Церква у галицько-волинській державі

Після зруйнування Київської держави упродовж ста років існувало Галицько-Волинське князівство - останній бас­тіон української державності у княжу добу. На захід на певний час перемістився також центр церковного життя.

Християнство з'явилося на західно-українських землях ще за Володимира Великого. У цій частині Київської Руси утворилася Галицька єпархія з осередком у княжому місті Галичі. Як і всі ук­раїнсько-руські землі, Галичина упродовж століть була право­славною, незважаючи на послідовні і наполегливі намагання су­сідньої Польщі силою накинути населенню римо-католицтво. Ко­ли в 1240 р. був поневолений Київ, Галицький князь Данило Ро­манович відчув відповідальність за долю не тільки заснованого йо­го батьком Галицько-Волинського князівства, а й усієї Руси. Це за його рекомендацією 1243 року кандидатом на митрополита Київ­ського було обрано вихідця з Галичини Кирила, якого поставив і рукоположив у Нікеї Царгородський Патріарх. Він посів вакант­ну кафедру після митрополита Иосифа, який зник безвісти під час зруйнування Києва татарами.

Князя Данила не оминула доля князів Київської Руси. Не маю­чи можливості боротися з переважною силою татаро-монголів, він змушений був визнати їхню владу над собою та отримати від Ор­ди "ярлик" на князювання. Однак він продовжував мріяти про визволення від татарського ярма і шукав союзників на Заході. Найперспективнішим видався тоді хрестовий похід проти татар, що його організував Папа Інокентій IV. Володар Галицько-Волинського князівства почав переговори з ним. Папа спробував ви­користати цю нагоду, щоб перетягнути Данила на бік Рима, -укласти унію, і виставив цю вимогу як передумову допомоги. Князю було запропоновано королівську корону, і він, з міркувань політичних, прийняв її - очевидно неохоче, без жодних урочисто­стей - 1253 року. Але запланований хрестовий похід не відбувся, тому князь Данило, не почуваючи себе зобов'язаним перед Римом, залишився вірним православній Церкві.

ПОЧАТОК НОВОЇ МИТРОПОЛІЇ НА ПІВНОЧІ

Коли татари спустошували українські землі, швидко зро­стало, міцніло і ставало впливовим Володимиро-Суз­дальське князівство, яке порівняно з іншими землями Київської Руси вціліло. Його центром згодом стала Москва, зга­дана вперше в літописі 1147 року як володіння Київського князя Юрія Довгорукого. Туди з поневоленого татаро-монгольською ор­дою Києва переселилися Київські митрополити. Першим із них був ставленик князя Данила Кирило III. Він прибув до Києва 1246р., а незабаром переїхав до Володимира-над-Клязьмою і лише зрідка навідувався до столиці своєї митрополії. З нього брали приклад його наступники. 1300 року митрополит Максим, родом грек, переніс до Володимира свою кафедру. Це підготувало ґрунт для створення на півночі окремої митрополії, з якої утворилася Московська (пізніше Російська) Церква.

ГАЛИЦЬКА МИТРОПОЛІЯ

Таке становище не влаштовувало галицьких князів. Вони не хотіли, щоб Церквою у їхній землі керував митрополит з осідком в іншій, до того ж ворожій, державі. Це стало причиною створення 1303 року окремої Галицької митрополії. Царгородський Патріарх Афанасій підвищив Галицьку єпископію до рівня митрополії і прислав свого ставленика, митрополита Ни-фонта. Проти цього виступили суздальські, а згодом московські князі, вимагаючи від Царгородського Патріарха зупинити роз'єд­нання. Царгороду це було на руку, бо північні князі ставали все міцнішими та багатшими, тому мали можливість підтримувати зу­божілу патріархію щедрими дарунками. У 1347 році Патріарший Собор скасував Галицьку митрополію на вимогу Московського князя Симеона та Київського митрополита Феогноста, який жив у Москві. Потім її було знову відновлено, але ненадовго.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА У ЛИТОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

У XIII-XIV століттях українські та білоруські землі посту­пово підпали під владу Литви, окремі племена якої об'єд­налися у Велике Литовське князівство. Галичину та Холм­щину у 1340 році, невдовзі після смерті останнього князя Галиць­ко-Волинського князівства Юрія II, завоювала Польща і почала ополячувати народ та насаджувати римо-католицтво. Тоді Литва перебувала на значно нижчому ступені розвитку, ніж Україна, і не втручалася в життя, закони та звичаї українсько-білоруських зе­мель, а навпаки, засвоювала їх. Руська мова була державною. Православне віросповідання - панівним. Литовсько-Руське кня­зівство утворилося фактично як федерація литовського, українсь­кого та білоруського народів. Перемога литовсько-руських військ на річці Синюсі у 1363 р. поклала кінець татарському пануванню. Православна Церква відігравала й надалі важливу роль у житті країни, незважаючи на те, що Київські митрополити постійно пере­бували на півночі. В умовах фактичної незалежності церковне життя проходило усталеним чином. Церкву шанували великі кня­зі та шляхта, в цьому середовищі були щедрі меценати. Діяли мо­настирі, поширювалася освіта. Але литовські князі, володарі мо­гутньої держави, були незадоволені тим, що Церкву очолює митро­полит, який живе у чужому Московському князівстві. Вони праг­нули створити власну митрополію. Боротьба за це тривала десяти­літтями. Найбільші перешкоди ставила Москва. Вона тиснула на Константинопольського Патріарха, щоб не допустити створення окремої митрополії у Литві. А після того, як вона була таки засно­вана, домагалася її ліквідації. Царгород займав двояку позицію: то погоджувався на окремого митрополита Литовського, то вимагав, щоб був лише один митрополит Київський і всієї Руси (фактично митрополит Московський). Але від цього сила і вплив православ­ної Церкви у Литовсько-Руській державі не зменшувалися.

