Тема 5. В’єтнам (1945 Р. – початок ххі ст. )

Мета семінару: з’ясувати становище В’єтнаму після закінчення Другої світової війни; висвітлити соціально-політичні та економічні зміни, що відбулися в країні в 50-х – 70-х рр.; проаналізувати умови Женевського договору та Паризьких угод, усвідомити їх значення для встановлення миру в Індокитаї та подальшого розвитку Соціалістичної Республіки В’єтнам.

В’єтнам – держава, розташована в Південно-Східній Азії. Територія: 329 560 км². Столиця: Ханой. Адміністративний поділ: 58 провінцій, 3 муніципалітети. Населення: 78 773 873 осіб (липень 2000 р.). Середня тривалість життя: 69,3 року. Етнічні групи: в’єтнамці – 85–90%, китайці – 3%, муонг, тайці, мео, кхмери, ман, чам. Релігія: буддизм, даосизм, християнство, іслам, као-дай, хоа-хао. Грамотність: 93,7%.

Комуністична держава. Конституцію прийнято 15 квітня 1992 р. Виборче право: загальне, з 18 років. Виконавча влада: глава держави – президент; глава уряду – прем’єр-міністр. Законодавча влада: однопалатні Національні збори. Судова влада: Верховний народний суд.

 

 

План

 

1. Визвольна війна проти французьких колонізаторів (1946–1954). Женевська угода 1954 р.

2. Боротьба проти агресії США.

3. Створення Соціалістичної Республіки В’єтнам, її сучасне становище.

 

Розгляд першого питання слід розпочати з характеристики становища В’єтнаму по завершенні Другої світової війни. Серпнева революція завершилася проголошенням 2 вересня 1945 р. Декларації незалежності та утворенням Демократичної Республіки В’єтнам (ДРВ). На чолі нової держави став Хо Ші Мін.

Варто звернути увагу на те, що з перших днів свого існування ДРВ мусила захищати свою незалежність як дипломатичними, так і воєнними способами. Згідно з рішенням Потсдамської конференції (липень 1945 р.) на територію В’єтнаму вступили південніше 16-ї паралелі англійські, а північніше – китайські (гомінданівські) війська. Англійці дали згоду підтримувати відбудову колоніального режиму у В’єтнамі, який з 1884 р. повністю належав Франції. 22–23 вересня 1945 р. французькі військові частини за допомогою англійців захопили Сайгон та інші міста на Півдні країни та почали відновлення старих порядків.

На Півночі В’єтнаму уряд Хо Ші Міна здійснив низку соціальних і політичних реформ:

– розширив політичні права й свободи громадян;

– зменшив податки;

– оголосив про перерозподіл общинних земель.

Водночас керівництво ДРВ, передбачаючи спроби Франції відновити свою владу на всій території країни, готувалося до продовження боротьби за незалежність.

У березні 1946 р. Франція визнала ДРВ «вільною державою, яка має свої уряд, парламент, армію та фінанси», але ДРВ мала дати згоду на входження до складу Французького Союзу та прийняття 15 тис. французьких військовослужбовців терміном на 5 років. У вересні того ж року було підписано ще одну угоду – про припинення воєнних дій у Північному В’єтнамі, де сепаратисти, яких підтримувала Франція, проголосили «Автономну Республіку Кохінхіна». Однак французька сторона порушила умови зазначених угод і 19 грудня 1946 р. почала війну за реставрацію колоніальної системи на всій території В’єтнаму.

У цьому протистоянні можна виділити 3 періоди:

– 1946–1947 рр. – «оборона стратегія», відхід значної частини населення Північного В’єтнаму в гори та здійснення невеликих операцій;

– 1948–1952 рр. – «стратегія рівноваги сил», виникнення партизанського руху;

– 1952–1954 рр. – період наступу в’єтнамців, втручання у війну СРСР.

