ТОП 10:

Агресія Італії проти Ефіопії.



 

Водночас із зміцненням фашизму в Італії все сильніше виявлялося прагнення Риму помститися Ефіопії (Абіссінії) за поразку під Адуа (1896) і створити велику колоніальну імперію в Східній Африці.

З жовтня 1935 р. дві італійські армії без оголошення війни вторглися з Еритреї та Сомалі на територію Ефіопії. Незважаючи на героїчний опір ефіопських воїнів, поразка Ефіопії була неминучою. Понад 200-тисячній італійській армії, що мала сучасне озброєння і використовувала отруйний газ, протистояли погано озброєні війська, переважно ополченці. Сучасним методам ведення війни була навчена лише 10-тисячна імператорська гвардія. На озброєнні ефіопської армії було лише 7 застарілих літаків, 4 радіостанції, до 300 кулеметів, 50 гармат. Ефіопська армія в боях з переважаючими силами противника зазнавала великих втрат і відступала. 31 березня — 2 квітня 1936 р. відбулася вирішальна битва під Май-Чоу, в якій була знищена майже вся імператорська гвардія. Ця перемога відкрила італійцям шлях до столиці Ефіопії — Аддіс-Абеби. Ефіопський імператор Хайле Се-лассіє І покинув країну і виїхав до Англії. Італійська армія вступила до Аддіс-Абеби, і Рим урочисто оголосив про свою перемогу над Ефіопією. Було видано декрет про створення єдиної колонії — Італійської Східної Африки, до якої ввійшли Сомалі, Еритрея та Ефіопія. Італійський король став ефіопським імператором.

Однак народ Ефіопії не змирився з поразкою і по всій країні продовжив партизанську війну, яка тривала ще кілька років. До кінця 1941 р. за підтримки британського експедиційного корпусу вся територія країни була визволена від італійських окупантів.

Панафриканизм — идейно-политическое движение, возникшее на рубеже XIX—XX вв. в среде афроамериканской интеллигенции (например, Эдвард Блайден), требовавшей предоставления равных политических прав в США. В первой половине XX века панафриканизм был связан с требованием представителей африканских общественно-политических движений о предоставлении независимости африканским странам. После получения странами Африки независимости панафриканизм был связан с идеей, разработанной первым президентом Ганы, Кваме Нкрума, в 1960-е, создания единого государства на африканском континенте Соединённых штатов Африки (снова к этой забытой идее вернулся президентЛивии Муаммар Каддафи).

Одним из основоположников течения считается Уильям Дюбуа, участвовавший в первых панафриканистских конгрессах 1919, 1921, 1923 и 1927 гг., в которых также принимали участие африканские организации Национальный конгресс Британской Западной Африки, Совет студентов Западной Африки, Всемирная лига защиты негритянской расы, Комитет защиты негритянской расы. Пятый конгресс (Манчестер 1945 г.) был отмечен выступлениями лидеров африканских политических партий Кваме Нкрума, Ннамди Азикиве, (Нигерия), Джомо Кениата (Кения) и др.

На основе панафриканизма в 1963 г. была создана Организация африканского единства.

 

Німецьке економічне диво.

