ТОП 10:

Криза політики і тактики лейборизму



Широкі заходи тетчеризму підірвали соціальну базу лейбористської партії, котра в 1982 о. нараховувала 278 тисяч індивідуальних членів. Якщо в 1945 р. за лейбористів голосувало 70% робітників, то у 80-х роках - лише 35%. В результаті, з початку 80-х років в лейбористській партії виникають гострі суперечки щодо внутрішньої та зовнішньої політики. На 79-й щорічній конференції в Блекпулі (1980 р.) лейбористи поставили вимога розширити державний сектор в економіці, обмежити вивіз капіталу, скоротити військовий бюджет і вийти з ЄЕС.

Конференція висловилася за відмову від ядерної зброї, закриття всіх ядерних баз на території Англії, супроти планів переозброєння американськими ракетами "Трайдент" англійського підводного флоту. Це були вимоги, котрі в той час не могли знайти широкої підтримки серед британського загалу, і частина лейбористів дуже скоро це зрозуміла.

Лідер Майкл Фут та незгодні з цими рішеннями праві лейбористи в 1981 р. пішли на розкол і створили СДП, яка стала блокуватися з лібералами. В результаті утворення с-д-ліберального альянсу сталося зрушення в двопартійній виборчій системі. В 1983 р. альянс очолив лейборист Ніл Кіннок. Але лейбористам та лібералам і їх союзникам не вдалося запропонувати щось солідніше програми М. Тетчер. Таким чином, буржуазний реформізм виявився куди прийнятнішим для пересічного громадянина Великобританії, ніж лейборизм з його невпевненими стрибками то вліво, то вправо.

Занепад старих промислових районів металургії, вуглевидобутку, суднобудування, передача в приватні руки галузей, де профспілки були особливо сильні, завдало відчутного удару БКТ - головній політичній та фінансовій опорі лейбористської партії. Після 1979 р. чисельність БКТ скоротилася з 12 до 9 млн. чол.

Лейбористи так і не знайшли відповіді на виклик Тетчер. Консерваторів підтримують зони обновлення і піднесення, а лейбористи спираються на зони застою та занепаду. Конкуренція між процвітаючим Півднем і занепадаючою Північчю відбивала своєрідні співвідношення між консерваторами і лейбористами. І це закономірно: електроніка витісняє старі традиційні галузі, росте сектор обслуговування, де зайняті мало-політизовані високооплачувані "білі комірці", а промисловий пролетаріат, електорат лейборизму, звужується, втрачає колишню провідну роль.

Німеччина в епоху середньовіччя.

Середньовіччя

Після смерті в 768 р. короля франків Піпіна Короткого, його син Карл консолідував владу в королівстві та став відомим як «Карл Великий». З 771 р. до смерті в 814 р. Карл Великий збільшив імперію каролінгів за рахунок північної Італії та територій всіх західний германських племен, включно з саксами та баварами. 800 р. влада Карла Великого була підтверджена коронацією імператором в Римі. Імперські фортеці (Kaiserpfalzen) перетворились на економічні та культурні центри, Аахен був одним з найвідоміших[4].

Починаючи з 843 р. і до 880 р., коли завершились війни між онуками Карла Великого, Імперія каролінгів була поділена на декілька частин за Верденським (843 р.), Мерсенським (870 р.) та Рібмонським (880 р.) договорами. Німецький регіон виділився зі Східного королівства Франків. Починаючи з 919 р. і до 936 р. германські племена (франки, сакси,шваби, та баварці) були об'єднанні під правлінням Генріха І Птахолова, який став королем[5]. Вперше була використана назва королівство (імперія) германців (Regnum Teutonicorum) для позначення королівства франків, хоча слово Teutonicorum спочатку мало значення ближче до «країна германських племен», або «германська країна»[6].

Оттон І Великий [ред.]

В 936 р. в Аахені був коронований Оттон I Великий; коронація Папою в Римі в 962 р. ознаменувало створенняСвященої Римської імперії германських племен[7]. Оттон підсилив владу монарха підтвердивши намір скористатись старими правами каролінгів на церковні призначення[8]. Він відібрав у знаті право призначати єпископів та абатів, які контролювали багато землі. На додачу, Оттон відновив стару програму каролінгів призначення місіонерів у прикордонні райони. Оттон підтримував целібат для вищого духовенства. Таким чином, церковні посади не могли передаватись у спадок. Даючи землю у власність призначеним ним абатам та єпископам, Оттон перетворив їх на«імперських князів» (нім. Reichsfürsten)[9]. Це дозволило Оттону створити національну церкву. Зовнішні загрози королівству були стримані завдяки вирішальній перемозі над угорцями в битві на Лехському полі в 955 р. Також були підкорені слов'янські племена між Ельбою та Одером. Оттон виступив з наступом на Рим та скинув з папського престолу Папу Івана XII та взяв під контроль вибори Папи, створивши прецедент імперського контролю в майбутні роки.

