Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Філософські концепції природи релігії

Поиск

Релігієзнавство аналізує релігію, апелюючи здебільшого до філософії. Філософія ж осягає всі явища і процеси дійсності з позицій їх всезагальних принципів і законів, визначення сутності явищ і процесів. Щоправда, стосовно релігії зробити це надзвичайно складно: буття з Богом є завжди глибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним життям нашої душі. Його не можна ототожнити з чимось видимим, чуттєвим, матеріальним. Тобто для звичайного раціонального процесу пізнання воно не є прозорим. Тож і осягнути його повністю лише розумом в принципі неможливо. Тому філософське релігієзнавство не слід приймати за інстанцію, що має стосовно релігії абсолютні знання. Воно лише орієнтується на всебічне розуміння феномена релігії, його глибинне осягнення. Оскільки кожна філософська школа, кожна течія протягом історії щиро прагнули пізнати релігію в реальному житті, то нині існує багато різних підходів щодо оцінки сутності та природи цього феномена.

Біологічна (натуралістична) концепція. Серед сучасних концепцій релігії особливе місце посідає біологічна (натуралістична). її прибічники шукають релігійну основу в біологічних або біопсихологічних процесах людини. З їхньої точки зору такою основою може бути «ген релігійності», «релігійний інстинкт», «релігійне почуття». Сама ж релігія є психофізіологічною функцією організму, частиною природи людини, чимось на зразок сексуальності тощо.

Так, один із засновників психології релігії американський філософ-прагматист В. Джеймс розумів релігію як сукупність почуттів, дій і досвіду окремої особи, оскільки їх зміст і зумовлює ставлення індивіда до божества. Емоційна сфера психіки є батьківщиною, лоном релігії. За Джеймсом, емоційно-вольова сфера — найглибше джерело релігії, а філософські й богословські вчення — то лише вторинні надбудови. Щоправда, в його інтерпретації «релігійні почуття» не є автономними і не відрізняються від інших людських почуттів (радості, любові, страху тощо). Просто звичайні емоції зазнають релігійного впливу, який і надає їм характерних ознак. Оскільки в певні моменти життя релігійні почуття постають у формі духовного «рятівника», «опертя», то вони, з погляду філософа, вельми цінні. Релігія робить для людини легким і радісним те, що за інших обставин є для неї тягарем суворої необхідності. Тобто вона змінює засади людського духу, розширює параметри духовного життя.

Релігійний досвід, за твердженням Джеймса, властивий усім людям планети незалежно від їх расової та національної належності, хоча він залежить від самого індивіда. Одні люди виявляють значні можливості щодо містичного злиття з божеством. Їх Джеймс називає релігійними геніями. Це Будда, Мухаммед, апостол Павло тощо. Інші люди мають меншу здатність щодо поєднання зі Всевишнім (звичайні віруючі). Треті ж — зовсім глухі, оскільки не чують у собі голосу божества (невіруючі). За Джеймсом, релігійний досвід у принципі однаковий у всіх віруючих. Але залежно від конкретних соціальних умов, географічного середовища, виховання тощо людина стає або буддистом, або католиком, або мусульманином. До того ж психологічні особливості індивідів є такими, що одним корисний науковий досвід, іншим — релігійний. Якщо хто-небудь, розмірковував філософ, зажадає відійти від Бога і майбутнього життя, то ніхто не може завадити йому в цьому чи переконати його, що він помиляється. Адже якщо людина думає і діє згідно зі своїми переконаннями, то довести помилковість її кроків неможливо.

Психологічна концепція. Основоположник психоаналізу австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856—1939) також вважав релігію природним феноменом і одночасно людським продуктом. Він пов'язував походження релігії з безпорадністю перед внутрішніми інстинктивними силами, вбачав у ній арсенал уявлень, які коріняться в індивідуальному несвідомому і породжені потребою полегшити здолання людської безпомічності. Боги, зазначав дослідник, виконують триєдине завдання: нейтралізують жах перед природою, примиряють із грізним фатумом, що передусім виступає в образі смерті; винагороджують за страждання і знегоди, які випадають на долю людини.