ФРН. Німеччина зазнала поразки у Другій світовій війні і її долю вирішували країни-переможці. Основні положення післявоєнного устрою Німеччини були розроблені на Потсдамській конференції в липні-серпні 1945 р. Західнонімецькі землі (11 земель) опинились в американській, англійській і французькій зонах окупації (43 млн. осіб). Управління Німеччиною знаходилось у руках Контрольної Ради представників країн-переможців. Передбачалось, що у майбутньому Німеччина стане єдиною і демократичною державою.
Конфронтація Заходу й СРСР трагічно позначилась на долі Німеччини: через неї пройшла лінія протистояння двох світових систем. "Холодна війна" примусила західні країни по-новому оцінити роль своїх окупаційних зон. Із ворога Західна Німеччина повинна була стати надійною опорою Заходу.
У 1947 р. Англія і США об'єднали свої окупаційні зони в Бізо-нію. У 1948 р. до них приєдналась французька зона. У Німеччині було створено єдину адміністрацію й військове командування. Було розроблено проект конституції і створено управління господарством, яке очолив Л.Ерхард. Він розробив програму економічних реформ. Метою реформ стало створення соціального ринкового господарства. Хоча програма розходилась з планами союзників, та американський військовий губернатор Клей під свою відповідальність підтримав реформи. Господарська реформа включала в себе грошову і реформу цін. її проведення розпочалось у 1948 р. Грошова реформа передбачала створення твердої валюти. 28 липня 1948 р. окупаційна адміністрація видала декрет, за яким старі рейхсмарки вважались недійсними і вводились нові дойчмарки. Кожний громадянин отримав по 40 дойчмарок (пізніше ще по 20 дойчмарок). Пенсії, заробітна плата і кватрпла-та виплачувались у співвідношенні 1:1. Готівкові і безготівкові гроші обмінювались в пропорції одна дойчмарка дорівнювала десяти рейхсмаркам. Був створений банк німецьких земель.
Реформа цін розпочалась через 3 дні. Був відмінений адміністративний розподіл ресурсів і контроль над цінами. Розрегулю-вання цін і заробітної плати проводилось поступово, але впевнено. Держава звільнилась від функції регулювання і все тепер вирішував відсоток банківського кредиту. Господарська реформа 1948 р. переросла в економічні реформи 1948-1956 pp., які вивели економіку ФРН на третє місце у світі. Економічні перетворення і результати, які вони дали, отримали назву "Німецьке економічне диво".
Причини швидкого економічного розвитку ФРН такі: солідні стартові можливості, солідна промислова база, сучасне устаткування, компетентне керівництво реформами, гнучка податкова і кредитна політика, значні іноземні інвестиції (за планом Маршалла - 50 млрд. дойчмарок), організованість нації; жорстка експлуатація робочої сили (робочий тиждень 62 години, заробітна плата 65% довоєнної), підтримка економіки з боку держави (довгострокові кредити, 30% акцій підприємств належало державі), відсутність військових видатків до 1955 p., присутність іноземних військ.
Сепаратна грошова реформа у Західній Німеччині викликала відповідні дії СРСР. Була встановлена блокада Західного Берліну. Після цього розкол Німеччини став неминучим.
7 вересня 1949 р. було проголошено Федеративну Республіку Німеччини. За формою правління ФРН стала парламентською республікою. Уряд країни очолив канцлер.
Першим канцлером ФРН став Конрад Аденауер (блок партій Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз - ХДС/ХСС). Він знаходився при владі до 1963 р. Уряд Аде-науера однозначно орієнтувався на США і на цінності західної демократії. У 1952 р. він відкинув план СРСР про об'єднання Німеччини.
У 1952 р. в ФРН був відмінений окупаційний режим. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, що завершило розкол Європи на два ворогуючі табори. У 1957 р. ФРН стала членом ЄЕС, і це примирило її з Францією. В 50-ті роки ФРН, ставши економічним гігантом, поставила під сумнів свої східні кордони і вимагала відновлення Німеччини у кордонах 1937 р. Ігнорування нових реалій в Європі загрожувало Німеччині падінням авторитету на міжнародній арені.
СДПН стала ініціатором дискусії про зміни у зовнішній політиці ФРН. Дискусія завершилась перегрупуванням політичних сил у країні. У 1969 р. було створено новий уряд на чолі з лідером соціал-демократів Віллі Брандтом. У результаті проведення "нової східної політики" ФРН підняла свій міжнародний престиж і стала одним із головних торгових партнерів для країн Східної Європи і СРСР.
