Роль релігії і церкви в середньовічному суспільстві

Для середньовічної культури характерні дві ключові відмітні ознаки: корпоративність і панівна роль релігії і церкви. Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з безлічі соціальних станів (соціальних прошарків). Людина за народженням належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне становище. З кожним таким станом були пов'язані своє коло політичних і майнових прав і обов'язків, наявність привілеїв або їх відсутність, специфічний уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора станова ієрархія: два вищі стани (духовенство, феодали — землевласники), потім купецтво, ремісники, селяни (останні у Франції об'єднувались у «третій стан»). Чітку формулу вивів на рубежі X — XI століть єпископ французького міста ЛанаАдальберон: «одні моляться, інші воюють, треті працюють…». Кожен стан був носієм і відповідного типу культури.

Могутнім об'єднуючим чинником в таких умовах були релігія і церква. Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливістьєвропейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світоглядлюдини середньовіччя був теологічним (від грецького «теос» — бог). Чим же можна пояснити таке виняткове положення релігії в середньовічному суспільстві?

Одну з відповідей на питання дає сам зміст християнського віровчення. Воно виникло з боротьби і взаємного впливу безлічіфілософських і релігійних течій. Якщо говорити про первинне християнство, то однією з головних ідей, що забезпечили широке поширення нової релігії, була ідея рівності людей — рівність як гріховність істоти перед всемогутнім і всемилостивим богом — але також рівність. Християнство, виникнувши в колоніях Древнього Риму, в середовищі рабів і вільновідпущених, з самого початку не було релігією якого-небудь одного народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення, християнствозасновується на трьох головних ідеях:

· ідеї гріховності усього людського роду, зараженого первородним гріхом Адама і Єви;

· ідеї порятунку, який необхідно заслужити кожній людині;

· ідеї спокутування всіх людей перед богом, на шлях якого стало людство завдяки стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, який з'єднав в собі як божу, так і людську природу.

У первинному християнстві дуже сильна була віра в швидке друге пришестя Ісуса Христа, Страшний суд і кінець грішного світу. Однак час ішов, нічого подібного не відбувалося, і на місце цієї ідеї приходить ідея утіхи — замогильного воздання за добрі або погані вчинки, тобто пекла і раю.

Засади офіційного церковного світогляду середньовіччя було закладено на межі IV—V ст. в працях Августина, згодом прирахованого до образу святих. Він розробив вчення про «божественну благодать», згідно з яким церква є посередник між богом і людьми («єдинорятівна роль церкви»). Тільки церква залучає людей до бога. Як хранительниця «божої благодаті», вона може дати людині спокутування гріхів. Згідно з Августином, весь хід історії приречений божественним промислом, тому людина є не в силах його змінити і грішно навіть намагатися це зробити. Треба покірливо приймати як багатство, так і бідність, вони — наслідок першородного гріха Адама і Єви. Цей же гріх спотворив людський розум, відтоді він має шукати собі опору увірі. Звідси — постулат: «Вір, щоб розуміти», який проголошував пріоритет віри над розумом.

До кінця античності християнство являло собою розвинену світоглядну систему. Було вироблено «символ віри» — короткий виклад основних догматів християнської церкви. До нього ввійшли догмат про «троїчність бога», який є єдиний і, разом з тим, складається з трьох осіб — Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа Святого, догмат про воскресіння Христа і інші.

Перші християнські общини вирізнялися демократизмом, однак досить швидко служителі культу — духовенство, або клір ((грец. κλήρος — жереб), спочатку їх вибирали по жеребу) перетворюються в сувору ієрархічну організацію. Спочатку найвище положення в клірі займали єпископи. Римський єпископ став домагатися визнання за ним першості серед всього духовенства християнської церкви. Наприкінці IV- початку V сс. він став іменуватися Папою і поступово придбав владу над всіма іншими єпископами Західної Римської імперії. Християнська церква стала іменуватися католицькою, що означає всесвітня.

