Тема 1. Країни Азії, Африки й Латинської Америки

Передмова

 

Історію країн Азії, Африки й Латинської Америки новітнього часу поділяють на 2 періоди: 1917 – 1945 рр. і з 1945 р. до сьогодення. Пропоноване видання, стосовне другого періоду, призначено для закріплення знань, одержаних студентами на лекційних заняттях. Уміщені в ньому плани семінарських занять побудовано на основі поєднання проблемного та конкретно-історичного принципів. Вивчаючи історію афро-азіатських та латиноамериканських країн, студенти повинні враховувати як загально-історичні закономірності розвитку людства, так і специфічні риси й особливості регіонів та окремих країн. Спираючись на знання, здобуті в процесі вивчення курсів історії Давнього та Середньовічного Сходу, нової історії країн Азії, Африки й Латинської Америки, майбутні фахівці можуть зробити висновки стосовно змін, що відбулися в цих регіонах у другій половині ХХ ст., з’ясувати основні тенденції розвитку афро-азіатських і латиноамериканських країн на межі століть.

Курс нової та новітньої історії країн Азії, Африки і Латинської Америки пов’язаний із дисципліною «Міжнародні відносини», яка розглядає залучення молодих країн світу до міжнародної політики, дає уявлення про глобалізаційні процеси, у яких більшість нових країн, особливо азіатських, бере активну участь.

Під час підготовки до занять, а також виконання завдань для самостійної роботи та контрольних робіт, студенти повинні використовувати наукову та методичну літературу, що допоможе глибше осмислити проблеми розвитку афро-азіатських і латиноамериканських країн та особливості міжнародних відносин на сучасному етапі.

 

 

Тема 1. Країни Азії, Африки й Латинської Америки

Після Другої світової війни

 

Мета семінару: висвітлити економічні, соціальні та політичні зміни, що відбулись у роки війни в колоніальних країнах; з’ясувати періодизацію післявоєнної історії країн Азії, Африки й Латинської Америки, виявити основні тенденції їх розвитку.

 

План

1. Криза колоніальної системи та створення незалежних країн в Азії та Африці в повоєнний час.

2. Основні тенденції розвитку афро-азіатських країн у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

3. Особливості політичного та соціально-економічного розвитку країн латиноамериканського континенту (1945–2010).

 

Висвітлюючи перше питання, необхідно звернути увагу на те, що Друга світова війна порушила економічні зв’язки у світовому капіталістичному господарстві, посилила суперечності між колоніями та метрополіями. Скорочення ввозу в колонії товарів із метрополій стимулювало піднесення місцевого виробництва. Воєнні потреби змусили колоніальну владу налагоджувати в країнах Азії та Африки виробництво стратегічної сировини, зброї тощо. У деяких країнах було створено європейські компанії із залученням місцевого капіталу. Результатом прискорення промислового розвитку колоній стало зміцнення національної буржуазії, яка разом із національною інтелігенцією очолила визвольний рух. Слід ураховувати й те, що в більшості афро-азіатських країн у цей час зросла роль дрібної буржуазії, яка пізніше очолила ліве крило визвольного руху. Якісно змінився і національний пролетаріат, який під керівництвом комуністичних та соціалістичних партій брав найактивнішу участь у національно-визвольній боротьбі.

Треба визначити, що розпад колоніальної системи фактично розпочався в роки Другої світової війни: деякі метрополії були змушені визнати незалежність окремих країн, хоч і формальну. Так, у Сирії та Лівані в 1943 р. на парламентських виборах перемогли національні політичні сили, які створили свої уряди. В Індії національна буржуазія вимагала від послабленої війною Великої Британії введення самоврядування. Наприкінці війни у зв’язку з посиленням у більшості колоній (у першу чергу азіатських) національно-визвольного руху, якому метрополії вже не могли протистояти, стало очевидно, що незалежність колоній мусить бути реальною. Важливо під час розгляду цього питання з’ясувати, що криза колоніальної системи розвивалася поетапно, і визначити ці етапи.

Перший етап – «пробудження Азії» – Перша світова війна. У цей період народи країн Сходу розпочали боротьбу проти колоніальної залежності, створювали або посилювали політичні партії.

Найбільш відомі виступи того часу – повстання індійських військ у Сінгапурі в лютому 1915 р., синуситів у Лівії проти Італії, антитурецький рух у Лівані в 1916 р., повстання арабів у Палестині в 1917 р. та ін. – здебільшого не мали серйозного успіху, але стали підґрунтям для майбутніх масових виступів проти колонізаторів.

