Країни й території тропічної та південної африки

СТАНОВИЩЕ НАРОДІВ ТРОПІЧНОЇ Й ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

1. Якщо в Африці до 1870 р. європейцями було захоплено

11% території, то на початку XX ст. — 90%, а напередодні Першої світової війни — 96,6%. Найбільшими колоніальними державами були:

• Франція — володіла 35% колоній;

• Велика Британія — 30%;

• Німеччина — 8,5%.

Менші колоніальні володіння мали Бельгія, Португа­лія, Іспанія, Італія.

2. Після Першої світової війни колонії Німеччини згідно з рі­
шенням Ліги Націй стали підмандатними територіями:

• Великої Британії — Німецька Східна Африка;

• Франції — Того, Камерун;

• Бельгії — Руанда, Бурунді та ін.

 

3. Лише дві країни — Ефіопія і Ліберія зберегли свою неза­
лежність. Усі інші (близько 50 країн) були колоніями або
протекторами.

У 50-х рр. XIX ст. в Ефіопії низка окремих князівств об'єдналися в централізовану монархію, яка змогла про­тистояти загарбницьким домаганням Великої Британії таї Італії. Лише під час італо-ефіопської війни 1935-1936 рр. Ефіопію загарбала фашистська Італія. У 1941 р. партизан-' ська ефіопська армія і англійські війська вигнали з Ефіопії італійських загарбників.

Із 1821 р. на території Ліберії почали виникати поселення звільнених негрів — рабів із США. Вони об'єднали навко­ло себе численні народності. Незалежною республікою Лі­берія була проголошена у 1847 р.

4. Країни поділили Африку на колонії, протектори, не беру­чи до уваги місцеві умови, етнічні та історичні традиції на­родів. Цілі етнічно однорідні групи були свавільно роз'єднані, а тому існували перешкоди для формування африканських народностей і націй.

5. У першій половині XX ст. в Тропічній і Південній Африці проживали різні племена: одні — на стадії первіснообщин­ного ладу, деякі стали централізованими феодальними монархіями, а в Південно-Африканській Республіці по­чався індустріальний розвиток.

6. Колоніальні країни сприяли монокультурному господар­ському розвитку африканських країн (дозволяли виро­щування й експорт якоїсь однієї культури, яку потім за безцінок скуповували у селян). Із колоній Африки виво­зили каву, какао, банани, каучук, рис, бавовну та інші культури.

7. Іноземні інвестиції вкладалися в розвиток гірничодобув­ної промисловості, яка була розрахована на експорт. Під­приємництво зосереджувалося на первинній обробці про­дуктів харчування, поставках у Європу екзотичних продуктів, видобуванні сировини.

8. На півдні Африки високого рівня досягла лише одна краї­на — Південно-Африканський Союз (ПАС), територію якого спочатку заселяли африканські народи — бушмени,' банту, готтентоти. У 1652 р. голландська Ост-Індська компанія заснувала тут Капську колонію, панівне стано­вище в якій зайняли африканери (бури). Після захоплення Капської області Великою Британією (остаточно у 1806 р.) більша частина африканерів залишила її і на загарбаних] в африканців територіях заснувала республіки Наталь, |

Трансваль і Оранжеву. В 1843 р. Велика Британія захо­пила Наталь, а внаслідок англо-бурської війни (1899-1902 рр.) — інші бурські республіки. У 1910 р. ці території були об'єднані в англійський доміні­он — Південно-Африканський Союз, який у період між двома світовими війнами домігся високого рівня розви­тку, став індустріально розвиненою країною. Проте кори­стувалося плодами прогресу лише біле населення. Корінне чорне населення виконувало малокваліфіковану ни-зькооплачувану працю, не мало права проживати поруч з білими (система апартеїду).

Апартеїд (роздільне проживання) — офіційна державна полі­тика расової дискримінації і серегації — позбавлення та обмеження політичних, соціально-економічних і грома­дянських прав, що проводилася Південно-Африканським Союзом щодо населення неєвропейського походження.

Серегація (від лат. — відокремлюю) — вид расової дискримі­нації, що полягає у відокремленні кольорового населення від білого.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА НАРОДІВ ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

1. Перша світова війна дала могутній поштовх розвитку на­
ціонально-визвольного руху. Боротьбу народів Африки
часто очолювали племінні вожді. Формами боротьби були:

• збройна боротьба;

• супротив захопленню земель;

• супротив колоніальній християнізації;

• виступи проти іноземних торговців;

• знищення іноземних товарів;

• відмова від сплати контрибуції;

• відмова від виконання трудових повинностей.

2. Наростали й пасивні форми боротьби:

• бойкотування іноземних товарів;

• організація власних незалежних торгових общин;

• створення національних шкіл тощо.

