Утворення Української православної церкви Київського патріархату

У Києві 22 травня 1992 року в відбувся Всеукраїнський фо­рум на захист українського православ'я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ та УАПЦ. Після Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року вже поча­лися переговори про об'єднання двох українських Церков в одну. Тому спільна участь у Всеукраїнському форумі була результатом попередніх домовленостей.

25-26 червня 1992 року в Києві у резиденції митрополита Фі­ларета відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об'єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Укра­їнської Православної Церкви (Московського Патріархату) в єди­ну помісну православну Церкву - Українську Православну Церк­ву Київського Патріархату. Собор підтвердив обрання митрополи­та Мстислава Патріархом Київським і всієї України. Так було створено Київський Патріархат. Статутом УПЦ Київського Пат­ріархату став Статут УАПЦ з відповідними доповненнями.

10 липня 1992 р. Статут УПЦ Київського Патріархату був за­реєстрований органами державної влади України.

1-6 липня 1992 року делегація Української Православної Церк­ви Київського Патріархату, очолювана блаженнійшим митрополи­том Філаретом (Денисенком), на запрошення Вселенського Патріарха Варфоломія відвідала Константинополь.

Переговори між Патріархом Варфоломієм і митрополитом Фі­ларетом ішли з приводу автокефалії Української Православної Церкви. Делегація представила Патріарху лист Президента Укра­їни Леоніда Кравчука, в якому він заявляв про необхідність для Української держави мати автокефальну Церкву, яка не залежала б від Московського Патріархату. Митрополит Філарет навів аргу­менти на користь автокефалії Церкви в Україні. Патріарх Варфо­ломій, вислухавши його й ознайомившись з листом Президента України, сказав: 1) Україна, оскільки вона стала незалежною дер­жавою, згідно з церковними канонами, має право на свою автоке­фальну Церкву; 2) для того, щоб визнати автокефалію Українсь­кої Православної Церкви, треба, щоб вона спочатку об'єдналася; сьогодні вона, на жаль, роз'єднана на дві частини; 3) він хотів би зберегти добрі відносини з Московським Патріархатом. Отже, справа автокефалії Української Православної Церкви повністю залежить від її об'єднання. Таким був підсумок переговорів мит­рополита Філарета з Патріархом Варфоломієм.

11 червня 1993 року помер Патріарх Київський і всієї України Мстислав. Місцеблюстителем патріаршого престолу був обраний архиепископ Володимир (Романюк).

На 20 жовтня 1993 року Священний Синод призначив скликан­ня Помісного Собору УПЦ Київського Патріархату для обрання Предстоятеля Церкви. Помісний Собор обрав Патріархом Київ­ським і всієї Руси-України Володимира (Романюка), який на той час був митрополитом Чернігівським. Заступником Патріарха був обраний, майже одноголосно, митрополит Філарет. 21 жовтня від­булася патріарша інтронізація Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка) у соборі святої Софії, де прохо­див Помісний Собор. Слід відзначити, що разом з іншими ієрар­хами УПЦ Київського Патріархату в інтронізації брав участь єпис­коп Вашингтонський Антоній.

У 1993 році від УПЦ Київського Патріархату відокремився Петро (Петрусь), архиепископ Львівський, який брав участь у Всеукраїнському Помісному Соборі 25-26 червня 1992 року; він був обраний членом Священного Синоду, від якого згодом і отри­мав сан архиепископа. Серед духовенства, що відійшло від Київ­ського Патріархату, був також Володимир (Ярема). Після смерті Патріарха Мстислава вони вирішили обрати Патріарха для свого церковного угруповання. Але у них не було кандидата. Тоді про­тоієрей Володимир (Ярема) розлучився зі своєю дружиною. Обоє вони прийняли чернечий постриг. Отець Володимир прийняв ім'я Димитрій і через короткий час був висвячений на єпископа. В йо­го хіротонії брали участь архиепископ Львівський Петро (Пет­русь) і єпископ Мисаїл (Дудкевич), які самі були висвячені не за приписами церковних канонів. 6вересня 1993 року вони скликали Собор у Київському будинку вчителя й обрали своїм Патріархом Димитрія (Ярему). Так від УПЦ Київського Патріархату відокре­милася її частина і створила нову УАПЦ.

