці "Патріарх або природна влада королів" (1646 р.) обґрунтував необмеженість ко­ролівської влади (відома точніша назва цієї праці, що розкриває її сутність: "Патріарх: захист природної влади королів проти непри­родної свободи народу").

2. Ідеологія верхівки нового дворянства і великої буржуазії (Т. Гоббс).

3. Ідеологія середніх прошарків нового дворянства і буржуазії, так звані індепенденти - "незалежні" (ідеологи - Дж. Мільтон та Олджерон Сідней).

4. Ідеологія дрібної буржуазії (левеллери - Дж. Дільберн).

5. Утопічний соціалізм (Д. Уїнстенлі).

Видатним представником природно-правової теорії і прибіч­ником королівського абсолютизму в Англії XVII ст. був Томас Гоббс (1588-1679 pp.). Народився він у місті Малмсбері. Батько був грубим і малоосвіченим представником духовенства. Гоббс рано залишився сиротою, але природні здібності сприяли тому, що вже з 6-8 років він вивчав латинську і грецьку мови, писав вірші латиною. У 17 років вступив до університету. Багато подорожував країнами Європи. За політичні погляди в різні часи переслідував­ся. Тривалий час жив у Парижі. Його основні твори - "Про гро­мадянина",. "Левіафан" - утвердили за ним репутацію атеїста. У січні 1652 р. Гоббс повернувся до Англії. Кромвель запропонував йому обійняти високий пост секретаря англійської республіки, але Гоббс відмовився. При реставрації монархії (1660 р.) Гоббс зно­ву зазнав нападів з боку прибічників короля. Після його смерті усі твори було привселюдно спалено.

Як філософ Гоббс обстоював матеріалістичні позиції. Світ, на його думку, складається з дрібних частинок - атомів. Тіла існують незалежно від людської свідомості. Матерія не створюється і не зникає. Вона існує вічно і пізнається розумом. Матеріалізм Гоббса доходив повного заперечення релігії і бога. Однак цей матеріалізм був ще обмежений, як і в інших мислителів того часу. Гоббс кри­тикував релігію, але не заперечував її. Релігія, на його думку, необ­хідна для народу, пересічних людей. Філософ може бути атеїстом, прості люди - не можуть. Це потрібно для дотримання порядку в суспільстві.

Свої політичні погляди Гоббс виклав у праці "Захист влади і прав короля, необхідних для збереження миру в державі", а також у згадуваних уже "Про громадянина" і "Левіафан". Його вчення про державу і право ґрунтується на теорії природного права. Він виходив з горезвісної природи людини. Однак, згідно з Гоббсом, природа людини відрізняється від уявлень Аристотеля і Гроція, що за природою людині властиве прагнення до спілкування з ін­шими. Гоббс стверджував, що страх, а не інстинкт спілкування по­роджує суспільство, що людина від природи за своєю сутністю егоїстична, що вона шукає не спілкування, а панування, і до інших людей її вабить не любов, а прагнення слави і зручностей.

Такий стан, коли все прагне до всього, є стан природний. У природному (додержавному) стані відбувається війна всіх проти всіх. Причина цього полягає в егоїстичних прагненнях людини. У цьому зв'язку Гоббс дійшов висновку, що людина людині вовк (homo homini lupus est). Він зауважує, що людська природа зали­шається незмінною в будь-якому суспільстві. Тому для прибор­кання егоїстичних інтересів людини необхідна якась вища сила в суспільстві, якою й може бути тільки держава. "Розум людини, - пише Гоббс, - підказує їй, що потрібно залишити природний стан і шукати миру й висуває теорію договору про створення держави... Загальна влада... може бути створена тільки одним шляхом, а саме зосередженням усієї влади і сиди в однієї людини або зібранні людей, які більшістю голосів могли б звести всі волі громадян в єдину волю". Суспільство егоїстичних індивідів може існувати лише за наявності держави левіафана (за біблійною мі­фологією "левіафан" - величезне морське чудовисько), яка здат­на придушити будь-які вияви свавілля, що виходить від індивідів або народних мас. Із демократичних за змістом передумов робив­ся антидемократичний висновок: всезагальне самообмеження і повне відчуження особистих прав на користь суверена. Виникнен­ня держави тотожне впровадженню абсолютної влади. Особа пов­ністю підкоряється державі, яка встановлює обсяг приватних прав. При цьому форма держави не має значення. Громадяни зобов'язані до покори в аристократичній або демократичній де­ржаві не менше, ніж у монархічній, хоча в останній Гоббс вбачав найповніше вираження централізації і концентрації влади.

