ТОП 10:

Боротьба між Римом і Карфагеном за панування в Середземномор'ї



Підпорядкувавши собі Італію, римляни почали готуватися до захоплення острова Сицилія. Цьому опирався Карфаген — колишня фінікійська колонія у Північній Африці.
Карфаген вважався наймогутнішою державою в Західному Середземномор'ї, маючи свої колонії в Іспанії та на Сицилії. Римляни називали карфагенян пунами, тому війни між Римом і Карфагеном називають Пунічними.
Перша Пунічна війна тривала 23 роки, починаючи з 264 р. до н. е., і закінчилася поразкою Карфагену у 241 р. до н.е. Рим перетворив Сицилію у свою провінцію, тобто підпорядковану область. Однак могутності Карфагену зломлено не було, і обидві країни готувалися до нових битв.
Римський сенат розробив такий план: одна консульська армія нападає на карфагенян в Іспанії, а інша—в Африці. Але молодий карфагенський полководець Ганнібал перешкодив цим намірам. Він вирішив випередити римлян і першим завдати удару.
У 218 р. до н.е. Ганнібал зруйнував іспанське місто Сагунт, що було союзником Риму. Римляни у відповідь оголосили Карфагену війну. Розпочалася Друга Пунічна війна.
Тим часом Ганнібал, вийшовши з Іспанії на чолі добірних військ і перейшовши з величезними втратами Альпи, опинився там, де його не чекали, — у долині ріки По. Галлам —давнім ворогам Риму, які жили в тих місцях, Ганнібал заявив, що воює за свободу Італії. Галли дали Ганнібалу продовольства і коней, вступали в його військо.
Ганнібал, у декількох битвах розгромивши консульські армії, вирушив на південь країни, намагаючись підняти на боротьбу з Римом народи Італії.
У 216 р. до н.е. Риму вдалося зібрати нове велике військо — 80 тис. легіонерів. Неподалік від міста Канни консули наздогнали ворога, і один з них наважився дати бій. У Ганнібала було усього 40 тис. солдат. Однак він переміг. Перемога під Каннами стала класикою воєнного мистецтва.
Після поразки при Каннах римляни уникали рішучих боїв — війна ставала затяжною. Молодий і обдарований римський полководець Сципіон, який упродовж п'яти років воював з карфагенцями в Іспанії, запропонував сміливий план захоплення ворожої столиці і висадився в Африці. Після 15 років війни в Італії, не зазнавши жодної поразки, Ганнібал був змушений поспішити на захист Карфагена.
У 202 р. до н.е. біля міста Зама, що на південь від Карфагена, відбулася вирішальна битва Ганнібала з римлянами. Армію великого Ганнібала було розбито. Сципіон одержав почесне прізвисько Африканський.
Наступного року Рим і Карфаген уклали мир, за яким Карфаген визнавав свою поразку. Він позбувся усіх володінь за межами Африки, зобов'язався видати Риму військовий флот, бойових слонів і заплатити значну суму грошей. Так закінчилася Друга Пунічна війна. Рим став хазяїном у Західному Середземномор'ї. Однак загроза з боку Карфагену не зникла, і Рим це розумів.
Досвідчений і впливовий сенатор Катон, побувавши в Карфагені, був вражений кількістю кораблів і товарів у його гавані, багатством міста. Повернувшись на батьківщину, він закликав до повного знищення квітучого міста. Кожну промову в сенаті Катон закінчував словами: «Все ж таки я гадаю, що Карфаген повинен бути зруйнований».
Почалася Третя Пунічна війна. У 146 р. до н.е. Сципіон Молодший — прийомний онук Сципіона Африканського — захопив Карфаген і зрівняв його із землею.
Після перемоги над Карфагеном Рим розпочав підкорення країн Східного Середземномор'я — Македонії, Сирії, Єгипту.
Першою була Македонія. Римський консул Тит Квінкцій Фламінін розбив македонського царя Філіппа V і змусив його вивести свої війська з Греції. Після цього він проголосив у Коринфі, куди греки з'їхалися на Істмійські ігри, свободу Еллади. У ці дні лише дехто розумів, що відбувається не звільнення Греції, а зміна її володарів.
Незабаром римляни, оголосивши війну сирійському володареві Антіоху III, висадилися в Малій Азії і розгромили його військо. На Сирію було накладено величезну контрибуцію, а пізніше вона стала римською провінцією.
Після перемоги над Сирією римський сенат вирішив підкорити собі Македонію остаточно. У 168 р. до н.е. легіони Риму розгромили останнього македонського царя Персея. Македонське царство перестало існувати.
У Греції після її «звільнення» римляни повелися як завойовники. Це спричинилося до того, що греки взялися за зброю. Вони мужньо боролися за свою незалежність, але були розбиті. Особливо постраждало багате торгове місто Коринф, зруйноване вщент. Це сталося того самого року, коли було знищено Карфаген.
Єгипет було підкорено Римом у другій половині І ст. до н.е.
В результаті загарбницьких війн Рим запанував над усім Середземномор'ям. Завойовані держави перетворювалися на римські провінції.