Фрейд уподібнював індивідуальну релігійність персональному неврозу, а релігію — універсальному колективному неврозу, що є засобом захисту людини і суспільства від агресивних природних інстинктів. На думку австрійського психіатра, релігія має три функції: 1) задовольняє допитливість людини, пояснює походження і розвиток світу; 2) зменшує страх перед загрозами і мінливістю життя, вселяє впевненість у добрих наслідках, утішає при негараздах; 3) проголошує заборони й обмеження.

Якщо у Фрейда базовим релігійним феноменом є індивідуальне несвідоме, то у його послідовника швейцарського психолога Карла-Густава Юнга (1875—1961) — колективне несвідоме. У колективному несвідомому зосереджені архетипи (праобрази, першоознаки) — одвічні образи, які можуть відкриватися свідомості під час сну, у містичному прозрінні, в міфах, у релігійних уявленнях то-що. Тож і релігія, в інтерпретації Юнга — це особлива установка людського розуму, наслідок спостережень за деякими динамічними факторами, що розуміються як «сили», «духи», «демони», «боги», «ідеали» (тобто те, що німецький богослов Рудольф Отто назвав «нумінозним»). Людина поклоняється їм через те, що вони є особливо могутніми і загрозливими; до них можна звернутися по допомогу; вони є такими величними, прекрасними, що їх не можна не любити благоговійно.

Традиційні обряди є формами інтерпретації архетипів, переконаний Юнг. Вони відкривають людині шлях до розуміння божественного і водночас запобігають безпосередньому контакту з ним. Завдяки тисячолітнім зусиллям духу праобрази втілилися у всеохоплюючу систему думок, що впорядковують світ. У той же час тлумаченням архетипів опікується такий могутній, здавна шанований інститут, як церква.

Основоположник неофрейдизму німецько-американський психолог, філософ Еріх Фромм (1900—1986) не заперечував наявності внутрішніх основ релігії. Водночас він звертав увагу на зв'язок індивіда із зовнішнім світом, суспільством. Сьогодні індивід, на його думку, живе у суспільстві тотального відчуження, яке і обумовлює суперечливість людського існування. Вона знаходить свій вияв у різних опозиціях, що пронизують людське життя. У цьому контексті Фромм переосмислює як поняття несвідомого, так і природу релігії, які, як на нього, мають коріння в умовах існування суспільства. Релігія, на думку вченого, є формою осмислення людиною власних кардинальних смисложиттєвих проблем. Вона виникає одночасно із виділенням людини з тваринного світу. Внаслідок цього з'являється дихотомія, яка виявляється у формі конфлікту душі та тіла, духовної сутності людини та її тваринної природи. Щоб досягти повноти свого буття, людині була необхідна опора. Ось чому з'являється релігія. Цікаво, що поняття «релігія» Фромм вживає не тільки для позначення світогляду, в якому присутній Бог, а і щодо будь-якої системи поглядів, яка служить індивідові схемою орієнтації та є об'єктом поклоніння.

Отже, поняття «релігія» у Фромма має надто широке тлумачення, що виходить далеко за межі розуміння релігійного. Об'єктом поклоніння, на його думку, можуть бути не лише певні тварини, рослини, ідоли, Бог, вождь, а й партії, класи, гроші, успіх, влада тощо. Релігія у такому тлумаченні може як нести любов, так і бути деструктивною силою, як сприяти утвердженню гуманізму, так і заперечувати його, врешті-решт, як допомагати подальшому розвитку людини, так і гальмувати його.

Звідси й поділ Фроммом релігій на авторитарні й гуманістичні. В основі авторитарних — ідея, згідно з якою вища сила, що існує поза людиною, окрім контролю і влади над нею, має право вимагати від індивіда покори, шани і поклоніння. Найвища чеснота таких релігій — послух, а найстрашніший гріх — непокора. Гуманістичні релігії, навпаки, концентрують свою увагу на людині, її здібностях, їх мета — досягнення найбільшої духовної сили, а не найбільшого безсилля, найцінніша чеснота — самореалізація, а не послух. Домінуючим почуттям постає радість, а не печаль і почуття провини, як це має місце в авторитарних релігіях. Бог є символом власних здібностей людини, які вона прагне реалізувати у своєму житті, а не символом насилля і панування, влади над індивідом. До гуманістичних релігій учений відносить ранній буддизм, даосизм, учення Ісуса Христа, давньогрецького філософа Сократа (469— 399 до н. е.), Б. Спінози тощо.