Вже в останні століття існування Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворюється в державну релігію. Папаоголосив себе «намісником Христа на Землі», на ту ж роль претендував патріарх Константинопольський, у церкві виявилося два організаційні центри. У 1054 р. Папа римський і патріарх Константинопольський прокляли один одного. При загальній релігії церква розкололася на західну — римо-католицьку і східну — православну. В умовах краху Західної Римської імперії, швидкого утворення і такого ж швидкого розпаду «варварських» королівств, постійного перекроєння кордонів, потім феодальній роздрібненості, церква виявилася найорганізованішою силою, своєрідним островом «порядку у безладді». Мабуть, найбільш стабільною державою Європи була Папська область — середня Італія, що перейшла в VIII ст. під безпосереднє правління римських пап (і яка існувала до XIX с.). Саме для обґрунтування права на владу в цій державі було створено легенду про «Костянтиновий дар»: ніби римський імператор Костянтин, переносячи столицю до Візантії, своїм наступником в Римі залишив Папу.

Політичний вплив папства розповсюджувався на всю Європу. Дуже довго тільки папа призначав єпископів до всіх країн. Церква широко використала систему покарань (в тому числі проти правителів): «відлучення», що ставило людину поза церквою, «анафему» — урочисте публічне накладення прокляття, «інтердикт» — заборону відправляти культ на цілій території і інші. Обрання Папи з XI с. стало проходити на особливих зборах кардиналів, без найменшої можливості втручання світської влади. Приблизно третина всіх орних земель в Європі належала церкві, всі держави виплачували «десятину» (десяту частину податків, що збираються) на її користь. У католицькій церкві до Х с. встановлюється звичай безшлюбності (целібату) духовенства. Цей звичай тісно зв'язав стани феодалів і духовенства: в сім'ях феодалів старший син звичайно успадковував земельну власність, а другий ставав священиком.

42. Річ Посполи́та або Річ Посполи́та Обо́х Наро́дів (пол. Rzeczpospolita Obojga Narodów, Rzeczpospolita Korony Polskiej i Wielkiego Księstwa Litewskiego, лит. Abiejų Tautų Respublika — Республіка Обох Народів, від лат. res publica — справа громади) — феодальна держава, союз Польського королівства та Великого Князівства Литовського, яка була заснована для кращої боротьби із Московським царством. До неї входила більша частина сучасних литовських, білоруських і українських (в ті часи називались руськими) земель — Галичина, Поділля,Волинь, Брацлавщина та Київщина.

Ця держава була утворена союзним договором у м. Любліні — Люблінською унією 1569 року. Закінчила своє існування під час третього поділу Польщі у 1795 році.

Державний устрій [ред.]

Державний устрій Речі Посполитої оформився при королі Генріхові Валуа (1573–1574), який займав польський престол перед тим як стати королем Франції. Таким чином оформився державний устрій — республіка з виборним королем. Після короля був сейм (Сенат та Посольська Ізба). Після Сейму сеймики (зібрання шляхти).

Парламентська влада [ред.]

Найвищим законодавчим органом держави був з'їзд шляхти — сейм або сойм, що обирав короля. В період між сеймами король управляв державою разом і за згодою з обраною сеймом Радою резидентів.

Під час прийняття рішень сеймом існувало право «ліберум вето» — кожний з учасників сейму міг накласти вето на прийняття певного рішення вимовивши слова «Не позвалям» (Не дозволяю). 3 другої половини XV ст. в Польщі усталилася двопалатна структура сейму, який складався з двох палат — сенаторів і послів; остання репрезентувала шляхту — виборців. На елекційних сеймах сенат засідав у великому королівському наметі, що звався шопою, а посли воєводств і земель — на майдані, оточеному ровом, так званому Колі. Присутня на елекціїшляхта, участь якої у виборах не обмежувалася, збиралася в окремих наметах, поза Колом. Зокрема, від шляхти правобережних воєводств, враховуючи послів, присутніми на елекції 1632 р. було 186 осіб.