70-ті роки стали переломними з точки зору внутрішнього розвитку ФРН. Як і інші країни Заходу, ФРН охопила криза. Знизилась динаміка розвитку промисловості. Небезпечною проблемою став політичний тероризм. Він виріс із молодіжних рухів 60-х років, значна частина яких сприйняла ультрареволюційні гасла. Але такі гасла не отримали підтримки у суспільстві і частина молоді намагалась ліквідувати капіталізм шляхом терору. Провідну роль серед терористичних організацій відігравала "Фракція Червоної армії". Жертвами терору у 70-ті роки стала 41 особа. На початку 80-х років поліція ФРН заарештувала більшість терористів.
Помітним явищем політичного життя 70-80-х років стали нові масові рухи. Найбільшим був рух на захист оточуючого середовища - рух "зелених". Наприкінці 70-х років набув масовості пацифістський рух у зв'язку з розміщенням на території ФРН ядерних ракет.
Такі явища у житті ФРН стали показником кризи держави процвітання і традиційних політичних партій. Це призвело на початку 80-х років до чергового перегрупування політичних сил у країні. Вільна демократична партія знову підтримала блок ХДС/ХСС, що дало можливість у 1982 р. канцлером ФРН стати християнському демократу Гельмуту Колю. Уряд Коля здійснював аналогічні заходи що і Тетчер в Англії, а Рейган в США. З 1983 р. у ФРН почалось економічне піднесення.
НДР. Інакше склалася доля східних земель Німеччини. Опинившись в радянській зоні окупації, вони почали розглядатись, як невід'ємна частина радянської зони впливу. Провідну роль у політичному житті цих земель стали відігравати комуністи, які у 1946 р. об'єдналися з соціал-демократами у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). Навколо комуністів об'єдналось ще кілька партій. У період 1945-1949 pp. Радянська військова адміністрація (РВАН), діючи згідно з принципами демілітаризації, денацифікації, демілітаризації провела низку заходів:
- ліквідацію фашистського державного апарату, партій і організацій;
- покарання військових злочинців;
- аграрну реформу - ліквідовувалось поміщицьке землеволодіння, земля передавалась малоземельним селянам, сільськогосподарським робітникам і переселенцям;
- ліквідовувались монополістичні об'єднання;
- націоналізовувалась власність фашистів і воєнних злочинців;
- місцева влада була передана структурам, утвореним СЄПН;
- проведено реформу освіти.
7 жовтня 1949 р. в радянській зоні окупації було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). На відміну від ФРН, НДР стала унітарною державою. Колишні земельні органи самоврядування були ліквідовані. СЄПН стала правлячою партією, яка відразу почала будувати соціалізм. Рішення про це було прийнято на партійній конференції СЄПН у липні 1952 р.
НДР, як промислово розвинута держава, не потребувала індустріалізації. Зусилля були направлені на створення в НДР власної металургійної і паливно-енергетичної бази. Джерелом капіталовкладень стала економія заробітної плати робітників і надзвичайні податки на селян і підприємців. Все це призвело до падіння життєвого рівня населення порівняно з довоєнним часом.
28 травня 1953 р. уряд НДР прийняв вкрай непопулярне рішення про підвищення норм виробітку на 10%.
2 червня 1953 р. керівники НДР Вальтер Ульбріхт і Отто Гротеволь були викликані у Москву, де їм вказали на помилки в побудові соціалізму (Берія, Молотов, Маленков прагнули до деякої лібералізації режиму).
Ці дві події підштовхнули населення до виступу. Першими піднялись берлінські будівельники, які працювали на Сталін-алеї. Вони вишикувались у колони і рушили до центру міста, вимагаючи "Геть бородатого"(Ульбріхта), свободу страйків, виведення радянських військ з Німеччини, відновлення німецької єдності. Демонстранти штурмом оволоділи міською ратушею. Були звільнені політв'язні. Виступи поширились на всю країну. Почалось руйнування прикордонних споруд на кордоні з ФРН. 17 червня у демонстраціях брали участь понад 300 тис. осіб. Керівництво НДР було у відчаї. Воно звернулось до Верховного комісара СРСР у НДР В.Семенова. Він заспокоїв керівництво НДР і заявив, що "Москва дала наказ ввести надзвичайний стан".
17 червня о 13.00 воєнний комендант Східного Берліну генерал-майор Діброва оголосив про введення надзвичайного стану. На вулицях Берліну з'явились радянські танки. Виступи робітників було придушено. Інтелігенція НДР залишилась лояльною до існуючого режиму.
Після придушення виступу робітників відбулась деяка лібералізація режиму:
- було закріплено права приватного сектору;
- надано свободу церкві, молодіжним організаціям, створювались нові партії;
- у сільському господарстві проводилась обережніша політика;
- скасовувалась цензура;
- підвищено заробітну плату і скасовано надзвичайні податки;
- СРСР оголосив про припинення вилучення репарацій.