Розглядаючи ці періоди більш детально, слід відзначити, що протягом 1947 р. французькі війська захопили Ханой та інші міста. Армія ДРВ відступила в гірські райони та джунглі, де було створено бази опору окупантам. Центральна база знаходилась у Північно-Східному районі країни. Регулярні війська в’єтнамської армії вели партизанську війну, яка незабаром охопила всю окуповану територію. Французька влада домовилась із колишнім в’єтнамським імператором Бао Даєм і в березні 1949 р. оголосила створення «незалежної держави В’єтнам» у межах Французького Союзу. Франція зберігала свій контроль у військовій, політичній та економічній сферах, військові бази на території країни. Режим Бао Дая було визнано Англією та США.

Стратегічна ситуація змінилася після перемоги восени 1949 р. народної революції в Китаї. 30 січня 1950 р. ДРВ було визнано СРСР та його союзниками. Протягом 1950–1954 рр. французьке командування неодноразово намагалося подолати військові сили ДРВ. Необхідно звернути увагу на одну з визначальних битв даної війни – битву при Дьєнб’єнфу. 7 травня 1954 р. заблоковані в цьому районі французькі частини капітулювали. Перемога ДРВ у війні змусила французький уряд дати згоду на переговори про мир в Індокитаї. У квітні–липні 1954 р. в Женеві відбулися переговори міністрів іноземних справ 5 держав, результатом чого стало підписання угоди, яка поклала кінець 8-річній війні в Індокитаї. Територію В’єтнаму було тимчасово розділено демаркаційною лінією (трохи нижче 17-ї паралелі), на Півночі знаходилися війська ДРВ, а на Півдні – війська Франції і баодаївського режиму. Об’єднання В’єтнаму планували здійснити за результатами загальних вільних виборів, призначених на липень 1956 р.

Розгляд другого питання треба розпочати з аналізу внутрішньополітичної ситуації у В’єтнамі після підписання Женевського договору. Слід зазначити, що проведення виборів було зірвано, причому значну роль у цьому відіграла політична лінія Сполучених Штатів Америки. Втілюючи в життя доктрину «стримування комунізму», уряд США у вересні 1954 р. ініціював створення військово-політичного блоку – Організації договору Південно-Східної Азії (СЕАТО) за участю Англії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Таїланду, Пакистану та Філіппін. Під тиском більшості країн СЕАТО Франція відмовилася від своїх прав і привілеїв у «Державі В’єтнам» і в 1956 р. вивела звідти свої війська. У жовтні 1956 р. в Південному В’єтнамі відбувся державний переворот, замість Бао Дая уряд очолив американський ставленик Нго Дінь Дьєм (Зьєм). Оформлення нового режиму завершилося наприкінці 1956 р., коли в Південному В’єтнамі пройшли вибори в Національні збори. Було прийнято Конституцію, яка закріпила на 20 років поділ країни.

Прокомуністичні партизанські загони (з 1960 р. – Національний фронт визволення Південного В’єтнаму – В’єтконг) з допомогою Північного В’єтнаму та за підтримки значної частини населення Півдня продовжували воєнні дії проти існуючого (сайгонівського) режиму. Намагаючись об’єднати В’єтнам під егідою Півдня, США почали створювати на його території військові бази, американські інструктори проводили реорганізацію сайгонівської армії. Оскільки американський уряд намагався закріпитися на території В’єтнаму, він поступово втягнувся в збройне протистояння з патріотичними силами обох частин країни, яке має таку періодизацію:

– 1961–1965 рр. – «особлива війна»;

– 1965–1969 рр. – «локальна війна»;

– 1969–1973 рр. – «в’єтнамізація війни».

Розглядаючи детально кожен із цих періодів, потрібно проаналізувати зміни в характері та масштабах війни.

«Особлива війна». У 1960 р., коли на ІІІ з’їзді Комуністичної партії В’єтнаму Хо Ші Мін оголосив про початок «боротьби за визволення Південного В’єтнаму», загони В’єтконгу почали широкомасштабні операції, які охопили майже весь Південь. Для доставки зброї та боєприпасів із ДРВ через територію Лаосу й Камбоджі було прокладено мережу стратегічних комунікацій, так звану «стежку Хо Ші Міна». Армія Республіки В’єтнам (РВ), яка практично не мала підтримки з боку населення, не могла протистояти масштабному наступу патріотичних сил. Тому США, виходячи з «теорії доміно», відповідно до якої втрата Південного В’єтнаму призведе до втрати Лаосу та Камбоджі, а згодом і всієї Південно-Східної Азії, у 1961 р. надали значну технічну допомогу уряду РВ, пізніше американський військовий персонал почав брати участь у бойових операціях. До кінця 1962 р. чисельність американських військових радників у країні досягла 9 тис., а в 1963 р. – 16 732 осіб. На цьому етапі війни (до початку 1964 р.) під контролем В’єтконгу знаходилося близько 40 % території Півдня. Американці опинилися перед вибором: втратити Південний В’єтнам чи починати серйозну війну з Північним В’єтнамом.

