Святий Іоан, митрополит Тобольський

У Тобольську 10 червня 1916 року відбулося урочисте про­славлення (прилучення до лику святих православної Церк­ви) святителя Іоана, митрополита Тобольського.

Святитель Іоан (Максимович) народився 1651 року в місті Ні­жині на Чернігівщині, в шляхетній родині. Його виховували по­божні та віддані православній Церкві батьки, Максим та Єфроси-нія. Коли Іоан підріс, вони послали його до Києва, здобувати ос­віту в Київській духовній академії. Після закінчення академії Іо­ан Максимович як найкращий учень був залишений при ній учи­телем. Та не шкільної праці шукала душа молодого Іоана, вона прагнула до тяжких і благоплідних подвигів чернечих. Невдовзі він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі, його ви­святили на ієродиякона, потім - на ієромонаха, а братія обрала його на посаду лаврського проповідника, що дало йому можли­вість впливати на богомольців, які звідусюди прибували до лаври.

Високе чернече життя архимандрита Іоана та мудрість, виявле­на у керуванні монастирем, привернули увагу святителя Феодосія Углицького, архиепископа Чернігівського, який викликав його до себе і призначив настоятелем Чернігівського Єлецького монастиря. Архимандрит Іоан ревно виконував волю та розпорядження святи­теля Феодосія до самої його смерті. 5 лютого 1696 року святитель Феодосій помер. Зібрана після його смерті рада, яка складалася з уповноважених Київського митрополита, гетьмана, війська та мі­щанства, одностайно обрала архимандрита Іоана на кафедру архи­епископа Чернігівського.

10 січня 1697 року в Москві Патріарх Адріан висвятив архи­мандрита Іоана на єпископа. З побожним настроєм і смиренням вступив він на Чернігівську кафедру після святителя Феодосія, якого вже тоді вважав істинним угодником Божим. Перейнятий свідомістю великої відповідальності, святитель Іоан повністю від­дався новим своїм обов'язкам. Він відправляв у церквах служби Божі, ревно виголошував проповіді, завжди турбувався про релі­гійно-моральні потреби пастви, навчав її віри та побожності, оздоб­лював монастирі та церкви. Будучи сам видатним богословом і письменником, святитель Іоан клопотався про розповсюдження ду­ховної освіти в єпархії і з цією метою заснував у Чернігові коле­гіум, який згодом став зразком для духовних семінарій. У Чернігові він написав багато духовно-моральних творів, які стали дже­релом істинної мудрості та вченості. Але найбільше любила святи­теля Іоана чернігівська паства за його смиренність і турботу про бідних та знедолених.

Чотирнадцять років саможертовно служив святитель Іоан у Чернігові. Чернігівська паства перейнялася до нього почуттями глибокої любові та синівської прихильності. Тому з великим смут­ком виряджала вона свого святителя на місце його нової служби до Сибіру, до міста Тобольська, куди його призначили у 1712 р. і підвищили до сану митрополита Тобольського і Сибірського. На новому місці святитель Іоан з любов'ю продовжив своє служіння, але воно було недовгим. Прибувши до Тобольська шістдесятиріч­ним, він святительствував там менше чотирьох років. Постійні труди в умовах несприятливого для нього клімату підірвали здо­ров'я праведника. Відчуваючи близьку смерть, святитель Божий 10 червня 1715 року відслужив останню Божественну літургію, влаштував у своїх покоях трапезу для духовенства і бідних мирян, сам прислуговував їм за столом, потім попрощався з усіма, усаміт­нився у внутрішніх покоях свого дому і, коли дзвонили до вечір­ні, тихо і спокійно відійшов до Господа, стоячи на колінах перед образом Божої Матері, який він привіз із Чернігова; нині це одна з найбільших святинь Тобольської єпархії.

Так закінчив своє служіння на землі, на 64-му році життя, ве­ликий просвітитель, заступник за своїх вірних, святитель Іоан.

Церква святкує пам'ять святителя Іоана 10 червня (ст. ст.).

ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

(КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ) У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ

ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Згідно з умовами переходу Київської митрополії під владу Москви, на які погодилися царі (їх було двоє у той час) та Московський Патріарх, православна Церква в Україні ма­ла право на широку автономію. Вона зберігала право обирати мит­рополита і єпископів на власних Соборах. Під владою митрополи­та Київського залишалися всі монастирі в Україні. Йому нале­жало право церковного суду. Він мав право на власну друкарню, в справи якої не повинна була втручатися Москва. Зважаючи на давність та історичне значення Київського митрополичого престолу, митрополит Київський вважався другим після Московського Патріарха.

Якби Москва дотримувалася тих умов, то православна Церква в Україні могла б і далі жити своїм самобутнім життям, її статус був би таким самим, як під юрисдикцією Константинопольського Патріарха. Але нове священноначалля дуже швидко почало від­мовляти українцям в обіцяних правах. Цей процес прискорився, зокрема, після того, як у 1721 р. указом Петра І патріаршество бу­ло скасовано, а для управління Церквою було призначено Святій­ший Синод, повністю підпорядкований царській владі в особі представника царя ("ока государевого") обер-прокурора. Без за­твердження обер-прокурора не набувала чинності жодна ухвала Синоду. Московський цезарепапізм завершився проголошенням царя головою Церкви, з вирішальним голосом при призначенні єпископів та при вирішенні інших важливих церковних справ.