Завдяки таким заходам вдалося досягти відносної стабілізації
режиму. Але рівень життя у НДР був значно нижчим, ніж у ФРН. Карткову систему було ліквідовано у 1958 р. (у ФРН у 1949 p.).
Великою проблемою для НДР була проблема Західного Берліну. Західний Берлін був відкритим анклавом ринкової економіки у центрі планової і цим користувалися мешканці Західного Берліну (2 млн. осіб), скуповуючи дешеві продовольчі й інші товари. Втрати НДР за двадцять років відкритості кордонів складали 120 млрд. марок. Західний Берлін став вікном, через яке у ФРН від'їжджали мешканці НДР. До 1961 р. виїхало майже 2 млн. осіб.
У планах військового командування НАТО і ОВД Західний Берлін розглядався як база для майбутньої "армії вторгнення", як найвірогідніше місце початку нової світової війни. Берлін став місцем дії майже 60 розвідувальних служб різних країн світу.
За таких умов керівництво СРСР і НДР прагнули нейтралізувати негативний вплив. Питання про вирішення берлінської проблеми радянське керівництво активно почало піднімати, починаючи з 1958 р. Не домігшись свого шляхом переговорів, радянське керівництво вдалось до рішучих дій.
У ніч з 12 на 13 серпня 1961р. навколо Західного Берліну був споруджений мур довжиною 46 км і висотою 4 м. "Берлінський мур" складався з двох мурів, між якими пролягла прикордонна смуга від 150 до 8 м завширшки. Було збудовано 25 патрульно-пропускних пунктів і обладнано 245 вогневих позицій. Оскільки СРСР не встановлював блокаду на відміну від 1948-1949 pp., то кризу, яка виникла, було швидко подолано. Американські і радянські війська, виведені на вулиці Берліну, через два дні повернулись до своїх казарм.
Так з'явився символ "холодної війни", розколу Німеччини і Європи.
У 60-ті роки економічний розвиток НДР прискорився. Значною мірою це пояснюється проведенням економічних реформ 1963 р. На початку 60-х років було завершено створення металургійної і паливно-енергетичної бази, хімічної і електротехнічної промисловості. Проте економіка НДР продовжувала залишатись багатоукладною. 17% промислової продукції вироблялось у приватному секторі. Зріс життєвий рівень. НДР стала провідною країною за цим показником серед соціалістичних країн.
На міжнародній арені НДР знаходилась у відносній ізоляції: вона мала дипломатичні відносини лише з соціалістичними країнами.
"Нова східна політика", започаткована канцлером ФРН В.Брандтом, викликала серйозні розходження в керівництві НДР. Одні вважали, що нормалізація відносин з ФРН дасть можливість закріпити існування НДР і допоможе вийти з міжнародної ізоляції. Об'єднання Німеччини вони вважали справою далекого майбутнього і відносини з ФРН потрібно будувати як і з будь-якою іншою державою. Інші вважали, що визнати ФРН можна лише при умові її виходу з НАТО.
Під тиском Москви було прийнято першу точку зору, а її активний прихильник Еріх Хонеккер став новим лідером СЄПН і НДР. У 1972 р. було підписано договір про основи взаємовідносин між двома німецькими державами.
У внутрішній політиці Е.Хонеккер пішов шляхом копіювання радянської моделі. На початку 70-х років було ліквідовано всі приватні підприємства шляхом викупу. Ремісничі майстерні, дрібні торгівці були об'єднані у комбінати на правах кооперативів. Основні елементи господарчої реформи 60-х років було ліквідовано.
Відбулось посилення політичного контролю над суспільством, який здійснювало міністерство державної безпеки (МДБ, "шта-зі"). На 16,6 млн.осіб населення у міністерстві було 85 тис. штатних і 109 тис. позаштатних співробітників. Майже на всіх мешканців НДР було заведено досьє. МДБ досягло значних успіхів у боротьбі з інакодумством у НДР.
Активність проявляла і розвідка НДР: її агентами був особистий секретар В.Брандта та деякі інші посадові особи у ФРН. Розвідка мала також широкі зв'язки з різними міжнародними терористичними організаціями.
Неосталінізм у НДР, як і в інших східноєвропейських країнах швидко призвів до економічної стагнації, зовнішньої заборгованості, соціальних проблем і, відповідно, до зростання невдоволення. Посилення контролю призвело до масової втечі населення у ФРН. У відповідь уряд дав наказ розстрілювати всіх, хто прагне перейти кордон. Це на певний час дало можливість припинити втечу громадян.
Зміни в країнах Східної Європи у 80-х роках дали новий поштовх до втечі у ФРН. Громадяни НДР використовували для цього відкритість кордону між Угорщиною й Австрією. Перебудова в СРСР викликала в керівництва НДР майже відкрите невдоволення: воно прагнуло зробити все, аби зменшити її вплив. Але серед широкого загалу населення вона викликала підтримку. Приїзд М.Горбачова у жовтні 1989 р. на святкування 40-річчя НДР вилився в масовий рух за оновлення. Придушити ці виступи силою було вже неможливо.