Виникнувши внаслідок суспільного договору, держава набуває самостійності щодо суспільства, диктує йому закони і не підко­ряється суспільній думці. Від волі суверена залежить весь устрій суспільства: організація приватної власності, мораль, релігія та ін. Народ як єдине ціле представлений лише сувереном, його воля і воля народу тотожні. Без державної влади, стверджує Гоббс, на­род становить лише розрізнений натовп, позбавлений єдиної волі і будь-яких прав.

Гоббс критично ставився до демократії як правління демагогів, які захищають приватні інтереси. Він засуджує теорію розподілу влади як шкідливу для суспільства. Будь-яке обмеження влади, за­уважує Гоббс, є згубним, неминуче призводить до зіткнення різ­них сил, громадянської війни і в кінцевому підсумку - до розвалу держави. Суверенна влада повинна повного мірою зосереджувати і законодавство, і судочинство, і призначення чиновників, і питан­ня війни й миру (наприклад, Кромвель).

Державний примус Гоббс розглядав поза зв'язком з класовою боротьбою, однак антинародну спрямованість влади виявляв до­волі чітко. В державній доктрині Гоббс вбачав гарантію утримання народу в покорі. З його концепції випливало абсолютне запере­чення прав народу щодо верховної влади. Державна влада вис­тупала єдиним дієздатним суб'єктом політичного життя, без жодних обов'язків перед народом. Водночас він розвінчує комуніс­тичний ідеал дигерів (Уїнстенлі) і намагається переконати, що стан, в якому немає розмежування "моє", "твоє" і кожен має пра­во на всі речі - це стан загибелі та взаємного знищення. Поряту­нок людей - у запровадженні приватної власності, яка охоро­няється всесильною державною владою.

Таким чином, хоча Гоббс був прогресивним щодо антифео­дальної спрямованості, він водночас заклав підвалини антинарод­ної буржуазної політичної ідеології, поставленої на службу при­гніченню трудящих мас.

Держава, за Гоббсом, - це універсальний механізм, машина, створена в результаті руху людських пристрастей, і людина в ньо­му - окремий елемент, гвинтик. На відміну від Спінози він при­пускає державну опіку не тільки над зовнішніми діями людей, а й над внутрішніми їх помислами (думками). Держава контролює переконання і погляди громадян, здійснює сувору цензуру літера­тури, забороняє "шкідливі вчення", регулює релігійні питання.

Держава - це особа (або зібрання осіб), воля якої внаслідок згоди багатьох людей вважається законом для всіх, так що вона має право використовувати силу і здібності кожного для загально­го миру й захисту.

Серед усіх відомих форм держави найкращою Гоббс вважав монархію (аргументи - немає партій, легше забезпечити держав­ну таємницю, кращий і дешевший державний апарат). Права держави безмежні. Перед державою - усі раби. Всі права грома­дяни отримують тільки від держави. Основне призначення дер­жавної влади - забезпечення миру і безпеки громадян. Із приро­ди верховної влади випливає, що вона не може бути знищена волею громадян. Іншими словами, Гоббс обґрунтовує тезу про не­можливість революційних виступів проти держави. "Будь-яка смута, будь-який неспокій - це хвороба".

