Українська православна церква після другої світової війни

Після визволення України від німецької окупації і повер­нення радянської влади Московська Патріархія підпо­рядкувала Російській Православній Церкві усі православ­ні парафії. Був створений Український екзархат. Ще під час вій­ни на окуповану територію Московська Патріархія призначила ек­зархом України митрополита Миколая (Ярушевича). Після визво­лення Києва екзархом став митрополит Іоан (Соколов) (лютий 1944 р. - березень 1964 p.).

В березні 1946 р. радянська влада ліквідувала унію. На Львів­ському Соборі відбулося приєднання Української Греко-Католиць­кої Церкви до Російської Православної Церкви. Греко-католиць­кий єпископат відмовився від об'єднання з православною Церк­вою, але переважна більшість католицького духовенства змушена була погодитися на возз'єднання з православ'ям. Натхненником цього процесу був протопресвітер Гавриїл Костельник. Його було вбито у вересні 1948 р. після того, як він відправив Божественну літургію в Преображенському храмі м. Львова.

Православна Церква в Україні була повністю підпорядкована Московському Патріарху і Священному Синоду. Московська Пат­ріархія поставила в Україну нових єпископів. Усе духовенство УАПЦ було заново перевисвячено. В цьому виявилося вороже ставлення до автокефального українського духовенства. Греко-ка­толицьке духовенство Московська Патріархія приймала у "сущо­му сані", тобто без перерукопокладення, незважаючи на те, що з 1596р. (рік утворення унії з Римом) вона знаходилася під анафе­мою РПЦ.

В Україні після Другої світової війни аж до 1959 р. храми не закривалися. Для Церкви це був період відлиги. Радянська вла­да оцінила заслуги Церкви під час Великої Вітчизняної війни, то­му майже всі храми і монастирі, відкриті під час німецької окупа­ції, залишалися діючими. В Україні були відкриті три духовні се­мінарії: в Києві, Одесі і Луцьку. Але всі здобутки минулого щодо українізації Церкви було викорінено. У храмах знову запанувала церковнослов'янська мова з російською вимовою. Виняток стано­вила лише Галичина, де дозволялася українська вимова і пропо­відь українською мовою. Видавався журнал "Православний віс­ник", який спочатку призначався для західних областей, а згодом став розповсюджуватися по всій Україні. Тираж українського ви­дання був обмежений. Публічна атеїстична пропаганда була при­пинена ще з часів Великої Вітчизняної війни, але атеїстичне вихо­вання дітей і молоді в школах і вищих навчальних закладах тривало. Церква в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, бу­ла поставлена під контроль держави. Був створений спеціальний державний орган - Рада у справах Російської Православної Церк­ви, пізніше - Рада у справах релігій. Без дозволу цього органу не відбувалося жодного призначення священиків на парафії, а єпис­копів - на єпархії. В 40—50-і роки діяльність Церкви в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, була суворо обмежена законом, але відкритої публічної антирелігійної пропаганди тоді не було.

З 60-х років, за часів правління М. С. Хрущова, який проголо­сив, що до 80-х років у Радянському Союзі буде побудований ко­мунізм, з яким релігія несумісна, почалася жорстока хвиля антире­лігійної пропаганди. Тисячі храмів були закриті. З 40 монастирів в Україні залишилося вісім. Києво-Печерську лавру закрили. Зак­рили Київську і Волинську духовні семінарії, залишилася тільки Одеська з невеликою кількістю студентів. Припинилося видання журналу "Православний вісник" українською мовою. Духовенство було обкладено непомірними податками. Багатьох священиків зму­сили піти на пенсію. Але головний удар державного атеїзму був спрямований проти кожної віруючої людини, почалось індивідуаль­не виховання в дусі атеїзму кожного громадянина, особливо тих, хто обіймав посади різного рівня, особливу увагу звертали на виховання дітей і молоді в дусі атеїзму. Було введено реєстрацію хре­щення, шлюбу, похорону та інших треб. Діяльність духовенства була обмежена лише храмом, а в деяких містах і в храмах богослу­жіння дозволялося відправляти в суворо обмежені години.