2 серпня 1964 р. в Тонкінській затоці (тепер – затока Бакбо) стався збройний інцидент. За американською версією, північнов’єтнамські торпедні катери атакували в нейтральних водах есмінці США «Меддокс» та «Тернер Джой». Американське командування прийняло рішення про знищення воєнного та економічного потенціалу ДРВ за допомогою авіації. 5 серпня 1964 р. з нападу на базу торпедних катерів у Вінє почалася повітряна війна проти Північного В’єтнаму. Тільки в 1968 р. у США було опубліковано документи Пентагону, які свідчили, що Тонкінський інцидент був провокацією, а в ролі північнов’єтнамських катерів виступали торпедні катери Південного В’єтнаму.

Намагаючись посилити боротьбу проти ДРВ, американці побудували чи модифікували військово-повітряні бази в Таїланді та Південному В’єтнамі, розмістивши там приблизно 330 тактичних літаків. Загалом на ведення війни в Індокитаї в 1964–1973 рр. США витратили 352 млрд дол. У конфлікті взяло участь 68 % сухопутних військ США, 60 % – морської піхоти, 50 % стратегічної і ¹/₃ тактичної авіації.

7 лютого 1965 р. американська авіація почала проводити операцію «Палаючий спис» – першу серед операцій зі знищення воєнних та промислових об’єктів на території Північного В’єтнаму. Радянський Союз почав поставки в ДРВ нових видів зброї: ракет «земля – повітря» та винищувачів МиГ-17, які завдали значної шкоди авіації США. Північнов’єтнамські ж військово-повітряні сили (ВПС) (за американськими даними) втратили в боях у період з лютого по липень 1965 р. лише 4 винищувачі. Поставляв Північному В’єтнаму озброєння і Китай.

«Локальна війна». У середині 1965 р. президент США Ліндон Джонсон дав згоду на повноцінне використання американських сухопутних військ в іноземних операціях. Перший великий наступ на суші американці здійснили в жовтні 1965 р. (операція «Старлайт»). У ньому взяло участь 200 тис. американських солдатів, 500 тис. солдатів урядової армії Південного В’єтнаму і 28 тис. солдатів американських союзників.

Незважаючи на низку локальних успіхів, американцям та їх союзникам не вдалося розгромити сили В’єтконгу та втримати захоплені в ході наступу території. У бойових діях 1966 р. взяло участь 250 тис. американських солдатів, але бажаних результатів вони знов не досягли. Подальші бої в 1967 р. ситуації не поліпшили. Не вдалося ліквідувати й «стежку Хо Ші Міна». Слід зазначити, що в той час у Сполучених Штатах Америки було розгорнуто потужний антивоєнний рух, учасники якого вимагали від уряду припинення бойових дій у В’єтнамі. У квітні 1968 р. американський президент віддав наказ про припинення бомбардування Північного В’єтнаму, а в травні в Парижі було розпочато переговори між делегаціями ДРВ та США.

«В’єтнамізація війни». Новий президент, Річард Ніксон, узяв курс на «в’єтнамізацію війни». Із 1969 р. чисельність американських військ почали скорочувати, головною силою ставали південнов’єтнамські війська.

У вересні 1969 р. помер Хо Ші Мін, але це не послабило боротьбу Північного В’єтнаму і його союзників на Півдні. Із метою перекрити шляхи постачання В’єтконгу зброєю та боєприпасами з Північного В’єтнаму в 1969–1971 рр. за участю американських військ було проведено декілька операцій на території Лаосу й Камбоджі. Однак ліквідувати « стежку Хо Ші Міна» знов не вдалося.

