Національно-визвольна боротьба колоніально залежних країн Африки

Африка – один з найдавніших центрів розвитку людства. Саме тут на рубежі IV-III тис. до н. є. постала самобутня культура Стародавнього Єгипту, яка заклала підвалини людської цивілізації. Проте, починаючи з XIV ст. н. е., колонізаторська політика європейських держав різко загальмувала політичний, економічний та культурний розвиток африканських народів. До початку XX ст. вся територія Африки була поділена між європейськими країнами.
Перша світова війна ще більше загострила економічну та соціально-політичну ситуацію на Африканському континенті. Юридичним підґрунтям для перерозподілу африканських колоній була мандатна система Ліги Націй, за допомогою якої США розраховували підірвати провідні позиції Англії та Франції в міжнародній політиці. Реальне співвідношення сил на Паризькій мирній конференції було несприятливе для Америки. Але запропонована президентом Вільсоном мандатна система зіграла неабияку роль для реалізації планів держав Антанти. Вона створювала ілюзію справедливого вирішення міжнародних проблем, давала можливість європейському капіталові й надалі експлуатувати народи Азії, Африки та Латинської Америки. Відтак виникали нові форми колоніальної залежності: протекторат (від латинського protector - покровитель), підмандатні території тощо, які були наслідком нерівноправних міжнародних угод. Проте навіть статус суверенної держави, який мали до другої світової війни Єгипет, Ефіопія, Ліберія та Південно-Африканська Республіка, мав формальний характер. Місцеві уряди або контролювалися, або ж цілковито підпорядковувалися генерал-губернаторам та резидентам метрополій.
У відповідності з Версальсько-Вашингтонською системою мирних договорів, країни Антанти не лише зберігали свої, а й розділили між собою німецькі колонії в Африці.
Відтепер Англії належали Південно-Африканський Союз, Намібія, Бечуаналенд, Свазіленд, Південна та Північна Родезія, Ньясаленд, Танганьїка, Кенія, Уганда, Занзібарський султанат, Британське Сомалі, Нігерія, Золотий Берег, Камерун, Тана та інші країни Південно-Західної і Тропічної Африки.
Французькі колоніальні володіння в Тропічній і Південній Африці значно поступалися британським. Більшість з них розташовувалися в Західній та Екваторіальній Африці. Вони були об'єднані у дві федерації: Французьку Західну Африку і Французьку Екваторіальну Африку.
До складу першої належало вісім колоній: Французька Гвінея, Берег Слонової Кості, Верхня Вольта, Дагомея, Мавританія, Нігер, Сенегал і Судан; до Французької Екваторіальної Африки належали: Габон, Чад, Середнє Конго та Убанги-Шарі. Колонією Франції був і Мадагаскар – один з найбільших островів біля узбережжя Африки. Під егідою Франції перебували також Туніс, Алжир та Марокко – найрозвиненіші векономічному та культурному відношенні країни Північної Африки.
Бельгія, до отримання мандату на управління німецькою колонією Руандою, володіла тільки Бельгійським Конго – однією з найбільших колоній Африки.
Португальські колонії на Африканському континенті виникли ще в XVI ст. Найбільшими володіннями Португалії були Ангола, Мозамбік та Португальська Гвінея. Італійське Сомалі та Еритрея належали Італії.
Всі іспанські колонії знаходились в Західній Африці й були невеликими: Ріо-Муні, острів Фернандо-По, низка дрібних островів, а також велика за площею, але майже не заселена колонія Ріо-до-Оро (Іспанська Сахара).
Так розподілялися африканські колонії після першої світової війни.

Реферат на тему

Країни Африки в 20-30-ті роки

ПЛАН

 

1. Міжнародне становище африканського континенту.

2. Посилення колоніалізму.

3. Визвольна боротьба народів.

4. Агресія Італії проти Ефіопії.

Використана література.

Міжнародне становище африканського континенту.