Суб'єкти держави [ред.]

Велике князівство Литовське зберігало певну автономію у складі Речі Посполитої (мало свої органи адміністративного управління, військо, фінанси, судочинство велося на основі Литовських статутів).

Під час загострення боротьби магнатських угруповань за владу, феодали Речі Посполитої створюваликонфедерації. Відкриті виступи конфедератів проти короля називалися рокошами.

Населення [ред.]

У суспільстві Речі Посполитої тих часів людей визначали за багатьма факторами. Серед інших це походження і належність до певної суспільної верстви, достаток, віра, народ і мова («язик») та інші.

За походженням людей ділили на благородних (шляхту, нобілітованих, визначних, заслужених) і неблагородних. Цей поділ в ті часи був поширений в тому чи іншому вигляді по цілому світу. До шляхти відносили представників князівських і боярських родів Польського королівства, Великого князівства Литовського, та різних руських Великих князівств, які утворилися на уламках Великого Князівства Київського (Київської Русі). Представники інших земель, царств і государств тогочасного світу теж могли бути прирівняні до благородних за схожими критеріями — приналежність до правителів (царів, королів, князів, султанів, падишахів, ханів) або їх найближчих прибічників.

Серед віровчень виділяли — християн, іудеїв, магометан (мусульман) і язичників. Серед християн виділяли католиків — латинян, представників латинської, римської віри; схизматиків (некатоликів) — представників грецької або руської віри (православних), протестантів-лютеран, аріан та інших. Магометан (мусульман) — прибічників ісламу — віровчення пророка Магомета (Мухаммеда) називали також агарянами або ізмаїлтянами (згідно зі Св. Письмом — нащадками Ізмаїла, сина праотця Авраама від Агарі). Усіх інших відносили до язичників, зокрема жителів степів і країн Сходу, населення колишньої Монгольської Імперії, які хоч і не визнавали над собою жодної церковної влади, але насправді дотримувалися різних віровчень — були християнами (як козаки), буддистами, індуїстами, вірили в Небо (як китайці — даоси і конфуціанці) і так далі.

Також важливе значення у суспільстві Речі Посполитої мав поділ на «язики» (тобто народи і племена, за термінологією тих часів). Серед інших відомі — поляки, німці, руські (русини), жмудь, євреї (жиди), греки, вірмени, татари, волохи та ін. Цікаво, що в ті часи польська шляхта розглядала себе як нащадка стародавнього племені сарматів.

Іноземців — людей з іних (чужих) земель і країн визначали за тим, з якої землі він походить і підданим якого правителя він є. Приклад людина з Бургундської землі, підданий французького короля, або людина з Руської (Московської) землі, підданий московського царя.

У ранній співдружності Речі Посполитої не було домінування поляків або католицької релігії. Увібравши в себе Україну і уклавши конфедерацію з Литвою етнічні поляки перестали бути більшістю. Співдружність складалася з переважно чотирьох націй: литовців, поляків, білорусів та українців. Мешканців Великого Князівства Литовського часом називали «литвинами», а білорусів одночасно з тим «русинами», як і українців.

На час укладання Люблінської Унії у 1569 р. загальна кількість населення становила 7 млн чоловік з яких близько 4,5 млн було етнічних поляків, 2 млн русинів (українців і білорусів), 0,75 млн литовців і 0,7 млн євреїв. У 1618 році під час укладання Деулінського перемир'я 1618 кількість населення литовців, 0,75 млн прусів, 0,5 млн євреїв і 0,5 млн лівонців. Втрачаючи території і населення під час кризи співдружності в 1717 році населення становило вже 9 млн. (4,5 млн поляків, 1,5 млн українців, 1,2 млн білорусів, 0,8 млн литовців, 0,5 млн євреїв, 0,5 млн інших національностей).