У тісному зв'язку з абсолютистськими ідеями Гоббса перебуває його правова доктрина. Визначальним моментом буржуазного правопорядку, що складався, він висуває силу і авторитет влади. Лише держава приписує дотримання правових норм і єдиним за­конодавцем є суверен, який обіймає надзаконне положення. "Цивільним (позитивним) правом є для кожного підданого ті пра­вила, які держава усно, письмово або за допомогою інших доволі чітких знаків своєї волі приписала йому, щоб він користувався ними для розрізнення правильного і неправильного, а саме того, що узгоджується, і того, що не узгоджується з правилом".

Загальні правила, що ґрунтуються на вимогах розуму, здорово­го глузду, Гоббс називає природними законами. Він формулює цілу низку "правил розуму", в яких чітко виявляються основні за­чатки нової, буржуазної етико-правової свідомості. Із цих правил випливає необхідність розмежування свого і чужого, особистої волі й безпеки, дотримання договорів, рівності сторін, що вступа­ють в угоду, еквівалентності та взаємних послуг, неупередженості й незалежності суддів, відповідності покарання до тяжкості злочи­ну, заперечення зворотної дії карального закону тощо.

Виражаючи розумну й моральну природу людини, природні закони діють як тенденції, зобов'язують лише внутрішньо, і тільки накази державної влади надають їм владні якості права. "При від­мінностях, що мають місце між окремими людьми, тільки накази держави можуть встановити, що є неупередженість, справед­ливість і доброзичливість, і зробити всі ці правила поведінки обов'язковими, а також тільки держава може встановити покаран­ня за їх порушення, і тому такі накази є громадянськими закона­ми. Тому в усіх державах світу природний закон є частиною гро­мадянського закону". Таким чином, за Гоббсом, не природні закони коригують цивільні закони, як стверджували прибічники природно-правової теорії, а навпаки, держава коригує природні закони. Наголошуючи на силі владних осіб у державі, Гоббс заува­жує: "Якби істина, що три кути трикутника рівні двом кутам квад­рата, суперечила чиємусь праву на владу або інтересам тих, що вже мають владу, то, оскільки це було б у межах влади тих, чиї ін­тереси зачеплені цією істиною, - вчення геометрії було б якщо не заперечене, то витіснене спаленням усіх книг з геометрії".

Гоббс вважав, що природний закон можна розглядати як кор­дон, поставлений розумом людським пристрастям. І з цієї позиції він виокремлює три основних природних закони.

Кожен має добиватися миру всіма наявними в нього засоба­ми, а якщо він не може здобути мир, він може шукати й викорис­товувати всі засоби та переваги війни.

Із цього випливає безпосередньо другий закон.

1. Кожен повинен бути готовий відмовитися від свого права на все, якщо інші це так само роблять, оскільки ця відмова необхідна для миру і самозахисту.

2. Третій природний закон проголошує: люди повинні дотри­мувати своїх договорів і угод.

Із цих основних природних законів Гоббс виводить закон хрис­тиянської моралі: "Не роби іншому того, чого не бажаєш, щоб зробили тобі".

Гоббс обґрунтовував формальну рівність усіх перед законом і стабільність (вічність) буржуазного правопорядку. Але в умовах буржуазної революції в Англії, на фоні ідей Дж. Лільберна, ці ідеї Гоббса мали реакційний характер. У них втілились бажання наля­каного революцією нового дворянства і великої буржуазії піти на компроміс, зберегти абсолютизм і приборкати революційний на­род.

 

Джон Докк

Переворот 1688 p., що увійшов в історію під назвою Славна ре­волюція, оформив встановлення в Англії конституційної монархії, закріпив класовий компроміс буржуазії з дворянством.