Другий етап – міжвоєнний період. Криза колоніальної системи набула хронічного характеру. Було консолідовано сили національно-визвольних рухів, підвищено їх організованість. Політичні партії зміцнили свої позиції.

У період з 1918 по 1923 р. хвиля народних виступів прокотилася майже по всіх колоніальних країнах. У 1918 р. було розпочато антияпонську боротьбу в Кореї, кількість учасників якої в березні – квітні 1919 р. досягла 2 млн осіб. У Китаї розгорнувся масовий антиколоніальний рух – «4 травня». У країні було створено профспілки, гоміндан (Національна партія, 1912) перетворено на масову політичну партію єдиного революційного фронту. Виникли перші комуністичні організації. У 1918–1919 рр. індонезійська партія «Сарехат Іслам» ініціювала створення загальнонаціонального антиімперіалістичного фронту. В Індії за рішенням чергового з’їзду Індійського національного конгресу було розпочато кампанію громадянської непокори. З весни 1919 р. повстання охопили країни Арабського Сходу: Єгипет, Сирію, Ліван, Ірак, Марокко. Цей період можна вважати початком розпаду колоніальної системи: у 1920– 1930-ті рр. народи Монголії та Афганістану здобули незалежність, створивши самостійні держави; суттєві зміни відбулися в Ірані та Туреччині.

Третій етап – Друга світова війна – кінець 1960-х рр. Національно-визвольний рух народів колоній завершився перемогою народних революцій у Кореї, В’єтнамі, Китаї, Лаосі, Камбоджі, Індонезії, Індії, Цейлоні, а також у країнах Арабського Сходу та Африки.

Четвертий етап – кінець 1960-х – друга половина 1980-х рр. У цей час було зруйновано колоніальну систему, незважаючи на спроби країн-метрополій зберегти свій вплив на колишні колонії в економічній та політичній сферах. На цьому етапі зросла роль демократичних сил у країнах, що звільнилися, там ішли активні пошуки шляхів самостійного розвитку. Посилився вплив молодих країн на процеси у світовій економіці та на міжнародні відносини.

Розглядаючи процес створення незалежних країн, слід пам’ятати, що за перше повоєнне п’ятиріччя (1946–1950) в Азії та Африці виникло 13 незалежних держав, у тому числі таких великих, як Індія, Пакистан, Індонезія. Протягом наступних 10 років (1951–1960) виникло ще 27 молодих країн. У 1961–1970 рр. незалежність здобуло 27 колоній, а в 1970 – на початку 80-х рр. – ще 10. У 1980‑ті рр. система міжнародної опіки, яка дозволяла державам, відповідальним за керування окремими територіями, розглядати останні як свої колоніальні володіння, поширювалося лише на Бруней, Гонконг, Намібію, острови Святої Єлени, Вознесіння (Велика Британія), Гуам, Каролінські, Маршаллові та деякі інші (США). Але протягом наступних років майже всі вони теж звільнилися від залежності. Отже, у повоєнні часи на міжнародній арені з’явилося більш ніж 100 суверенних держав.

Висвітлення другого питання слід розпочати з характеристики зовнішньополітичного курсу молодих країн, який спочатку мав назву «позитивний нейтралітет». Необхідно з’ясувати його зміст, показати роль у формуванні цього курсу лідерів національно-визвольного руху Дж. Неру, А. Сукарно, Г. А. Насера, оцінити значення Бандунзької конференції (квітень 1955 р.) для його подальшого розвитку.

За ініціативою афро-азіатських країн на конференції в м. Белграді (1–6 вересня 1961 р.) було започатковано Рух неприєднання, доктрина якого відбивала прагнення народів цих країн до політичної незалежності, визнання іншими країнами їх законних прав та інтересів, рівноправного співробітництва держав, виключення з міжнародного життя будь-яких проявів диктату та насильства. З 1981 р. 1 вересня святкують як День Руху неприєднання, склад і географія якого істотно розширилися – сьогодні до нього входить понад 120 рівноправних членів. Необхідно визначити, як змінилися завдання та напрямки діяльності Руху неприєднання в умовах багатополярного світу.

