Православна церква в Українській козацькій державі

Заступником Петра Могили на Київському митрополичо­му престолі став Сильвестр Косів. Його служіння поча­лося в період польсько-католицького тиску на православ­ну віру, що дедалі зростав, та одночасного посилення сваволі польських поміщиків щодо поневолених ними українських селян, які рішуче відмовлялися переходити в унію.

Український народ піднімався проти гнобителів. Найголовні­шою метою народного повстання 1648 року на чолі з Богданом Хмельницьким був захист православної віри та ліквідація унії. Зважаючи на козацькі перемоги, польська сторона змушена була піти на деякі поступки, зокрема надати Київському митрополитові місце в сеймі (Зборівський трактат 1649 p., Білоцерківський дого­вір 1651 p.). Але поляки не поспішали виконувати своїх зо­бов'язань і просто ігнорували їх. Українська православна ієрархія та духовенство підтримували боротьбу Богдана Хмельницького і брали в ній активну участь. Яскравим свідченням єдності козац­тва, Церкви і народу був тріумфальний в'їзд Хмельницького з військом до Києва на святвечір 1648 року. Його зустрічали мит­рополит Сильвестр Косів, Єрусалимський Патріарх Паїсій, що пе­ребував тоді в Києві, духовенство і тисячі киян. Гетьмана вітали як нового Мойсея, що визволив Україну "з неволі лядської".

Хмельницький ставився до православної Церкви з пошаною, але не втручався в її внутрішні справи. Між державою і Церквою були встановлені дружні відносини, як між незалежними партне­рами. Церква була звільнена від податків. Гетьман був щедрим меценатом Церкви, наділяв монастирі землями та маєтностями.

Після повстання Богдана Хмельницького православна Церква в Україні зводилася після тяжкої травми, заподіяної їй Берестейсь­кою унією. Труднощі безперервної війни на кількох фронтах зму­сили гетьмана піти на союз з Москвою, в якій чимало переслідува­них поляками та уніатами православних українців сподівалися знайти надійного союзника в обороні православної віри. Згідно з Переяславською угодою 1654 року це мав бути союз рівноправних держав зі збереженням незалежності України, утриманням у руках гетьманського уряду адміністративної влади, правом мати своє власне військо. Але Москва почала відразу урізувати права суверенної Української козацької держави. Кінцевим наслідком цього процесу стало повне її поневолення.

Частина українського духовенства підтримувала ідею союзу з Москвою, сподіваючись, що сильний єдиновірний сусід допоможе Україні в надто тяжкому становищі. Та більшість, передбачаючи сумне майбутнє під московською рукою, рішуче виступала проти Переяславської угоди. Коли відбувалася скликана Хмельницьким рада щодо вибору сусіда-протектора, на ній виступив відомий бо­гослов і проповідник, черкаський протопоп Федір Рурський, який відважно підніс голос проти підданства Московському царю. Ско­риставшись тим, що на раді були присутні польські, турецькі та московські посли з дарами, він сказав: "Дари польські килимом покриті, то й народ з поляками буде килими мати; дари турецькі шовком покриті, то й народ у шовк одягнеться; дари московські рогожею покриті, то й народ, що з москвитянами сполучиться, бу­де одягнений у рогожки та під рогожки".

Українська Православна Церква, очолювана митрополитом Сильвестром Косовим, не брала участі в переговорах про союз з Москвою. А коли було підписано Переяславську угоду, митропо­лит різними способами виявляв свою опозицію до союзників. Час­тина духовенства негативно поставилася до угоди з Москвою.

У липні 1654 року митрополит Сильвестр вислав до царя своє посольство на чолі з ігуменом Інокентієм Гізелем, передавши через нього грамоту з проханням підтвердити права та привілеї Церкви, які вона мала протягом століть, перебуваючи під юрисдикцією Царгорода. Найголовнішою у цій грамоті була стаття 2, в якій значилося: "Не відділяти духовенство від послушенства Святійшо­му Константинопольському Патріархові, якому вона підлягає за правом Божим, за хрещенням і за правилами святих Отців". А в окремій чолобитній від Київського митрополита говорилося, що канонічний зв'язок з Царгородом - це "корінь усіх наших воль­ностей і прав; на цьому фундаменті всі наші вольності збудовані". Інші прохання, передані цареві, стосувалися підтвердження прав української ієрархії, вільного вибору єпископів духовенством і ми­рянами, Україні - власні церковні суди тощо. Але Москва мала зовсім інші наміри. Цар проігнорував більшість прохань митропо­лита Сильвестра, лише пообіцявшії, що московські воєводи не втручатимуться у справи українського духовенства.

Спочатку Українська Православна Церква все-таки зберігала свою незалежність і виявляла її рішуче. У грудні 1657 року, вже після смерті Богдана Хмельницького, на місце померлого митропо­лита Сильвестра Косова на елексійному Соборі було обрано Діо-нисія Балабана. Скликання цього собору і вибори нового першо­ієрарха відбулися без повідомлення та згоди Москви. На запит московсько-царського представника, чи він "бив чолом після об­рання государеві і патріархові Никону", новий митрополит відпо­вів: "Від початку святого Хрещення Київські митрополити один за одним благословення приймали від святих Константинопольських Патріархів, і без їх повеління та благословення посвятитися на Київську митрополію (від патріарха Никона) не смію..."