Соціологічна концепція. Серед популярних філософсько-соціологічних концепцій релігії виокремлюється теорія засновника соціології релігії, німецького філософа і соціолога Макса Вебера. Він характеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальному діянню: як явище культури вона задає і підтримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» у пояснення світу і в повсякденну етику. Продукуючи певну картину світу, релігія концентрує сенси, на її основі переживання світу переходить у світоусвідомлення, в якому предметам і явищам надається певний сенс. Світ стає полем діяння демонів, душ, богів, надприродних сил. Неоднорідні елементи дійсності переплітаються у систематизований космос. Формується загальна мета, в основу якої покладається морально-релігійна ідея спасіння, віддачі за біди, негаразди, нещастя, які терпить людина в житті.

Релігія задає ієрархічно вибудовану систему норм і правил, відповідно до яких одні дії дозволено, інші заборонено. Це допомагає людині зайняти певні моральні позиції стосовно світу. Одні релігії стимулюють втечу від цього світу, споглядальне ставлення до нього, наприклад буддизм, інші спрямовані на завоювання й зміну його, наприклад християнство у його протестантській різновидності.

Інший підхід демонструє французький соціолог і філософ Е. Дюркгейм, для якого релігія — створений людиною соціальний інститут, що формується з метою задоволення певних соціальних потреб. Джерелом релігії, за Дюркгеймом, є спосіб людського існування. А оскільки він є суспільним, то й все суспільне є релігійним. У релігії суспільство обожнює саме себе. Сенс релігії — забезпечити вплив колективу на індивіда. Звідси релігійними, на думку вченого, є всі колективні уявлення і вірування, якщо вони є обов'язковими для всіх членів суспільства і пов'язують індивіда і суспільство. Дюркгейм визначає релігію як цілісну систему вірувань і обрядів, які поєднують в одну моральну общину (церкву) всіх, хто їх визнає. Тому релігія — це особлива форма вираження суспільних сил, які стоять над індивідами і підпорядковують їх собі. Саме колективний спосіб життєдіяльності, суспільство, за твердженням дослідника, і є тією об'єктивною реальністю, яка є причиною, об'єктом і метою релігійних вірувань і ритуалів. Підґрунтям же релігії є колективна психологія, що виникає на основі позаекономічної невиробничої діяльності.

Релігія завдяки своїй багатофункціональності може сприяти змінам суспільного організму: готуючи індивіда до соціального життя; тренуючи необхідний послух; підтримуючи усталені у певній культурі традиції, цінності; підживлюючи соціальний ентузіазм тощо.

Основоположник так званої «формальної» соціології німецький філософ Г. Зіммель, досліджуючи релігію, концентрує свою увагу на індивідуальному житті людини, на різноманітті її потреб та формах їх задоволення. Серед них він виокремлює й релігійні потреби, «релігійні поривання»: прагнення компенсувати недоліки життя, нейтралізувати суперечності між людьми, досягти впевненості й стабільності, справедливості та єдності, щастя та благополуччя. За певних умов ці потреби слугують необхідним душевним тлом, на якому може виникнути релігія. Вона постає як спосіб жити і перейматися світом. Релігія, як її розуміє Зіммель, надає фрагментарному, хиткому існуванню єдності, сенсу і досконалості. Вона прагне захистити цілісність дійсності.

Філософ вважає, що ставлення людини до Бога схоже на ставлення індивіда до суспільства загалом. Релігія повторює ті зв'язки, які існують між індивідом і його соціальною групою. Адже група є чимось більшим, аніж просто сума індивідів. Відправлення релігійного культу, спокутування групою індивідуальних гріхів, спільна відповідальність групи за гріхи перед Богом засвідчують, що божество є ніби надприродним місцем концентрації групових сил. Більше того, взаємовпливи, які мають місце між елементами групи, набувають у лоні Бога самостійної сутності. Групове життя, вийшовши за межі окремих його носіїв, спрямовується через бурхливе піднесення релігійного настрою у сферу надприродного. Тобто, за Зіммелем, відносини, що складаються між людьми, істотно впливають на уявлення про Божественне.