11 жовтня 1989 р. керівництво СЄПН звернулось до населення з пропозицією провести референдум про майбутнє соціалізму на німецькій землі.
18 жовтня Хонеккер подав у відставку. Це стало сигналом до розгортання масових демонстрацій, утворення нових політичних партій. Всім громадянам було надано право вільного виїзду з країни. Далі події розгортались з небаченою швидкістю. 4 листопада 1989 р. у Берліні відбулась 500-тисячна демонстрація. 7 листопада у відставку пішов уряд, а 8 листопада керівництво партії на чолі з Е.Кренцем. 9 листопада зруйновано Берлінський мур. 13 листопада було створено новий уряд на чолі з Х.Модровим.
2 грудня з конституції було вилучено статтю про провідну роль робітничого класу і його партії в житті суспільства. Увесь склад ЦК СЄПН подав у відставку, а Хонеккер та інші колишні керівники виключені з СЄПН, яку було перейменовано у Партію демократичного соціалізму.
У березні 1990 р. в країні відбулися перші вільні вибори. НДР отримала шанс розвиватись по демократичному шляху.
Об'єднання Німеччини. У грудні 1989 р. було піднято питання про об'єднання двох Німеччин. Почались пошуки формули об'єднання.
Спочатку керівництво НДР вважало, що цей процес буде тривалим. Але вибори 1990 р. дали перемогу ХДС, яка виступала за негайне об'єднання Німеччини на основі закріпленої у конституції ФРН схеми входження земель на сході у федерацію. Уряд, сформований лідером ХДС Лотаром де Мез'єром, приступив до реалізації цього процесу.
1 червня 1990 р. у НДР було введено західнонімецькі гроші (дойчмарки). 31 серпня проведено вибори і відновлено 6 земель на території НДР. 12 вересня СРСР, США, Англія, Франція підписали договір про остаточне врегулювання німецького питання.
3 жовтня 1990 р. відбулось об'єднання Німеччини, столицею якої став Берлін. На позачергових виборах в уже об'єднаній Німеччині перемогла коаліція ХДС/ХСС з ВДП. Об'єднання Німеччини породило низку проблем:
- інтеграції східних земель в ФРН;
- структурної перебудови економіки НДР;
- соціальну напруженість;
- ворожнечу до іноземних робітників (5 млн.осіб);
- вироблення нової зовнішньої політики ФРН.
Після об'єднання ФРН стала повноправним членом світового співтовариства. Поставлено питання про надання ФРН місця в Раді Безпеки ООН. У Європі ФРН стала найбільш населеною країною (80 млн. осіб) з могутнім економічним потенціалом.
Німеччина після об'єднання. Канцлером об'єднаної Німеччини залишився Г.Коль. У своїй внутрішній політиці він продовжив попередній курс "консервативної революції". Головною проблемою для об'єднаної Німеччини стала інтеграція східнонімецьких земель: структурна перебудова і модернізація економіки, відновлення земельного устрою, формування нових владних і партійних структур, а особливо, зміна системи мислення, звичок, ставлення до праці та ін. У 1990-1993 pp. у східнонімецьких землях спостерігався спад виробництва і падіння життєвого рівня населення, але вже в 1994 р. завдяки значним капіталовкладенням цю негативну тенденцію вдалось переломити.
Після об'єднання Німеччина'проводила активну зовнішню політику. Так, вона разом з Францією стала одним з основних рушіїв інтеграційних процесів у Європі, головним торговельним і політичним партнером для більшості країн Східної Європи. Активно підтримувала відносини з Росією, Україною та країнами Балтії.
Курс, що проводився Г.Колем, був підтриманий виборцями під час чергових парламентських виборів 1994 р.
Модернізація східних земель, активна зовнішня політика потребували значних витрат, які в 1996 р. стали відчутними для такої сильної економіки як німецька. Зріс державний дефіцит, поширилось безробіття. Спроба виправити становище за рахунок збільшення податків викликала соціальний конфлікт. Із ситуації, що склалась, уряд Г.Коля запропонував традиційний вихід у дусі політики "консервативної революції": зменшення витрат на соціальні потреби, суворий контроль державних витрат, стимулювання капіталовкладень за рахунок зменшення податків із заможних верств населення. Ці заходи, за оцінкою економістів і опозиції, мали сприяти пожвавленню економічного зростання і зменшенню безробіття. Проте більшість населення відмовилась підтримувати політику "затягування поясів". Це, а також загальне полівіння урядів країн Заходу, стали для канцлерства Г.Коля згубними. На виборах у вересні 1998 р. перемогла коаліція, очолювана соціал-демократами. Новим канцлером Німеччини став Гер-хард Шредер.

