Вплив церкви на національну культуру

Прийняття християнства й утворення Церкви мали вели­чезне значення для розвитку освіти і всієї національної культури українського народу.

Християнство принесло з собою книгу, писемність, школу. Прийнявши Христову віру з Візантії, Русь-Україна отримала звід­ти і потрібні для богослужіння та християнської освіти книги; але отримала переважно не мовою грецькою, з якої треба було ще пе­рекладати, а через південних слов'ян, які вже мали переклади цер­ковно-релігійної літератури на мову слов'янську. Як вже було сказано, це була історична заслуга святих братів Кирила і Мефодія. Великим щастям для українського народу було те, що Хрис­тову віру він прийняв не з Рима. Бо латинські проповідники, пов'язані традиціями Рима, відправляли богослужіння для всіх на­родів латинською мовою, хоч би та мова для того чи іншого наро­ду була зовсім чужою, незрозумілою. Крім того, Рим забороняв масам вірних читати Біблію - Святе Письмо.

Принесена в Русь-Україну церковна писемність слов'янською мовою стала основою, на якій виросла власна писемність. Річ у тім, що тодішня церковнослов'янська мова, так звана старо­слов'янська, хоч і не була живою мовою наших прадідів, але була значно зрозумілішою для них, ніж для нас тепер.

За зразками перекладених (з грецької мови) книг, що з'явили­ся після прийняття християнства, стали писати в Русі літописи, житія святих, проповіді, описи прочан подорожей до святих місць та інші твори.

Упродовж багатьох століть українська література складалася майже повністю з творів церковно-релігійних. Українська писем­ність стала світською тільки на початку XIX століття. До того ж часу вона була пов'язана з Церквою і з церковно-національним життям нашого народу. Монастирі, разом з княжими дворами, бу­ли осередками "книжного читання", переписування книг (коли не було ще друкування книжок), записів літописців, складання житій святих, проповідей. Перші письменники, як-от митрополит Іла-ріон, преподобний Феодосій Печерський, літописець Нестор, єпис­коп Туровський, Кирило ігумен, Даниїл Паломник та інші., були переважно з ченців або з церковної ієрархії.

У ті давні часи рукописна книга була досяжна тільки для ви­щих верств (князі, бояри, духовенство); простий народ пізнавав християнство через церковне богослужіння та проповідь у церкві. На становлення християнського світогляду народу, його мораль­них поглядів на правду і кривду надзвичайно великий вплив мала Церква з великим колом річних свят і пов'язаних з ними церков­них обрядів. Під впливом старозавітних і євангельських оповідей, житій святих, псалмів, церковно-богослужбових співів утворюють­ся в народі оповідання про початок і кінець світу, про побожне життя, муки пекельні. А народна поезія, яка існувала ще з язич­ницьких часів, проймається християнськими мотивами і характе­ром; це, наприклад, спостерігається в українських колядках, де обожувані раніше сили природи замінюють тепер Бог Отець, Icy с Христос, Дух Святий, Богородиця, апостоли, святі.

Вплив Церкви на національну культуру українського народу, крім вироблення християнського світогляду, розвитку писемності, народної релігійної творчості і церковно-обрядового побуту в жит­ті народу, позначився і на розвитку різних видів мистецтва, таких як церковний спів, малярство, церковна архітектура.

Церковне будівництво розвинулось у нас дуже широко. Літо­писи згадують про сотні церков, які були в переважній більшості дерев'яними. А князі будували величні муровані храми. Хрести­тель Руси-України князь Володимир збудував Десятинну церкву, яка була однією з найбагатших будов старокнязівської доби. Цей величний храм був зруйнований під час нападу на Київ татарсько­го хана Батия в 1240 році.

Найбільшою ж будовою в старокнязівську добу і величною пам'яткою Української Православної Церкви залишається й досі Київський Софійський собор. Це була митрополича кафедра на честь святої Софії, або Премудрості Божої. Побудував її син Во­лодимира Великого, князь Ярослав Мудрий у першій половині XI ст. Хоч зовнішній і внутрішній вигляд цієї святині далеко не той тепер, як за часів князя Ярослава, але вона зберегла за понад 900 років існування чимало від своєї первісної будови і зі своїх мистецьких прикрас. Свята Софія Київська пережила разом з на­родом усі його лиха в історії, і занепад її свідчив також про зане­пад українського народу. Свята Софія Київська і нині є найбіль­шою святинею Української Православної Церкви і свого роду сим­волом тисячолітнього християнства в Русі-Україні.

ОСТАННЄ СТОЛІТТЯ КИЇВСЬКОЇ РУСИ

Незважаючи на нестабільне політичне становище в Київ­ській княжій державі протягом ХН-ХШ століть, право­славна Церква в ній розросталася і розвивалася, служи­ла духовним потребам народу.

Одна за одною виникали нові єпархії - Полоцька, Смоленсь­ка, Галицька, Рязанська, Володимирська (з осідком у Володимирі-над-Клязьмою), Перемишльська та Угрівська. До монголо-татар-ської навали в Русі існувало 16 єпархій, вони охоплювали всю те­риторію Київської держави, зокрема ту її частину, що не належить тепер до України.

Київ був серцем і душею Церкви у княжу добу. З нього в усі куточки величезної держави насаджувалося християнське благо­честя, поширювалися богословська наука, релігійно-духовна літе­ратура, мистецтво, освіта.

У 1169 р. на Київ напало військо суздальського князя Андрія, який володів північно-східними околицями Київської Руси, де те­пер корінна Росія. Це було перше, але не останнє вторгнення пів­нічного сусіда в українські землі. Хоч суздальці і називали себе християнами, але вони, як варвари, сплюндрували місто, з якого засяяло колись і їм світло віри Христової. "Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий день, у середу другого тижня посту.