Культурологічна концепція. Щодо природи релігійного феномена вельми оригінальною є концепція англійського дослідника Карла-Густава Доусона (1889—1970). На переконання вченого, людському розуму притаманне вроджене знання про сутність Бога, що є невід'ємною ознакою найвищого Божого творіння. Посилаючись на філософську традицію Індії, Доусон доводить, що істинне знання можливе на глибинних рівнях свідомості. Це знання доступне людині через трансцендентну інтуїцію.

Трансцендентний (лат. transcendere — переступати) — той, що перебуває за межами людського буття, свідомості, пізнання й перевищує їх. У богослов'ї — недоступна людині сфера потойбічного, зовнішнього щодо релігії.

Інтуїція (лат. intuitio — уява, споглядання, intueor -— уважно дивлюся, звертаю увагу) — безпосереднє осягнення істини без логічного обгрунтування, проміжних ланок аргументації, проникливість, відчуття, здогад.

Трансцендентна інтуїція у прихованому вигляді є у більшості форм релігійного досвіду, особливо в первісних релігіях. Адже первісна культура сформувалася шляхом проекції трансцендентного. Первісна людина у силі бика чи ведмедя, швидкості оленя інтуїтивно вбачала вияви божественної сили і слави. Є день і ніч, літо та зима, народження і смерть, іде дощ, світить сонце, росте трава, зріє зерно. Все це — божественна таїна, якій слід вклонятись із особливим пошанівком і трепетом. Саме з такого розуміння або відчуття, на думку Доусона, народжуються боги, духи чи магічні сили. їх благали, їм служили, якщо хотіли вижити.

Вірування втілювались у міфах або сакральних техніках, які закладали основи знань первісної культури. Вчений вважає, що саме у сфері вірувань (релігії) вперше було досягнуто прогресу і вперше виникла ідея системного наукового знання. Адже, по-перше, у процесі систематизації знання розвинувся духовний клас, який досліджував та впроваджував у повсякдення священні формули і ритуальні техніки. Це були жерці — носії первісних традицій та майстри сакральної науки, які вивчали зв'язок між суспільством (плем'ям, народом) і богами, що було необхідним засобом для набуття божественної прихильності. По-друге, рух думки концентрувався на абсолютності буття, що є основою життя. Так, вчений вважав, що, з одного боку, авторитет знаменитих Вед стосовно змісту сказаного в них є незалежним і безпосереднім на зразок того, як світло сонця виявляється безпосереднім знанням про його форму і колір. З іншого боку, авторитетність людських висловів — цілковито іншого походження, оскільки вона залежить від зовнішніх засад і опосередкована низкою вчителів і традицією. На підставі таких міркувань Доусон приходить до висновку, що прозріння (одкровення) — це первинне джерело релігійної істини, а розум, інтуїція — вторинне. Тому історично рання релігія — первинна, а філософсько-теологічна релігія — результат вторинної, теоретичної діяльності.

Марксистський погляд на релігію. Специфічне тлумачення релігії дають німецькі філософи Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1893). Згідно з марксистською філософією релігія має винятково суспільну природу. І зрозуміти релігію, як і будь-яке інше суспільне явище, виходячи лише з природної сутності людини, неможливо. Суспільне ніколи не зводиться до біологічного й не може бути пояснене біологічними законами, властивими організму людини. Тому марксизм шукає джерела релігії не в глибинах внутрішньої природи окремого індивіда, не в конфліктах і проблемах, що одвічно супроводжують його існування, а в економічному житті та відповідних йому відносинах.

Релігія, за словами Енгельса, є відображенням у головах людей зовнішніх сил, що панують над ними. Отже, пояснення релігії слід шукати в реальних умовах життя людини. Релігія є суто зовнішньою силою, завдяки якій людина не набуває, а навпаки, втрачає свою власну сутність, відчужує від себе (тобто втрачає) людяність.

