Свято воздвижения Хреста Господнього

Богослужіння цього дня має ту особливість, що на всенічній, після великого славослів'я, при співанні три­святої пісні "Святий Боже...", настоятель бере з престолу св. хрест, покладає його на голову і виходить зі світильниками, які несуть попереду, з вівтаря північними дверима до врат Царсь­ких і звідти, після виголосу: "Премудрість, станьмо побожно!" ви­носить хрест на середину храму і тут покладає його на аналой, прикрашений квітами.

Співається тропар хресту: "Спаси, Господи, людей Твоїх...", а настоятель з дияконом здійснюють триразове кадіння хреста. Слідом за священнослужителями підходять до хреста, поклоня­ються і цілують його всі віруючі. В цей час хор співає стихири, в яких висловлюються побожні християнські почуття при спомині про розп'яття Христове.

На літургії цього дня замість "Трисвятого" співають пісню: "Хресту Твоєму поклоняємось, Владико...", з Апостола чи­тається про слово хресне, яке для тих, хто гине, - юродство є, а для тих, хто спасається, - Сила Божа; а Євангелія - про розп'ят­тя Ісуса Христа. Ради спомину про страждання і смерть Господа в цей день дотримуються суворого посту.

Це свято відзначається в пам'ять знайдення Чесного і Живо­творчого Древа Хреста Господнього рівноапостольною царицею Єленою (326р.), а з VII ст. з цим днем стали поєднувати спомин про повернення Животворчого Хреста з Персії грецьким імперато­ром Іраклієм (629 р.). Коли його було привезено, патріарх, щоб дати можливість усім, хто зібрався, бачити святиню, воздвигав (піднімав) Хрест, повертаючи його на всі чотири сторони, причо­му кожного разу народ побожно поклонявся, взиваючи: "Господи, помилуй!"

СВЯТО ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЬОГО

Богослужіння в це свято має ту особливість, що після закінчення літургії благословляються й освячуються при­несені віруючими у храм виноград та плоди дерев: яблу­ка, груші, сливи тощо.

Свято Преображення обрано для благословення плодів, бо в Єрусалимі (звідки запозичено наш Устав) саме в ту пору дозрівав виноград, який, власне, і прийнято освячувати в цей день. Церква, благословляючи принесені плоди, утверджує думку про те, що в ній, як у суспільстві священному, все - від людини до рослини — повинно бути присвячене Богу як Його творіння.

СВЯТО РІЗДВА ХРИСТОВОГО

Християнська Церква щороку святкує велику подію Різдва Христового 25 грудня (ст. ст.). Для того, щоб гідно відзначити його, віруючі готуються до нього сорокаден­ним постом, з 15 листопада по 24 грудня, відомим під назвою Різдвяного (або Пилипівки). Напередодні, в день навечір'я свята, буває особливий суворий піст. У цей день, згідно з Уставом цер­ковним, належить вживати у їжу кутю, тобто пшеницю з медом.

У навечір'я, якщо тільки воно не випадає на суботу чи неділю, чиняться Царські часи, а потім, близько полудня, літургія Василія Великого з вечірнею. В саме ж свято здійснюється літургія Іоана Золотоустого.

Часи, здійснювані в навечір'я Різдва Христового, відрізняють­ся тим, що на них читаються паремії, Апостол і Євангеліє. Тому, на відміну від звичайних часів, вони називаються Царськими. Цю назву вони носять ще й тому, що в Греції при їх проведенні зазви­чай були присутні імператори.

Після літургії посеред церкви ставиться свічка і клірики співа­ють тропар свята: "Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуму: в ньому бо ті, що зіркам служили, від зірки навчилися поклонятися Тобі, Сонцю правди, і визнавати Тебе, що Ти є Схід з висоти. Господи, слава Тобі!" А потім кон­дак свята: "Діва сьогодні Пресущого народжує, і земля вертеп Неприступному приносить, ангели з пастирями славословлять, і волхви з зіркою подорожують. Нас бо ради народилося Немов­ля, Превічний Бог".