У перші повоєнні десятиріччя виникло багато різних за своїм рівнем організацій, завданням яких був захист незалежності новостворених країн та їх репрезентація на міжнародній арені. Питання зовнішньої політики мали вирішувати такі регіональні організації, як Ліга арабських держав (ЛАД, 1945), Організація африканської єдності (ОАЄ, 1963), організація «Ісламська конференція» (ОІК, 1969) та ін. Молоді держави Азії та Африки виступили в 1989 р. з ініціативою створення Фонду екологічного захисту планети, проголосували за прийняття на сесії Генеральної Асамблеї ООН (1989) резолюції про оголошення 1990-х рр. Десятиріччям міжнародного права тощо.

Після здобуття незалежності афро-азіатські країни обрали різні моделі соціально-економічного та політичного розвитку. Найбільш успішно розвиваються країни з ринковою економікою: Південна Корея, Таїланд, Сінгапур, Малайзія тощо. «Економічне диво» в нових азіатських країнах стало можливим у зв’язку з державним керівництвом структурною перебудовою народного господарства. Значну роль в індустріальному розвитку зазначених країн відіграло створення ними в 1967 р. Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Зараз до неї вступили майже всі країни регіону. Індустріальні країни Азії за таким важливим показником рівня розвитку, як валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення, входять до першої двадцятки держав світу.

Слід порівняти темпи розвитку народного господарства азіатських та африканських країн, звернути увагу на важке економічне становище, у якому знаходиться більшість молодих держав Африки через політичну нестабільність, міжплемінні, міжнаціональні або релігійні конфлікти, на загострення продовольчої проблеми на тлі демографічного вибуху (наприклад, у країнах Тропічної Африки населення збільшується вдвічі швидше, ніж зростає щорічний обсяг виробництва сільськогосподарської продукції) тощо.

Вирішення економічних проблем у багатьох молодих країнах є досить складне, оскільки правлячі кола на перше місце ставлять ідеологічні та політичні завдання, а у сфері економіки орієнтуються на «ліберальну», «соціалістичну» або свою «особливу» (побудовану на національних чи релігійних традиціях) модель розвитку.

До початку 1990-х рр. на політичне та економічне становище молодих країн негативно впливало протистояння 2 систем – капіталістичної та соціалістичної (США – СРСР). Із розпадом СРСР і соціалістичного табору в Європі значно зменшилася кількість країн соціалістичної орієнтації в афро‑азіатському регіоні, але їх розвиток не дуже прискорився. На сучасному етапі молоді країни світу мають серйозні проблеми, без вирішення яких вони не можуть приєднатися до розвинутих держав:

– політична нестабільність у деяких регіонах Азії та Африки, у тому числі на Близькому Сході, де загострення політичної ситуації може призвести до тривалої війни з непередбачуваними наслідками;

– посилення ісламського фундаменталізму, прибічники якого використовують демократичні тенденції у своїх країнах для встановлення теократичних режимів; до того ж піднесення ісламського фундаменталізму може спричинити спроби «експорту» ісламської революції, застосування екстремістських методів для виконання політичних, економічних, ідеологічних завдань.

Слід детально проаналізувати проблеми Африканського континенту, який являє собою важливу складову частину світового співтовариства. На його території існує 53 країни, проживає майже 13% населення земної кулі – понад 750 млн осіб, виробляється близько 5% виробництва світового сукупного продукту.

Найбільш характерна риса соціально-політичного становища африканських країн – це незавершеність формаційних процесів, про що свідчить багатоукладна економіка, слабка соціально-класова диференціація суспільства, широкий спектр ідеологічних поглядів, різноманітність видів влади. У значній кількості країн після досягнення незалежності було встановлено авторитарні режими, формування яких проходило не тільки під впливом внутрішніх факторів, а й залежало від суперництва 2 світових систем. Після 1960 р. у країнах континенту відбулося понад 100 військових переворотів, головну роль у яких відігравали особи, які мали підтримку з-за кордону. У цілому втручання іноземних держав супроводжувало до 70 % усіх воєн в Африці.

Наприкінці ХХ ст. Африка посіла перше місце серед країн третього світу з імпорту зброї в розрахунках витрат на душу населення. У середині 1980‑х рр. вартість імпортованої зброї становила 6–10% вартості всього африканського імпорту і 1/3 загальних витрат континенту на закупівлю техніки та устаткування.

Специфічна риса більшості африканських країн – особлива роль армії, що її розглядають як гарант і символ державної незалежності, інститут, спроможний встановити та підтримувати хоч який-небудь лад у країні. Отже, на початок ХХІ ст. на Африканському континенті чисельність військових складає майже 2 млн осіб, тобто близько 0,3% загальної кількості населення; витрати на озброєння та утримання військових перевищують 12 млрд дол., тоді як щорічна іноземна допомога країнам континенту становить 11 млрд дол.