Причини розпаду Югославії. Міжетнічна війна 1990-х років.

Факторами розпаду Югославської федерації стали смерть Тіто і фіаско проведеної його наступниками національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центрально-Східного регіону). У 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди здобули націоналістичні сили.

Зважаючи на наростання національних розбіжностей згідно з заповітом Тіто після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни стала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно змінювали один одного по черзі. Короткочасний економічний підйом в середині 1980-х років закінчився стрімкою інфляцією і розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно розвиненішими Сербією, Хорватією і Словенією, та іншими республіками.

У ході громадянської війни і розпаду від Великої Югославії в кінці XX століття відокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. Для врегулювання, згідно з рішенням ООН, міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням Косовакрай був переведений під протекторат ООН. Тим часом Югославія, в якій на початку XXI століття залишалося дві республіки, перетворилася в Сербію і Чорногорію: з 1992 по 2003 роках - Союзна Республіка Югославія (СРЮ), з2003 по 2006 роках - конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії. Югославія остаточно припинила існування з виходом з союзу Чорногорії 3 червня 2006 р.

Міжетнічна війна 1990-х років.

Воєнні дії супроводжувалися нечуваною жорстокістю щодо мирного населення, проведенням «етнічних чисток». Міжнародне співтовариство (ООН, НАТО, Європейський Союз) протягом 1992-1995 рр. неодноразово намагалося загасити вогнище війни у Боснії та Герцеговині, проте ці заходи виявилися недостатньо ефективними. Нарешті, за активного сприяння уряду США, у листопаді 1995 р. поблизу м. Дейтона (штат Колорадо) відбулися переговори президентів Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, які дали позитивні результати. На їх основі у грудні того ж року в Парижі було підписано мирну угоду щодо Боснії та Герцеговини, яка передбачала припинення воєнних дій у республіці. Було домовлено про новий державний устрій Боснії та Герцеговини: залишаючись єдиною суверенною незалежною державою, вона складається з двох адміністративно-територіальних одиниць, що мають широку внутрішню автономію - Мусульмансько-хорватської федерації (51% території) і Сербської республіки (49 %). ООН санкціонувала створення багатонаціональних сил, здійснює контроль за виконанням мирної угоди. У формуванні цих сил взяла участь і Україна.
Проте і через дев’ять років після закінчення війни Боснія і Герцеговина, незважаючи на підтримку миротворчих сил, ще так і не спромоглася стати життєздатною державою.

Росія в 90-х.

Припинення у грудні 1991 р. існування СРСР як єдиної союзної держави, суб'єкти міжнародного правничий та геополітична реальність, падіння союзного центру гостро поставили забезпечення самостійного державного існування й становлення новій російській державності.

У разі катастрофи адміністративно-командної системи та всеосяжного кризи влади й суспільства довелося б будувати нову Російську державу, виводити з паралічу механізми управління.Продолжавшееся багато в чому за інерцією відцентрові процеси, прагнення низки суб'єктів Російської Федерації до «суверенізації» ставили під сумнів саме існування Російської держави як створення єдиного цілого.

У зв'язку з цим перед керівництвом країни, суспільно-політичними партіями і рухами, зацікавлені у демократичної та сильної Росії, гостро постала завдання пошуку цивілізованої системи її державного будівництва за умов сучасних перетворень – початку соціально орієнтованій ринковій економіки та демократичним методам керівництва, створення правової основи російської державності.

Це складне завдання українського державотворення, яка є власністю виключно однієї політичної сили та тому диктує суспільству, як йому жити. Це лише надійно і ефективно служить йому: встановлює й гарантує у ньому порядок, охороняючи від анархії та чиновницького свавілля; захищає від будь-яких загроз ззовні; гарантує комплекс соціальних благ, передусім, тим, хтось уже неспроможна реалізувати надані державою можливості.