Якщо навечір'я буває у суботу і неділю, то Царські часи чита­ються у п'ятницю. Напередодні свята буває літургія св. Іоана Зо-лотоустого, а після літургії - вечірня. Прославлення Христа відбувається вже після вечірні. Посту, за Уставом, у цей день не буває. Це означає, що після літургії до вечірні дозволяється спо­живати трохи хліба.

Всенічне бдіння починається великим повечір'ям, на якому співається урочиста пісня Ісаї: "З нами Бог, розумійте, народи, і підкорюйтесь, ось бо з нами Бог!" Часте повторення в цій пісні "З нами Бог!" свідчить про духовну радість віруючих, які усвідом­люють серед себе Бога - Еммануїла. Зміст решти пісень можна виразити початковою піснею канону: "Христос народжується, славіте; Христос з небес, зустрічайте: Христос на землі, воз-носьтеся! Нехай співає Господеві вся земля, нехай люди співа­ють, бо Він прославився".

СВЯТО ХРЕЩЕННЯ ГОСПОДНЬОГО

Це свято по-іншому ще називають Богоявлениям, бо в цей день було явлення Пресвятої Тройці, особливо ж -явлення Божества Спасителя, Який урочисто приступив до Свого спасительного служіння.

Свято Хрещення Господнього відзначається так само, як і свя­то Різдва Христового. Напередодні відправляються Царські часи, літургія Василія Великого і всенічне бдіння, яке починається вели­ким повечір'ям. Особливість цього свята складають два великі водоосвячення, так названі на відміну від малого, бо мале водоос-вячення може здійснюватися в будь-який інший час.

Перше велике водоосвячення буває напередодні свята у храмі, а друге - в саме свято просто неба на річках, ставках, біля кри­ниць. Перше, у давнину, звершувалося для хрещення оголошених і вже згодом було перетворено на спомин про хрещення Господнє: друге ж, мабуть, пішло від давнього звичаю єрусалимських хрис­тиян у день Богоявления виходити на річку Йордан і тут спомина­ти хрещення Господнє. Тому й у нас Богоявленський хресний хід має найменування хресного ходу на Йордан.

ПРО ЧЕРНЕЦТВО І МОНАСТИРІ

У перші часи християнської Церкви майже всі віруючі вели чис­те і святе життя, якого вимагає Євангеліє. Але знаходилося бага­то віруючих, які шукали вищого подвигу. Одні добровільно відмовлялися від майна і роздавали його бідним. Інші, за прикла­дом Божої Матері, св. Іоана Предтечі, апостолів Павла, Іоана та Якова, приймали на себе обітницю дівства, проводячи час у безпе­рестанній молитві, пості, стриманості і праці, хоча й не відходили від світу, жили разом з усіма. Такі люди називались "аскетами".

З третього століття, коли, внаслідок швидкого поширення християнства, суворість життя серед християн стала послаблюва­тися, подвижники йшли в гори і пустелі, й там, далеко від світу та його спокус, провадили суворе подвижницьке життя. Такі по­движники, які віддалялися від світу, називалися пустельниками, або самітниками, або відлюдниками.

Так було покладено початок чернецтву, способу життя, відда­леному від спокус світу цього.

Чернече життя - доля небагатьох обраних, які мають "покли­кання", тобто непереборне внутрішнє прагнення до чернецтва, щоб цілковито присвятити себе служінню Богу. Як сказав про це Сам Господь: "Хто може вмістити, нехай вмістить" (Мф 19, 12).

Св. Афанасій каже: "Два чини і стани в житті: одне - звичай­не і властиве людському життю, тобто подружнє (шлюбне) життя; інше - ангельське, вище якого бути не може, тобто дівство або чернечий стан".

Преп. Нил Сорський каже: "Чернець є ангел, а діло його є милість, мир і жертва хваління".