До кінця 1971 р. чисельність американських військ у В’єтнамі було скорочено до 160 тис. Цим скористалися північнов’єтнамські війська, які 30 березня 1972 р. за підтримки В’єтконгу почали широкомасштабний наступ південніше демілітаризованої зони. США продовжили бомбардування території Північного В’єтнаму.

У кінці жовтня у зв’язку з прогресом на паризьких переговорах бомбардування ДРВ було припинено. Однак у грудні переговори припинилися, бомбардування знов розпочалося і тривало 20 днів. У результаті Північний В’єтнам і В’єтконг погодилися повернутися за стіл переговорів.

27 січня 1973 р. в Парижі було підписано Угоду про припинення війни та відновлення миру у В’єтнамі. США припинили бомбардування Північного В’єтнаму й до кінця березня вивели з Південного В’єтнаму свої військові контингенти. У країні залишилося приблизно 20 тис. американських військових радників. У Паризьких угодах було визнано наявність у Південному В’єтнамі 2 армій і 2 зон контролю – уряду в Сайгоні та В’єтконгу.

Переговори між Північчю й Півднем про майбутній устрій В’єтнаму закінчилися безрезультатно й були призупинені у квітні 1974 р. США серйозно скоротили допомогу Південному В’єтнаму внаслідок Уотергейтського скандалу, що послабив позиції американської виконавчої влади. Скориставшись цим, у березні 1975 р. армія Північного В’єтнаму здійснила широкомасштабну операцію на Півдні. Американці лише збільшили поставки озброєння урядові в Сайгоні, але не змогли продовжувати бомбардування.

30 травня 1975 р. Сайгон упав під ударами північнов’єтнамських і в’єтконгівських військ. Більш ніж 1 млн південнов’єтнамців евакуювалося разом з американцями. Південь і Північ об’єдналися в Соціалістичну Республіку В’єтнам.

Підводячи підсумки, слід звернути увагу на те, що обидві війни призвели до значного погіршення економічної ситуації у В’єтнамі, проте вони консолідували націю, обумовили створення єдиної держави. У результаті перемоги в’єтнамського народу країна, на відміну від Кореї, отримала змогу розвиватися в умовах однієї суспільно-політичної та економічної системи, що сприяло досить швидкій відбудові народного господарства та виходу В’єтнаму на міжнародну арену як суверенної незалежної держави.

Розглядаючи третє питання, треба звернути увагу на особливості політичного життя країни. 2 липня 1976 р. було офіційно проголошено створення Соціалістичної Республіки В’єтнам (СРВ). У листопаді 1978 р. СРВ та СРСР підписали Договір про дружбу та співробітництво.

У перші роки свого існування СРВ досягла певних успіхів. У другу п’ятирічку (1976–1980) основні виробничі фонди збільшилися приблизно вдвічі, найбільшого розвитку набули електроенергетика, вугільна та цементна промисловість. Якісні зміни відбулись і в соціальній структурі держави: було ліквідовано клас поміщиків, виросла чисельність робітничого класу, інтелігенції. У 1980 р. було прийнято Конституцію СРВ.

У третю п’ятирічку (1980–1984) було заплановано провести на Півдні аграрну реформу, залучити селян до нижчих форм кооперації (виробничих бригад), розвити на селі споживчі та кредитні кооперативи. Уряд визнав необхідним збереження багатоукладної економіки, відзначивши, що на Півночі деякий час будуть існувати 3 форми власності: державна, колективна та індивідуальна, а на Півдні країни – 5: державна, колективна, індивідуальна, державно-приватна, приватнокапіталістична.

У другій половині 1980-х рр. ситуація в країні погіршилася. Унаслідок перебудови, розпочатої в СРСР, зменшилася радянська допомога В’єтнаму. Додали труднощів демографічний вибух і невправна діяльність державних органів. Справа дійшла до відкритих виступів проти місцевої влади. Для виходу з даної ситуації Політбюро ЦК КПВ на початку 1989 р. прийняло рішення, спрямоване на максимальне розширення ініціативи селянства. Землю треба було розподіляти не за кількістю членів сім’ї, а за реальною спроможністю того чи іншого господарства її обробляти. Селяни одержали право наймати робітників, придбавати техніку, продавати залишки на будь-якому ринку країни. Результати змін у політиці держави виявились у зростанні виробництва сільськогосподарської продукції. Проте ця політика призвела й до розшарування селянства В’єтнаму.