Отже, період із 1991 по2001гг. у системі управління сталися серйозних змін: введений посаду Президента; створено нові органи структурі державної влади – Федеральне Збори, що складається з двох палат – Ради Федерації України й Державної Думи; судова владу у Росії стала опорою держави, Конституція РФ1993года поєднала три структури: Конституційний суд РФ, Верховний Суд РФ і системи федеральних судів загальної юрисдикції, Вищий арбітражний Суд і системи федеральних арбітражних судів; ліквідовані такі органи структурі державної влади, як Ради; здійснено поступовий перехід від фактично унітарної держави, стоїть за межею територіального розпаду, до є або щонайменше міцної і добротної федеративної державності; прийнята нова Конституція, яка б систему органів структурі державної влади, муровану за принципами демократизму, законності, республіканізму, федералізму й міжнародного поділу влади.

Соц..економ. Початок 90-х років Росія зустріла самодостатньою в економічному плані країною. І хоча російська економіка мала аграрно-сировинне спрямування й відставала в сучасних технологіях від індустріальних країн Заходу, стартові позиції для проведення реформ у РФ були непогані: у 1990 р. її частка у виробництві ВВП країн СНД становила 67 %, світової промислової продукції — 4,6 %.

Соціально-економічні перетворення в Росії 90-х років вирізнялися як кардинальністю, так і суперечливістю. Радикальні реформи Є. Гайдара (1992—1993 pp.) були альтернативою невдалим спробам союзного керівництва поступово модернізувати централізовану соціалістичну економіку. Основним методом реалізації цього завдання реформатори вважали жорстку монетарну й фінансову політику, яка в ряді постсоціалістичних країн привела до економічної стабілізації.

У жовтні 1992 р. була розпочата чекова (ваучерна) приватизація, яка помітно прискорилася протягом другого року реформ. Наприкінці 1993 р. малою приватизацією було охоплено майже 70 % підприємств торгівлі, громадського харчування та побутового обслуговування.

Підсумки економічних реформ 1992—1993 pp. виявились суперечливими. З одного боку, почали формуватися ринкові відносини й відбувалася структурна перебудова в економіці, а з іншого — загал важко сприймав нововведення, зростала соціальна напруженість у суспільстві, розвалювались цілі галузі промисловості (передусім у воєнно-промисловому комплексі), нищівного удару зазнала бюджетна сфера (наука, культура, освіта, медицина та ін.), збільшувалося майнове розшарування. Падіння виробництва й економічний спад першого етапу реформ були зумовлені незрілістю російської демократії та номенклатурною приватизацією, неготовністю загалу до нормальних ринкових відносин.

У структурі російського експорту перше місце посідали газ і нафта (40 %). Для врятування вітчизняного виробника здійснювалось обмеження імпорту шляхом встановлення митних тарифів та акцизів. Відносна фінансова стабілізація протягом 1997 р. (0,4 % приросту ВВП) дала можливість з 1 січня 1998 р. провести деномінацію рубля в масштабі 1000:1. За прогнозами прем'єра В. Чорномирдіна, 1998 р. мав стати для Росії першим роком економічного зростання. Однак світова економічна криза й падіння цін на нафту поставили бюджет-98 повністю за межу реальності.

Феодальна монархія в Чехії.

Чеська феодальна держава бере свій початок із князівст-ва Само (623 – 658 рр.) – об’єднання чесько-моравських пле-мен. Після його розпаду на початку ІХ ст. виникла Велика Моравська держава, яка за дуже короткий строк досягла зна-чної внутрішньої консолідації і великого зовнішньополітич-ного значення.

Але ця держава існувала недовго. У 906 р. Велика Мора-вія загинула під ударами угорських феодалів. За десять років до її загибелі з неї виділилось Чеське князівство із столицею в Празі. У середині Х ст. в князівстві формується ранньофеодальна держава. Її князям з династії Пржемислів вдалося відстоя-ти свою незалежність, дещо обмежити сепаратизм великих феодалів, встановити дружні відносини з Київською Руссю.

Через століття, в 1055 р. Чеське князівство розпадається на окремі феодальні володіння. У кінці ХІІ ст. Князю Прже-мислу І вдається відновити державну єдність Чехії, але це тривало недовго. Під тиском німецьких феодалів чеські князі змушені були визнати себе васалами Німеччини і тільки в 1419 р. одержали від імператора королівський титул.

Державний лад Чехії розвивався шляхом відомої “дво-рянської демократії” (одночасно з тим, як цей процес здійс-нювався в Польщі), поки не розпочалася велика антифеодальна селянська війна, відома під назвою гуситського революційного руху. Головною силою руху була знаменита таборитська армія.