Ті, хто вступає на шлях чернечого життя, повинні мати тверде рішення "зректися світу", тобто відмовитися від усіх земних інте­ресів, розвивати в собі сили духовного життя, в усьому виконую­чи волю своїх духовних наставників, відмовитися від свого майна і навіть від колишнього імені. Чернець бере на себе добровільне мучеництво: самозречення, життя вдалині від світу в трудах і нестатках.

Чернецтво саме по собі не є метою, але воно - наймогутніший засіб для досягнення вищого духовного життя. Метою чернецтва є набуття моральної духовної сили для спасіння душі. Чернецтво - найбільший подвиг духовного служіння світові; воно охороняє світ, молиться за світ, духовно живить його і заступається за ньо­го, тобто чинить подвиг молитовного заступництва за світ.

Батьківщиною чернецтва вважається Єгипет, а отцем і засновни­ком - преп. Антоній Великий. Преподобний Антоній був засновни­ком поселень ченців-печерників, життя яких полягало у тому, що кожен чернець жив окремо один від одного у келії чи печері, відда­ючись посту, молитві і трудам на користь свою й убогих (плели ко­шики, циновки тощо). Але всі вони знаходилися під керівництвом одного начальника чи наставника - авви (тобто "отця").

Та ще при житті Антонія Великого з'явився інший спосіб чер­нечого життя. Подвижники збиралися в одну громаду, працювали кожен мірою своїх сил і здібностей на спільну користь і підкоря­лись одним правилам, одному порядку, так званому уставу. Такі громади називалися киновіями або монастирями. Авви монастирів стали називатись ігуменами та архимандритами. Засновником спільного чернечого життя вважається преп. Пахомій Великий.

З Єгипту чернецтво швидко поширилось в Азії - Палестині, Сирії, а згодом перейшло у Європу.

В Русі чернецтво з'явилося майже одночасно з прийняттям християнства. Засновниками чернецтва в Русі були преп. Антоній і преп. Феодосій, які жили у Києво-Печерському монастирі.

Великі монастирі, з кількома сотнями ченців, стали називатися лаврами. Кожен монастир має свій розпорядок життя, свої прави­ла, тобто свій монастирський устав. Усі ченці повинні обов'язко­во виконувати різноманітні роботи, які за монастирським уставом називаються послухом.

Чернецтво можуть приймати не тільки чоловіки, але й жінки -з такими ж правилами, як у ченців. З давніх часів існують жіночі монастирі.

Ті, хто бажає вступити в чернече життя, повинні насамперед випробувати свої сили, пройти пробу, іспит, і тоді вже дати незво-ротну обітницю.

Люди, які проходять попередні випробування, називаються по­слушниками. Якщо вони протягом тривалого послуху виявляться здатними стати ченцями, то їх одягають у неповний одяг ченця, з установленими молитвами, що називається рясофором, тобто пра­во носіння ряси і камилавки, щоб в очікуванні повного чернецтва вони ще більше утверджувалися на шляху, який обрали. Послуш­ник після цього називається рясофорним.

Саме чернецтво має два ступені - малий і великий (спосіб ан­гельського життя), які також називаються мала схима і велика схима.

При вступі в саме чернецтво над ченцем здійснюється чин ма­лої схими, в якій ченець дає обітниці чернецтва, і йому дається но­ве ім'я. Коли настає момент постригу, послушник тричі дає ігуме­ну ножиці, на утвердження свого рішення. Коли ігумен втретє приймає з рук того, хто приймає постриг, ножиці, то він з подякою Богу постригає йому хрестоподібно волосся, в ім'я Пресвятої Тройці, посвячуючи його цим всеціло на служіння Богу.

На того, хто прийняв малу схиму, надівають параманд (невели­кий чотирикутний плат із зображенням хреста Господнього та зна­рядь Його страждань), підрясник і пояс, потім постриженик по­кривається мантією - довгим плащем без рукавів. На голову йо­му надівається клобук, так називається камилавка з довгим покри­валом - наміткою. В руки даються чотки - шнурок з нанизаними на нього кульками для підрахунку молитов і поклонів. Весь цей одяг має символічне значення і нагадує ченцеві про його обітниці.

