Народна селянська культура. Міська культура

Більшість населення середньовічної Європи складали селяни. Як співвідносилися між собою церковна, лицарська культура і культура народної маси? На це питання важко відповісти однозначно. Так, культуру феодалів буквально пронизує презирство до «мужиків», в той же час руками останніх створюються і прикрашаються феодальні замки, храми і монастирі. Ще з варварських часів зберігаються і розвиваються народні усні епічні твори — «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда» — але записують і обробляють їх вже освічені люди. Серед селян, особливо зі встановленням кріпосного гноблення, постійно живе ненависть до гнобителів — землевласників, і в той же час поважається фігура лицаря — захисника християнства. У народному середовищі відбувається формування національних мов, пізніше вони витісняють латину з професійної літератури. Середні віки є багатими на подібні контрасти.

Селянське світосприйняття, безумовно, формувалося на основі християнського світогляду, але при цьому релігійні почуття простих людей значно відрізнялися від канонів офіційного богослов'я. Особливе співчуття викликали страждання Христа, в них бачили відгомони власної долі. Любим, шановним стає образ Богоматері, її вважали захисницею і заступницею. Навіть невдоволення селян своїм станом, боротьба проти гноблення осмислювалася в християнських образах. Виникали так звані «народні єресі» (єресь — релігійне вчення, що відхиляється від офіційного, церковного). Проти таких рухів церква боролася дуже жорстоко. Одним з знарядь боротьби стає інквізиція. Виникнувши в XII ст. як форма церковного суду, вона перетворилася у велику організацію і була підпорядкована особисто Папі римському.

Народна селянська культура послужила одним з найважливіших джерел прогресу середньовічної культури, що почався в XI ст. і що виразився в складанні міської культури. У XI ст. в Європі відбувається швидке зростання міст. Їх населення складалося з найрішучіших та найбунтівніших елементів суспільства: в міста бігли кріпаки — «повітря міста робило вільним», міняли образ життя деякі феодали, що особливо збідніли. Нові види занять — торгівля, ремесло — вимагали активності, обачності, породжували раціоналістичний підхід до життя. Городяни об'єднувалися в комуни, що мали органи самоврядування. Вони і очолювали боротьбу за звільнення від феодала або монастиря, на землях яких стояло місто. Ця боротьба зажадала героїчних зусиль і зайняла чималий історичний термін, але увінчалася в результаті успіхом. Міста стали опорою королівської влади в ході утворення централізованих національних держав (за винятком Італії, де переважали міста-держави).

Важливим елементом підйому культури в XI—XIII ст. було розширення освічченості, вихід її за межі винятково духовенства. Організація міського життя диктувала потребу в письменних людях. Збільшується кількість шкіл, з'являються міські, єпископіальні, а також приватні школи. Поступово виникає їх спеціалізація. Наприклад, у Болоньї були юридичні школи, в містіСалерно — медичні, визнаним центром філософії вважався Париж.

Якісно новий етап в розвитку системи освіти — виникнення вищих навчальних закладів. У XII—XIII ст. виникають університети(від латинського «універсум»- загальність, сукупність). Багато в чому типовою є організація Паризького університету. Він отримав королівську грамоту в 1200 р. До його складу входили викладачі, учні, а також книготоргівці, посильні, аптекарі, навіть шинкарі. Викладачі об'єднувалися в особливі організації — факультети (від латинського «здатність», здатність викладати який-небудь предмет). У Паризькому університеті їх було чотири: один «молодший», на якому навчали читанню, письму і вивчали «сім вільних мистецтв», і три «старших» — медичний, юридичний і богословський. Викладачі обирали голову факультету — декана (від латинського — десятник). Учні — студенти (від латинського «студере» — старанно займатися) — слухали і записували лекції, брали участь у диспутах. До XV ст. в Європі було вже 60 університетів.

Пожвавлення інтелектуального життя в XI—XIII ст. виявилося в розгортанні філософських суперечок. Хоч панівною була теза «філософія — служниця богослов'я», але треба враховувати, що для людей тієї епохи вона несла інше значення, ніж для нас. Адже тільки в Богові бачили вище значення всього земного. У порівнянні з багатовіковою практичною відсутністю філософської думки це був безумовний крок уперед. Середньовічна філософія отримала узагальнене позначення — схоластика (від латинського «школа»). У схоластиці складаються і борються декілька напрямів. Однією з перших була дискусія про універсалії між номіналістами і реалістами. Номіналісти вважали, що насправді існують лише одиничні речі, доступні відчуттям, а загальні поняття — «універсалії» — тільки їх позначення, імена (лат. nomina), «знаки мови». Реалісти відстоювали зворотне.

Найвизначнішим представником офіційної церковної схоластики був Тома Аквінський (1225—1274). Він істотно розвинув католицьке богослов'я, виробив загальні принципи його відношення до природи і суспільства, що фактично збереглися донині. Він, зокрема, активно використовував спадщину Аристотеля. Вчення Томи Аквінського охопило буквально всі сторони життя. Висловлював він і економічні ідеї, наприклад про «розумну ціну», яка повинна відповідати кількості затраченої праці. Все частіше звучали «вільні думки»; щоб їх відстоювати, була потрібна велика особиста мужність. Тезі Августина, що панувала віками, «вірую, щоб розуміти», П'єр Абеляр (1079—1142) протиставив тезу «розумію, щоб вірити», стверджуючи пріоритет розуму. Його вчення було оголошене єрессю. Професор Оксфордського університету, францисканський чернець Роджер Бекон (1214 — 11 червня 1294) відстоював важливість досвіду в отриманні знань: «уміння провадити досліди стоїть вище за всі знання та мистецтва». За звинуваченнями в чаклунстві та спілкуванні з дияволом він був підданий церковному суду і провів в ув'язненні 14 років.