До Реформації до шляхти належали як католики так і православні. Однак після завершення Реформації у 1540-х роках і проголошення унії — всі люди грецької віри вважалися уніатами і мусіли коритись Римській курії. Таким чином православні і їхні громади, які відмовилися визнати унію і передати релігійні споруди у власність Риму виявилися поза законом. Це, з одного боку, спричинило массовий перехід руської шляхти в католицьку віру, а з другого боку, викликало массовий протест людей, переважно неблагородних верств населення, які фактично відмовилися визнати унію.

Військо [ред.]

Військо Речі Посполитої складалося з посполитого рушення і кварцяного війська. Згідно з принципами тих часів носити зброю (меч) могли люди лише благородного походження або ті які знаходяться на службі у таких. Тому існували власні, так звані надвірні, війська окремих магнатів. Були рекрути («вибранці») з селян.

Важливо звернути увагу, що саме у середині XVI ст. у військах по всьому світу, особливо у Європі починає запроваджуватись ручна вогнепальна зброя. Одними з перших хто став масово озброювати вогнепальною зброєю свої війська були руські магнати на кордонах Речі Посполитої — Глинські, Вишневецькі і Острозькі. Саме ці війська стали тією основою на якій зародилося Військо Запорізьке Низове (Запорізька Січ).

Війни та походи [ред.]

За правління Стефана Баторія, Сігізмунда ІІІ, Владислава IV, Яна II Казимира, Яна III Собеського, Августа II Річ Посполита вела безперервні війни проти Московської держави, Османської імперії, Швеції та багатьох інших країн Європи.

З кінця 16 століття у походах польського війська проти турків брали активну участь українські козаки, що іноді мало вирішальне значення для ходу війни (Хотинська війна 1621 року, «Віденська відсіч» 1683 року).

Влітку 1635 року полковник війська Запорозького Костянтин Вовк організував, на запрошення короля Владислава IV, похід 30 чайок на Балтійське море. Балтійська козацька флотилія досі успішно діяла проти шведського флоту і прискорила підписання польсько-шведського перемир'я.

Наслідком численних воєн, що їх вела Річ Посполита було її ослаблення. В кінці 16 — 2-й половині 17 століття в країні загострилися класові суперечності, набрали масового характеру антифеодальні виступи селян і ремісників. В Україні та Білорусі широко розгорнулася боротьба народних мас за соціальне та національне визволення (селянсько-козацькі повстання під проводом К.Косинського (1591–1593), Т.Федоровича (1630), І.Сулими (1635), К.Скидана (1637), Я.Острянина (1638) та ін.).

Внаслідок Хмельниччини (1648–1654) Лівобережна Україна приєдналася до Московської держави.

В кінці XVII ст. і особливо в першій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала глибоку внутрішню кризу: занепадала торгівля і ремесло, втрачала силу королівська влада, зміцнювалася влада магнатів, зростала феодальна анархія і безправ'я населення. Спроба молодої польської буржуазії та передових кіл шляхти реформувати державний устрій Речі Посполитої у 2-й половині XVIII ст. зазнала протидії реакційної частини магнатів, яких ззовні підтримували Росія, Пруссія та Габсбурги. Внаслідок трьох поділів (1772, 1793 і 1795) Річ Посполита припинила існування. Правобережну Україну та Білорусь було приєднано до Росії, Галичину — до володінь Габсбургів.

Государственное устройство[править]

Речь Посполитая считалась общим государством «обоих народов» — польского и литовского, под которыми понималась совокупность представителей шляхетского сословияКоролевства Польского и Великого княжества Литовского. Верховная власть, сильно ограниченная со стороны шляхты, принадлежала пожизненно избираемому монарху, носившему единый титул короля польского и великого князя литовского, русского и жемайтского. Законодательная, а также частично судебная власть находилась в рукахСейма, состоявшего из двух палат: Сената и Посольской избы. В состав Сената входили высшие государственные сановники и католическое духовенство, Посольская изба состояла из депутатов, называемых послами. Выборы депутатов происходили на поветовых сеймиках, представлявших собой специально созываемые перед началом работы Сейма собрания местной шляхты. Каждый повет отправлял на сейм два посла, которым вручались составленные на сеймике инструкции, отражающие позицию шляхты повета по обсуждаемым на Сейме вопросам^[4].