 

3. Масові повстання численних племен відбулися в Кенії й Уганді через масове захоплення земель британцями і під­вищення податків. Повстанці вбивали англійських солдат і чиновників, руйнували залізниці й телеграфні лінії.

4. У 20-х рр. XX ст. в Південно-Африканському Союзі бо­ротьбу вела індійська громада, яка використовувала тактику ненасильницьких дій.

 

5. Відбувалося становлення патріотичних сил і організацій. Так, у 1923 р. виник Африканський національний кон­грес (АНК), який ненасильницькими методами вів бо­ротьбу за расову рівність. Згодом він усе більше ставав на шлях рішучих дій, за розгортання політичної і зброй­ної боротьби.

6. Одначе все-таки в цей період опір колонізаторам мав ха­рактер епізодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів і поки що не був великою загрозою для колоніальних держав.

7. Тривала і наполеглива боротьба народів Африки не була марною. У другій половині XX ст. країни Африки звіль­нилися від колоніальної залежності.

нії, Франції, Нідерландам та ін.) і США та були зосереджені в районі Карибського басейну, було мало. Вони становили лише 2,5% території та 4,5% населення регіону.

У роки Першої світової війни країни Латинської Америки:

1. Оголосили війну Німеччині:

• у 1917 р. — Панама, Куба, Бразилія;

• у 1918 р. — Гаїті, Гватемала, Гондурас, Коста-Рика, Нікарагуа.

Участь цих країн у війні полягала у постачанні продо­вольства й сировини та патрулюванні у водах Південної Атлантики і в морських операціях Великої Британії.

2. Розірвали дипломатичні відносини з Німеччиною: Болівія, Перу, Еквадор, Уругвай, Домініканська Респуб­ліка.

3. Решта країн були нейтральними до кінця війни.

КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

Латинська Америка — загальна назва країн, що займають південну частину Північної Америки, Центральну і всю Південну Америку. Ця назва походить від латинської ос­нови романських мов, якими розмовляє більша частина населення цієї частини континенту. Латинська Америка займає 15% заселеної суші, на якій про­живає 5% населення Земної кулі. На території Латинської Америки знаходиться 29 держав. Тут проживають європей­ські переселенці та їхні нащадки, а також метиси (нащадки бі­лих та індіанців), мулати (нащадки білих і негрів), індіанці, негри та ін.

Офіційною мовою є:

у 18 країн — іспанська, в Бразилії — португальська, Гаїті — французька,

Сурінамі та деяких володіннях — голландська, у решті країн — англійська. Найбільшими державами були:

Бразилія, Мексика, Аргентина. На долю цих трьох країн припадало 2/3 всієї території і майже 60% населення регіону.

Досить великими були також такі держави:

Колумбія, Венесуела, Перу, Чилі. На відміну від Азії і Африки, кількість колоніальних воло­дінь, які належали провідним країнам Європи (Великій Брита-

ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ У РЕГІОНІ

1. У роки Першої світової війни посилили свою експансію в цей регіон США.

2. Перша світова війна ускладнила традиційні зв'язки Ла­тинської Америки із Західною Європою. Різко скороти­лося надходження європейських капіталів і товарів, що сприяло розвитку національних економік.

3. Після Першої світової війни латиноамериканські країни в рамках світової господарської системи відігравали роль аграрно-сировинної ланки. їх економіка мала аг­рарно-експортний характер, а також базувалася на гір­ничодобувній промисловості.

4. У сільському господарстві панували латифундії. Величез­ними земельними наділами володіли поміщики:

в Аргентині 500 великим поміщикам належало 20 млн га землі, в Бразилії — 27 млн га. Основна маса селян була малоземельною і безземельною.

5. У сільському господарстві використовувалася наймана праця робітників, кабальні форми оренди і найму.

6. Сільське господарство мало монокультурний характер. Так, Аргентина стала крупним постачальником на зовнішні ринки м'яса і зерна,

Бразилія і Колумбія — кави,

 

Куба — цукру,

Чилі — міді і селітри,

Болівія — олова,

республіки Центральної Америки й Еквадору —

тропічних культур,

Венесуела — нафти.

7. На цій основі формувалася велика торгово-фінансова буржуазія, яка стала частиною поміщицько-буржуазної олігархії, яка разом з іноземним капіталом контролю­вала економічне, а в багатьох випадках і політичне життя в країнах регіону.