Нині Африка – найбільш конфліктний геополітичний регіон планети. У 1970 – 2000-х рр. там було зафіксовано 35 великих збройних конфліктів, більшість із них – громадянські війни, у ході яких загинуло близько 10 млн осіб (понад 50% усіх людських втрат від бойових дій у світі), причому 90% із них – мирне населення. На континенті налічують більше половини загальносвітової кількості біженців (12 млн) і 60% переміщених осіб (понад 20 млн). Таке становище зумовлюють крім зовнішньополітичних також інші конфліктогенні чинники: етнічні, кланові, конфесійні.

На Африканському континенті проживає приблизно 50 націй та народностей, 3 тис. племен, які розмовляють майже 1 тис. мов. Як наслідок колоніальної системи залишилася невідповідність державних кордонів природно-географічним та історичним межам проживання населення (44% кордонів визначено за меридіанами та паралелями, ще 30% – за прямими та дугоподібними лініями). Цей фактор спричинив не лише локальні міжетнічні конфлікти, а й тривалі війни, метою яких є боротьба за територію та природні багатства, оскільки значна кількість народів Африки в економічному та соціальному відношенні знаходиться на дуже низькому рівні (33 країни належать до групи найменш розвинутих).

Крім того, значний вплив роблять і соціально-психологічні чинники: міжетнічні відносини і трайбалізм, спричинений побоюванням певної етнічної групи за власне існування та безпеку, а також прагненням верхівки цієї групи до привілейованого становища. Прикладом можуть служити події 1994 р. в Руанді. Клановий фактор дуже яскраво проявився у боротьбі за владу в Сомалі, де суперництво розгорнулося не тільки між різними кланами, а й між кількома гілками одного з них.

Наприкінці ХХ ст. посилився негативний вплив конфесійного фактора на внутрішньополітичну ситуацію на континенті. Так, у північноафриканських країнах, де переважає іслам, посилилася течія, представники якої ведуть боротьбу за створення «ісламської державності». Від початку 1990-х рр. ісламські угруповання фундаменталістського напряму стали на шлях екстремістських дій, «священної війни» проти світських форм державності (Алжир, Єгипет, Судан та ін.).

Отже, незважаючи на те що зі зникненням біполярного світу інтерес країн Заходу та Росії щодо Африки різко знизився, на континенті є багато внутрішніх причин, які стимулюють міждержавні та громадянські війни. На конференції «30 років незалежності Африки: підсумки та перспективи», яка відбулась у травні 1991 р. в Намібії, учасники підкреслювали, що 3 десятиріччя незалежності не дали континенту ані демократії, ані процвітання. Вони лише поглибили економічну та політичну кризу більшості африканських країн.

Від початку 90-х рр. ХХ ст. у деяких країнах Африки набули поширення ідеї міжрегіонального та міжконтинентального співробітництва, у столиці Танзанії Дар-ес-Саламі почав діяти Африканський центр з врегулювання конфліктів. Але внутрішні протистояння поки що не припиняються. У 90-ті рр. бойові дії мали місце в 15 країнах континенту. Саме воєнні витрати становлять найголовнішу причину зростання зовнішньої заборгованості африканських країн, яка наприкінці ХХ ст. досягла 322 млрд дол.

Завершуючи аналіз проблем, які постали перед афро-азіатськими країнами на межі століть, треба врахувати стан їх народного господарства, особливості та ступінь вирішення соціальних, культурних, екологічних та інших питань.

Розгляд третього питання доцільно розпочати з визначення основних етапів і специфіки соціально-економічного та політичного розвитку країн Південної Америки в другій половині ХХ ст.

1945 – 1950-ті рр. Друга світова війна стимулювала розвиток зовнішньої торгівлі латиноамериканських республік, перетворила їх на аграрно-промислові країни, загальний обсяг промислового виробництва яких до кінця 1950-х рр. (порівняно з довоєнним) збільшився в 2,5 разу. Розвиток країн був нерівномірним. Найвищі темпи зростання економіки спостерігалися в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі, Венесуелі, Колумбії. Інші держави розвивалися повільніше, найбільш відсталими були країни Центральної Америки. Соціальні суперечності посилювали внутрішню напругу. Тільки за 1950‑ті рр. кількість страйкуючих у країнах Латинської Америки зросла майже в 10 разів (з 2–2,5 млн до 20 млн), активізувався і селянський рух.