Будучи парламентским институтом, сеймики также исполняли функцию органов местного самоуправления, представлявшими собой основную форму реализации политических интересов шляхты, постоянно добивавшейся расширения их полномочий. С формальной и идеологической точки зрения все представители шляхты были равны, хотя на практике решающую роль в управлении государством играла немногочисленная группа крупнейших землевладельцев — магнатов. Особенно сильно влияние магнатерии было в Великом княжестве Литовском, однако с течением времени подобная ситуация сложилась и в Королевстве Польском. Постепенно мелкая и даже средняя шляхта оказалась зависима от магнатов, так как без их поддержки не могла добиться назначения на должности и улучшения своего экономического положения. По мере расширения влияния магнатов сеймиковая политическая культура приходила в упадок, виной чему была слабость государственного аппарата и особенно отсутствие влияния центральной власти на регионы^[5].

Избрание монарха происходило на проводившемся в окрестностях Варшавы элекционном сейме, принять участие в котором могли все шляхтичи. Право быть избранным также имел каждый шляхтич, при этом в большинстве случаев кандидатами на престол становились представители иностранных династий. Избираемый пожизненно монарх не имел права передачи трона по наследству, издания противоречащих законам декретов (привилеев), а также ареста шляхтича без суда. Дополнительные ограничения на королевскую власть накладывали так называемыегенриковы артикулы, принимаемые монархом перед вступлением на престол. Политические и финансовые обязанности монарха определялись ещё одним обязательным соглашением, известным как Pacta conventa. Подписанием этого договора король и великий князь отказывался от передачи трона по наследству, обязывался править в согласии с королевским советом из 18 сенаторов, не реже раза в два года созывать Сейм, без разрешения которого не объявлять войны и мира и не вводить новые налоги. На территории Великого княжества Литовского условия правления великого князя определялись также положениями Литовского статута^[4].

Разделы Речи Посполитой[править]

Основная статья: Разделы Речи Посполитой

Первый раздел Речи Посполитой 25 июля 1772 года Российской империей, Прусским королевством и Австрией в Санкт-Петербурге была подписана конвенция, согласно которой Восточная Белоруссия и часть Инфлянтов отходили к Российской империи; Вармия, воеводства Поморское, Мальборкское, Хелминьское, большая часть Иновроцлавского, Гнезненского и Познанского воеводств отходили к Пруссии; а княжества Освенцимское и Заторское, южная часть Краковского и Сандомирского воеводств, воеводства Русское и Белзское отходили к Австрии.

Второй раздел Речи Посполитой 12 января 1793, Гродно. 20 лет после первого раздела, Польша собиралась с силами, была проведена правительственная реформа, была принята вторая (после конституции США) в мире и первая в Европе конституция современного типа^[6][7][8], наблюдался экономический подъём. Этим оказались довольны не все, снова конфедерация, снова против короля, но теперь за вмешательство России с призывом русских войск. К России отходит значительная часть Западной Белоруссии и Украины, а к Пруссии — Гданьск и Торунь, почти вся Польша, часть Мазовии и Краковского воеводства.

Третий раздел Речи Посполитой 13 октября 1795 году была подписана третья конвенция, по которой к России отошли земли восточнее рекБуг и Неман; к Пруссии отошла большая часть Мазовецкого воеводства с Варшавой, часть Трокского, Подляшского и Равского воеводств; к Австрии — воеводства Краковское, Сандомирское, Люблинское, часть Мазовецкого, Подляшского, Холмского и Брест-Литовского воеводств.

