Вільнодумство давнього світу

На перших етапах становлення людства вільнодумство формувалося стихійно. Тому воно було здебільшого фрагментарним, сповненим сумнівів із багатьма застереженнями, не завжди переконливим. Перші його вияви можна зустріти вже у єгипетських («Пісня арфіста», «Бесіда зневіреного зі своїм духом») та вавилонських («Діалог пана і раба про сенс життя») творах.

Найбільшого розвитку вільна думка набуває у Давніх Греції та Римі. Вона пов'язана у першу чергу з іменами античних філософів: Ксенофана (567—470 до н. е.), для якого Бог — це світ у всій його цілісності; Карнеада (приблизно 214—129 до н. е.) — творця версії теорії ймовірності (пробабілізму); Демокріта (приблизно 460—371 до н. е.); Епікура (342—271 до н. у.) та Тіта Лукреція Кара (приблизно 99—55 до н. е.).

Праці Демокріта з фізики, етики, математики, музики, риторики, астрономії були своєрідною енциклопедією пізнання того часу. Як автор атомістичної концепції світу, він надав античному мисленню якісно нового розуміння безкінечності, незнищуваності і нестворюваності Всесвіту, переконаності в існуванні різноманітних світів, що виникають і гинуть. Атоми — первинну основу всього сущого — мислитель розглядав як неподільні, без'якісні, вічні. Водночас філософ учив, що вони розрізняються за формою, величиною і положенням у просторі. Рух атомів у порожнечі, на його думку, є природною об'єктивною реальністю. Розвиток Всесвіту, порядок — все детерміновано механічним рухом атомів. Тому в системі світобачення Демокріта немає випадковості, все підпорядковане чіткій необхідності. Розуміння Демокрітом причинності як абсолютної необхідності не мало нічого спільного з телеологією.

Демокріт особливого значення надавав чуттєвому рівню пізнання, хоча це не завадило йому підкреслювати роль раціональності, завдяки якій, на думку мислителя, можна підійти до пізнання «істинної сутності» атомів, відкриття причинно-наслідкових зв'язків. Він був одним із перших, хто дійшов висновку, що «божественні справи» людей є результатом дії їхнього розуму. Атомістична система Демокріта стала теоретичною основою вчення Епікура — найвидатнішого мислителя елліністичного періоду. Він доповнював і розвивав систему світобачення свого знаменитого попередника, присвятивши фізиці — вченню про природу — трактат «Про природу» (37 книг). Епікур поділяв точку зору Демокріта на Всесвіт як комбінацію порожнечі й атомів. Але якщо Демокріт характеризував атоми за величиною, формою і положенням у просторі, то Епікур приписував їм ще й вагу. На відміну від Демокріта, який був переконаний, що атоми рухаються лише по прямій, Епікур допускав та визнавав закономірним і непрямолінійний рух. Демокріт відкидав об'єктивне існування випадковості, що неодмінно призводило до фаталізму. Епікур заперечував абсолютність необхідності, визнаючи і випадковість, а значить, можливість нічим не зумовлених явищ та подій.

Основним джерелом виникнення та існування релігії Епікур вважав страх смерті, забобони і незнання законів розвитку природи. Подолати цей страх допомагає пізнання природи. Філософ не заперечував існування богів, які, на його думку, живуть на «міжсвітових» просторах і не втручаються у долі людей.

Вчення Демокріта і Епікура отримало свій подальший розвиток у творчості давньоримського поета, філософа Тіта Лукреція Кара — автора філософської поеми «Про природу речей» — енциклопедії наукових знань античності. У ній автор намагається дати цілісну картину світу, показати закономірності явищ природи, виходячи з позицій атомістичної механіки, пояснити природний шлях виникнення суспільства, релігії. Засобом досягнення щастя Лукрецій вважав пізнання.

Вільнодумство мало свій «вияв і в Давній Індії (школи локаята, вайшешика) та Давньому Китаї (Лао-цзи, Цзоу Янь). Але у цих країнах воно характеризувалося фрагментарністю, іноді світоглядною непослідовністю, а тому не мало такого широкого розвою, як в античній культурі.

Середньовічне вільнодумство

Вільнодумство в епоху Середньовіччя пов'язують із творчістю Іоана Скотта Еріугени (810—877) — найосвіченішого і найоригінальнішого філософа IX ст., який першим поділив мислителів на ортодоксів і вільнодумців.

Ортодокс (rp. orthodoxos — правовірний) — людина, яка неухильно дотримується принципів певного вчення, поглядів, світогляду.

Його міркування про відношення віри і розуму були авторитетним орієнтиром для всієї епохи. Із переконань Еріугени про гармонію віри і розуму випливало положення про тотожність сутнісних основ релігії й філософії. Адже істина філософії є істина релігії, писав філософ, а істинна релігія є істинна філософія. Еріугена відстоював право розуму на пізнання божественної сутності, стверджуючи, що людина може наблизитися до розуміння Бога шляхом пізнання самої себе і навколишньої природи, оскільки Бог творить предметний світ.