Слід звернути увагу на нестабільність політичного життя республік латиноамериканського континенту. За 25 повоєнних років у них (за винятком Мексики) відбулося понад 70 путчів, у переважній більшості держав регіону панували військово-диктаторські режими. Соціальні суперечності привели до масових рухів, повстань і переворотів лівого спрямування, ініціатори й керівники яких прагнули докорінних соціально-економічних перетворень. Такі факти, зокрема, мали місце наприкінці 1940-х рр. у Колумбії та Коста-Ріці, а на початку 1950-х рр. – у Гватемалі. Щоправда, у другій половині 1950-х – на початку 1960-х рр. конституційний лад було відновлено в Перу (1956), Колумбії (1957) та Венесуелі (1958), але на той час ця тенденція ще не набула необоротного характеру.

Треба проаналізувати події на Кубі в 1952–1959 рр., реакцію на них із боку СРСР та США, дати характеристику уряду Ф. Кастро, визначити специфічні риси його внутрішньої та зовнішньої політики. Аналізуючи становище Куби після розпуску Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) та розпаду СРСР, бажано розкрити зміст економічної політики керівництва в 90‑х рр., що сприяла виходу країни з господарської кризи, зростанню обсягу виробництва.

Характеризуючи міжнародні відносини, слід звернути увагу на те, що в регіоні поступово посилювався вплив Сполучених Штатів Америки. Майже в 4 рази порівняно з передвоєнними роками зросли приватні капіталовкладення США в економіку латиноамериканських країн. Реалізуючи головні напрямки «доктрини Монро», Сполучені Штати виступали за активізацію військово-політичного співробітництва держав Латинської Америки. Слід проаналізувати рішення Міжамериканських конференцій, що проходили в Мехіко (1945) і Ріо-де-Жанейро (1947), визначити основні принципи політичної лінії США щодо країн Південноамериканського континенту. Висвітлюючи мету й завдання Організації американських держав (ОАД), статут якої було підписано на Панамериканській конференції в Боготі (березень – травень 1948 р.), треба зазначити, що це була своєрідна реорганізація довоєнного Панамериканського союзу. ОАД набула статусу регіональної організації в рамках ООН, її членами стали 13 держав, із якими протягом 1952–1955 рр. США підписали двосторонні воєнні договори. Доцільно зауважити, що прийнята в той час Декларація про захист демократії, де американські держави висловилися за необхідність боротьби проти «підривної комуністичної діяльності», часто служила Сполученим Штатам юридичною підставою для втручання у внутрішньополітичну боротьбу в латиноамериканських країнах.

У 1960–1970-х рр. Латинська Америка була одним із найбільш динамічних за темпами розвитку регіоном світу, де ВВП та обсяг виробництва товарів і надання послуг зростали щорічно на 5–6 %. Проте політична нестабільність у регіоні не зменшилася. Слід проаналізувати причини та наслідки Карибської кризи, звернути увагу на спроби кубинського керівництва здійснити «експорт» революції в країни Латинської Америки. У 1961 р. президент США Дж. Кеннеді закликав країни Західної півкулі об’єднатись у «Союз в ім’я прогресу», головною метою якого було б проведення соціальних реформ і підвищення темпів економічного розвитку латиноамериканських країн шляхом прискорення індустріалізації. Програма, прийнята на надзвичайній сесії ОАД і розрахована на 10 років, передбачала розширення та зміцнення представницької демократії як важливого чинника підтримання політичної стабільності в країнах Південної Америки. Треба визначити, чи було виконано завдання, викладені в програмі, дати оцінку впливу їх виконання на рівень та обсяг демократичних і соціально-економічних перетворень.

Вагомим актом політичного співробітництва було укладення державами регіону Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Тлателолко, 1967), відповідно якому було створене Агентство із заборони ядерної зброї в Латинській Америці (ОПАНАЛ). Було розпочато економічну інтеграцію (створення Латиноамериканської асоціації вільної торгівлі в 1960 р., (з 1980 р. – Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ), Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС, 1975). У межах процесу деколонізації до початку 80-х рр. здобули незалежність 13 територій на континенті й на островах Карибського басейну – Гайана, Суринам, Тринідад і Тобаго, Ямайка та ін. Сьогодні в Латинській Америці налічують 33 самостійні держави.

1980–1990-ті рр. У 80-х рр. темпи економічного розвитку латино-американських країн уповільнилися. Середньорічне зростання ВВП не перевищувало 1–2 %. Причинами кризового стану економіки стали падіння світових цін на основні експортні товари регіону, зростання відсоткових ставок на зовнішні позики. Зовнішня заборгованість країн Латинської Америки досягла в 1995 р. 500 млрд дол. Найбільшими боржниками стали Бразилія та Мексика.