 

На початку XX ст. переважна більшість території Африканського континенту входила до складу колоніальних імперій Великої Британії, Франції, Німеччини, Бельгії, Італії, Іспанії, Португалії. Німеччина внаслідок Першої світової війни втратила свої колонії, площа яких в Африці становила 2,5 млн. кв. км, а кількість населення — до 13 млн. чоловік. Поділ колоніальних володінь Німеччини було юридичне оформлено мандатною системою, створеною Паризькою мирною конференцією. Стаття 22 пакту Ліги Націй передбачала, що для забезпечення розвитку окремих народів, які не в змозі управляти самі, деякі великі держави можуть опікуватися ними як мандатарії Ліги Націй. Найбільша за територією і найцінніша за ресурсами Німецька Східна Африка була поділена між Великою Британією, Бельгією і Португалією. Основна частина цієї території під назвою Танганьїка увійшла до складу Британської імперії. Бельгії було надано два округи на північному заході — Руанду та Урунді. Португалія отримала невеличку східноафри-канську територію з містом Кіонга. Мандат на Південно-Західну Африку, більшу частину якої займає пустеля Калахарі, було надано домініону Британської імперії — Південьо-Африканському Союзу. Велика Британія і Франція поділили між собою територію Камеруну і Того.

Отже, країни Антанти після перемоги у війні з державами Четверного союзу розширили свої колоніальні володіння в Африці. Найбільшими і найбагатшими були володіння Британської імперії. Вони простягалися суцільною смугою від Кейптауна на півдні до - Каїра на півночі. У колоніальній Африці суверенними були лише дві держави: Ліберія та Ефіопія.

Посилення колоніалізму.

 

Після закінчення Першої світової війни країни — метрополії Заходу почали інтенсивно освоювати колоніальні території. Колоніальне втручання в міжвоєнний період відіграло вирішальну роль у розвитку країн Африки.

В економічній сфері головним наслідком колоніалізму стало перетворення колоній на аграрно-сировинні придатки метрополій. Характерна особливість міжвоєнного періоду — швидке зростання виробництва експорт-них сільськогосподарських культур. Наприкінці 30-х рр. у багатьох африканських колоніях понад 2/, вартості всього експорту припадало на якусь одну культуру. Такими монокультурами, наприклад, були ананаси і банани у Французькій Гвінеї, гвоздика — в Занзібарі, какао — у Золотому Березі.

У промисловості склалася аналогічна ситуація: інтенсивно розвивалася гірничорудна галузь, розрахована переважно на експорт. Так, у Бельгійському Конго видобуток міді з 1913 р. до 1937 р. зріс у 20 разів. У 1937 р. країни Африки, розташовані на південь від Сахари, забезпечували 97% всіх алмазів, що видобувалися в капіталістичних державах, понад 40% золота, понад третину виробництва платини.

Ефективна колоніальна експлуатація здійснювалася за допомогою залучення корінного населення до управління. Колоніальні власті застосовували в основному дві форми управління: пряму і непряму. У першому випадку колонізатори призначали африканських вождів у той чи інший район, незважаючи на місцеві інститути влади і походження претендента. Цих вождів часто переводили з одного адміністративного району в інший. За системи непрямого управління колоніальна адміністрація формально зберігала традиційні місцеві інститути влади. Вождем могла бути лише місцева впливова особа за умови, що вона влаштовувала колонізаторів. Пряме управління частіше використовувалось у французьких колоніях, непряме — в англійських. У міжвоєнні роки ставало все більше колоніальних шкіл, які готували кадри з місцевих племен для потреб адміністрації. Колоніальне правління західних країн на Африканському континенті супроводжувалося жорсткими силовими методами. Однак, експлуатуючи людські й природні ресурси Африки, колоніальний капітал сприяв її економічному розвитку, формував необхідне для функціонування капіталу адміністративно-політичне середовище й культурно-освітню систему, здатну готувати кваліфіковані кадри. Насильницьке запровадження європейсько-капіталістичного варіанта цивілізації сприяло тому, що на час деколонізації значна частина африканських країн була готова до самостійного державного управління.

Визвольна боротьба народів.

 

Незважаючи на колоніальний тиск західних держав, народи Африки чинили опір іноземному пануванню. У міжвоєнний період надіонально-визвольний рух набув найбільшого розмаху в північноафриканських країнах. Найвагоміших успіхів домоглися народи Алжиру, Марокко й особливо Єгипту.

Участь разом з алжирцями-французами десятків тисяч арабо-алжирців у Першій світовій війні сприяла розвитку їх національної самосвідомості у повоєнні роки. Чимало арабо-алжирських інтелігентів виступали проти так званого "туземного кодексу", що обмежував права алжирців і забороняв їх участь у політичному житті. 1920 р. була утворена впливова організація "Молодий алжирець", 1926 р. — знаменита "Північноафриканська зірка", яка в 1933 р. закликала до боротьби за незалежність Алжиру. Вимоги алжирців щодо урівняння в правах з французами не були марними.