ПОЧАТОК ПОЛЬСЬКО-КАТОЛИЦЬКОГО НАСТУПУ

Сприятливі умови для православної Церкви зникли після 1385 року, коли великий князь Ягайло, щоб одружитися з донькою польського короля Ядвігою, уклав Кревську унію, згідно з якою погодився політично об'єднати литовські та українсько-білоруські землі з польськими і запровадити у Литов­ському князівстві католицтво. Він сам прийняв католицьку віру. У Галичині, яка перебувала під владою Польщі з середини XIV століття, посилювалося ополячення, а православна Церква зазнавала утисків та зневаги. Об'єднання Литви та Польщі в ка­толицькій федерації означало наступ католицизму на всі українсь­ко-білоруські землі. Але навіть втративши статус панівної, право­славна Церква ще довго відігравала важливу роль у житті держа­ви і народу.

СПРОБА НАБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ВІД КОНСТАНТИНОПОЛЯ

На початку XV століття сталася подія, яка сприяла новому утвердженню незалежності Київської митрополії. В 1407 р. Константинопольський Патріарх висвятив на митропо­лита Київського і всієї Руси грека Фотія, відкинувши кандидату­ру, запропоновану великим князем Литовським Вітовтом. Митро­полит Фотій обіцяв оселитися в Києві, але невдовзі переїхав до Москви, а до Києва приїжджав тільки для того, щоб вивозити з України коштовні речі. Це обурило великого князя і, коли вияви­лося, що Константинопольський Патріарх ігнорує його протести, він скликав у 1415 р. Собор у Новогрудку. Собор обрав кандида­том на нового митрополита ігумена Дечанського монастиря Григо­рія (Цамблака). Патріарх не тільки відмовився висвятити його, а й наклав на нього анафему та позбавив священства. Тоді нова се­сія Собору, за участю українсько-білоруських єпископів, самостій­но ухвалила поставити Григорія (Цамблака) митрополитом - без згоди Царгорода. У грамоті про цей акт Новогрудський Собор по­силається на прецеденти з обранням митрополитів Іларіона та Климента (Смолятича), на практику Болгарської та Сербської Церков. У грамоті визнається канонічна юрисдикція Константино­польського Патріарха та висловлюється пошана до нього, але в той же час дається зрозумілий натяк, що коли Церква-мати відмов­ляється прислухатися до потреб Церкви-доньки, то остання має повне право взяти справу у власні руки.

ФЛОРЕНТІЙСЬКА УНІЯ

В 1439 р. звичайну течію церковного життя сколихнула Флорентійська унія Царгорода з Римом. Опинившись у смертельній небезпеці, під невблаганним тиском військ турків-османів, візантійський імператор Іоан VIII Палеолог нава­жився на церковну унію (союз) з Римом, сподіваючись одержати за це військову допомогу Заходу. На Фераро-Флорентійському Собо­рі представники Східної Церкви погодилися визнати першість Рим­ського Папи і прийняти західне формулювання деяких догматів ві­ри. Але унія тривала недовго. Як і в галицького князя Данила за два століття перед тим, сподівання на військову допомогу Заходу не виправдалися. Більшість православних єпископів та вірних від­кинули прийняту угоду про єднання з Римом. Вже у 1451 p. Coбор у Царгороді осудив унію. На Сході знову міцно утвердилося православ'я. Однак у 1453 р. турки завоювали Цар город, і колись могутня Візантійська імперія припинила своє існування.

Флорентійська унія вплинула на життя православної Церкви в Україні та Московії. Коли унію форсував імператор Іоан VIII, Царгород поставив митрополитом Київським прихильника унії, грека Ісидора. Він прибув до Москви, де Київські митрополити вже мали своє постійне перебування, але зустрів там сильний опір через свої проримські переконання. Після повернення митрополи­та Ісидора з Флорентійського Собору, де він виявив себе палким прихильником підпорядкування Риму, його заарештували за зраду православ'я і віддали під суд. Врешті-решт він опинився на волі і виїхав до Литовсько-Руського князівства, де намагався насаджува­ти унію, але безуспішно. Нарешті він оселився в Римі, де і зали­шався до кінця життя.