У 1659 році Москва пішла на далекосяжний крок у напрямку підпорядкування України та її Церкви, нав'язавши новообраному гетьманові Юрію Хмельницькому підроблені статті Переяслав­ської угоди як нібито прийняті Богданом Хмельницьким. У нову версію угоди підступно було вставлено статтю, якої не було у пер­вісній версії 1654 року і якої нізащо не підписав би Богдан Хмель­ницький: "А митрополитові Київському, також і всім іншим духов­ним Малої Росії бути під благословенням святійшого Патріарха Московського і всієї Великої, Малої і Білої Росії".

Це стало формальним підтвердженням того, що Московська Церква мала Київську митрополію за своє володіння. Незважаю­чи на протести українського духовенства і козацької старшини, ця стаття залишилася у псевдопереяславській угоді; на її підставі Мос­ковська Церква почала робити все для повного підпорядкування Київської митрополії.

Відразу після укладення Переяславської угоди Московський Патріарх почав вважати Церкву в Україні своєю власністю, нази­ваючи себе від 1654 року Патріархом Великої, Малої і Білої Росії. Того ж року Московська Церква взяла під своє управління литов­сько-білоруські землі, захоплені Москвою під час війни з Поль­щею, незважаючи на те, що вони належали до Київської митропо­лії. 1659 року, коли Київський митрополит Діонисій Балабан поки­нув Київ з гетьманом Виговським, який порвав з Москвою, Мос­ковський Патріарх негайно призначив місцеблюстителя Київського митрополичого престолу, незважаючи на те, що митрополит Діони­сій і далі залишався повноправним Київським митрополитом.

Царгород практично не помічав цих порушень або, якщо й по­мічав, то не протестував проти них, бо не мав ані сили, ані засобів ефективно захищати свої права. Сваволя Московської Церкви за­ходила все далі. В 1661 р. Константинопольський Патріарх Діо-нисій піддав анафемі єпископа Мефодія Филимоновича, ревного москвофіла, якого Московська Патріархія рукоположила і поста­вила місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри. Це по­ставлення єпископа в чужій церковній окрузі було явно неканоніч-ним актом. Та навіть ця анафема була нетривалою. Невдовзі цар звернувся до Діонисія з покаянним листом, і Патріарх, знайшовши виправдання, що нібито "заради ікономії спасіння душ допускаєть­ся і переступ закону", анафему зняв. Це був перший випадок, ко­ли Константинопольський Патріарх санкціонував урізання своїх прав православним центром на півночі, який дедалі сильнішав.

Процесу втягнення Української Православної Церкви в орбіту Москви сприяла трагічна доба Руїни під час гетьманства безхарак­терних ставлеників Москви Брюховецького, Многогрішного та Са-мойловича у другій половині XVII століття, коли Україну розри­вали міжусобиці, і не було ані сильного державного керівника, ані сильної особистості на чолі Церкви, на яких можна було б орієн­туватися. Такі обставини призвели до неухильної ерозії вірності Константинопольському Патріархові. Найсумнішим проявом цієї тенденції стала ідея гетьмана Брюховецького (після його приходу до влади в 1663 р.), що "для наведення порядку не тільки мусить бути підпорядкована Церква Москві, але й митрополитом слід бу­ти великоросові з Москви". Українське духовенство, і навіть міс-цеблюститель Київського митрополичого престолу русофіл Мефо-дій Филимонович, відреагували на це рішучим протестом. Вони заявили московському воєводі Шереметьеву, що до митрополита, надісланого з Москви, вони не вийдуть, замкнуться в монастирях, і нехай їх виволочуть за ноги - "краще смерть прийняти, ніж ма­ти у Києві митрополита москаля".

Але процес підпорядкування Київської митрополії Москві йшов невпинно. Приміром, 1667 року Московський Патріарх підвищив Чернігівську єпископію до архиєпископії. Цього неканонічного кроку не визнав Царгород, але він залишився незміненим. Москва не приховувала вже своїх планів щодо майбутнього Церкви в Ук­раїні, реалізація їх була тільки питанням часу.

Митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський був останнім першо-ієрархом православної Церкви в Україні, що одержав благословенну грамоту від Патріарха Константинопольського (1668 p.). Після йо­го смерті 1675 року митрополича кафедра була вакантною упродовж десяти років, її справами керував місцеблюститель. Це робилося з наміром ослабити митрополичий престіл і тим підготувати ґрунт для підпорядкування Київської митрополії Москві. Нарешті 1684 року московський уряд відчув, що відповідний час настав.

У грудні того року до Константинопольського Патріарха Якова було вислано посольство з проханням погодитися, щоб новообраний митрополит Київський та його наступники поставлялися у Москві. Іншими словами, це була пропозиція зректися юрисдикції над Київ­ською митрополією. Патріарх Яків згоди на це не дав, але ще до то­го, як прийшла його негативна відповідь, московський уряд наказав провести вибори і послати кандидата для поставлення до Москви. У липні 1685 року на елексійному Соборі в Києві митрополитом бу­ло обрано єпископа Луцького Гедеона Святополк-Четвертинського, прихильника переходу під юрисдикцію Москви. Учасники Собору висловили протест проти підпорядкування православної Церкви в Україні Москві і заявили у листі до Патріарха Московського, що не можуть добровільно піддатися під його владу.

Але справа була вже вирішена. 8 листопада 1685 року єписко­па Гедеона було поставлено у Москві на митрополита Київського. Це стало актом фактичного підпорядкування Української Право­славної Церкви Москві, здійсненим усупереч канонічній забороні втручатися у справи іншої церковної області (Другий Вселенський собор, правило 2; Третій Вселенський Собор, правило 8). Постав­лення єпископа Гедеона на митрополита Київського у Москві бу­ло вчинено без відома і без згоди Патріарха Константинопольсько­го, якому Київська митрополія формально підлягала.