Перемога Народного фронту Франції (1936) зумовила реформи, які надали Алжиру нові демократичні свободи і політичні права, створили умови для діяльності різних партій і рухів.

Не припиняв боротьби за визволення від франко-іспанської окупації народ Марокко. 1921 р. повстали рифські племена, і на визволеній території була створена так звана Рифська республіка на чолі з Абд-аль-Кері-мом (Ель-Керім). Національні збори республіки прийняли "Національну обітницю", яка передбачала звільнення країни від окупантів, здобуття національної незалежності тощо. Впродовж п'яти років марокканці успішно боролися з французькими та іспанськими колонізаторами. Проте сили були нерівні, й у 1926 р. об'єднана франко-іспанська армія повалила Рифську республіку. Однак національно-визвольний рух в Марокко не припинявся. У 30-ті роки були створені перші політичні партії Марокко — Національний комітет дії (1934) і Національна партія (1937).

Найбільших успіхів у міжвоєнні роки досяг Єгипет, який перебував під протекторатом Великої Британії. В 1918 р. в країні була створена партія "Вафд", яка організувала масовий рух за здобуття національної незалежності. В 1919—1921 рр. відбулися збройні повстання проти англійського панування. 1922 р. британський уряд скасував протекторат, але з деякими застереженнями, що не дозволяли встановити в Єгипті справжню незалежність. Зокрема, Велика Британія залишала за собою право на забезпечення комунікацій, збереження військового контингенту і комісара. Після прийняття конституції (1923) Єгипет став конституційною монархією на чолі з королем Фуадом І. Були обрані парламент і кабінет міністрів, який очолили лідери партії "Вафд". Вафдисти продовжували обстоювати національні інтереси, вимагаючи виведення з країни британських військ. У грудні 1935 р. основні єгипетські партії утворили Національний фронт, який змусив короля Фуада І відновити переговори з Великою Британією. Наслідком переговорів став англо-єгипетський договір (1936 р.); який підтверджував незалежність Єгипту і проголошував кінець британської окупації. В травні 1937 р. Єгипет було прийнято до Ліги Націй.

Серед різних форм антиколоніалізму найпоширенішими були релігійно-політичні, насамперед афрохристиянські, рухи. Хоча християнство було релігією завойовників, саме воно найбільше підходило для ідеологічного обгрунтування антиколоніалізму, оскільки проповідувало рівність усіх перед Богом. Найпопулярнішими афрохристиянські рухи стали в Центральній Африці. Так, у 1921 р. у Бельгійському Конго виник рух під назвою кімбангті. Його засновника — колишнього протестантського священника Симона Кімбангу — спочатку вважали месією, а згодом — Богом. У нього були "апостоли" і "пророки", які очолювали рух у багатьох регіонах країни. Кімбангу висунув гасло "Конго — конголезцям", закликаючи до виступів проти адміністрації, до несплати податків, встановлених бельгійським урядом. У міжвоєнні роки в Тропічній і Південній Африці були створені й перші політичні партії. Так, у 1920 р. на території Британського Золотого Берега був створений Національний конгрес Західної Африки, що виступав проти найодіозніших виявів колоніального гноблення, вимагав пом'якшення суворих колоніальних порядків. У Південній Африці продовжував діяти створений ще в 1912 р. Африканський національний конгрес (АНК), що прагнув об'єднати африканців у боротьбі з расовою дискримінацією.

Вагомий вплив на становлення антиколоніалізму справив панафри-канізм. Ще під час роботи Паризької мирної конференції один із лідерів негритянського руху США Уїльям Дюбуа запропонував переглянути правовий статус негро-африканських народів. Оскільки держави-переможниці відмовилися розглядати це питання, Дюбуа і його прихильники вирішили скликати конгрес. Перший Панафриканський конгрес відбувся в Парижі в лютому 1919 р. У його роботі взяли участь представники 15 країн, у тому числі дев'яти країн Африки. Головна мета цього форуму — домогтися від світового співтовариства розуміння й підтримки. Резолюції конгресу закликали до скасування рабства, заборони примусової праці й тілесних покарань тощо. У 1921, 1923 і 1927 рр. відбулося ще три Панафриканські конгреси, але їх вимоги мало чим різнилися від програми, висунутої на першому конгресі. Сама ж програма панафриканізму була декларативною і недостатньо реалістичною для свого часу. Найвпливовішим панафриканізм став у британських колоніях Західної Африки і в Південно-Африкансько-му Союзі.