Період 1950-х років 20 століття характеризувався суцільними успіхами в економіці Німеччини, що відомі під назвою «німецьке економічне диво». Причин цьому було чимало:

· виробництво відроджувалося на новій технічній основі;

· розвивалися новітні галузі, такі як електроніка, нафтохімія тощо;

· раціонально використовувалися допомога за «планом Маршалла» (2,7 млрд дол., з них 0,5 млрд як подарунок), кошти з державного бюджету, що виділялися для інвестування економіки, самофінансування підприємств;

· відсутність військових витрат, 10 млн переселенців із Центральної та Східної Європи як резерв дешевої робочої сили, подолання господарських диспропорцій розподілу;

· місткий внутрішній ринок і дешевизна робочої сили, що зумовили приплив іноземних капіталів;


Однак попри всі згадані причини, головним було створення оптимальних умов для вільного розвитку економічної демократії, тобто необхідних умов для розбудови ринкової економіки. У такій обстановці чудово працювала «теорія соціального ринкового господарства» — вільна конкуренція з елементами державного регулювання. Завдяки «диву» країна змогла кожну третю марку бюджету спрямувати в соціальні фонди. Кредитна, валютна, податкова політика використовувалися для попередження криз.

Для німецької економіки 50-х років характерні високі і стійкі темпи зростання. Вартість виробленої у 1956 р. продукції була вдвічі більшою, аніж у 1936 р. Частка Німеччини у світовому виробництві 1955 р. сягала 10 %, в експорті — 7,3 %. Розвиток економіки спонукав збільшення зарплати та цілковиту зайнятість. Німецькі політики, оцінюючи ситуацію у ФРН, були недалекі від істини: за умов приватної власності була досягнута гармонія класів. З 1947 р. по 1967 р. — жодного страйку. Більше того, німецькі «брудні» підприємства, будівництво, комунальне господарство всмоктували робочу силу з Югославії, Туреччини, Італії та інших країн — так званих «гастарбайтерів», що склали 85 % усіх зайнятих на «чорних роботах».