Під час правління сина Конрада II, Генріх III (1039–1056 рр.), Священна Римська імперія підтримала клюнійські реформи — Божий Мир, заборона симонії та вимогу целібату для священників. Вплив імператора на Папу досяг вершини. Під час боротьби за інвеститури між Генріхом IV та Папою Григорієм VII — за право призначати на церковні посади — після відлучення від церкви імператор мав підкоритись Папі в Каноссі в 1077 р. Вормський конкордат 1122 р. допоміг досягти тимчасового перемир'я між Генріхом V та Папою. Наслідком боротьби за інвеститур стало послаблення Оттонської церкви (нім. Reichskirche) та посилення секулярних імперських князів[10].

В роки з 1096 р. і до 1291 р. тривала епоха хрестових походів. Були створені релігійні лицарські ордени, зоркемаТамплієрів, Госпітальєрів та Тевтонського ордену[11].

1176 р. — поразка імперських військ при Леньяно зірвала плани завоювання італійських міст.

XII в. — Генріх Лев захопив землі слов'янського племені бодричів і заснував герцогство Мекленбург. Альбрехт Ведмідьзайняв територію лютичів і створив маркграфство Бранденбург. Початок німецьких завоювань на сході — «Дранг нах Остен». XIII в. — орден Мечоносців захопив землі ливів і естів, а Тевтонський Орден — землі слов'янського племеніпруссів. У 12 — 13 ст. німецькі князі (особливо саксонські) у результаті хрестових походів захопили землі боричів, лютичів, пруссів, литів і естів. Подальшу експансію німецьких лицарів на Схід припинили слов'янські народи (Льодове побоїще 1242 р., Грюнвальдська битва 1410 р.).

У 13 — 15 ст. німецькі міста зосередили в своїх руках посередницьку торгівлю у Європі. Об'єднання північнонімецьких міст у торговельний союз — Ганза. 1356 р. — «Золота булла» Карла IV узаконила політичну роздрібненість Німеччини. Великі князі (курфюрсти) мали право обирати імператора. З 1438 по 1806 роки імператорський престол у Німеччині посідали Габсбурги.

Поселення та міста [ред.]

Населення на германських землях досягло близько 5-6 мільйонів. Переважна більшість була фермерами, зазвичай закріпачених, під владою державної знаті та монастирів[12]. Розпочалась поява та розвиток міст. Починаючи з 1100 р. стали з'являтись нові міста навколо імперських фортець, замків, палаців єпископів та монастирів. Міста почали встановлювати міські права та свободи. Декілька міст, зокрема Кельн, отримали статус вільних імперських міст, і не залежали не від принців чи єпископів, а були підпорядковані безпосередньо Імператору[13]. Містами керували патриції (купці, які торгували з віддаленими країнами). Були створені ремеслені гильдії, в яких були встановлені суворі правила та які намагались отримати контроль над містами; деякі були відкриті для жінок. Суспільство було поділене на суворо розмежовані класи: чиновництва, лікарів, купців, різні ремеслені гільдії; повне громадянство не надавалось жебракам. Виникли політичні конфлікти через питання оподаткування, державних видатків, регуляції підприємництва, нагляду за ринком, та меж корпоративної автономії[14].

Зручне розташування Кельна на Рейні на перетині великих торговельних шляхів між сходом та заходом сприяло швидкому розвитку міста[15]. Структура економіки Кельна в середньовіччі була визначена статусом основного порту та транспортного вузла на Рейні. Тут проживали архієпископи, які правили навколишніми землями та (з 1248 до 1880) побудували Кельнський собор, священні реліквії якого зробили його місцем паломництва багатьох прочан. В 1288 році місто здобуло незалежність від архієпископа (який переїхав до Бонна), керівництво ним взяли на себе мешканці[16].

Ганзейська унія

Торгівля з віддаленими містами Балтійського моря стала інтенсивнішою, коли основні торгові міста об'єднались в Ганзейську унію на чолі з містом Любек.

