Мова і суспільство. Постколоніальний вимір

Мова і суспільство. Постколоніальний вимір

ЗМІСТ

• Вступ
• Українська літературна мова. Історія становлення й розвитку
• Доба українізації 20-х років. Концепція мовно-культурної політики Миколи Скрипника
• 1930-ті роки: українська мова в добу Великого терору
• 1950-1960-ті роки: альтернативне мовознавство шістдесятників
• 1970-ті – початок 1980-х років: посилення русифікації
• Сучасні проблеми правописного, термінологічного та лексикографічного нормування української мови
• Усні форми побутування мови. Явище вульгаризації мовлення
• Суржик як соціолінгвістичний феномен
• Мовна ситуація України
• Соціальна стратифікація української мови. Мовне середовище
• Мовна поведінка особистості в ситуації білінгвізму. Поняття мовної стійкості
• Замість висновків

Вступ

Світовий досвід показує, що мовно-культурний фактор є вирішальним у становленні національних держав. На відміну від середньовіччя, коли головним принципом цивілізаційного розвитку був конфесійно-релігійний, в модерній історії національних держав поширення однієї мови як загальнонаціонального засобу освіти і творення культури стало найдієвішим чинником об'єднання населення в межах однієї країни.

Як зазначає швейцарський політолог Урс Альтерматт, «для багатьох європейців сьогодні набагато важливішими від релігії є мова і культура, які в європейських національних державах становлять ключові сфери й принципові розпізнавальні ознаки. Хоча державно-політичні кордони ніде жодною мірою не збігаються з культурно-мовними, практика більшості національних держав орієнтована на те, щоб створити гомогенну мовну культуру на спільній державній території»[1].

Нижче у цитованій праці «Етнонаціоналізм в Європі» дослідник пише: «Як правило, національна держава визнає інобуття своїх громадян тільки в сенсі властивості окремих індивідів, якщо вони своєю особливою культурою не загрожують офіційній культурі держави. Більшість, що трактує себе як так звану "державотворчу націю" або як "титульну" націю, вимагає, щоб меншини використовували мову домінантної народності, принаймні публічно»[2].

Ключову роль мови в утворенні національних держав підтверджує абсолютне переважання в Європі країн, об'єднаних однією загальнонаціональною мовою. З 47 європейських країн (якщо рахувати Росію, Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною (або офіційною) у 41 країні, тобто у 85 % від загальної кількості [3].

Таким чином, утвердження в незалежній Україні мови найчисленнішого корінного етносу у статусі державної цілком відповідає європейському принципові мовно-культурного будівництва і є єдиним шляхом консолідації населення і гармонізації міжетнічних стосунків у країні.

Однак, домігшись перемоги в боротьбі за утвердження державного статусу української мови в 10-й статті Конституції, державницько-патріотичні сили суспільства не зуміли розробити і впровадити дієву мовно-культурну політику, яка б поєднувала норму обов'язкового вживання української мови в контрольованих державою сферах – в органах управління, судочинстві, в державних закладах освіти, науки, культури, в засобах масової інформації з практикою протегування своєї мови і культури в недержавних сферах суспільного життя. Саме так відбувалося в постколоніальний період мовно-культурне відродження чехів, словаків, угорців, хорватів, латвійців, естонців, фінів та інших народів, яким вдалося здолати розкладові наслідки тривалої асиміляції і побудувати незалежні національні держави. Постання цих держав стало можливим завдяки твердій і послідовній позиції владної еліти в обстоюванні законного права мови титульної нації бути головним засобом загальнонаціонального спілкування, що об'єднує населення в межах своєї країни.

Так, перший президент Чехословаччини Тома Г. Масарик з перших днів свого президентства у 1918 р. недвозначно заявив про колонізаційний характер заселення німцями окраїнних чеських територій. За його урядування чеська мова не тільки була проголошена державною, а й через низку законів активно впроваджувалась у суспільне життя. Усі державні урядовці й військові офіцери мусили складати іспит з чеської мови, причому іспит був складним, тому невдовзі переважну більшість урядовців і офіцерів становили чехи. Надаючи перевагу своїй мові, владна еліта Чехословаччини не зважала на звинувачення з боку німецької меншини у дискримінації німецької мови, оскільки відомо, що принцип мовно-культурної рівноправності в постколоніальний період демагогічно використовується в інтересах колишньої імперської культури і саме представники імперського народу найбільше на ньому наголошують. Насправді ж дотримання цього принципу в країні, де національну мову тривалий час витісняла імперська, є не чим іншим, як підступним впровадженням культурного дарвінізму або, в деяких випадках, і культурного геноциду [4].