Итоги трёх разделов В итоге трёх разделов Речи Посполитой к России отошли литовские, западнорусские (современные белорусские и украинские земли) (кроме части Украины, отошедшей к Австрии). Коренные польские земли поделили между собой Пруссия и Австрия. 15 января 1797 года подписана последняя конвенция, утвердившая раздел Речи Посполитой, упразднившая польское гражданство и полностью ликвидировавшая остатки польской государственности. К этой конвенции был приложен акт 1795 года отречения от престола польского короляСтанислава Августа.

Попытки возрождения союза и их поражение[править]

Первой попыткой сохранить польское-литовское государство было преобразовать его в Республику Трёх Народов.

Попыткой возродить Речь Посполитую можно назвать создание Наполеоном Варшавского герцогства в 1807 году. Аналогичные попытки предпринимались во время Январского восстания (1863—1864) и в 1920-е, когда Юзеф Пилсудский выдвинул идею создания «Междуморья» — конфедерации Польши, Литвы, Беларуси и Украины. Современная Польша называет себя наследницей Речи Посполитой. В литовской историографии отношение к польско-литовскому союзу, несмотря на его формально «добровольный» и «обоюдный» характер было и остаётся с некоторыми оговорками в целом отрицательным из-за интенсивной полонизации литовцев и белорусов в этот период, а также из-за попыток Польши завладеть Вильно в начале XX века, пользуясь историческими прецедентами.

Площадь территории и население[править]

Карта Речи Посполитой после Деулинского перемирия, совмещённая с картой границ современных государств
Легенда Королевство Польское («Корона») Герцогство Пруссия, вассал Короны Великое княжество Литовское («Литва») Герцогство Курляндия и Семигалия, вассал Литвы, а с 1569 года — Речи Посполитой Задвинское герцогство, кондоминиум Литвы и Короны

Год	Население, млн. чел.	Площадь, тыс. км²	Плотность, чел. на км²
	7,5
	12,3

Первое Болгарское царство

Болгарское государство, так называемое Первое Болгарское царство, возникло в 681 с переселением части булгар во главе с ханом Аспарухом на Дунае. Уже тогда возник союз между местными славянами и кочевыми болгарами, которые совершали совместные походы против Византии. В это время Болгария представляла причерноморское государство, граничащее с Хазарией и Византией. Столицей Дунайской Болгарии был город Плиска. Основную массу населения тогда составляли романизированные фракийцы (валахи) и славяне. Первоначально кочевые булгары принесли с собой письменность болгарские руны. Однако уже второй хан дунайских болгар Тервел проявляет интерес к греческому христианству и заканчивает свою жизнь в монастыре. К IX веку болгарские ханы нередко женились на славянках, отчего их потомки приобрели славянские черты (Крум). Тогда же болгары приобретают славу защитников славян, а сама Болгария уже начинает включать в себя Македонию и даже Албанию (при ханеПресиане). В 865 году происходит крещение Болгарии царем Борисом, что позволяет стереть различия между славянами и булгарами в рамках единого этноса болгар. Центром христианской Болгарии становится Велики-Преслав, где создается славянский алфавит кириллица, учреждается автокефальная Болгарская православная церковь и Преславская книжная школа. К концу X века оформляется русско-византийский союз и столица Болгарии переносится в македонский город Охрид, который становится центром Западно-Болгарского царства.

С 1018 по 1186 — под властью Византии. Конец независимости Болгарии положил византийский император Василий Болгаробойца. Болгарская церковь была подчинена Константинопольскому патриарху, многие знатные роды были переселены в азиатскую часть империи. Болгары неоднократно поднимали восстания против Византии — восстание Петра Деляна в 1040-41, Константина Бодина в 1072 году, но все они были подавлены.

Второе Болгарское царство[править]

В результате восстания Асена и Петра территория нижнего Дуная отделилась от Византии и образовалось Второе Болгарское царство, которое просуществовало с 1187 по 1396. Происхождение второй болгарской династии вызывает споры. Одни считают братьев болгарами, но другие - валахами. Как бы то ни было центром их державы стал город Тырново.

В конце XIV века Болгария была завоёвана Османской империей.