Відомі судження Маркса про те, що людина створює релігію, релігія ж не створює людину. Релігія є самосвідомістю і самовідчуванням людини, яка або ще не знайшла себе, або вже знову себе втратила. Але людина — не абстрактна істота, яка живе десь поза світом. Це світ людини, держава, суспільство породжують неправдивий світогляд, бо самі вони — неправдивий світ.

Якщо підійти до марксистського бачення релігії без надмірної політизації й не абсолютизувати метафори типу «опіум народу», «фальшиві квіти», «ілюзорне сонце», чим грішать деякі дослідники, то в ньому можна віднайти й позитивні її оцінки. Так, Маркс і Енгельс підкреслювали роль релігії у відновленні спотвореної реальності суспільного життя. Вони вбачали в релігії чинник, здатний здолати безпорадність, самотність, відчай, розчарування, тривожне очікування майбутнього тощо. На їх думку, в релігії дивовижним чином переплетені збагненне і таємниче, суще й належне, земне і трансцендентне за обов'язкової віри в довершеність і благодатність трасцендентного. Завдяки релігії індивід відновлює звичний для нього хід подій, долає дуалізм, подвійність, розірваність власного буття. Тож творці марксистської теорії не полишили поза увагою спроможність релігії відкривати людям певну перспективу, надавати їм ідеал і сенс існування. Тому релігія, на думку Маркса і Енгельса, як суспільна підсистема може претендувати на вирішення найглибших фундаментальних проблем життя людини.

Релігійний феномен класики марксизму розглядали як складне, плинне в часі, багатоаспектне явище, до якого, на їх думку, необхідний конкретно-історичний підхід. Що ж до перспективи релігії, то Маркс і Енгельс висловлювали гіпотезу: релігійне відображення світу може зникнути за умов, коли відношення повсякденного життя людей будуть виражатися у прозорих і зрозумілих зв'язках.

Основні елементи релігії

Релігія є надто складним духовним утворенням, а тому її можна розглядати і як соціально-історичне явище, як і світоглядний феномен, і як культурну сферу, і як форму суспільної свідомості тощо. Але це аж ніяк не означає, що ця відносно самостійна сфера духовного життя є чимось на зразок мішанини. Навпаки, релігія виступає внутрішньо упорядкованим продуктом діяльності людського духу. У процесі свого розвитку вона диференціювалась, у ній виокремлювалися чітко визначені елементи, встановлювалися між ними відповідні зв'язки. Нині релігія є цілісною системою складових, що характерні для всіх віросповідань. Якщо ж таких складників немає, то й не існує самого феномена релігії.

У релігієзнавстві побутують різні підходи щодо визначення основних елементів релігійної системи. Так, одні автори основними складниками релігії називають релігійні свідомість, діяльність, інститути й організації. Другі переконані, що до релігії передусім належать доктрина, міф, естетичні цінності, ритуали й інші форми культової практики. Треті, яких більшість, виокремлюють релігійну свідомість (релігійні погляди та уявлення), релігійний культ, релігійні організації. Їх погляди ми й поділяємо, вважаючи, що такий поділ є найоптимальнішим. Кожен із названих складників релігії є динамічним і поліфункціональним, і, у свою чергу, структурується.

Релігійна свідомість. Стрижнем будь-якої релігії є релігійна свідомість.

Релігійна свідомість — система (сукупність) релігійних ідей, понять, принципів, міркувань, аргументів, концепцій, сенсом яких є здебільшого віра у надприродне.

Віра в надприродне є визначальним чинником релігійної свідомості більшості розвинутих релігій. Більшості, але не всіх, оскільки, наприклад, у буддизмі відсутня «віра у надприродне». Інтегративною рисою й невід'ємною ознакою релігійної свідомості є релігійна віра, що бездоказово свідчить про істинність релігійного вчення. Релігійна віра надає життєдайної сили всьому релігійному комплексу. Вона зумовлює також своєрідність шляху до Бога, що властивий певному віровченню.

Релігійна свідомість має два рівні: теоретичний (концептуальний) і буденний.
Теоретичний рівень охоплює:

  1. упорядковане вченя про Бога (богів), світ, природу, людину, суспільство;
  2. релігійно-етичні, релігійно-естетичні, релігійно-політичні, релігійно-правові, релігійно-етнічні концепції.