Останній етап розвитку економіки В’єтнаму почався в 1991 р. і продовжується до сьогодні. Для нього характерні такі процеси:

– здійснення заходів, розроблених на більш ранніх етапах;

– оновлення фінансового механізму держпідприємств, що зумовило необхідність санації держсектора: 3 500 підприємств було визнано банкротами й закрито, приблизно 3 000 підприємств було реорганізовано, і вони злилися з більш стабільними. Одночасно держава намагалася підтримувати нові підприємства, які відповідали вимогам ринкової економіки;

– експериментальне акціонування держпідприємств, що привело до приватизації частини державного сектора;

– посилене залучення іноземного капіталу;

– прискорення розвитку зовнішньоекономічних відносин, поступова ліквідація ізоляції В’єтнаму на міжнародному ринку.

У 1991 р. було відновлено відносини з КНР, у грудні 1999 р. ці країни підписали договір щодо сухопутних кордонів. До 1995 р. було встановлено економічні зв’язки з 120 країнами світу, 28 липня 1995 р. В’єтнам став членом економічної групи АСЕАН. Тоді ж США зняли ембарго й установили дипломатичні відносини з СРВ, а в липні 2000 р. країни заключили торгову угоду. Сьогодні В’єтнам активно розширює свої зв’язки з іншими країнами, міжнародними, регіональними та недержавними організаціями, бере участь у міжнародному співробітництві, запозичує досвід сусідів: Республіки Корея, Тайваню, інших країн Східної та Південно-Східної Азії.

Необхідно відзначити, що в результаті здійснення обраної стратегії розвитку країна досягла значних економічних успіхів. Обсяг ВВП на душу населення в 2000 р. в 1,8 разу перевищив рівень 1990 р. На цьому фоні особливо вагомі досягнення в сільському господарстві. Якщо в 1988 р. В’єтнам імпортував 400 тис. т продовольства, то з 1989 р. країна невпинно нарощувала свої експортні можливості, зокрема, втричі було збільшено обсяг експорту рису (4,5 млн т). Відбувався розвиток і нафтогазової промисловості. Сьогодні близько 80 % нафтодобування контролює спільне російсько-в’єтнамське підприємство. За допомогою Росії побудовано нафтопереробний комплекс «Зунгкуат» потужністю 6 млн т готової продукції на рік.

Слід зауважити, що ще не всі економічні та соціальні проблеми вирішено: не до кінця ліквідовано технологічне відставання від передових країн світу; проведення реформ супроводжувалося процесом майнової диференціації, що певною мірою посилило соціальну напругу; у країні спостерігається високий рівень безробіття і слабкість системи соціального захисту; є недоліки в системі медичного обслуговування та в системі освіти населення.

Підводячи підсумки, треба звернути увагу на те, що сьогодні в економіці В’єтнаму створено важливі ланки ринкового механізму, які діють разом із державним регулюванням. Це сприяє подоланню наслідків адміністративно-командної системи, подальшому розвитку народного господарства, підвищує ефективність усієї економічної та політичної системи В’єтнаму. Потрібно наголосити на тому, що країна досягла певного рівня демократизації в суспільно-економічному житті за збереження однопартійної системи та державного керівного апарату. Сьогодні В’єтнам розглядають як один із майбутніх азіатських «економічних тигрів» нового покоління.

 

 

Теми для самостійної роботи

Й контрольних робіт

 

1. Причини поділу території В’єтнаму на 2 окремі держави.

2. Основні етапи боротьби в’єтнамського народу проти французької агресії.

3. Причини втручання в події у В’єтнамі США. «Теорія доміно».

4. Основні етапи боротьби в’єтнамського народу проти американської агресії.

5. Ставлення американців до війни у В’єтнамі.

6. Особливості процесу об’єднання В’єтнаму (1975–1976).

7. Економічні реформи у В’єтнамі у 1980 – 1990-х рр.

8. Стан економічного розвитку СРВ на сучасному етапі.