Українська православна церква під час німецької окупації україни

В умовах відносної свободи, яка існувала на початку, право­славні українці в Західній Україні почали відновлювати своє церковне життя. Вони сподівалися, що Церкву зно­ву очолить архиепископ Олексій (Громадський) - цей ієрарх мав найбільший на українських землях церковний стаж. Та надії не справдилися. 18 серпня 1941 року владика Олексій, спільно з трьома іншими епископами-однодумцями, скликав у Почаєві таєм­ний Собор, на якому ухвалив залишитися в канонічній підлеглості Московській Патріархії на правах автономії. Так виникла в Укра­їні Автономна Церква, а разом з цим почався новий церковний розбрат.

Після національної зради архиепископа Олексія (Громадсько­го) українські церковно-громадські кола звернулися до митропо­лита Діонисія з проханням благословити відродження незалежної Української Православної Церкви під керівництвом архиепископа Полікарпа. Митрополит Діонисій дав згоду своїм декретом від 24 грудня 1941 року. Так відродилася Українська Автокефальна Православна Церква. Якщо Автономна Церква не тільки формаль­но підпорядковувалася Москві, а й дотримувалась у богослужін­нях церковнослов'янської мови з російською вимовою, то УАПЦ твердо стояла на українських національних позиціях.

У лютому 1942 року архиєпископи Олександр (Іноземцев) і Полікарп (Сікорський) висвятили на соборі в Пінську двох нових єпископів: Никанора Абрамовича та Ігоря Губу. їх послали до Ки­єва організовувати церковне життя на східноукраїнських землях. 29 вересня 1941 р. у Києві священики та діячі УАПЦ, які вціліли під час терору у 30-і роки, заснували Всеукраїнську Православну Церковну Раду, сподіваючись відновити за нових обставин роз­громлену сталінським режимом Українську Церкву. Але в грудні 1941 р. до Києва прибув єпископ Автономної Церкви Пантелей­мон (Рудик) і взяв під свою юрисдикцію більшість заснованих за німецької окупації парафій. Здобувши довір'я окупаційної влади, він повів активну боротьбу з прихильниками УАПЦ. За його на­мовою німці розпустили в лютому 1942 року Всеукраїнську Пра­вославну Церковну Раду і закрили її канцелярію.

У березні 1942 р. до Києва прибули українські єпископи на чо­лі з архиепископом Полікарпом. 15 березня в Андріївському собо­рі відбулася архиєрейська літургія українською мовою. Православ­ні українці Києва визнали ієрархію УАПЦ на чолі з архиеписко­пом Полікарпом. Керівництво парафіями було передано єписко­пові Никанорові.

Німецька влада в Києві ставилася до українських єпископів не­прихильно і навіть вороже. Українцям дали в користування лише Андріївський собор і церкви на Солом'янці та Деміївці, тоді як автономісти мали 14 церков і 8 монастирів. Причиною ворожого ставлення окупантів до УАПЦ була таємна директива відомого на­цистського офіцера, підполковника СС, доктора Томаса від 11 лю­того 1941 року в справі Церкви в Україні: "Утворенню загальноук­раїнської Автокефальної Церкви під проводом митрополита нале­жить усілякими способами перешкоджати". Далі йде пояснення: "У православному церковному розумінні автокефалія в самій суті завжди пов'язується з самостійним державництвом".

Отже, німців лякала перспектива єдиної національної Церкви як чинника українського державотворення. У цьому відношенні окупаційна влада діяла так само, як і Московська Патріархія по той бік фронту. 5 лютого 1942 року вона затаврувала архиеписко­па Полікарпа як зрадника, який разом "з партією петлюрівців" проголосив автокефалію. А 28 березня Собор російських архиєре-їв незаконно позбавив архиепископа Полікарпа духовного сану і чернецтва, не маючи для того ніякої канонічної підстави, оскільки архиепископ Полікарп ніколи не належав до Московського Пат­ріархату.

Незважаючи на утиски та обмеження з боку німецької влади, а також на тяжкі умови життя в окупації, єпископ Никанор та єпис­коп Ігор почали інтенсивно розбудовувати церковне життя. За перші три місяці було висвячено 103 священики, а згодом - наба­гато більше. Нові громади виростали по всій Україні і посилали делегації до Києва з проханням взяти їх у канонічне підпорядку­вання.

У травні 1942 року в Києві було висвячено шістьох нових єпис­копів: Фотія Тимошука, Мануїла Тарнавського, Михаїла Хорошо­го, Мстислава Скрипника (пізніше Патріарха Київського і всієї України), Сильвестра Гаєвського та Григорія Огійчука. Хіротонії відбувалися поспішно, практично таємно, у нижній церкві Андрі­ївського собору, бо поширилася чутка, що німецька влада хоче заборонити висвяту єпископів. Поспіх був виправданим: вже 26 травня 1942 р. рейхскомісар України заборонив висвячувати єпис­копів без погодження з владою, а у вересні 1942 р. заборонив будь-які єпископські висвячення. І все ж протягом літа 1942 року було висвячено ще чотирьох єпископів УАПЦ: Геннадія Шиприке­вича, Володимира Мальця, Платона Артем'юка і Вячеслава Ли­сицького. До УАПЦ приєднався також 77-річний митрополит

Харківський Феофіл Булдовський, висвячений ще в 1923 р. Отже, до кінця літа ієрархія УАПЦ складалася з 14 єпископів, а Авто­номна Церква мала 16 єпископів.