14 липня 1995 року помер від четвертого інфаркту Патріарх Во­лодимир (Романюк). За рік і дев'ять місяців патріаршества Свя­тійший Патріарх Володимир майже 7 місяців провів у лікарні. На його здоров'ї відбилися 17 років ув'язнення в мордовських та си­бірських таборах. Він не дожив 5 місяців до свого 70-річчя.

Похорон Святійшого Патріарха Володимира (Романюка) був трагічним. Історія, мабуть, не знає такого знущання з похоронної процесії.

20-21 жовтня 1995 року у Володимирському соборі відбувся Помісний Собор УПЦ Київського Патріархату, який обрав пат­ріаршого місцеблюстителя митрополита Філарета (Денисенка) Пат­ріархом Київським і всієї Руси-України.

На цей Собор зібралися 173 делегати з усіх єпархій та понад 150 гостей, у тому числі близько 50-з діаспори. На Архиєрейсь-кому Соборі, який відбувся перед цим, було запропоновано три кандидатури, в тому числі і митрополита Івано-Франківського Анд­рія (Абрамчука). Два кандидати відмовилися. На Всеукраїнсько­му Соборі була зроблена нова спроба. Ніхто із тих, кому було за­пропоновано, не погоджувався бути кандидатом, тому Собор ви­йшов на таємне голосування лише з одним кандидатом - митропо­литом Філаретом. За нього проголосувало 160 делегатів, 4 - про­ти, 9 - утрималося.

Після інтронізації, яка відбулася 22 жовтня 1995 року у Воло­димирському соборі, новообраний Патріарх Київський і всієї Ру­си-України Філарет у своїй першій промові серед іншого закликав українських греко-католиків до діалогу любові.

Після того Собору УПЦ Київського Патріархату зменшилася на чотирьох архиєреїв, з якими відійшло більш як чотириста пара­фій на Івано-Франківщині та Тернопільщині. Через два роки май­же всі ці парафії повернулися до Київського Патріархату, а разом з ними - митрополит Василій (Бондарчук) та єпископ Іоан (Бой-чук).

У березні 1998 року Патріарх Димитрій і Патріарх Філарет під­писали "Меморандум про наміри об'єднання", але цей меморан­дум не мав свого продовження. Патріарх Димитрій змушений був публічно від нього відмовитися.

На 1 травня 2003 р. Українська Православна Церква Київського Патріархату мала 29 єпархій в Україні та 3 єпархії в Росії, всього -32 єпархії, якими керують 35 архиєреїв, з них п'ятеро - вікарні.

Для порівняння: Українська Православна Церква Московсько-го Патріархату має 33 єпархії та 40 архиєреїв, з них шестеро - ві-карні.

УПЦ Київського Патріархату об'єднує 3672 парафії, на яких відправляють богослужіння 2815 священиків. Державний комітет у справах релігій подає неправильну статистику про кількість па­рафій Київського Патріархату (3196парафій). Він навмисно змен­шує кількість парафій УПЦ Київського Патріархату, зараховуючи до Української Автокефальної Православної Церкви парафії УПЦ Київського Патріархату (понад 600 парафій) тільки на тій підставі, що в статутах цих парафій вживається слово "автоке­фальна" (що дозволено Помісним Собором УПЦ Київського Пат­ріархату). Сама ж УАПЦ свідчить, що в її складі 547 парафій, а не 1168, як подає Державний комітет у справах релігій.

Для порівняння: Українська Православна Церква Московського Патріархату, за офіційною статистикою, нараховує понад 10 000 па­рафій; насправді ж їх на третину менше. 1994 року вийшла таємна інструкція - зареєструвати по всіх селах і містах України парафії Московського Патріархату. Так з'явилися зареєстровані статути не­існуючих парафій УПЦ Московського Патріархату. Є й інші спо­соби фальсифікації статистики на користь московських парафій.

Згідно з соціологічними дослідженнями українських, російсь­ких і західноєвропейських установ, зокрема Українського центру політичних і соціальних досліджень імені Олександра Разумкова, вірними Української Православної Церкви Київського Патріарха­ту вважають себе 10 мільйонів православних християн, про прина­лежність до УПЦ Московського Патріархату заявило близько 5 мільйонів православних. Значна частина православних не визна­чилася стосовно своєї конфесійної приналежності.