На завершення обряду в руки новопостриженого даються хрест і свічка, з якими він стоїть усю літургію до самого св. при­частя.

Ченці, які приймають велику схиму, дають ще суворіші обітниці, їм ще раз змінюють ім'я. В облаченні також є зміни: замість параманда надівають аналав (особливий плат з хрестами), на голову замість клобука надівають куколь, який покриває голо­ву і плечі.

У нас зазвичай заведено називати схимниками винятково тих ченців, які пострижені у велику схиму.

Якщо чернець висувається в ігумени, то йому дається жезл (посох). Жезл - знак влади над підлеглими, знак законного уп­равління братією (ченцями). Коли ігумен підноситься в архимандрити, на нього надівають мантію зі скрижалями. Скри­жалями називаються чотирикутники з тканини червоного або зеле­ного кольору, нашиті на мантію спереду, два зверху, два знизу. Вони означають, що архимандрит керує братією за заповідями Бо­жими. Крім того, архимандрит отримує ще палицю і митру. Зазвичай з архимандритів возводять у вищий ступінь священства - у єпископи.

Багато хто з ченців були істинними ангелами у плоті, сяючи світильниками Церкви Христової.

Незважаючи на те, що ченці віддаляються із світу для досяг­нення вищої моральної досконалості, чернецтво має великий бла­готворний вплив на тих, хто живе у світі.

Допомагаючи ближнім у духовних потребах, ченці не відмов­лялися, коли мали можливість, служити і тимчасовим їхнім потре­бам. Здобуваючи собі працею їжу, вони ділилися нею з бідними. При монастирях були будинки притулку, де ченці приймали, году­вали та оселяли прочан. З монастирів часто розсилалися милос­тині й в інші місця: в'язням, які знемагали у темницях, тим, хто бідував під час голоду та інших нещасть.

Та головна неоціненна заслуга ченців для суспільства полягає в безперестанній молитві за Церкву, батьківщину, живих і по­мерлих, яку вони творять.

Святитель Феофан Затворник каже: "Ченці - це жертва Богу від суспільства, яке, віддаючи їх Богу, з них складає собі огорожу. В монастирях особливо процвітає священнослужіння чинне, най­повніше, найтриваліше. Церква постає тут у всій красі свого обла-чення". Воістину, монастирі - невичерпне джерело наставления для мирян.

У середні віки монастирі мали велике значення як центри на­ук і розповсюджувачі освіти.

Наявність у країні монастирів є виразом міцності і сили релігійно-морального духу народного.

ПРО ПАЛОМНИЦТВО

Любов до монастирів і святих місць породила у православних людей звичай подорожування, або паломництва. Багато людей, чоловіків і жінок, літніх і молодих, з торбою за плечима, з посо­хом у руці і з молитвою на устах терпеливо в будь-яку пору року йшли з одного монастиря в інший. Вони часто несли туди своє го­ре, й у стінах обителі знаходили поміч, відраду й утіху. Багато хто ходив у Святу Землю - Палестину, до Києво-Печерської і По-чаївської лавр.

Наші предки усвідомлювали, що монастирі є розсадниками віри і духовної освіти, що вони - оплот православ'я.

Православ'я, через Церкву, створило основи писемності, істо­ричної науки, а також духовно-моральний закон.

ПРО ЮРОДСТВО РАДИ ХРИСТА

До всього слід згадати ще про один подвиг християнського життя - це так зване юродство ради Христа.

Христа ради юродиві ставили собі за мету побороти в собі корінь усіх гріхів - гордість. Задля цього вони провадили незвич­ний спосіб життя, інколи видавалися немовби позбавленими глуз­ду, викликаючи цим самим над собою насмішки людей. Разом з тим, вони в непрямій символічній формі викривали зло у світі, як словами, так і діями. Такий подвиг юродиві брали на себе, щоб ус­мирити себе і заразом більше подіяти на людей, бо до звичайної простої проповіді люди ставляться байдуже.

Подвиг юродства заради Христа був особливо поширеним у слов'янських країнах.