Під керівництвом новопоставлених єпископів в Україні швидко розширювалося церковне життя. Жорстокі гоніння впродовж де­сятиліть не вбили у народі віри в Бога.

До 1 вересня 1942 року на Київщині та в областях, де не було ще українських єпископів і церковним життям керував єпископ Никанор, уповноважений архиепископа Полікарпа на всю Східну Україну, було утворено 513 парафій УАПЦ, у Полтавській єпархії - до 150 парафій, у Дніпропетровській - понад 150, на півдні Ук­раїни - понад 100.

Єпископам та священикам УАПЦ було нелегко діяти. Трапля­лося, що німецька влада, віддаючи перевагу Автономній Церкві, не допускала автокефальних єпископів до їхніх кафедр. Влітку 1942 року німецька влада почала втручатися у відправи богослужінь. Вона заборонила служити у свята (навіть великі), які припадали на будній день. Бувало, що німці наказували закінчувати літургію рано-вранці і гнали людей на роботу, а в разі непослуху розганя­ли віруючих і замикали церкви. Траплялися випадки побиття свя­щеників.

Окупаційна влада вельми неохоче дозволяла готувати священи­ків на пастирських курсах, а коли й дозволяла, то з великими об­меженнями. Майже повністю було заборонено друкувати вкрай потрібні для відродженої Церкви богослужбові книги та іншу цер­ковну літературу. Довідавшись, що в Києві підпільно видрукова-но "Служебник", німці конфіскували та спалили увесь тираж.

На початку жовтня 1942 року рейхскомісар не дозволив провес­ти скликаний архиепископом Полікарпом Собор єпископів у Луцьку. Єпископи, які з'їхалися туди, під виглядом зустрічі влаштували тоді неофіційний Собор. Ухвалили кілька важливих рішень; найголовнішою була спроба об'єднати Автокефальну та Автономну Церкви. Заходи щодо цього мали успіх, бо інтерес до об'єднання виявив також першоієрарх Автономної Церкви. 8 жовтня 1942 року митрополит Олексій від Автономної Церкви та архиепископ Никанор і єпископ Мстислав від УАПЦ підписали Акт про об'єднання двох Церков у єдину Українську Автокефаль­ну Церкву, яка перебуває в молитовному єднанні з митрополитом

Діонисієм. Але проти "Акту про об'єднання" негайно виступили деякі епископи-москвофіли Автономної Церкви. Під їхнім тиском, а також під тиском німецької влади, якій об'єднання було політич­но невигідним, митрополит Олексій відкликав свою згоду. Отже, Церква залишалася роз'єднаною і надалі.

На початку 1943 року рейхскомісар наказав реорганізувати УАПЦ та Автономну Церкву, позбавивши їх центральної влади (предстоятеля Церкви і Собору єпископів) та підпорядкувавши єпископів німецькій адміністрації генерал-комісарів. Це стало бру­тальним порушенням церковних канонів, безпрецедентним втру­чанням влади у життя Церкви.

Влітку та восени 1943 року життя Української Автокефальної Православної Церкви на західноукраїнських теренах проходило в умовах наростання партизанської війни проти німецьких окупан­тів. Вона розгорілася з особливою силою на Волині та Поліссі. Понад 100 українських православних священиків стали жертвами німецького терору, чимало інших опинилися у в'язницях та конц­таборах. Окупанти палили села, розстрілювали невинне населен­ня. Траплялися жахливі випадки спалення людей у храмах. Те саме, більшою чи меншою мірою, діялося й на інших землях Ук­раїни.

З наближенням фронту єпископат УАПЦ вирушив на Захід Ієрархи УАПЦ покидали Україну з тяжким серцем і неминучимі докорами сумління. Але евакуюватися вони мусили неодмінно, бо німці не залишили їм вибору. Крім того, було зрозуміло, що з по­верненням радянської влади на всіх єпископів відродженої Церкву чекала смерть, а це означало і смерть усієї Церкви.

Усі єпископи УАПЦ виїхали на Захід, крім митрополита Xaр-ківського Феофіла Булдовського, який невдовзі помер. Митропо­лит Полікарп покинув Луцьк у січні 1944 року, а в липні виїхав з Холма митрополит Іларіон. Після того на українських землях не залишилося українських православних єпископів, а всі православ­ні священики та вірні опинилися під владою Московської Патріар­хії.

Рушили на Захід і єпископи Автономної Церкви, підлеглі Мос­ковській Патріархії, не будучи впевненими, що в ній вони зна­йдуть надійного охоронця.

В еміграції в Західній Европі, в американській, англійський і французькій окупаційних зонах ієрархія і духовенство Українсь­кої Автокефальної Православної Церкви на чолі з митрополитом Полікарпом створили в таборах і поза ними понад 60 українських православних парафій.

Єпископи ж Автономної Церкви в еміграції влились у Російсь­ку Зарубіжну Церкву, приєднавшись до її ієрархії.

Крім Європи, Українська Автокефальна Православна Церква має своїх прихильників скрізь по світу, куди доля занесла право­славних українців. Найбільше, після Європи, вона має вірних у Сполучених Штатах Америки та в Канаді, де церковне життя УАПЦ набуло з часом організованого характеру.