Підприємницький союз торговельних міст та промислових гільдій домінували в торгівлі вздовж узбережжя Північної Європи з 1200 до 1500 років. Основними містами були Кельн на Рейні, Гамбург та Бремен на узбережжі Північного моря та Любек наБалтиці[17].

Кожне ганзейське місто мало власну правову систему та певний ступінь політичної автономії[18].

Розселення на схід [ред.]

Докладніше: Розселення німців на схід

Почалась міграція німців на схід, переважно до населених слов'янами земель на схід від Ельби, таких як Богемія, Сілезія,Померанія, та Лівонія[19]. Мігранти створювали нові поселення та міста. В 1226 р. Тевтонські лицарі розпочали підкоренняПруссії. Лицарі завойували та навернули у християнство тубільних балтійських пруссів. Були створені німецькі міста вздовж східного узбережжя Балтійського моря[20].

Церква та держава [ред.]

Генріх V (1085–1125), пра-правнук Конрада II, став імператором Священної Римської імперії в 1106 році в розпал громадянської війни. Сподіваючись взяти під контроль церкву в імперії, Генріх V призначив Адальберта з Саарбрюкена архієпископом Майнца в 1111 році. Адальберт став вдаватись до застосування впливу Церкви проти цивільної влади, тобто, Імператора. Це спричинило «кризу 1111 року», частину тривалішого конфлікту навколо інвеститур[21]. В 1137 році магнати висунули представника династії Гогенштауфенів, Конрада III на престол. Конрад III спробував позбавити Генріха Вельфа двох герцогств, що призвело до війни на півдні Німеччини. Країна розкололась на два табори. Перший називав себе«Вельфи», за прізвищем родини Генріха, панівної династії в Баварії. Другий табір мав назву «Ґібелліни». Спочатку, вельфи підтримували церковну незалежність та «партикуляризм» (посилення місцевих герцогств за рахунок послаблення імперської влади). Ґібелліни, натомість, підтримували контроль над церквою з боку сильної централізованої імперської влади[22].

В 1152–1190 рр., під час правління імператора Фрідріха I Барбаросси, аби владнати тривалий конфлікт між династіямиВельфів та Бабенбергів за владу над Баварією, в 1156 році Баварія була передана главі дому Вельфів Генріху Леву. Згідно з«Privilegium Minus» 1156 р., Австрія, яка раніше була маркграфством, підвищувалась до статусу герцогства[23]. Барбаросса спробував відновити владу над Італією. В 1177 році була досягнута остаточна домовленість між імператором та Папою.

Генріх Лев був засуджений в 1180 році, Баварія була передена Оттону Віттельсбаху (засновнику династії Віттельсбахів, які правили Баварією до 1918 року), а Саксонія була розділена.

В 1184–1186 рр. імперія Гогенштауфенів під керівництвом Барбаросси досягла своєї вершини, коли у Майнці був проведений Райхсфест (нім. Reichsfest), а син Барбаросси Генріх одружився з норманською принцесою Констанцією з Сицилії. Влада феодалів була послаблена за рахунок призначення «міністерій» (невільників імператора) на посади службовців. Розквітло придворне життя та рицарство, що призвело до створення німецької культури та літератури (див. Вольфрам фон Ешенбах).

В 1212–1250 рр. Фрідріх II створив сучасну державу з професійним адміністративним апаратом. Він відновив завоювання Італії, що створило новий конфлікт з Папством. Імперія надала широкі автономні права церковним та світським принцам, що призвело до появи незалежних держав. Боротьба з Папою сильно послабила імперію, а Фрідріх II був тричі відлучений від церкви. Після смерті Фрідріха II, династія Гогенштауфенів втратила владу, після чого деякий час не було імператора[24].

Провал переговорів між імператором Людовиком IV та папою призвів до проголошення шістьма курфюрстами Ренської декларації в 1338 році, згідно з якою, обраний більшістю курфюрстів кандидат відразу отримував титул монарха та владу в імперії без затвердження папою.

В 1346–1378 рр. імператор Людовик IV намагався відновити повну владу в імперії.

В 1350-ті роки Німеччина та більша частина Європи була спустошена пандемією чорної смерті. Євреїв переслідували через релігійні та економічні конфлікти, багатьом довелось втекти до Польщі.