8. Надходження іноземних інвестицій зіграло важливу роль у розвитку ринкових відносин у Латинській Америці, бу­дівництві залізниць, розвитку сільського господарства, гірничодобувної промисловості, торгівлі:

 

• у 1914 р. іноземні капітали в Латинській Америці ста­новили 9 млрд дол., з них 5 млрд становили британські інвестиції, 60% яких припадало на Аргентину і Бра­зилію;

• у 1914 р. капіталовкладення США в країни Латинської Америки становили 1,2 млрд дол., 85% припадало на Мексику й Центральну Америку.

У Південній Америці вплив США на цей час був не­значним.

У 1929 р. інвестиції США зросли в 4,5 рази і становили 5,5 млрд дол.;

• великі капіталовкладення в Латинській Америці мали
Франція і Німеччина.

Латифундії (від лат. — великий маєток) — великі приватні земельні володіння.

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ У РЕГІОНІ

1. Незалежні латиноамериканські держави утворилися на континенті ще на початку XIX ст.

2. США використовували збройну інтервенцію для вста­новлення свого впливу:

 

• 1915 р. — збройна інтервенція в Гаїті, де був вста­новлений окупаційний режим;

• 1915 р. — в Домініканській Республіці;

• 1916-1917 рр. — в Мексиці;

• 1917р. — на Кубі, де американські війська залишились до 1922 р.

3. У 20-х рр. в одних країнах Латинської Америки (Арген­тина, Уругвай, Перу) продовжували діяти буржуазно-ре­формістські уряди, в інших їх змінили революційні диктаторські режими (Куба, Чилі), в третіх — владу утримували консервативні сили, які виражали, інтереси поміщицько-буржуазної олігархії (Бразилія, Колумбія), в четвертих — діяли диктатури (Венесуела). ■ Особливою залишалася ситуація в Мексиці, де існував режим "революційного каудильйо" (вождя).

4. В країнах Латинської Америки часто відбувалися війсь­кові перевороти й громадянські війни.

5. Партії не відігравали значної ролі в політичному житті країни.

6. Великим був вплив католицької церкви.

7. Основна маса населення не брала участі в політичному житті.

8. У багатьох країнах переважали авторитарні методи ке­рівництва, влада належала різноманітним кланам лати­фундистів, які спиралися на армію. Військова верхівка часто здійснювала військові перевороти і ставила при владі того чи іншого каудильйо (вождя).

9. У 30-х рр. активізувалась економічна роль держави в Ла­тинській Америці, що було пов'язано із зростанням впливу місцевої буржуазії та буржуазно-націоналістич­них тенденцій.

 

10. Намагаючись зміцнити позиції США в Латинській Аме­риці в ситуації загострення міжімперіалістичних проти­річ і поширення антиамериканських настроїв у регіоні, Ф. Рузвельт у 1933 р. заявив про відмову США від інтер­венції та інших форм прямого втручання у справи лати­ноамериканських держав і про перехід до політики "доброго сусіда".

11. У 30-х рр. у багатьох країнах Латинської Америки роз­ширилися функції державного апарату, репресивних служб, посилювався вплив чиновницької бюрократії, зростала роль армії.

 

ПРОТИБОРСТВО ДЕМОКРАТИЧНИХ СИЛ І ДИКТАТОРСЬКИХ РЕЖИМІВ

У багатьох країнах Латинської Америки були встанов­лені диктаторські режими.

Причини появи диктаторських режимів:

1. Криза реформістських форм правління, що вела до праг­нень встановити сильну владу.

2. Невирішеність соціальних проблем і використання неза­доволення населення.

3. Великий вплив військових, створення різних офіцерських угруповань, які здійснювали військові перевороти.

4. Вплив консервативних сил і католицьких угруповань.

5. Традиції підтримки особистої влади вождя (каудильйо).

6. Прагнення використати ідею незалежності країн в особи­стих цілях.

7. Намагання згуртувати національні сили окремих країн за допомогою сильної особистої влади.

На рубежі 30-х рр. у країнах Латинської Америки відбулися бурхливі соціально-політичні події.

 

Роки	Країна	Події	Наслідки
1930 р.	Бразилія	Збройна боротьба	Повалено консервативний
		на чолі з Ж. Варга-	режим, хоч і в конститу-
		сом.	ційних формах, усунуто "кавову олігархію". До влади прийшов блок ліберальної буржуазії і дрібнобуржуазних демо­кратів. Військово-дикта­торська форма правління дала змогу новому режи­мові укріпитися при владі.
1935 р.		Боротьба за Народ-	Національно-визвольний
		ний фронт набула	альянс вів боротьбу проти
		форми Національ-	реакційних сил, за пова-
		но-визвольного аль-	лення диктаторського ре-
		янсу, який виник	жиму і встановлення на-
		в умовах режиму Ж. Варгаса.	родної влади.
Липень		Уряд Варгаса забо-
1935 р.		ронив діяльність альянсу, який був змушений перейти на нелегальне стано­вище.