У період економічного піднесення гострих соціальних виступів у ФРН не відбувалося. СДПН обстоювала вигідні колективні договори, вела антикомуністичну пропаганду, наполягала на відновленні кордонів 1937 р. КПН після судового процесу над нею в Карлсруе (1954—1956) була заборонена. Приводом стали заклики комуністів до насильного повалення існуючої влади, а точніше, ліквідації парламентської республіки та демократії. Щоб зменшити активність крайніх лівих, неадекватну підтримці їх нечисленним електоратом, у виборчий закон була внесена поправка (1953), згідно з якою партія, що не набрала 5 % голосів на виборах, не може бути представлена в бундестазі.

Наприкінці 50-х років ситуація в ФРН характеризувалася загальним економічним піднесенням, динамізмом і стабільністю. Якщо в 1951—1955 pp. середньорічний приріст промислової продукції становив 12,3 %, то в 1961—1965 pp. — 5,4 %, хоча загальний щорічний приріст у натуральному обсязі був вищим. Маючи потужну економіку, ФРН увійшла до «Спільного ринку» (1958), де її частка становила 44 % усього виробництва ЄЕС. Вона займала друге місце у світі за обсягом експорту та валюти золотих запасів, а вивіз капіталу з 1955 по 1967 р. збільшився у 30 разів. Серед основних причин процвітання слід назвати інтенсифікацію праці (з 1956 по 1962 р. виробіток на працюючого зріс на 70 %), високу заробітну плату, активну соціальну політику (збільшення пенсій, виплати на дітей), трансформацію капіталізму (народні акції, розпорошення власності). Усе це зміцнювало в людей віру в реформи і сприяло соціальному консенсусу, мирові між працею і капіталом. Високий рівень життя та соціальна захищеність людей, створювані в умовах ринкового суспільства, виявилися найкращими засобами проти зусиль крайніх лівих. «Комунізм, — говорив Л. Ерхард, — це доля бідних та голодних. Ситий німець комунізму не захоче». Проте це зовсім не означало, що в ФРН не було проблем. їх відсутність не стимулює суспільство до пошуків та активності в соціальному полі. Проблеми — невід'ємні супутники суспільного буття. Пошук рецептів їх розв'язання — чи не найважливіше завдання суспільства в цілому.

У 1966 p., вперше за післявоєнний час, у країні виявилася криза надвиробництва, її першим симптомом стала поява безробітних (500 тис.). Уряд вдався до підвищення непрямих податків, квартплати, інтенсифікував політику кредитування і збільшив обсяг замовлень.

Держава почала формулювати цілі економічної політики — короткотермінові кон'юнктурні та довгострокові структурні. Для досягнення перших держава підвищувала прибутковий податок, маніпулювала амортизаційними списаннями. У 1967 р. відповідно до закону про стабілізацію було створено кон'юнктурний фонд. Уряд дістав право підвищувати прибуткові податки на 10 %. Ці засоби призначалися для стабілізації економіки.

Довготермінові структурні цілі передбачали сприяння створенню новітніх перспективних галузей, які зрештою змінили саме обличчя економіки, зайняли в ній провідне місце.

Наразі Німеччина є беззаперечним економічним лідером ЄС — значною мірою завдяки саме «німецькому економічному диву» 1950-х — 1960-х років 20 століття.

Реформи 1948 р.

 

Чому вони були потрібними? Перебування при владі націонал-соціалізму призвело до глибокого занепаду німецької економіки. У 1947 р. обсяг виробництва продукції становив лише 36 % рівня 1936 р. Мав місце примітивний натуральний обмін. Точилася боротьба між прихильниками планової і ринкової економіки. Господарська реформа 1948 p., проведена в західних зонах, фактично мала дві складові: грошову та цінову. Перша почалася в ніч на 21 червня відміною старих рейхсмарок і введенням дойчмарок. Кожен житель Німеччини отримував на руки 40 дойчмарок (пізніше було добавлено ще 20). Пенсії, зарплата і квартплата й надалі підлягали виплаті 1:1. Готівка і половина приватних збережень обмінювались у співвідношенні 1:10.

Реформа цін, що розпочалася через три дні, відміняла принципи "примусового господарювання", скасовувала адміністративний розподіл ресурсів та контроль за цінами з боку держави. Ідеологом господарської реформи був відомий німецький економіст Людвіг Єрхард. Його книга "Добробут для всіх" популярна в усьому світі.

