Країни, де діяли комуністичні режими. Де продовжують діяти.

Європа: СРСР, Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Югославія, Албанія, Болгарія.

Азія: Монголія, КНР, КНДР, В’єтнам, Лаос, Камбоджа(Кампучія).

Америка: Куба.

На даний час з комуністичним режимом: Куба, КНДР.

 

Євроінтеграційний процес

Будівництво фундаменту європейської інтеграції розпочалось у перші післявоєнні роки. Ще в 1947 р. були створені перші міжнародні економічні організації країн Західної Європи. Однією з найвпливовіших стала Європейська економічна комісія (ЄЕК) – регіональний орган ООН, у який входила більшість європейських держав, США і Канада. У 1948 р. Франція, ВБ, Бельгія, Нідерланди і Люксембург уклали Брюссельський пакт про створення Західного союзу – договору про співробітництво у військовій, економічній, політичній і культурних сферах. У травні 1949 р. була заснована найбільша загальноєвропейська організація на континенті – Європейська Рада. У наступні роки були ухвалені угоди, покликані стандартизувати діяльність держав-учасників у соціальній і правовій сферах. Рада Європи об’єднувала у своїх рядах 41 державу. З 1995 р., підписавши Європейську конвенцію про права людини й Статут цієї організації, повноправним членом Ради Європи стала Україна. У травні 1950 р. міністр закордонних справ Франції Р. Шуман висунув ініціативу про об’єднання вугільної та сталеливарної промисловості Франції і ФРН. Пропозиція Шумана була реалізована в 1951 р. Відповідно до Паризького договору шість європейських держав – Бельгія, Франція, ФРН, Італія, Люксембург і Нідерланди – уклали угоду про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). У березні 1957 р. відповідно до Римського договору ці ж шість європейських держав уклали Угоду про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, або «Спільний ринок»), і Угоду про створення Європейського співтовариства з атомної енергії (ЄСАЕ, або Євроатом). Головними цілями ЄЕС стали: вільний обмін товарами між державами-членами, встановлення загального митного тарифу і проведення узгодженої торгової політики стосовно третіх країн, забезпечення вільного переміщення робочої сили, капіталів і послуг. У січні 1960 р. у Стокгольмі був створений ще один економічний союз. Австрія, ВБ, Данія, Ірландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Португалія, Швейцарія та Швеція уклали угоду про заснування Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).

Розпад колоніальної системи: причини, етапи, наслідки.

Причини краху колоніалізму в другій половині ХХ ст.

- Ослаблення під час війни ВБ, Франції та інших метрополій.

- Розвиток національної економіки в країнах Азії, Африки та Латинської Америки, зростання організованості національної буржуазії.

- Зростання національної самосвідомості, поширення ліберальних і соціалістичних ідей у країнах Африки, Азії та Латинської Америки.

Етапи деколонізації.

Перший етап (1945 р. – середина 1950-х рр.). Незалежність здобули Індія, Індонезія, Бірма. Японські війська були виведені з Кореї та Китаю. Усього за перше післявоєнне десятиліття незалежність здобули 11 держав Азії та одна в Африці (Лівія). Французька колоніальна імперія була перетворена на Французький Союз. У сферу його впливу знову потрапили В’єтнам, Лаос і Камбоджа. На відміну від ВБ, Франція намагалась силою утримати деякі свої колонії та вели війни в Індокитаї(1945-1954 рр.) і Алжирі(1954-1962 рр.), однак по їх закінченню В’єтнам, Лаос, Камбоджа і Алжир стали незалежними.

Британська колоніальна імперія в 1947 р. була перетворена на Співдружність націй. ВБ відмовлялася від політики пригноблення і намагалася сприяти створення для народів колоній необхідного життєвого рівня. Більшість звільнених країн не тільки ввійшли до складу Співдружності, а й оголосили главою держави британську королеву.

Другий етап (середина 1950-х – середина 1960-х рр.) став періодом звільнення значної частини африканського континенту. У 1956 р. став вільним Судан, а в 1957 – Гана(колишні британські колонії). У 1956 р. незалежність здобули французькі колонії Туніс і Марокко. У 1958 р. прем’єр-міністр Франції Ш. де Голль оголосив про звільнення французьких колоній. Тільки в 1960 р., що увійшов в історію під назвою «Рік Африки», 17 африканських держав здобули незалежність. Прийнявши 14 грудня 1960 р. Декларацію «Про надання незалежності колоніальним країнам і народам», Генеральна Асамблея ООН поставила деколонізацію під міжнародний контроль. У 1961-1965 рр. незалежність здобули британські колонії Сьєрра-Леоне, Танганьїка, Уганда, Кенія, Північна Родезія та ін..

Третій етап (1975 – 1990-ті рр.) завершив крах колоніалізму. Припинила своє існування португальська колоніальна імперія. На її руїнах виникли нові незалежні держави – Ангола, Мозамбік та ін.. Після виводу військ ПАР з Намібії в 1989 р. незалежність здобула остання з великих африканських колоній (1990 р.). У 1997 р. до КНР остаточно перейшов Гонконг, а в грудні 1999 р. – португальська колонія Макао на східному узбережжі Китаю.

Наслідки деколонізації.

Виникнення понад 100 нових держав мало велике історичне значення. Разом із країнами Латинської Америки нові незалежні держави Азії й Африки утворили особливу групу країн, яку прийнято називати «країни третього світу» чи «країни, що розвиваються»(«перший світ» - група розвинутих країн Європи і Північної Америки; «другий світ» - країни, що обрали соціалістичний шлях розвитку). Ці країни стали важливим фактором в історичному процесі. На початок ХХІ ст. вони становлять приблизно 2/3 держав – членів ООН. У народів незалежних держав з’явилася можливість модернізації та вибору шляху розвитку.