Необхідно проаналізувати зміни в стратегії господарського розвитку, які здійснювали деякі латиноамериканські країни, прагнучи вийти із затяжної економічної кризи, показати, що дані заходи сприяли більш глибокому включенню цих держав у світове господарство, залученню іноземних інвестицій для прискорення розвитку економіки. Наприкінці 1980-х рр. сума закордонних капіталовкладень у Латинській Америці становила близько 100 млрд дол., 40% цієї суми припадало на корпорації США, значні інвестиції належали компаніям Японії, ФРН, Великої Британії.

У результаті країнам Латинської Америки в основному вдалося подолати наслідки кризи. Прискорилися темпи економічного зростання: у 1991–1995 рр. ВВП збільшувався в середньому на 3% за рік. Важливу роль у вирішенні господарських проблем відіграли інтеграційні процеси, що активізувалися після переходу від політики державного протекціонізму до лібералізації економіки та зовнішньої торгівлі. Питаннями промислової кооперації в окремих галузях та спільними програмами розвитку економіки й експорту займається Латиноамериканська асоціація інтеграції; відновив свою діяльність Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР), головна мета якого –об’єднання зусиль у сфері науково-технічного прогресу, розвитку інфраструктури тощо. На початку 1990-х рр. було засновано Центральноамериканську систему інтеграції (ЦАСІ); у жовтні 1991 р. почав працювати Центральноамериканський парламент (ЦАП) – субрегіональна організація, до якої увійшли Гватемала, Гондурас, Сальвадор, Коста-Ріка, Нікарагуа. Розвивається співробітництво в межах Латиноамериканської економічної системи. Необхідно схарактеризувати діяльність Групи Ріо-де-Жанейро, МЕРКОСУР, Групи трьох та інших об’єднань, звернути увагу на документи, прийняті на саміті в Сантьяго (квітень 1998 р.), за якими до 2005 р. було передбачено створити єдиний інтеграційний простір у Західній півкулі.

За рівнем економічного розвитку латиноамериканський регіон займає проміжне становище між країнами Азії й Африки з одного боку та індустріально розвинутими країнами з іншого. Найбільш розвинуті Бразилія, Аргентина й Мексика («велика трійка»), які зараз входять до нових індустріальних країн. ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності становить в Аргентині – 10 000 дол.; у Бразилії – 6 150 дол.; у Мексиці – 8 500 дол. Населення більшості країн континенту (майже 50 % латиноамериканців) проживає за межами бідності. Наприклад, у Гватемалі вищезгаданий показник становить 3 900 дол., у Гондурасі – 2 050 дол., в Нікарагуа – 2 650 дол., у Сальвадорі – 3 100 дол.

Слід зауважити, що в політичному житті південноамериканських країн наприкінці ХХ ст. відбувся поворот до демократії. Протягом 1980–1990-х рр. було ліквідовано авторитарні режими в 13 країнах регіону: в Болівії (1982), Аргентині (1983), Уругваї (1984), Бразилії та Гватемалі (1985), Суринамі (1985–1987), Чилі та Парагваї (1989), Гаїті (1986, 1994) та ін.

Процес демократизації в Латинській Америці занепокоїв США, які спиралися раніше на військово-диктаторські режими в країнах континенту. Зовнішньополітичну платформу адміністрації Д. Рейгана щодо Південної Америки було викладено в доповіді «Нова міжамериканська політика на 80-ті роки» («Документ Санта-Фе», 1980). Цей документ виправдовував застосування економічних, політичних, воєнних, ідеологічних засобів тиску на країни, де події розгорталися всупереч інтересам США. На початку 1980-х рр. Вашингтон розпочав пряму агресію проти Гренади, де до влади в 1979 р. прийшла революційно-демократична партія Новий рух ДЖУЕЛ. Її наслідком стало загострення політичної обстановки в Центральноамериканському регіоні та Карибському басейні. Потрібно з’ясувати, яким шляхом відбувався перехід від диктатури до демократії в різних країнах у 1980-ті рр., звернути увагу на особливості подій у Панамі, Нікарагуа й Сальвадорі; показати, що ліквідація диктаторських режимів у Латинській Америці була результатом боротьби народів цих країн за реалізацію своїх суверенних прав, прикладом загальної демократизації світу.