Митрополит Київський недовго був другим найпочеснішим ієрар­хом у царській державі. Більше того, у 1722 р. він позбувся мит­рополичого титулу і став "архиепископом Київським". У 1743 р. титул митрополита йому повернули, але без жодних прав, які мав Київський митрополит упродовж понад семи століть. Київська ми­трополія перетворилася на одну з багатьох єпархій Російської Православної Церкви.

Традиційний для Української Православної Церкви соборний устрій Москва скасувала. Вже в 1722 році Святійший Синод по­дав імена кандидатів на вакантну кафедру Київського митрополи­та безпосередньо цареві. Відтоді це стало традицією, як і призна­чення єпархіальних єпископів. Протягом XVIII-XIX століть в Україні не відбувся жоден церковний Собор. Парафії втратили давнє право обирати собі священика. У митрополита Київського бу­ло відібрано юрисдикцію над українськими монастирями; в 1687 р. він втратив керівництво над Межигірським монастирем, а через рік після того - над Києво-Печерською лаврою. Архимандритів та ігуменів призначали вже у Москві або Петербурзі. Мирян пов­ністю усунули від церковного управління. Славні і сильні укра­їнські братства ліквідували, а їх майно конфіскувала влада.

У Київського митрополита було відібрано право мати власну друкарню, запроваджено цензуру церковних видань. Книги, які були видані раніше в Україні, заборонили. У 1720-1721 роках указами царя та Святійшого Синоду було дозволено видавати ли­ше книги, повністю тотожні з такими самими книгами російськи­ми, "щоб не було ніякої різниці та окремого наріччя". На практи­ці це означало заборону видавати будь-які книги з україномовни­ми особливостями, не кажучи вже про оригінальний зміст.

За Катерини II було розпочато заходи щодо зросійщення бого­служіння; було видано накази, щоб відправи звершувалися "голо­сом, властивим російському наріччю". Було заборонено виголошу­вати проповіді українською мовою, хоч це вочевидь суперечило не тільки здоровому глузду, а й ясним вказівкам Христа й апостолів (Див.: Мф 28, 19; Діян. 2,4-11; 1 Кор. 14,2-19). Все це було спрямовано на русифікацію України.

Короткою світлою добою в історії Української Православної Церкви під владою Москви було гетьманування Івана Мазепи. Його стараннями та коштом зведено низку церков у стилі велич­ного українського козацького бароко: Свято-Миколаївський собор на Печерську в Києві, Богоявленську церкву Братського монасти­ря, церкву Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерсь­кої лаври, собор Вознесіння Господнього у Переяславі. Крім того, він відбудував багато стародавніх українських церков, зокрема Святу Софію Київську, щедро обдаровував храми. Гетьман-просвітник дбав про розвиток української освіти і науки. За його геть­манування Києво-Могилянська колегія стала академією; у Черні­гові він заснував колегіум. Завдяки його меценатству процвітала українська релігійна література.

В 1708 р. Іван Мазепа уклав союз зі шведським королем Кар-лом XII, намагаючись відновити незалежність Української козаць­кої держави, але союзники зазнали поразки у Полтавській битві в 1709 році. Після того Україна опинилася у справжній неволі, яку поділяла й Українська Православна Церква. За наказом царя Пет­ра І гетьмана Мазепу відлучили від Церкви, і з того часу щороку в неділю Православ'я цього великого мецената Української Церк­ви та культури проклинали з церковних амвонів навіть у тих чи­сленних храмах, які гетьман Мазепа спорудив або реставрував власним коштом.

Протягом XVIII-XIX століть нівеляція православної Церкви в Україні відбувалася швидкими темпами. Укази царів та Святійшо­го Синоду крок за кроком руйнували залишки української національно-церковної самобутності, забороняли будь-які прояви само­стійності. В 1768 р. було проведено секуляризацію церковних і монастирських маєтків, тобто переведення їх у власність держави. Одночасно було запроваджено "штати" духовенства, що означало перетворення священиків на платних державних службовців. Про­ти секуляризації мужньо виступив тільки один ієрарх-українець, митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич. За це, за наказом Ка­терини II, його покарали позбавленням сану і чернецтва, а згодом ув'язнили навіки в казематі Ревельської фортеці, де він і помер у 1772 році. У 2002 р. Російська Православна Церква, яка позбави­ла Арсенія Мацієвича сану і чернецтва, канонізувала і приєднала його до лику святих.