Українська Православна Церква Київського Патріархату має дві духовні академії (Київську і Львівську), богословський фа­культет при Чернівецькому університеті та 6 духовних семінарій, в яких навчається понад 1500 студентів.

Для порівняння: УПЦ Московського Патріархату має одну ду­ховну академію (в м. Києві) та 4 духовні семінарії.

Українська Православна Церква Київського Патріархату має 42 чоловічих та жіночих монастирі.

Для порівняння: УПЦ Московського Патріархату має понад 100 монастирів.

Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, крім періо­дичних видань, видав українською мовою всі богослужбові книги, які потрібні для звершення православного богослужіння українсь­кою мовою.

Для порівняння: УПЦ Московського Патріархату не займаєть­ся перекладом і виданням богослужбових книг. Вона видає духов­ну літературу тільки російською і церковнослов'янською мовами.

Минуло понад десять років, однак українське православ'я зали­шається роз'єднаним. Це шкодить як Українській Православній Церкві, так і світовому православ'ю взагалі.

Державний комітет у справах релігій виношує ідею врегулю­вання розділеного українського православ'я шляхом утворення ав­тономної Церкви. Президент України Леонід Кучма навіть напи­сав листа Патріарху Московському Алексію з цього питання.

У зв'язку з цим виникає питання: у складі якої (Московської чи Константинопольської) автокефальної православної Церкви бу­де автономна Українська Православна Церква?

Проте у чийому підпорядкуванні не була б українська церков­на автономія, це не може задовольнити ні Українську Церкву, ні Українську державу. Тому шлях української церковної автономії заганяє проблему в глухий кут.

У деяких державних колах України виникла нова ідея, навіяна Москвою: перевисвята всього українського єпископату, який не знаходиться під юрисдикцією Московського Патріарха.

Навіть якби і погодився (всупереч православному віровченню) єпископат УПЦ Київського Патріархату на перевисвяту, то як бу­ти з тисячами священиків УПЦ Київського Патріархату? їх також перевисвячувати? А як бути з сотнями тисяч православних, які прийняли таїнство хрещення і миропомазання в УПЦ Київського Патріархату? Чи погодяться вони на переохрещення? І як бути з Символом віри: "визнаю одне хрещення на відпущення гріхів"?

Творці цієї ідеї вважають, що в умовах свободи і незалежності Української держави можна вчинити те, що сталося в умовах тота­літарної радянської системи у 1944-1946 pp., коли Московська Патріархія перевисвятила тисячі українських священиків, які на­лежали до Української Автокефальної Православної Церкви, що вийшла з Православної Церкви у Польщі. Водночас Московська Патріархія прийняла до свого складу священнослужителів греко-католицької Церкви у сущому сані, хоча над ними тяжіла анафе­ма Брестського Собору. Все це робилося в умовах тоталітарного режиму, коли радянська влада відстоювала політичні інтереси Ра­дянського Союзу. Невже носії цієї ідеї сподіваються на допомогу спецслужб, як це було колись?

У зв'язку з цим виникає питання: чиї інтереси - України чи Москви - переслідуються в даному випадку?

Українське церковне питання може бути вирішене тільки за збереження інтересів Української Церкви і Української держави. Від цього виграє і світове православ'я.

 

ПРИЗНАЧЕННЯ ЛЮДИНИ

Бог створив нас, людей, за образом і подобою Своєю, дав нам розум, волю і безсмертну душу для того, щоб, пізна­ючи Бога й уподібнюючись Йому, ми ставали усе кращи­ми і добрішими, все більше удосконалювалися й успадкували вічне блаженне життя з Богом.

Тому існування людини на землі має глибокий сенс, велике призначення і високу мету.

У Божій світобудові немає і не може бути чогось безглуздого. І якщо людина живе без віри у Бога, не за заповідями Божими, не для майбутнього вічного життя, то й існування такої людини на землі втрачає сенс. Людям, які живуть без Бога, життя здається незрозумілим і випадковим, а самі такі люди часто бувають гірші за звірів.