Політико-правову підтримку Славної революції було теоре­тично обґрунтовано у працях англійського філософа Джона Докка (1632-1704 pp.). Він походив з давнього купецького роду. Його батько був юристом і у відповідний спосіб вплинув на виховання сина. Дж. Локк навчався в Оксфордському університеті, деякий час жив у Голландії. В 1688 р. повернувся до Англії і з 1700 р. обій­мав різні адміністративні посади.

Філософія Локка ґрунтується на матеріалістичних позиціях, хоча послідовним матеріалістом його назвати не можна, оскільки поряд з визнанням первинності значення матерії і дослідного по­ходження людських знань він припускав ідею Бога як першопри­чини світу (деїзм).

Як і інші буржуазні ідеологи, у своїх судженнях про суспільство і державу Локк виходив з так званого природного стану. Критику­ючи феодальний лад і стверджуючи, що він суперечить природ­ному праву, Локк зображує природний стан як царство свободи і рівності. У природному стані, стверджував він, люди вільно розпо­ряджалися власного особою, майном і всі мали рівні права на сво­боду.

Свобода і рівність - головне, що характеризує природний стан. На противагу твердженням Гоббса Локк наголошує, що у природному стані немає війни "всіх проти всіх, що в ньому немає жодних підстав для поневолення одних іншими і, що природна свобода не відчужується".

Як ідеолог буржуазії Локк зауважував, що до природних прав крім свободи і рівності належить і приватна власність. На його думку, вона виникла ще до появи держави й існує незалежно від неї, як і багато інших природних прав індивіда.

У питаннях про походження й сутність держави Локк також використовує аргументи природно-правової школи. На його дум­ку, воля людей і їх власність не забезпечені в природному стані, тому вони мусять частково відмовитись від своєї природженої сво­боди. Силою загальної рівності в природному стані усі мають пра­во вважати себе однаково "королями". Проте позаяк більшість не завжди дослухається голосу справедливості, зрозуміло, з якими труднощами кожний стикається при користуванні своєю власніс­тю. Тому вища мета людей при створенні держави і влади - це охорона і збереження власності, яка не може бути забезпечена у природному стані. Люди відмовляються від природної свободи і права самостійно захищати себе і власні здобутки й передають це право суспільству. На відміну від Гоббса Локк наполягає на тому, що повної відмови від природних прав і природної волі бути не може. Індивід обмежує власну природну волю і свої природні права лише тією мірою, якою це необхідно для встановлення і збереження влади. Панування на принципах абсолютизму, заува­жує Локк, не можна навіть вважати державою. Абсолютна монар­хія гірша, ніж природний стан, так як над абсолютним монархом немає вищої влади, суду. Змінити природний стан на абсолютну монархію - це те саме, як, намагаючись уникнути збитків, які спричиняє лисиця, віддатися в пазурі лева.

Тому, укладаючи договір про створення держави, люди зобов'язуються підкорятися рішенням більшості й відмовляються при цьому від своїх природних прав лише такою мірою, якою це потрібно для охорони їх особи і майна.

Так, вчення про природне право і суспільний договір стає у Локка засобом захисту обмеженої, конституційної монархії. В обґрунтуванні конституційної монархи він одним із перших у буржуазній політичній літературі висунув вчення про поділ влад.

На думку Локка, у державі слід розрізняти три влади - зако­нодавчу, виконавчу і союзну (федеративну). Остання повинна за­йматися питаннями зовнішньої політики (представництво країни у зв'язках з іншими державами, питання війни, миру та ін.). Судо­ва влада охоплюється у Локка виконавчою.

Усі три влади мають бути поділені: законодавча влада - пар­ламенту, виконавча - уряду, а для здійснення союзної влади слід створити особливі органи.

Локк припускав, що в монархії владу виконавчу і союзну може здійснювати одна особа - монарх. Названі три влади нерівно­правні. Законодавча влада, на яку насамперед претендує буржуа­зія, - верховна, вона очолює державу і повеліває іншими влада­ми. Законодавча влада обмежена правом на життя і майно громадян. Цих природних прав не може позбавити нав