Продовження таблиці

 

Роки	Країна	Події	Наслідки
1935 р.		Альянс розпочав збройну боротьбу, яку було придушено.
1930 р. Лютий 1932 р. 1936 р.	Арген­тина	Революційний війсь­ковий переворот під командуванням генерала Хосе Урібуру. Президентом став кандидат національ­но-демократичної партії Августин Хусто, який об'єднав консерва­тивні сили країни. Активізувався демо­кратичний рух, який одержав перемогу на виборах.	Внаслідок тиску широких демократичних сил було повалено ліберальний бур­жуазно-реформістський уряд. Урібуру оголосив себе тимчасовим президен­том, мав диктаторські пов­новаження. Хоча формально консти­туційний режим було від­новлено, новий уряд, ви­ражаючи інтереси агроім-портної олігархії, прова­див політику обмеження демократичних свобод і репресій. Було створено єдиний пар­ламентський блок — На­родний фронт (із радика­лів, соціалістів і комуні­стів). Цей блок згодом розпався, але уряд був змушений піти на деякі поступки.
1930 р. 1 липня 1934 р.-1940 р.	Мексика	Криза уряду "рево­люційного кау­дильйо". На президентських виборах перемогу здобув видатний діяч Національ­но-революційної партії генерал Л. Карденас.	Посилились позиції демо­кратичних сил. Прихід до влади уряду Карденаса знаменував по­чаток прогресивних пере­творень у Мексиці, утвер­дження і розширення де­мократичних свобод. В країні почали здійсню­ватися реформи.
1924 р. 1931-1932 рр.	Чилі	Військовий переворот. Піднесення народного руху.	Влада зосередилася в ру­ках Ібаньєса дель Кампо, який у 1927 р. став прези­дентом. Повалено диктаторський режим.

 

Продовження таблищ

Роки	Країна	Події	Наслідки
1936 р.		Було створено Народний фронт (ввійшли соціалісти, радикали, комуні­сти, демократи).	На президентських вибо­рах 1938 р. Народний фронт одержав перемогу. Був сформований уряд На-родного фронту, який був при владі у 1938-1941 рр. В країні почалися демо­кратичні перетворення. Уряд сприяв розвитку на­ціональної промисловості та провадив соціальну по­літику в інтересах трудящих.
1932 р.	Сальва­дор	Народне повстання проти олігархічного режиму.
1927-1933 рр.	Ніка­рагуа	Боротьба нікарагу-анських патріотів на чолі з Сандіно про­ти американських інтервентів.	США були змушені ви­вести свої війська з Ніка­рагуа і відмовитися від прямої збройної інтервен­ції. Владу захопив генерал Сомоса, який встановив свою диктатуру.
1925 р. 1933 р. 1933-1935 рр. 14 січня 1934 р.	Куба	Президентом обра­но X. Моралеса, який встановив диктаторський ре­жим і здійснював ре­пресії проти демо­кратичного руху. Піднесення народного руху. Революційні події, в ході яких сформу­вався революційно-демократичний рух на чолі з Гітерасом. Генерал Батіста здійснив контррево­люційний перево­рот.	Утвердилася буржуазно-націоналістична дикта­тура. Було повалено диктатор­ський режим, відновлено демократичні свободи, по­чали здійснюватися ре­форми. Був встановлений диктаторський режим.

Висновки:

1. Деякі уряди країн Латинської Америки вдавалися до си­лових методів вирішення внутрішніх і зовнішніх про­блем своїх держав, часто використовуючи армії, здій­снюючи військові перевороти.

2. У 30-х рр. у багатьох країнах активізували свою діяль­ність фашистські організації, які мали певні особливості:

 

• в латиноамериканських країнах не було фашизму єв­ропейського зразка, існували різноманітні профаши­стські течії;

• загроза фашизму в деяких державах (Аргентина, Бра­зилія, Чилі) виникла ззовні — через проникнення в ці країни фашистських держав. Це проявилося:

в економічній і торговій експансії,

в активній діяльності дипломатів,

у військових зв'язках,

в активізації діяльності нацистської агентури.

Діяльність профашистських сил спільно з місцевими ре­акційними силами була великою загрозою для багатьох країн регіону.

3. У 30-х рр. у багатьох країнах Латинської Америки поши­рився рух за створення Народних фронтів для боротьби проти реакційних режимів і загрози фашизму (Аргенти­на, Бразилія, Чилі).

4. Чимало країн формували фронт демократичних сил на підтримку прогресивних ліберальних урядів і їхніх ре­форм (Колумбія та ін.).