З літературних жанрів з міською культурою пов'язаний розквіт латиномовної літератури. Її яскраве явище — лірика вагантів (так називали бідних бурлаків — студентів, школярів), вона відрізнялась вільнодумством, презирством до всіляких, в тому числі церковних, авторитетів. Популярними були твори сатиричних жанрів народними мовами.

Мистецтво середньовіччя

Див.ще: Миколай Верденський, ювелір
Віллар де Оннекур, архітектор
Герард фон Ріла, (або Майстер Ґерхард) перший архітектор Кельнського собору
Клеман з Шартра, майстер вітражів

Мистецтво раннього Середньовіччя несе відбиток перехідності, в ньому змішані язичницькі та християнські мотиви. З утратою античних досягнень головну роль отримало декоративно-ужиткове мистецтво, а пізніше — архітектура.

Про формування певного художнього стилю можна говорити приблизно з 10 століття. Тоді вже виразно проступала особливість середньовічного мистецтва — провідна роль у ньому належить архітектурі. Саме вона відображає основні естетичні ідеї, диктує вигляд малярство, скульптури, є основою синтезу мистецтв.

Стиль західноєвропейського мистецтва Х — XII століття отримав назву «романський». Він виник у монументальній кам'яній архітектурі, а в той час всі кам'яні споруди називалися римськими (Roma — Рим), на відміну від варварських — дерев'яних. На формування нового стилю вплинули і рівень будівельної техніки того часу (значний практичний досвід був накопичений, але складні інженерні прийоми не використовувалися), і реалії політичного життя (провідна роль церкви, зміцнення земельних володінь феодалів, безперервні війни).

Найхарактерніші для романського мистецтва типи споруд — замок (укріплене житло феодала) і храм, також дуже міцний ззовні. Зразком планування романського храму стала римська базиліка (в перекладі — «царський будинок») — величне прямокутне приміщення, розділене поперечними опорами- колонами на декілька зал — нефів. Стіни були масивними, важкими, вузькі вікна розташовувалися високо над землею. Дахи спочатку створювали з дерева, але часті пожежі примусили перейти до будівництва кам'яних склепінь. Перекривати великі площі навчились не одразу, тому зводили додаткові опорні стовпи. Характерна деталь — у зовнішньому вигляді будівлі чітко проглядається його конструкція і внутрішній устрій. Приміщення прикрашали скульптурою і фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори. У Європі в 11 ст. найбільшою вважалася церква Клюнійського абатства — резиденція ордену бенедиктинцівна півдні Франції. До наших днів вона не збереглася, оскільки була зруйнована в наполеонівські часи, коли романські споруди зовсім не цінувалися. Але поземний план церкви Клюнійського абатства став взірцем для споруд соборів у Франції, Іспанії, Німеччині.

Усією Західною Європою живим відгомоном середньовіччя залишаються лицарські замки, від одних збереглися тільки мальовничі руїни, але чимало вистояло і залишилося майже незайманими. Спочатку замок був дерев'яною вежею (донжон), розділеною на декілька поверхів-ярусів, оточеною земляним валом, огорожею і ровом. Вибирали стратегічно важливі місця, що панували б в ландшафті — гору, скелю, край обриву, острів. Коли перейшли до кам'яного будівництва, замки поступово перетворилися в складні оборонні комплекси. Головний принцип їхнього устрою — створення низки перешкод для нападників. Через рів, часто заповнений водою, до замку можна було дістатися лише через розвідний міст. Головним укріпленням були декілька рядів зубчатих мурів з вежами. Обов'язково наподвір'ї замка був колодязь або створювався великий запас води на випадок облоги. На окремому дворі будували домівку для власника, церкву або каплицю, господарські приміщення, арсенал.

У XII—XV ст. зростання міст, комплекс нових явищ духовного життя, побутового устрою, технічний прогрес призвели в художній сфері до виникнення нового стилю — готики. Готичний стиль формується, як і романський, в архітектурі. Термін «готика» введено в епоху Відродження, вклавши в нього дещо негативне ставлення до варварської, як вважали, архітектури середніх віків (готи — назва одного з варварських племен).

 

60. Японське «економічне диво» — це перетворення, які відбулися у цій країні в галузі народного господарства і перетворили її за декілька деся­тиліть на найрозвиненішу країну світу.

Які ж причини такого «економічного дива»?

Після підписання акту про капітуляцію Японії (2 вересня 1945 р.) аме­риканці розпустили збройні сили Японії. За статтею 9 нової Конституції (листопад 1946 p.), Японія відмовлялася від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу розв'язання міжнародних суперечок.

Концепція Сігеру Йосіда (1946 р.) післявоєнного розвитку Японії також сприяла економічному успіху. Основна суть доктрини — відновлення та посилення позицій Японії у міжнародній торгівлі. Енергію японського наро­ду слід направити на розбудову економіки, використовуючи дешеву привізну сировину, а зовнішню політику проводити під захистом США.

Для перетворення Японії на економічно могутню державу урядом було зроблено ряд послідовних кроків. Здійснено прогресивні реформи: розпущено найбільші монопольні концерни; реформу податкової систе­ми (зменшені податки на підприємницьку діяльність); встановлено твер­дий обмінний курс єни; земельну реформу (держава викупила у поміщи­ків і продала селянам 80% сільськогосподарських угідь, це привело до скорочення частки населення, зайнятого у сільському господарстві з 48% до 8% на сучасну пору).