Таборити ( від міста Табор ) вважали себе членами одні-єї християнської общини, заснованої на рівності та братерст-ві. У цій общині одні воювали, інші надавали продовольство і озброєння.

Спроби німецького імператора і римського папи перемогти гуситів обертались поразками хрестоносних армій. Пожежа антифеодальної війни погрожувала перекинутись на Німеччину і Польщу.

Імператор і папа вирішили піти на поступки. Коли досягли згоди з консервативною частиною гуситів, вони видали, так звані, “Празькі компактати“, в яких, крім різних церков-них настанов, проголошувалась свобода віросповідання, від-мінялась церковна юрисдикція у кримінальних справах. Але ті вимоги, за які бились таборити не були задоволені.

“Празькі компактати“ внесли розлад у ряди союзників (багатих бюргерів та дрібних дворян), і вони перейшли на бік імператора. У битві при Ліпанах Табір був переможений і у 1436 р. імператор Сигізмунд в’їхав у Прагу, щоб стати чесь-ким королем.

У 1627 р. Чехія взагалі припинила своє самостійне дер-жавне існування, ввійшовши до складу Австрії.

Державний лад

У ХІІ ст. в чеському князівстві існувала двірцево-вотчинна система управління. На чолі князівських міст і маєтків стояв каштелян (градський жупан). До його обов’язків на-лежало збирання ополчення і командування ним, стягування податків, встановлення правосуддя. Його помічником був владир – управитель князівських маєтків. Разом з членами градської він розглядав судові справи. Контроль за виконан-ням судових рішень і збір мита покладались на помічника. Чиновниками нижчого рангу були старші й молодші урядни-ки ( підкоморії, підсудки, секретарі ).

Наприкінці XІV ст. центральна влада стала обтяжливою для великих феодалів і вони неодноразово виступали проти неї. У боротьбі проти магнатів король опирався на земанів (дрібних феодалів), проте цієї сили при слабкості міщан було недостатньо.

У період станово-представницької монархії (XV – поча-ток XVІ ст.) у Чехії скликався сейм, на якому засідали пани, володарі й міщани. Останні були представлені депутатами. При королі діяла Земська рада, де за участю панів розгляда-лись найважливіші справи, у тому числі й судові. Місцеве управління залежало від знаті.

Суспільний лад

У ХІІ ст. у Чехії остаточно утвердився феодальний лад. Зростання великого землеволодіння супроводжувалось захо-пленням общинних земель. Феодальна знать в особі панів і земанів вимагали для себе імунітетних грамот, які і підтвер-джували їхнє право на адміністративне управління у своїх вотчинах, право вершити суд і розправу над селянами, збирати податі на свою користь тощо. Раніше вільні общинники (ді-дичі) потрапили в кріпацьку кабалу. Крім грошових платежів (чинша) на селян покладалась барщина, тривалість якої вста-новлював поміщик. Із селян стягували податки для держави, побори на користь духовенства та ін.

Серед чисельних привілеїв, якими користувалися чеські феодали, було право “мертвої руки”, згідно з яким майно по-мерлих селян переходило до їх панів.

Однією з ранніх пам’яток права Чехії та Моравії кінця ХІІ ст. є Статути Конрада Оттона. Повний текст не зберігся, але за уривками видно, що це записи норм звичайного права. Статути призначались для використання правителями облас-тей (жупанами), які виконували адміністративні й судові фу-нкції.

Статути звільнили духовенство від юрисдикції світської влади. Вони зберегли ордалії. Феодали могли посилати на ор-далії своїх залежних людей.

Більшість статей була присвячена процесуальному пра-ву. Але є окремі статті про злочини і покарання. Той, хто здійснив крадіжку у знатної людини, карався смертю з конфі-скацією майна.

Усі найбільш значні збірники середньовічного чеського права – приватні. Чеське дворянство не бажало ніякої офіцій-ної кодифікації, бо розуміло, що вона може обмежити суд, який знаходився в руках дворянства.

У відомому приватноправовому збірнику другої полови-ни ХІV ст. “Ряд земельного права” (ст.93) яскраво виступає класова нерівність. У ст. 35, 36, 37 цього збірника, зокрема, говориться: “Якби рівний рівного ударив по щоці…, і тоді той, кого вдарили, має, у свою чергу, вдарити (обідчика) по кожній щоці і кулаком у ніс (ст.35). Але якщо нижчий вищого за народженням ударить по щоці, тобто владика шляхтича, йому повинні відрубати руку, і опісля вони мають пообіцяти, що ніхто нікому мстити не буде (ст.36). Якщо ж холоп вда-рить владику або шляхтича по щоці…, то повинен бути від-даний (високородному ) на милість з головою, щоб зробив з ним що хоче” (ст.37).