В 1799 р. після смерті митрополита Київського Єрофея Ма-лицького його наступником уперше призначили неукраїнця - мол­дованина Гавриїла Банулеско-Бодоні. Після нього всі Київські митрополити були росіянами. Чужинець митрополит Гавриїл вва­жав своїм головним завданням домогтися, щоб очолена ним Церк­ва якнайшвидше досягла повного уподібнення Російській Право­славній Церкві й нічим від неї не відрізнялася. Всі його наступ­ники не цікавилися ні країною, до якої їх призначали, ні її наро­дом. Єдиним винятком був митрополит Євгеній Болховітінов, який досліджував минуле Київської митрополії та фінансував об­стеження пам'яток стародавньої української архітектури.

Єпархіальні єпископи теж були переважно росіянами, покірни­ми виконавцями волі влади. Коли іноді на єпископські кафедри потрапляли українці, то це були люди або позбавлені національної свідомості, або вони старанно приховували її.

Священики, яких в Україні наприкінці XIX століття налічува­лося близько 12000, мали служити справі русифікації. Єпархіаль­ні єпископи укомплектовували свою адміністрацію з росіян або зі зросійщених українців, близьких їм за духом. Священиками до більш значних та важливіших церков також призначали росіян. У багатьох українських парафіях опинилися зайди з Росії, які ні за мовою, ні за культурою, ні за духом не мали нічого спільного з на­родом, якому вони мали служити. У той самий час талановитих священиків з України висилали до завойованих царськими війсь­ками неросійських народів для співучасті в їх "обрусєнії".І все ж священики в Україні були в більшості українського ро­ду. Цьому, зокрема, сприяла та обставина, що в багатьох парафіях настоятельство передавалося від батька до сина, онука, наступним поколінням (український духовний стан). Хоч усі священики про­ходили через систему духовної освіти, де панував російський дух і де учнів виховували у вірності "єдінонєдєлімой" імперії, чимало священиків-українців - вихідців із народу - не втрачали повніс­тю своєї національної свідомості. В родинному колі, спілкуючись з парафіянами, вони говорили українською, дотримувалися народ­них звичаїв, знали народні пісні. Траплялися священики-патріоти, які видавали українською мовою проповіді, оповіді зі Святого Письма, житія святих; їх, напевно, було б більше, якби не Валуєв­ський указ 1863 року, що припинив цю діяльність.

З родин українських священиків, з духовних шкіл вийшли чис­ленні діячі української культури, науки та Церкви: Василь Біднов, Осип Бодянський, Іван Власовський, Сергій Єфремов, Іван Котля­ревський, Олександр Кошиць, Іван Нечуй-Левицький, Микола Леонтович, митрополит Василь Липківський, Олександр Лотоць-кий, Амвросій Метлинський, Петро Ніщинський, Степан Рудансь­кий, Анатолій Свидницький, протоієрей Кирило Стеценко, Воло­димир Чехівський та багато інших.

На зламі ХІХ-ХХ століть духовні семінарії в Україні стали розсадниками українства. Всупереч заборонам та переслідуванням при семінаріях виникали таємні українські гуртки та громади, які плекали ідеї українського національного відродження.

Києво-Могилянську академію, яка була тривалий час осеред­ком української науки та культури, поступово зрусифікували і позбавили самобутності. В цій справі особливо відзначився митро­полит Самуїл Миславський, який пильно дбав про введення в ака­демії російської мови. 1819 року Києво-Могилянську академію -універсальну вищу школу університетського типу - перетворили на духовну академію і невдовзі уподібнили трьом іншим духовним академіям Російської імперії - Московській, Петербурзькій та Ка­занській. Але в її стінах провадилася інтенсивна наукова праця, зокрема, велися дослідження історії православної Церкви в Укра­їні та національно-культурного минулого українського народу. Ре­зультати цих досліджень публікувалися в щомісячному виданні "Труды Кіевской Духовной Академій", яке виходило в 1860-1917- роках. Незважаючи на загальноросійський характер цієї академії, вона діяла в Україні, живилася багатими українськими темами та матеріалами, і тому, з відстані часу, можна з упевненістю віднести її до елементів науково-богословського минулого України.

Самобутня українська церковна творчість зазнала в XIX сторіч­чі тяжких нівеляційних ударів з боку царської влади. Якщо XVIII століття, коли ще існувала в якійсь формі Гетьманщина, стало добою інтенсивного будівництва храмів, до того ж у виразно українському стилі, то XIX сторіччя не дало Україні жодної церк­ви, вартої згадки в історії української архітектури. Адже указом Павла І від 1800 року заборонено в Україні будувати нові церкви українського типу, а дозволялися лише церкви "московсько-сино­дального" зразка. Прикладами такої нівеляційної політики в цер­ковному будівництві можуть бути нова Десятинна церква, постав­лена у 1828-1842 роках на підмурку Володимирової Десятинної церкви, в якій хаотично змішалися різні стилі, і характерний для російської архітектури Володимирський собор у Києві, спорудже­ний у 1867-1882 роках.

Занепав також український іконопис: малярам було наказано дотримуватися російського стилю, тому XIX століття не дало нічо­го вартісного українського. Зникли такі особливості українського релігійного малярства, як зображення Христа, Богородиці і святих на тлі, в обставинах нашої країни, з людьми тієї доби (наприклад, під образом Покрови Божої Матері були намальовані запорозькі козаки).