Визначальним чинником на цьому рівні є перша складова — систематизоване й кодифіковане віровчення (релігійні тексти), або Святе Письмо, наприклад Трипітака у буддистів, Авеста в зороастризмі, Тора в іудеїв, Біблія у християн, Коран у мусульман тощо. Названі книги мають ранг сакральних і створені (передані) або мислителями-мудрецями, або сакральними особами — Гаутамою, Зороастром, Мойсеєм, Ісусом Христом, Мухаммедом. Святе Письмо є основою теоретичного рівня релігійної свідомості. Воно визначає зміст і сутність церковно-богословських доктрин, є невід'ємним компонентом свідомості віруючого.

Релігійній свідомості теоретичного рівня властиві:

  1. символізм — релігійні уявлення втілюються у знаки, символи, наприклад у предмети культу, ритуальні дії, релігійну лексику. Серед релігійних символів є ті, які репрезентують певну релігію: хрест — символ християнства, чакра — символ буддизму, півмісяць — символ ісламу тощо. Існують також символи певних конфесій, общин, окремих персонажів та ін.;
  2. алегоричність — умовна форма висловлювання, вираження абстрактних понять у наочних образах, які потребують іншого, відмінного від буквального, розуміння. Наприклад, Христос іде по воді до своїх учнів, миттєво зцілює тяжко хвору жінку, п'ятьма хлібинами втамовує голод цілого народу тощо. Ці оповідання передають надію, що незгоди можна подолати навіть тоді, коли хиткий ґрунт утікає з-під ніг, що любов і людяність здолають будь-яке зло;
  3. емоційність — чуттєве ставлення віруючих до сакральних речей, персон, місць, один до одного і до себе, до релігійно забарвлених явищ, світу тощо (наприклад, любов до Бога, почуття гріховності, послуху, покірності, радість богоспілкування, співчуття до ближнього, благоговіння перед красою й гармонією створеної природи, очікування чуда тощо);
  4. діалогічність — можливість внутрішнього спілкування з Богом. Діалог реалізується під час молитви, богослужіння, медитації, за допомогою усної чи внутрішньої мови, яка створює ефект розмови «Я» з Богом, Бога з «Я». Прикладом є слова Господньої молитви у християнстві: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам на сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у випробування, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки» (Мт. 6:9—13).

Буденний рівень релігійної свідомості охоплює сукупність понять, уявлень, стереотипів, настроїв, почуттів, звичок і традицій, пов'язаних із вірою в надприродне. Їх зміст безпосередньо відображає умови життя людей. Така свідомість не є чимось цільним, систематизованим. Вона має фрагментарний вигляд: є набором розрізнених елементів, що сформувалися не внаслідок проникнення в сутність об'єктів вірування, а як результат зовнішнього, поверхового, некритичного сприйняття дійсності. Попри наявність раціональних та вольових елементів, тут домінують усе ж емоції — почуття, настрої, афекти тощо. Така свідомість здебільшого потребує наочно-образних форм.

Релігійна свідомість не може існувати поза релігійними емоціями. Адже вже сама віра людини глибоко ірраціональна. Віруючий любить і радіє, благоговіє і сподівається, має надію і переживає страх, відчай, скорботу, заспокоєння, розлучення тощо. Найсильнішими серед релігійних почуттів є любов, милосердна любов, що не заздрить, не возвеличується, не прагне до гніву, не думає про лихе, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе переносить, сподівається всього, усе терпить. Переживання любові є ставленням не лише людини до Бога, а й Бога до людини, «бо від Бога любов... і хто перебуває в любові, перебуває той у Бозі, і в нім Бог перебуває» (Ів. 4:7, 16).

Релігійний культ. Релігійні погляди, уявлення, почуття мають специфічний спосіб буття і формування — культову практику (культову діяльність).

Культова діяльність — система певних обрядів, сукупність стереотипних символічних дій віруючих, у якій втілюються їхні релігійні уявлення. Спрямована на встановлення двосторонніх стосунків між людиною і надприродним.