Грабували вони два дні все місто - Поділ, і Гору, і Софію, і Де­сятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а інших в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучали з чоловіками їхніми, діти ридали, див­лячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви ого­лили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали... Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди", — розповідає літопи­сець. Тоді з України було викрадено одну з найшановаціших у на­роді святинь: ікону Вишгородської Божої Матері. Північні заво­йовники привласнили і перейменували її на Володимирську, під цією назвою вона і тепер перебуває в Росії.

Київ, зруйнований військом суздальського князя, після того на­паду вже не зміг повернути собі попередню велич і значення. А невдовзі зі сходу прийшло нове лихо - монголо-татарські орди ха­на Батия.

МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА.

МУЧЕНИКИ ЗА ВІРУ ХРИСТОВУ.

СВЯТИЙ КНЯЗЬ МИХАЇЛ ЧЕРНІГІВСЬКИЙ

З БОЯРИНОМ ФЕДОРОМ

Коли восени 1240 року Батий оточив Київ, "не було чути нічого од звуків скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його, й од звуків іржання табунів коней його". День і ніч били ворожі тарани у стіни стольного града, ламалися списи, розколювалися щити, а стріли затьмарювали світло. "Мно­ге множество було сили ворожої", - пише літописець. В ніч на 6 грудня татари вдерлися у Київ. Городяни на чолі з воєводою Дмитром, якого прислав князь Галицький Роман, згуртувалися навколо Десятинної церкви. Біля святині зав'язалася "битва вели­ка". Маси людей, шукаючи порятунку, "вибігали і на церкву, і на склепіння церковне, і од тягаря повалилися з ними стіни церков­ні". Всі церкви стали фортецями, але падали одна за одною: Де­сятинна церква, Софійський собор, Печерський монастир...

Найвидатніший у той час проповідник єпископ Серапіон так зо­бразив нещастя свого народу: "Тоді навів на нас Господь Бог на­род немилосердний, народ лютий, що не щадить ні молодої краси, ні немочі старих, ні малих дітей. Викликали ми на себе гнів Бога нашого. Зруйновані Божі церкви, зневажене священне начиння, потоптані святині, святителі стали поживою меча; тіла преподоб­них ченців віддані на споживу птахам. Кров наших батьків і бра­тів, як велика вода, напоїла землю. Щезла сила наших князів і воєвод; наші хоробрі воїни, охоплені страхом, утекли, багато на­ших братів і дітей відведено в полон, наші села запустіли і порос­ли бур'яном... Наш труд одержали в спадщину невірні; наша зем­ля стала добром чужинців, і самі ми стали знеславлені у всіх тих, що живуть по сусідству з нашою землею, посміховищем для наших ворогів, бо ми самі викликали на себе, як дощ з неба, гнів Бо­жий..."

Особливо мучили татари князів. Від покірності князів залежа­ла доля народу. Багато з них стали жертвами за ті сварки та між­усобну боротьбу між князівськими родами, які призвели до заги­белі держави.

Одними з найбільш відомих мучеників за віру були князь Ми­хаїл Чернігівський та його боярин Федір. У 1246 р. князь Миха­їл одержав наказ прибути до хана, куди з'являлися й інші князі, куди і митрополит повинен був звертатися, щоб одержати "ярлик" (грамоту) на виконання свого церковного управління.

Перед від'їздом духівник благословив князя Михаїла: "Чимало князів побувало в орді, та мало хто з них зберіг чистою свою хрис­тиянську совість, бо через вогонь ішли, і сонцю і кущу поклоняли­ся, та й погубили душі свої за блага світу цього; ти ж, княже, не роби так".

"Я хотів би, - відповів князь, - за Христа пролити кров свою".

Князь прибув до Батия з товаришем своїм, боярином Федором. Батий дозволив допустити до себе князя Михаїла тільки в тому ра­зі, якщо він виконає язичницький монгольський обряд. Князь за­явив жерцям: "Християни не можуть іти через вогонь і поклоня­тися тому, чому тут поклоняються. Віра християнська забороняє кланятися творінню та ідолам". Тоді жерці доповіли Батиєві, що князь Михаїл не підкорюється волі хана. Розгнівавшись, Батий через свого вельможу переказав князеві: "Вибирай, що тобі любе: життя чи смерть; якщо не підеш через вогонь, не поклонишся ку­щу та сонцю й ідолам, загинеш лютою смертю, а виконаєш мою во­лю - дістанеш князівство". Михаїл відповів: "Цареві я можу по­клонитися, бо йому Бог дав владу над земними царствами, але не можу поклонитися всьому тому, чому тут поклоняються". Дарем­но вельможа Батия умовляв князя послухати хана. "Готовий я пролити кров за Христа мого, - відповідав князь. - Не хочу бу­ти християнином тільки за іменем, а поводитися як язичник". То­вариш князя, боярин Федір, укріпляв його дух, тоді як інші спо­кушали його, нагадуючи про любу дружину та дітей. "Не слухаю вас, - говорив князь, - не погублю душі моєї!" Він зняв з себе князівське убрання, кинув його і сказав: "Геть славу цього світу тлінного, тимчасового! Вона не потрібна мені". Князь Михаїл з боярином Федором почали співати хвальні гімни святим мучени­кам. Тоді вбивці кинулися на князя, як звірі, били кулаками в серце, повалили на землю, товкли ногами, били і мучили, а один відступник, Доман, відрубав князю голову. Боярину Федору по­обіцяли князівство вбитого князя Чернігівського, якщо виконає обряди язичницькі, але боярин мужньо відмовився і також при­йняв мученицьку смерть.

Це сталося 23 вересня 1246 року. У цей день православна Церква згадує пам'ять святих мучеників Михаїла, князя Чернігів­ського, та боярина Федора.