Особливі системи права, крім земського, складали в Че-хії міське право, гірниче право, сільське право та ін.

До важливих джерел чеського права слід віднести і зем-ські книги (земські дошки), куди заносились рішення земсь-кого суду з кримінальних і цивільних справ. Рішення ці мали силу прецеденту.

Судовий процес у земському суді також детально регла-ментується в приватних кодифікаціях. Справа порушувалась за скаргою потерпілої сторони, яка повинна була назвати прі-звище винного і поставити перед властями вимогу провести розслідування.

На суді позивач (обвинувач) виступав першим. Перш за все, він просив дозволу мати адвоката. Далі адвокат просив, щоб були призначені два пани, які йому, і самому позивачу “шептали на вухо” поради під час розгляду справи. Потім цю ж саму процедуру здійснював відповідач (обвинувачений).

Якщо відповідач не зізнавався, то повинен був привести докази своєї невинності. Тобто, тягар доведення лежав на ньому. Коли пояснення обвинуваченого були для суду непереконливими, призначався судовий поєдинок. Але перед цим обидві сторони мали проголосити клятву, і той, хто збивався, програвав справу.

У судовому поєдинку дворяни бились мечами, а селяни і міщани, які не мали права носити зброю, бились палицями. Переможець відрубував переможеному голову.

Коли обвинувачений тричі не з’являвся у суд, то потер-пілий міг вбити його, де б не зустрів.

Коли у вбитого не було родичів чоловічої статі, дозволя-лось виходити на поєдинок його дружині або дочці (звичай давав при цьому жінці суттєві переваги).

Чехия под властью германских императоров (XI—XIV века)

В 1086 году в Праге князь Вратислав II был коронован как чешский король епископом Эдильбертом Трирским. Этот титул не был наследственным. Внук Вратислава II Владислав II смог в 1158 году получить королевский титул, но ему не удалось передать его своему сыну и наследнику Фридриху. В 1198 года по решению Филиппа Швабского сын Владислава II Пржемысл Оттокар I, поддержавший Филиппа в борьбе за имперскую корону, был коронован в Майнце как король Чехии, а Чехия получила ряд привилегий. Право наследования чешской короны было окончательно установлено в 1212 году так называемой Золотой сицилийской буллой.

В 1241 году объединённое войско чешского короля Вацлава I и герцогов Австрии и Каринтии успешно отразило вторжение монгольских войск в Моравию и Чехию.

При Карле I (1346—1378) (он же Карл IV, как император Германии) в Праге была учреждена архиепископская кафедра, которой были подчинены епископства ольмюцкое и новооснованное литомышльское. Карл основал в Праге знаменитый университет (1348 год), первый в средней и восточной Европе. Его заботы о безопасности и об улучшении путей сообщения, его постройки (Пражский град, величественный собор св. Вита, замок Карльштейн, мост в Праге и др.), старания распространить виноделие, правильное лесное и рыбное хозяйство, основание нового города в Праге, покровительство торговле и промышленности — всё это способствовало необыкновенному подъёму экономического благосостояния страны. Карл I значительно расширил владения чешской короны (приобретение земель, имений и городов в Верхнем Пфальце, Тюрингии и Саксонии, укрепление верховной власти над всей Силезией, присоединение Нижней Лузации и Бранденбургского маркграфства). Ставя главной своей целью укрепление королевской власти в Чехии, Карл издал закон о порядке престолонаследия (1348 год): трон наследует всегда старший сын короля; женщины наследуют только за отсутствием мужских представителей рода; в случае прекращения рода в мужской и женской линиях, трон завещается по избранию сейма. Избирательное право сейма было подтверждено и в знаменитой Золотой булле 1356 года.

Вацлав IV (Венцеслав) (1378—1419), ещё при жизни отца коронованный короной чешской (1363 год), а затем и императорской (1376 год), получил Чехию, Силезию, часть Лузации и мелкие владения короны чешской в Германии, а остальные земли были отданы другим членам Люксембургского рода. Первые годы царствования Вацлава (до 1393 года) были продолжением счастливого времени Карла I.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.205.96.39 (0.012 с.)