Кожній людині, щоб виконати своє призначення на землі й здо­бути вічне спасіння, необхідно: по-перше, пізнати істинного Бога і правильно вірувати у Нього, тобто мати істинну віру, і, по-дру­ге, жити за цією вірою, тобто любити Бога і людей і чинити добрі справи.

Апостол Павло каже, що "без віри догодити Богові неможливо" (Євр. 11, 6), а апостол Яків додає: "віра, коли не має діл, сама по собі мертва" (Як. 2, 17).

Отже, для нашого спасіння необхідні правильна віра і життя за цією вірою (добрі діла).

Істинне вчення про те, як слід правильно вірувати у Бога і як жити людям, міститься у православній християнській вірі, бо вона ґрунтується на Божественному одкровенні.

Божественним одкровенням називається усе те, що Сам Бог відкрив людям про Себе і про правильну істинну віру в Нього.

Своє одкровення Бог сповіщає людям двома способами: при­родним і надприродним.

ПРО ПРИРОДНЕ ОДКРОВЕННЯ

Природним одкровенням називається таке одкровення Бо­же, коли Бог відкриває Себе звичайним природним спо­собом кожній людині через видимий нам світ (природу) і через совість нашу, яка є наче голос Божий у нас, підказуючи нам, що добре і що погано, а також і через життя - історію усього людства. Якщо народ втрачає віру в Бога, то його переслідують лихоліття і нещастя, і якщо не кається, то гине і зникає з землі; згадаймо: потоп, загибель Содома і Гоморри, розсіяння єврейсь­кого народу по всій землі тощо.

Увесь навколишній світ є велика книга одкровення Божого, яка свідчить про всемогутність та премудрість Бога Творця.

Вчені, які вивчають цей світ, усі, за дуже незначними винят­ками, - віруючі люди. "Бо для того, щоб досліджувати (вивчати) щось, потрібно бути впевненим, вірити у те, що все, що досліджу­ється, зроблено свідомо, за визначеним планом... Навіть най­простіша машина випадково, сама по собі виникнути ніяк не може. Якщо навіть ми зустрінемо правильно розташовану групу каменів - ми вже з правильного їх розташування зробимо висновок, що їх так поклала якась людина. Випадкова група завжди буде без­формною, неправильною. Ще Цицерон (стародавній учений і письменник, який жив до Р. X.) казав, що скільки б мільйонів разів не кидати кубики з літерами, рядки віршів з них ніяк не ви­йдуть. А всесвіт, який оточує нас, значно складніший, ніж най­складніша машина, і сповнений значно більшого сенсу, ніж найзмістовніший вірш" (з бесіди арх. Нафанаїла).

Апостол Павло був одним із найосвіченіших людей свого часу, і він казав, що "всякий дім споруджується ким-небудь; а Той, Хто збудував усе, є Бог" (Євр. З, 4).

Великий учений Ньютон, який відкрив закони руху небесних тіл, розкрив найбільшу таємницю світобудови, був віруючою лю­диною і займався богослів'ям. Коли він вимовляв ім'я Боже, то кожного разу побожно вставав і скидав капелюха.

Великий Паскаль, геній математики, один з творців нової фізи­ки, був не просто віруючим, але й одним з найбільших релігійних мислителів Європи. Паскаль сказав: "Усі суперечності, які понад усе, вочевидь, хочуть віддалити мене від позиції релігії, найбіль­шою мірою і привели до неї".

Великий засновник усієї сучасної бактеріології (науки, яка вив­чає життя бактерій і їх вплив на людський організм), мислитель, який глибше за інших проник у таємницю органічного життя, Пас-тер каже: "Чим більше я вивчаю природу, тим більше я зупиняюсь у благоговійному подиві перед ділами Творця".

Знаменитий вчений Лінней закінчує свою книгу про рослини такими словами: "Воістину є Бог, великий, вічний, без Якого нічо­го не може існувати".

Астроном, який вивчав рух небесних тіл - планет і зірок, Кеп-лер виголосив: "О, великий Господь наш і велика Його могутність, і мудрості Його немає меж. І ти, душе моя, співай славу Господу Твоєму усе твоє життя".