У 1990-ті рр. загострилися внутрішні проблеми: в окремих країнах регіону мали мисце випадки терористичної діяльності екстремістських організацій (у Перу, Колумбії, навіть у Мексиці). На серйозну проблему перетворився наркобізнес. На початку 1990-х рр. тільки в Перу та Болівії плантації коки займали 350 та 60–70 тис. га відповідно. Наркобізнес набув найбільшого поширення в Колумбії («Медельїнський картель»). Тому в цей час уряди багатьох латиноамериканських країн посилили боротьбу проти «кокаїнових баронів», запровадили «програми альтернативного розвитку» з метою переорієнтації населення, зайнятого вирощуванням коки, на виробництво іншої продукції.

Останнє десятиріччя ХХ – початок ХХІ ст. позначені посиленням дипломатичної активності латиноамериканських країн як у рамках регіону, так і поза його межами. Основний зміст співробітництва – економічні питання, проблема зовнішньої заборгованості, інтеграція у світове господарство. Слід звернути увагу на посилення ролі ОАД як органу консолідації країн континенту, проаналізувати зміни в програмі її діяльності, у тому числі стосовно загальноконтинентальної інтеграції, захисту навколишнього середовища тощо.

 

 

Теми для самостійної роботи

І контрольних робіт

1. Криза колоніальної системи: етапи і їх особливості.

2. Створення Руху неприєднання: його лідери, мета й завдання.

3. Причини посилення ісламського фундаменталізму в другій половині ХХ ст.

4. Ізраїльсько-арабські війни: причини й наслідки.

5. Ізраїльсько-палестинські відносини: причини виникнення проблеми, перспективи її врегулювання.

6. Ірансько-іракські відносини в другій половині ХХ ст.

7. Повоєнний розвиток Туреччини.

8. Карибська криза: зміст і наслідки.

 

 

План

1. Розгром мілітаристської Японії та американська окупація країни.

2. «Економічне диво»: основні чинники та складники.

3. Внутрішня та зовнішня політика.

 

Розгляд першого питання слід розпочати з того, що 26 липня 1945 р. від імені глав урядів США, Англії та Китаю було опубліковано Потсдамську декларацію, яка вимагала від Японії безсуперечної капітуляції та формулювала основні принципи мирного врегулювання відносин із цією країною. Оскільки японський уряд відхилив вимоги 3 держав, до них приєднався Радянський Союз, який 8 серпня заявив, що з наступного дня «вважатиме себе в стані війни з Японією». 2 вересня 1945 р. на борту американського лінкора «Міссурі» було підписано акт про капітуляцію Японії, і це стало завершальною подією Другої світової війни.

Після капітуляції Японія перестала бути суб’єктом міжнародного права. Згідно з рішеннями союзників верховна влада в країні переходила до рук американської окупаційної армії на чолі з генералом Дугласом Макартуром. Майбутню долю країни мали вирішити 2 органи: Союзна рада для Японії за участю представників США, СРСР, Китаю, Великої Британії й країн Тихоокеанського регіону (перебувала в Токіо) та Далекосхідна комісія для Японії, до складу якої входило 11 членів (працювала у Вашингтоні).

Доцільно схарактеризувати становище Японії наприкінці Другої світової війни. Її народне господарство істотно постраждало внаслідок дій американської авіації у 1944–1945 рр. У Токіо, Йокогамі та інших великих містах було знищено більше половини всіх будівель, з 200 великих населених пунктів 80 перестало існувати. Дуже великі матеріальні та людські втрати спричинило атомне бомбардування 6 та 9 серпня 1945 р. міст Хіросіми та Нагасакі. За японськими даними, постраждало понад 503 тис. жителів, у тому числі: загинуло майже 102 тис., пропало безвісти до 16 тис.; було поранено, зазнало опіків, потрапило під дію радіації – 385 тис. Багато японців були приречені на повільне помирання від опромінення. Загальна кількість людських втрат у Японії під час Другої світової війни склала 8 млн (6,5 млн померлих та 1,5 млн таких, що пропали безвісти).

Японія втратила 45 % територій, які входили раніше до складу імперії, 25 % капіталів; її воєнну промисловість було майже повністю ліквідовано, істотно скоротився обсяг виробництва інших видів продукції. Наприкінці 1945 р. ВВП складав лише 1/6, а реальна заробітна плата – 13 % від довоєнного рівня (1935–1937). Практично припинився імпорт сировини, палива й продовольства. У країні посилилась інфляція: кількість паперових грошей у 1945–1947 рр. зросла в 4 рази. Проблему масового безробіття внаслідок демобілізації військових (10–15 млн осіб) посилила значна еміграція японців із Кореї, Тайваню та інших азіатських територій (понад 10 млн осіб). Японія мусила сплатити репарації, суму яких було розподілено на 500 великих промислових корпорацій.