Золота булла 1356 року регламентувала обрання німецького короля (імператора) колегією семи імперських курфюрстів(архиєпископів Майнца, Тріра і Кельна, короля Чехії, Рейнського пфальцграфа, герцога Саксонії і маркграфа Бранденбургу) і визначала права цих курфюрстів.

Після лих XIV століття та в наслідок економічних, релігійних, та політичних змін, поступово з'являється раннє сучасне європейське суспільство. Поява монетарної (грошової) економіки спровокувала соціальний конфлікт між лицарями та селянами. Поступово, замість феодальної, стала формуватись прото-капіталістична система. Родина Фуггерів стала відомою завдяки успішному підприємництву та фінансовій активності, та стала фінансувати як церковних, так і світських правителів.

Монополія на зброю та військову справу лицарів була послаблена з появою найманої армії та піхоти. Стала поширеним явищем організоване грабіжництво. Починаючи з 1438 року Габсбурги, які контролювали південно-східну частину імперії (приблизно сучасна Австрія та Словенія, та Богемія та Моравія після смерті короля Людовика II в 1526 р.), утримували посаду імператора Священної Римської імперії до 1806 року (за винятком 1742–1745 років). Однак, це призвело до посилення розбіжностей серед місцевих правителів Священної Римської імперії та завадило деяким частинам країни об'єднатись в національні держави на зразок Франції та Англії.

Максиміліан I, який правив в 1493–1519 рр., намагався реформувати імперію: був створений імперський верховний суд (нім. Reichskammergericht), встановлені імперські податки, посилені імперські збори (нім. Reichstag). Реформи, однак, не вдалось провести повністю через розпад імперії.

Наука та культура [ред.]

В XII столітті, Хільдегарда Бінгенська написала декілька впливових праць з теології, ботаніки, та медицини, а також листи, літургічні пісні, вірші, та, ймовірно, найстарішу з відомих моральних драм, та спостерігала за створенням мініатюрних ілюмінованих рукописів. Близько 100 років потому, Вальтер фон дер Фогельвайде(бл. 1170-бл. 1230) став дуже популярним ліричним поетом в Німеччині. Близько 1439 року, Йоганн Гутенберг, мешканець Майнцу, першим в Європі став використовувати спосіб друкарства з рухомими літерами та винайшов друкарський верстат, чим розпочав друкарську революцію. Винаходи та праці Гутенберга, (якБіблія Гутенберга) зіграли ключову роль для виникнення реформації та наукової революції. На зламі століть, Альбрехт Дюрер з Нюрнберга, став відомим по всій Європі як живописець, рисувальник, гравер, математик, теоретик местецтва ще у віці двадцти років, та забезпечив собі репутацію одного з найважливіших діячівПівнічного Відродження.

П’ята республіка у франції.

За час існування Четвертої республіки (1946-1958 рр.) змінилося 25 ка­бінетів міністрів. З другої половини 50-х рр. Франція перебувала у стані гос­трої політичної кризи. Правляча верхівка країни намагалася запобігти оста­точному розпадові імперії. Зазнавши поразки в «брудній війні» у В'єтнамі, Франція розв'язала у 1954 р. колоніальну війну в Алжирі.

 

Із 9 млн населення цієї території на півночі Африки 1 млн становили французи, яким належали кращі землі. За статусом Алжир був не колонією, а заморським департаментом. Алжирські французи були категорично проти надання країні незалежності. У травні 1958 р. там спалахнув заколот реакцій­ного офіцерства, яке вимагало встановлення у Франції «сильної влади».

У цих складних умовах більшістю голосів Національні збори 1 черв­ня 1958 р. затвердили Шарля де Голля главою уряду.У поданій Націона­льним зборам програмній декларації він вимагав для уряду надзвичайних повноважень, щоб опрацювати нову Конституцію. На другий день уряд отримав надзвичайні повноваження, а Національні збори були розпущені. Четверта республіка перестала існувати.

4 вересня 1958 р. уряд обнародував нову конституцію. Якщоконститу­ція Четвертої республіки утверджувала парламентську республіку, то Кон­ституція 1958 р. президентську республіку. Нова конституція надава­ла широкі повноваження президенту, який обирався парламентом, тобто непрямим голосуванням, терміном на 7 років (з 1962 р. вибори стали прямими). Таким чином, президент став незалежним від парламенту. Він— глава держави, головнокомандуючий, призначає прем'єр-мі­ністра, вищих військових та цивільних осіб, підписує закони, може пове­ртати їх на повторний розгляд, розпускає Національні збори, згідно зі статтею 16 оголошує надзвичайний стан ібере всю повнотувлади всвоїруки. Парламент — Національні збори та сенат — не може змістити Президента.На референдумі 28 вересня 1958 р. 79% французів схвалили нову конституцію. На результати референдуму вплинули такі фактори, як розчарування мас у режимі Четвертої республіки, а також авторитет де Голля. У Франції встановилася П'ята республіка.