Пізніше ці ідеї захищав інший представник європейського вільнодумства — П'єр Абеляр (1079—1142). Його девізом була теза — «Вірити треба лише такій істині, яка стала зрозумілою для розуму».

Абеляр не був прибічником атеїзму і не робив чогось, що йшло б супроти релігійної віри. Навпаки, його творча діяльність була спрямована на її зміцнення. Він вважав, що віра тільки тоді має цінність, коли людина завдяки розуму буде шукати істину власними силами, а не йтиме сліпо і бездумно шляхами, второваними церковною догматикою. Не тому, зазначав він, треба вірити, що так сказав Бог, а тому, що в необхідності цього святого дійства переконався сам, завдяки аргументам власного розуму. Абеляр гадав, що початком будь-якого пізнання мусить бути сумнів і допитливість, оскільки навіть самі пророки і апостоли не уникли зовсім помилок.

Раціоналістична тенденція у вільнодумстві значно зміцніла в XIII ст. — з нагромадженням наукових знань і розвитком філософських.

Раціоналізм (лат. rationalis — розумний) — філософський напрям, прибічники якого визнаюь розум основою пізнання і поведінки людей.

Найяскравішим представником раціоналізму того часу був англійський філософ Роджер Бекон (приблизно 1214— 1294). Крім світоглядних проблем, він займався математикою, мовознавством, виконував фізичні й хімічні досліди. Філософ уперше висловив думку про побудову телескопа та мікроскопа, винайшов окуляри для далекозорих, установив неточність юліанського календаря тощо. Та все ж найпослідовніше вчений працював у філософській сфері, зокрема в гносеології, де концентрував увагу на досліджені природи досвіду. Він прийшов до висновку, що є два засоби пізнання — за допомогою доказів та з досвіду. Доказ приводить до висновку, але не підтверджує і не усуває сумнівів так, щоб дух заспокоївся в спогляданні істини, якщо до істини не приведе шлях досвіду. Адже багато людей, міркував далі Бекон, має докази щодо предмета пізнання. Але оскільки у них немає досвіду, то вони не уникають зла і не набувають добра. Так, скільки б людині, що не бачила вогню, говорить Бекон, не розповідали і не доводили доказами про те, що вогонь пече, запалює речі, вона не заспокоїться, поки сама не покладе руку чи річ, що здатна горіти, у вогонь, щоб на власному досвіді перевірити те, чому повчають докази.

Розвиваючи далі своє вчення, Бекон приходить до висновку про недостатність зовнішнього досвіду для пізнання довкілля. Людина, крім цього, мусить мати набутий за допомогою зовнішніх почуттів внутрішній досвід, який охоплює «внутрішнє прозріння і божественне натхнення».

Перелік імен представників середньовічного вільнодумства буде не повним, якщо не згадати Марсілія Падуанського (приблизно 1280—1342) — італійського вченого, філософа, який в часи інквізиції намагався спростувати право пап на духовне панування над світом. Він показав безпідставність їх посягань на право судити і карати світських осіб. Христос дав своїм учням тільки владу вчити, а не примушувати. Не можна ввести грішника в царство Боже шляхом насилля, зазначав Марсілій, не можна й карати його за гріхи, оскільки ця місія належить тільки Богові й матиме місце тільки в потойбічному житті. Священик має право лише публічно оголошувати милість Бога. Його завдання — духовно-виховна праця, проповіді, виконання таїнств. Тому римський єпископ не може вимагати більшої влади, ніж священик звичайний. Аргументи: апостол Павло теж не мав більшого авторитету порівняно з іншими апостолами. Тільки Христос — глава церкви. Ідеї Марсілія справили великий вплив на духовне життя Європи того часу, а пізніше, у XVI ст., знайшли чимало прихильників серед ідеологів Реформації.

Вільнодумство Середньовіччя не виходило за межі переосмислення окремих релігійних положень, не піддаючи сумніву сутнісні основи релігійних доктрин, що панували офіційно. Свої зусилля воно спрямувало на послаблення тенденції до абсолютної догматизації віри, нехтування людським розумом. Мислителі цього часу пам'ятали застереження Платона: тим, хто не керує власним розумом, загрозливо користуватися молитвами (інквізиція, релігійні війни того періоду історії — яскраве свідчення глибокої істинності переконань великого античного мислителя).

Отже, в епоху Середньовіччя діяльність вільнодумців (а це здебільшого були не світські, а релігійні представники) була спрямована не на підрив основ релігійної віри, а навпаки, на її зміцнення. Засіб такого зміцнення — свідоме осмислення змісту релігійного вчення. Адже сліпе слідування релігійним канонам веде, на їхню думку, до послаблення релігії як духовного чинника і до підриву її основ загалом.