Треба звернути увагу й на морально-психологічні наслідки Другої світової війни для японської нації. Поразка, падіння тоталітарного режиму, який підтримували народні маси, що сприймали ідею «кокутай» як велику історичну місію Японії, окупація території іноземними військами призвели населення до апатії. Правлячі ж кола країни бачили в США союзника та потенційного захисника. Позитивним чинником для Японії стала відмова від мілітаристського курсу в зовнішній політиці, демократизація внутрішнього життя країни.

Слід зазначити, що окупація Японії союзницькими військами тривала 80 місяців: від 15 серпня 1945 р., коли уряд країни визнав Потсдамську декларацію, до 29 квітня 1952 р., коли набули чинності умови Сан‑Франциського мирного договору. Офіційний політичний курс США щодо Японії було викладено в документі «Основні принципи окупаційної політики Сполучених Штатів Америки щодо Японії в початковий період окупації» (23 вересня 1945 р.). Головна мета окупації полягала в тому, щоб Японія не стала знов загрозою для Сполучених Штатів або для миру та безпеки у всьому світі, але основні напрямки діяльності окупаційної влади було спрямовано на встановлення одноосібного контролю над країною та перетворення її на свого сателіта.

Розглядаючи цей етап історії країни, японські дослідники виділяють 4 періоди:

– реформ (серпень 1945 – лютий 1947 р.);

– невдач (лютий 1947 – грудень 1948 р.);

– «лінії Доджа» (грудень 1948 – червень 1950 р.);

– війни в Кореї (червень 1950 – квітень 1952 р.).

У цілому така періодизація відповідає етапам внутрішнього життя Японії в перші повоєнні роки.

Висвітлюючи дії американської окупаційної адміністрації в 1945–1947 рр., необхідно відзначити, що основні умови Потсдамської декларації було виконано: скасовано фашистське законодавство, розпущено мілітаристські та шовіністичні організації; звільнено державний апарат від фашистських та мілітаристських елементів (понад 200 тис. осіб); 28 військових злочинців (7 із них стратили) покарано за рішенням Міжнародного воєнного трибуналу для Далекого Сходу (заснований 19 січня 1946 р.); амністовано політичних в’язнів; дозволено діяльність політичних партій; уведено загальне виборче право (уперше громадянські права одержали жінки); проголошено демократичні свободи; прийнято виробниче законодавство; створено профспілки (закон від 21 жовтня 1946 р.).

Необхідно висвітлити особливості політичного життя Японії в цей час, дати характеристику головних політичних партій: ліберальної (ЛПЯ – довоєнна Сейюкай), прогресивної (ППЯ – довоєнна Мінсейто, з 1946 р. має назву Демократичної), соціалістичної (СПЯ), комуністичної (КПЯ). Аналізуючи профспілковий рух, слід зазначити, що боротьбу робітничого класу за свої права послабило суперництво між лівим Всеяпонським конгресом виробничих профспілок та реформістською Японською федерацією праці. Репресивна політика окупаційної влади та японського уряду, які намагалися не допустити формування в країні єдиного фронту, сприяла консолідації трудящих, створенню в 1947 р. Національної ради зв’язку профспілок, яка об’єднала 84% організованих робітників.

Особливого значення для демократизації Японії набуло прийняття Конституції. Опублікований 7 березня 1946 р. проект затверджував істотні зміни у внутрішньому житті країни: мікадо проголошувався лише символом держави та єдності народу та позбавлявся права керувати країною; підкреслювалася рівність усіх громадян перед законом, недоторканність приватної власності тощо. У зовнішній політиці найважливішою зміною стала відмова Японії від війни як засобу вирішення міжнародних конфліктів і від власних збройних сил. Затверджена парламентом у жовтні 1946 р. Конституція набрала чинності з 3 травня 1947 р.

Виявом подальшої демократизації внутрішнього життя країни стало затвердження трудового законодавства (1946–1947), за яким було встановлено 8‑годинний робочий день, упроваджено систему оплачуваних відпусток, охорони праці та ін. Перебудова торкнулась і шкільної справи, реформування якої заклало підвалини сучасної освітньої та науково-дослідної системи в Японії. Сьогодні серед населення країни, старшого 25 років, 40 % має вищу освіту (у США – 20 %).