Французи Жак Рюеф та Андре П'єр так описали період початку реформи в Західній Німеччині: "Ще напередодні німці безцільно бігали по місту, щоб додатково розшукати які-небудь жалюгідні продукти харчування. А наступного дня їхні думки вже концентрувалися тільки на тому, щоб зайнятися виробництвом цих продуктів харчування. Напередодні на обличчях німців лежала печать безнадії, а наступного дня вся нація з надією дивилася в майбутнє". Усі обмеження були скасовані, у тому числі на зарплату і встановлення цін.

Ерхард розумів: щоб подолати кризу, треба вдосконалювати не розподіл, а піднімати виробництво, забезпечити вільну конкуренцію. Підприємства звільнялися від безпосереднього впливу бюрократії. За таких умов відбувся перехід до ринкової економіки. Ерхард попереджував тоді: "Якщо ми знову повернемося до централізованого економічного планування, то воно поступово і невпинно приведе нас до примусової господарської системи, до господарства бюрократичних установ, зрештою, до тоталітаризму ".

Стверджувати, що уряд дав зелену вулицю ринковій стихії, було б неправильно. Особливу увагу урядові установи приділили підвищенню продуктивності праці шляхом вільної конкуренції та однозначного забезпечення стабільності валюти. Такого ж значення надавалося боротьбі з інфляцією, яка розглядалася як засіб, з допомогою якого уряд опорожнював кишені вкладників, позбавляв їх чесно зароблених грошей, що розцінювалось як один з мерзенних методів пограбування свого населення. А тому уже в 1950 р. були зменшені податки, ставка облікового кредиту поступово знижена з 5 до 4 %.

Негайним результатом грошової реформи 1948 р. в Німеччині була поява товарів власного виробництва в усіх магазинах, внаслідок чого моментально стабілізувалися ціни, причому на дуже низькому рівні, оскільки грошових знаків в обігу було зовсім мало. Через півроку після реформи магазини наповнилися товарами, зникли чорний ринок, спекуляція. Водночас здійснювався дуже суворий урядовий контроль через банківську систему щодо імпорту. Кредити надавалися лише власникам підприємств, зруйнованих під час війни, котрі були добре відомі банкові. Ці підприємства стали швидко ввозити машини та техніку зі США. Зважена економічна політика виявлялася і в тому, щоб не імпортувати товари масового попиту або предмети розкоші. Так продовжувалося до тих пір, поки власна промисловість не стала спроможною сама заробляти валюту на експорті. Лише тоді, а цей період тривав 10 років, валютний контроль був ослаблений, а потім узагалі скасований.

Уже через півроку збільшення виробництва становило 60 %. Індекс всієї промислової продукції у другому півріччі 1950 р. становив 121,7 % рівня 1936 р., а в другому півріччі 1952 р. — більше як 145,2 %. За темпами економічного зростання ФРН обійшла США, Англію, Францію. Водночас знижувалося безробіття, зростала зарплата. Ерхард на засіданні господарської ради заявляв із цього приводу: "Якщо ми не будемо прагнути постійно поліпшувати життєві можливості нашого народу, ми підірвемо цим основу для технічного прогресу, тим самим вийдемо з кола цивілізованих народів, законсервуємось у штучній бідності. Тільки розширивши споживання, ми зможемо й надалі брати участь у здоровому світовому розвитку". Він наголошував, що збільшення зарплати, продуктивності праці й одночасне зниження цін є нормальним для ринкової економіки.

Одним із основних обов'язків держави при соціальному ринковому господарстві є збереження вільної конкуренції. "Свобода панує тільки там, де не зловживають владою для придушення свободи, де вона укорінена в кодексі моралі і стає загальнообов'язковим законом, вищою цінністю самого суспільства", — повторював Ерхард. Таким чином, реформи 1948 р. стали для Західної Німеччини основою для старту у світ ринкової економіки, старту, наслідки якого й досі далеко не вичерпані.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.24.122.228 (0.02 с.)