Культ (лат. cultus — догляд, поклоніння) як один із основних елементів релігійного комплексу — передусім система дій і засобів впливу на надприродне. Жодна релігія не може існувати без культу. Це спосіб існування релігійних уявлень та почуттів. Зміст культових дій визначається відповідними релігійними уявленнями, ідеями, догмами. Релігійна свідомість постає в культі у вигляді культового тексту, основу якого становить зміст певної священної книги. Відтворення змісту Святого Письма під час культових дій оживляє в свідомості їх учасників релігійні образи і сюжети. Тому релігійний культ називають мовою релігії, де предмети, дії, слова мають символічне значення. Це своєрідна «драматизація» релігійного тексту, що пов'язана з вірою в Бога, описані у Святому Письмі події, у їх повторюваність, у присутність основних дійових осіб релігійних оповідей.

Культові дії — це конкретні акти релігійної активності віруючих — релігійні богослужіння, обряди, свята, молитви тощо. Культова діяльність неодмінно потребує й специфічних матеріальних форм: культової будівлі, культових предметів тощо. Наприклад у християнстві — це облачення (одяг) священика, хрести, свічки, ікони, посуд, твори релігійного мистецтва. У своїй єдності культові предмети формують неповторну ауру духовного простору. Матеріальні форми культу варіюються залежно від конфесії. Так, католицизм і православ'я, наприклад, зберігають вірність пишній театральній обрядовості, широко і вміло використовуючи при цьому релігійне мистецтво (скульптуру, малярство, музику і спів), завдяки чому задовольняються не лише релігійні, а й естетичні потреби віруючих. У протестантизмі ж обряди скромніші: основна увага приділяється індивідуальному спілкуванню віруючих із Богом шляхом молитов, покаяння тощо.

Релігійні обряди обов'язково потребують точності у відтворенні своїх елементів. Тому вони є найбільш усталеним, консервативним елементом будь-якої релігійної системи. Особливе місце в релігійному культі належить молитві, яка є найважливішим засобом спілкування віруючого з надприродним. Вона постає невід'ємною частиною релігійного культу в буддизмі, християнстві, ісламі, тобто в усіх сучасних світових релігіях.

Молитва — вербальне (словесне) звернення людини до об'єкта своєї віри (Бога, святих тощо) із проханням усіляких благ, заступництва, відвернення зла.

Молитви бувають хвалебні, вдячні, прохальні та ін. Завдяки своїй простоті й доступності молитва є найпоширенішою формою релігійної діяльності віруючих. В інтерпретації, наприклад, християнських отців церкви — це одна з найважливіших чеснот. Вище молитви є лише любов, і на тій підставі, що молитва — чеснота особиста, а любов — всеосяжна.

Релігійні організації. Носії певного віросповідання формують релігійну спільноту (сукупність релігійних груп), яка має певну організаційну структуру. Тому до основних елементів релігії належать і релігійні організації.

Релігійна організація — об'єднання послідовників певного віросповідання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення, культом, системою організаційних принципів, правил і ролей.

Найважливішими завданнями релігійних організацій є донесення до віруючих певних норм і правил поведінки, формування у них певної мети, цінностей та ідеалів. Це досягається виконанням низки функцій:

1) виробленням систематизованого віровчення;
2) розробленням системи його захисту й утвердження;
3) управлінням культовою діяльністю;
4) контролем і вжиттям санкцій у випадку неточного виконання релігійних норм;
5) підтримкою зв'язків із державним апаратом та світовими організаціями.

Набір релігійних організацій у всіх конфесіях різний. Наприклад, у християнстві, найбільшій (за кількістю носіїв) світовій релігії, є три типи релігійних організацій: церква, секта, деномінація.

Церква (гр. kyriake — Господній дім) — релігійна організація зі складними централізованими та ієрархізованими стосунками між священиками і віруючими, що виробляє, зберігає, передає релігійну інформацію, організовує та координує релігійну діяльність і контролює поведінку віруючих.