Навіть Дарвін, вчення якого було згодом використане напівуче-ними для спростування віри у Бога, усе своє життя був побожною людиною і багато років був церковним старостою в своїй парафії. Він ніколи не думав, що його вчення може суперечити вірі в Бога.

Після того, коли Дарвін виклав своє вчення про еволюційний розвиток живого світу, його запитали, - де початок ланцюга роз­витку тваринного світу, де перша ланка його? Дарвін відповів: "Вона прикута до Престолу Всевишнього".

Видатний геолог Лайєль писав: "При будь-якому дослідженні ми відкриваємо найяскравіші докази передбачливості, сили і муд­рості творчого розуму Бога".

Учений історик Мюллер заявляв: "Тільки з пізнанням Господа і після ґрунтовного вивчення Нового Завіту я став розуміти зміст історії".

Можна було б навести безліч свідчень учених про віру в Бога, однак, думаємо, достатньо і цього. Втім, вкажемо ще на один красномовний доказ. Вчений Деннерт опитав про віру в Бога, че­рез листи (анкети), 423 вчених-природознавців. 56 з них відповідей не надіслали, 349 вчених виявилися віруючими в Бога і тільки 18 заявили, що вони або невіруючі, або байдужі до віри. Результати цього опитування учених збігаються з результатами інших подібних досліджень.

"Тільки напівзнання приводить людей до безбожництва. Ніхто не заперечує буття Божого, крім тих, кому це вигідно", - казав англійський учений Бекон.

Молода дівчина, свята великомучениця Варвара, бачачи велич і красу Божого світу, прийшла до пізнання істинного Бога.

Так відкриває Себе Бог через видимий світ кожній людині, яка має розум і добру волю.

Віра в Бога є основною властивістю душі людини. Душа дана людині від Бога: вона є наче іскра і відображення в людині самого Божества. Походячи від Бога, маючи в Ньому споріднену собі сутність, душа сама по собі, зі своєї волі звертається до Бога, шукає Його: "Прагне душа моя до Бога сильного й живого" (Пс. 41, 3). Подібно до того, як очі звертаються до світла і створені для того, щоб бачити світло, так і душа людини прагне Бога, має потребу у спілкуванні з Ним і тільки в Богові знаходить спокій та радість (щастя). Квітка тягнеться до сонця тому, що від сонця вона одер­жує світло і тепло, без чого вона не може жити і рости. Так само постійне, незбориме тяжіння людини до Бога має місце тому, що тільки в Богові наша душа може знайти усе необхідне для пра­вильного і здорового життя.

Тому усі народи в усі часи вірували у Бога і підносили Йому молитви, хоч і часто помилялися, неправильно вірували у Бога, але ніколи не втрачали віри у Божество, тобто завжди мали релігію (релігією називається духовний союз людини з Божест­вом).

Всезагальність віри у Бога була відома ще з часів Арістотеля, найбільшого грецького вченого (філософа і природознавця, який народився у 384 році до Різдва Христового). І тепер, коли вченим відомі усі без винятку народи, які населяли і населяють нашу зем­лю, підтвердилося, що всі народи мають свої релігійні вірування, молитви, храми і жертвоприношення. "Етнографія (наука, яка вив­чає побут усіх народів, що населяють землю) не знає безрелігійних народів", - каже німецький географ і мандрівник Ратцель.

Якщо ж і є окремі переконані безбожники, то вони, як прави­ло, рідкісний виняток, хворобливий відступ від норми. І як існу­вання сліпих, глухих, німих не говорить проти того, що людство володіє даром зору, слуху і мови, як існування ідіотів не запере­чує того, що людина - істота розумна, так і існування безбож­ників не спростовує факту (очевидної істини) всезагальності релігії.

Однак одного природного одкровення недостатньо, бо гріх за­тьмарює в людині розум, волю і совість. Доказом цього є усілякі язичницькі релігії, в яких істина змішана з хибними людськими вигадками.

Тому Господь і доповнює природне одкровення надприродним.

(Складено за кн.: С. Франк. "Религия и наука"; прот. Г. Шо­рец. "Есть ли Бог?" та ін.).