У 1964 р. екзарха України митрополита Іоана (Соколова) під тиском влади Священний Синод відправив на спокій. Той самий Священний Синод за рекомендацією державних органів призначив екзархом України безвольного митрополита Іоасафа (Лелюхіна), який через два роки помер, не витримавши психологічного наван­таження. В 1966 р. Патріарх Московський Алексій І і Священний Синод призначили екзархом України молодого архиерея, ректора Московської духовної академії єпископа Філарета (Денисенка) у віці 37 років. Це був перший українець на Київській кафедрі за останні 150 років у складі Московського Патріархату. Його широ­ка екуменічна і миротворча діяльність сприяла тому, що в Украї­ні припинилося закриття храмів, до пастирського служіння повер­нулася частина позаштатного духовенства, збільшилася підготовка духовенства в Одеській духовній семінарії, відновилося видання журналу "Православний вісник" українською мовою. Був вида­ний Новий Завіт українською мовою, підготований богословською комісією, яку очолював тоді вже митрополит Філарет (Денисен­ко), а також церковнослов'янський Молитовник з українською ви­мовою. В кінці 80-х років Український екзархат мав 60 % парафій усього Московського Патріархату. Україна забезпечувала кадра­ми духовенства не тільки Українську Православну Церкву, а й частково Росію.

ТРЕТЄ ВІДРОДЖЕННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ

ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

У 1988 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України, в Україні почався рух за третє відродження Ук­раїнської Автокефальної Православної Церкви. В захід­них областях України церковне життя проходило в умовах між­конфесійних конфліктів. Українська Греко-Католицька Церква, яка спочатку вітала відродження незалежної Української Право­славної Церкви, різко змінила свою позицію, коли стало зрозумі­ло, що сотні колишніх греко-католицьких парафій у Галичині не бажають повернутися під владу Рима. Войовничі католицькі кола висунули гасла: "Галичина для католиків! Православні за Збруч!" УГКЦ домагалася повернення їй усіх храмів, які належали їй до 1946 року, коли цю Церкву було насильно ліквідовано та приєдна­но до Російської Православної Церкви. При цьому повністю ігно­рувалася воля парафіян багатьох громад, які повернулися до пред­ківської православної віри і хотіли в ній залишатися. Логічний і справедливий тимчасовий вихід з цього складного становища -почергові відправи богослужінь двома конфесіями в одному й то­му самому храмі до того часу, коли для меншості спільними зусил­лями буде побудовано власний храм, - не мав успіху з огляду на конфесійний фанатизм. З різних місцевостей Західної України раз по раз надходили повідомлення про насильство, сутички, не­примиренну ворожнечу. Деякі відверто упереджені органи влади на Львівщині та Івано-Франківщині, а також деякі засоби масової інформації активно підтримували католиків, зневаживши право­славних.

Митрополит Філарет робив усе можливе для виправлення си­туації, яка загрожувала перерости в "український Ольстер". Щоб стабілізувати становище та врегулювати конфлікти мирним шля­хом, він не раз вів переговори з греко-католицькими єпископами і навіть їздив з делегацією (28 січня 1989 року) до Ватикану, де мав розмову з Папою Іоаном Павлом II. Та, на жаль, усі його зусилля не дали бажаного наслідку.

5-6 червня 1990 року в Києві відбувся Всеукраїнський Право­славний Собор за участю понад 700 делегатів з усієї України, се­ред яких було 7 єпископів і понад 200 священиків. Собор затвер­див факт утворення УАПЦ і обрав Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника). Митрополит Мстислав не був присутній на цьому Соборі, але з обранням його Патріархом погодився.

2 жовтня 1990 року органи влади Української Радянської Со­ціалістичної Республіки офіційно зареєстрували УАПЦ.

18 листопада 1990 року в соборі Святої Софії в Києві відбула­ся інтронізація митрополита Мстислава на Патріарха Київського і всієї України.

3 того часу Патріарх Мстислав (Скрипник) не тільки став пер­ шим українським Патріархом, але він об'єднав УАПЦ в Україні з УПЦ в США і діаспорі. З того часу ієрархи і духовенство УПЦ в США стали приїздити до України, служити в українських храмах, брати участь у висвяченнях священиків. Так, Патріарх Мстислав разом з епископом Вашингтонським Антонієм (Щербою) хіротоні­зували на епископа Хмельницького Антонія (Фіалку) і на єписко­па Дніпропетровського Пантелеймона (Романовського). У храмах УПЦ в США і діаспорі на богослужіннях духовенство та архиєреї поминали Мстислава як свого Патріарха, а не як митрополита.