Церква, як правило, має багато послідовників. Цьому значною мірою сприяє наявність у кожної людини можливості стати її членом, відсутність постійного і чіткого контрольованого членства, анонімність послідовників. Характерними рисами церкви є:

1) наявність спільного віровчення і розробленої догматики (Символу віри);
2) релігійна діяльність (культова і позакультова);
3) система управління, що ґрунтується, як правило, на ієрархічному принципі й авторитаризмі.

У багатьох церквах прийнятий поділ їх членів на духовенство і мирян.

Секта (лат. seco — розділяти або лат. sehta — вчення, напрям) — релігійне об'єднання, що відокремилося від панівного в країні релігійного напряму і конфліктує з ним.

Секта — це загальна назва різних об'єднань віруючих, які сформувалися як опозиційні течії. Характерними рисами секти є:

1) сувора дисципліна й індивідуальне членство;
2) відокремлення від інших релігійних об'єднань;
3) проповідь винятковості своєї релігійної доктрини, істинного шляху порятунку»;
4) прояв опозиційності й нетерпимості щодо інакомислячих;
5) відсутність поділу на духовенство і мирян, проголошення рівності всіх членів організації;
6) яскраво виражене прагнення до духовного зростання шляхом суворого дотримання морального кодексу і ритуальних дійств.

Головною особливістю секти є прагнення зробити релігію внутрішнім світом віруючого.

Деномінація (лат. denominate — перейменування) — проміжна ланка між сектою і церквою, що перебуває на стадії становлення.

Як правило, деномінація формується на основі секти. Тому часто її визначають як секту, що перебуває на одному з вищих етапів свого розвитку, в якій склалася чітка організаційна структура і яка має ширші зв'язки із суспільством. Для деномінації є характерним прийняття різнопланових організаційних і культових принципів, відкритість для взаємодії з іншими релігійними об'єднаннями і державою, тобто спостерігається тенденція до поєднання зі «світом». Від церкви деномінація переймає доволі високу систему централізації та ієрархічний принцип управління, відмову від політики ізоляціонізму. Із сектою її зближують принцип добровільності, індивідуальне членство, претензії на винятковість, ідея боговибраності. Заперечення поділу віруючих на духовенство і мирян поєднується у деномінації з наявністю професійних священиків, яким надаються особливі повноваження для тлумачення слова Божого, проповідей тощо. За певних умов деномінація може перерости в церкву, від неї можуть відокремлюватися сектантські групи.

Отже, структурованість релігії не є чимось випадковим та суб'єктивним. Навпаки, вона породжена умовами функціонування і розвитку релігійної системи. Релігійна система діє як цілісність, у кожному з елементів якої повністю виявляється все віровчення.

Резюме

  • Релігія — складний духовний феномен, що спрямований на глибинне осягнення сутності буття і є свідченням єдності духовних традицій людства.
  • Результатом філософського прагнення осягнути природу релігії стали кілька концепцій — натуралістична, психологічна, соціологічна, культурологічна тощо
  • Релігія є внутрішньо структурованим продуктом узагальнюючої діяльності духу. Елементи релігії: релігійна свідомість, релігійний культ і релігійні організації.
  • Визначальною ознакою релігійної свідомості є віра в істинність релігійного вчення та існування всесильних надприродних сил.
  • У релігійній свідомості виокремлюють теоретичний і буденний рівні. Теоретичний характеризується цілісністю, системністю; буденний — фрагментарністю, поверховістю, надмірною емоційністю.
  • Кожна релігія має певну спільноту однодумців, для управління якою формуються організаційні структури з чітко визначеними функціями. У християнстві, наприклад, існують три типи таких структур: церква, секта і деномінація.

Література

Академічне релігієзнавство. — К., 2000.
Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. — СПб., 1993.
Доусон К. Г. Религия и культура. — СПб., 2000.
Колодний А. М. Феномен релігії. — К., 1999.
Франк С. Л. Непостижимое: Онтологическое введение в философию религии // Франк С. Л. Сочинения. — М., 1990.
Фромм 3. Душа человека. — М., 1992.
Черній А. М. Онтологія духовності: Антропологічна цілісність у релігієзнавчому вимірі. — К., 1996.
Злиаде М. История веры и религиозных идей. — М., 2001.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 366; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.14.176.111 (0.015 с.)