Конституція П'ятої республіки значно розширювала права населення колоній, яким надавалась автономія в усіх внутрішніх справах. Після прийняття Конституції П'ятої республіки розпочалася підготовка до президентсь­ких і парламентських виборів.

У внутрішній політиціуряд узяв курс на стабілізацію фінансової си­стеми і підвищення конкурентоспроможності французької промисловості та сільського господарства. З цією метою було проведено девальвацію франка, випущено акції внутрішньої позики, яка дала змогу створити стабілізацій­ний фонд і викупити на міжнародних ринках 150 т золота. Під приводом боротьби з інфляцією уряд збільшив податки, підвищив тарифи на газ, електроенергію, транспорт. Було створено спеціальний комітет експертів-економістів, які розробляли радикальні заходи регулювання економіки.

Стабілізація політичного режиму сприяла економічному розвитку. За перші 10 років П'ятої республіки, з 1958 по 1968 p., виробництво промис­лової продукції зросло на 60%, його щорічний приріст становив 5,7%. За валовим виробництвом продукції Франція обійшла Англію. Сталися значні структурні зміни. У промисловість широко впроваджувалася автоматизація, електронно-обчислювальна техніка, конвеєрне виробництво. Коштом дер­жави створена атомна та ракетна промисловість. Важлива увага приділена житловому будівництву. Новітні галузі стали визначати обличчя французь­кої економіки. Якщо в період Четвертої республіки капітали з країни виті­кали за кордон, то тепер вони посилено інвестуються всередині країни. Однак поряд зі зростанням великої промисловості специфікою Франції залишалася наявність дуже значної кількості дрібних підприємств. 84% всіх підприємств складали підприємства, на яких кількість зайнятих не переви­щувала 5 осіб. Щоб впоратися з енергетичними труднощами, здійснювалося будівництво АЕС.

Велика увага приділялася сільському господарству— традиційно важливій галузі економіки, у тому числі й в експортному плані. Щоб підня­ти товарність сільськогосподарського виробництва, де Голль пішов на лік­відацію, шляхом викупу державою, 800 тисяч дрібних селянських госпо­дарств. У результаті значно укрупнилися землеволодіння селян, виросла їх товарність. Індустріалізація праці в сільському господарстві привела до скорочення кількості працюючих на 25%.

У сфері зовнішньої політикиуряд де Голля також здійснив певні зміни. Він зайняв реалістичнішу позицію щодо національно-визвольного руху в колоніях. У 1960 р. уряд визнав незалежність 14 французьких коло­ній в Африці, які оголосили про свою самостійність.

Пробним каменем зовнішньої політики П'ятої республіки стала про­блема Алжиру. Надії колоніалістів не справдилися. Де Голль й раніше ро­зумів, що утримати Алжир неможливо, і в 1959 р. вперше заявив: «Алжир — алжирський». Алжир не був рядовою колоніальною проблемою Франції. У цій колонії проживало понад 1 млн французів. Усі вони після проголошення незалежності Алжиру, перемістилися у Францію. А тому рішення де Голля викликало негативну реакцію в частини французького суспільства. У відповідь колоніалісти підняли заколот і зробили спробу захопити владу в Алжирі. Де Голль діяв рішуче. У квітні 1960 р. послав в Алжир надійні війська — і заколотники здалися. Остаточно проблема вирішилась у 1962 p., коли після переговорів у Евіані французька сторона визнала неза­лежність Алжиру. Частина армійських офіцерів, травмована крахом «фран­цузького Алжиру», пішла в підпілля і створила секретну озброєну організа­цію ОАС, яка стала діяти методами терору. ОАС організувала кілька зама­хів на де Голля.'

На президентських виборах 1965 р. перемогу знову отримав де Голль.Кандидат від Фронту демократичних і соціалістичних лівих сил (ФДСЛС) Франсуа Міттеран набрав 45% голосів. Успіх де Голлю забезпе­чили економічне піднесення, незалежна зовнішня політика, відмова від колоніалізму та й авторитет самого президента.

У зовнішній політиці де Голль проводить незалежний курс.Прак­тичні заходи в цьому плані — вихід Франції з НАТО в 1966-J967 pp., лікві­дація військових баз НАТО на території Франції, визнання в 1959 р. кордо­ну по Одеру - Нейсе, визнання в 1964 р. комуністичного Китаю, негативне ставлення до американської агресії у В'єтнамі. Налагодження співробітниц­тва з СРСР та іншими країнами комуністичного блоку більш ніж холодно були зустрінуті в країнах Заходу, особливо в США та Англії.

Створення французьких ядерних сил теж було вираженням курсу на зовнішньополітичну незалежність. Однак неприєднання Франції до догово­ру про заборону ядерних випробувань у трьох сферах було негативним моментом у французькій зовнішній політиці і змушувало світ критично ставитися до французького зовнішньополітичного курсу.

У цей період Франція вступила до ЄЕС, що сприяло її подальшому економічному розвиткові. Промислове виробництво порівняно з довоєнним періодом зросло майже втричі. Країна стала найбільшим експортером продовольства в Західній Європі.

Утой же час у Франції протягом кількох років назрівала глибока соціальна і політична криза.За роки П'ятої республіки продуктивність праці збільшилася в 1,5 разу, а реальна заробітна плата зростала дуже повільно. У ряді галузей вона навіть зменшилася. У 1967 р. уряд ухвалив закон, за яким внески трудящих на соціальне страхування підвищувались, а належна їм допомога зменшувалася. Раціоналізація виробництва призвела до того, що кількість безробітних досягла півмільйона осіб.

Усе більше французів схилялось до думки про необхідність віднов­лення демократичної форми влади, що вилилось у травнево-червневі події 1968 р. На початку травня застрайкували студенти паризьких вузів. їх вимоги зводилися до реформи вищої школи. Справа була в тому, що у Фран­ції, всупереч вимогам науково-технічного прогресу, продовжувала існувати застаріла система вищої освіти: 80% всіх студентів навчалося на гуманітар­них факультетах, лише 20% — на технічних. Професори читали те, що знали, а не те, чого вимагав рівень науки. Лише п'ята частина всіх студен­тів отримувала державну стипендію. Студенти вимагали також участі в управлінні вузами.

Застрайкували робітники націоналізованих автомобільних заводів Ре-но. До них приєдналися робітники і службовці майже всіх галузей народно­го господарства. У кінці травня - на початку червня страйкувало вже бли­зько 10 млн чоловік. 29 травня на заклик профспілок 800 тис. робітників Парижа та його передмість вийшли на демонстрацію. Страйк виявився настільки могутнім та організованим, що уряд і підприємці були змушені піти на поступки. Зарплата трудящих збільшилася на 13-18%, були задово­лені інші вимоги.

Уряд 25 травня 1968 р. підписав із представниками профспілок угоди, які передбачали реформу вищої школи, підвищення заробітної плати, збі­льшення допомоги безробітним і багатодітним сім'ям. Після цього уряд заборонив демонстрації й розпорядився вивести танки на підступах до сто­лиці. Було оголошено про розпуск Національних зборів і проведення нових виборів. Генерал де Голль звернувся до населення із закликом розв'язувати проблеми країни у межах існуючої Конституції і не піддаватися на прово­каційні заклики анархістів. Після цього страйковий рух різко пішов на спад.

У червні 1968 р. відбулися дострокові вибори в парламент. Вони проходили в надзвичайно напруженій обстановці. Більшість населення віддала голоси прихильникам де Голля. Компартія та інші ліві угруповання, які брали участь в організації демонстрацій, зазнали відчутної поразки.

Унаслідок інфляції до кінця 1968 р. було зведено нанівець необгрун­товане підвищення зарплати, здійснене під тиском травневих демонстрацій. У березні 1969 р. відбулися багатолюдні страйки. Одночасно загострилася політична боротьба проти посилення централізації і влади президента, який запропонував реформувати Сенат і провести новий адміністративний поділ країни. Під час референдуму більшість виборців висловилась проти цих реформ де Голля. Криза П'ятої республіки тривала.Переконавшись у неминучості процесу загострення внутрішньополітичної боротьби, де Голль у квітні 1969 р. пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано Жоржа Помпіду(1911-1974). Ж. Помпіду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Покращилися відносини з США.

55.Наслідки Першої світової війни для африканського континенту. Панафриканський рух







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.228.24.192 (0.018 с.)