Відсутність в Україні державної мовно-культурної політики призвела до збереження домінування колишньої загальноімперської мови і консервації стану масової двомовності, що має асиметричний характер, оскільки, за даними попереднього соціолінгвістичного опитування, до білінгвів різного типу належать переважно українці, тоді як мовній поведінці росіян кодові перемикання не властиві.

На відміну від індивідуального білінгвізму, вживання двох мов у загальнонаціональній комунікації в межах однієї держави є надлишковим і неприродним явищем. «Немає двомовних народів, – пише польський дослідник Єжи Вєлюнський, – так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері. Раніше присутність явища двомовності означала, що один народ асимілює інший народ... Існування цього явища у наш час не може означати нічого іншого і, звичайно, нічого іншого не означає: мета залишається тією ж, засоби її досягнення інші, у цьому вся різниця... Утворюється європейський "ринок мов", на якому утримаються лише ті мови, за якими стоять гроші та сила»[5].

Масова двомовність українців є наслідком тривалого процесу мовно-культурної асиміляції, тимчасовим перехідним містком, по якому людність рухалась від української до російської одномовності. Здобуття державної незалежності зупинило рух десь на середині відстані між супротивними берегами. У цій непевній і хисткій позиції ми лишаємося досі, тоді як завдання збереження і зміцнення самостійності вимагає рішучої зміни вектора двомовного розвитку. Немає сумніву в тому, що продовження інерційного руху до російської одномовності приведе країну до реінтеграції з Росією.

Успіх будівництва самостійної держави залежатиме від того, чи вдасться керівній еліті зупинити розкручений маховик русифікації і надати двомовному розвиткові країни зворотного напряму, тобто переорієнтувати нинішню російсько-українську двомовність на поступове зростання групи ситуативних двомовців за рахунок російськомовних одномовців із подальшим «перетіканням» двомовців до україномовних одномовців.

Цей процес, безперечно, потребує часу, що охоплює проміжок життя принаймні двох-трьох поколінь, але було б великою політичною помилкою зволікати із впровадженням низки заходів, котрі б забезпечили переорієнтацію мовної поведінки нових поколінь українських громадян.

Успішне виконання цього складного завдання вимагає розгортання в Україні соціолінгвістичних студій. Очевидно, що різні регіони потребують відмінних стратегій і тактик впровадження оптимальної мовно-культурної політики. Для практичних завдань державного мовного планування необхідно провести соціолінгвістичне обстеження різних територій і на його базі визначити показники демографічної і комунікативної потужності української і російської мов у різних сферах, а також виявити їх оцінні характеристики, враховуючи соціальну стратифікацію суспільства. Вимагає аналізу й комплекс психологічних проблем, пов'язаних із мовною компетенцією і мовною поведінкою особистості в умовах масового білінгвізму, кореляція заниженої національної самооцінки українців з явищем колективної втрати мовної стійкості.

Основна мета цієї праці – розглянути в соціолінгвістичному ракурсі питання історії української літературної мови, форми її побутування і сучасний стан.

Зазначений напрям дослідження передбачає перенесення акцентів з аналізу мови як замкненої в самій собі системі на комунікативний аспект її функціонування. У нашій ситуації це неминуче ставить у центр дослідження проблеми українсько-російського білінгвізму, співвідношення двох мов на території України, проблеми мовної поведінки особистості у двомовному соціумі. Не менш важливим є аналіз деформацій, яких зазнає внутрішня структура української мови під тиском російськомовних середовищ міських агломерацій Сходу й Півдня, розмивання її норм і появи змішаних типів усного мовлення.

Специфіка української ситуації полягає в тому, що за радянської доби явище спонтанної гібридизації української і російської мов, спричинене викривленою мовною ситуацією, супроводжувалось офіційною практикою нівеляції самобутніх рис української мови з політичною метою знищення її як незалежного мовного утворення, як формотворчого чинника культури, національної символіки і ментальних кодів. За словами Ю. Шевельова, до «класичних» методів асиміляторської мовно-культурної політики, яку провадили різні режими на території України, радянська влада додала власний винахід – урядове втручання у внутрішні закони мови.

Запровадження методу штучного прискорення асиміляції споріднених із російською мов вносить додатковий аспект у спільну для всіх країн пострадянського простору лінгвістичну тематику, пов'язану з дослідженням специфіки функціонування мов у тоталітарній державі.

Одне із завдань праці ми вбачали також в окресленні загальної мовної ситуації країни, визначенні демографічної й комунікативної потужності двох поширених на її території мов, а також їх оцінних характеристик з боку мовців.

Слід зазначити, що соціолінгвістичні дослідження мовної ситуації України, спрямовані на вирішення практичних завдань розширення соціальної бази української мови і повернення їй функціональної повноти, сприятимуть накопиченню важливого матеріалу для майбутніх теоретичних узагальнень, зокрема з проблем білінгвізму, диглосії, змішування мов.

Мовна ситуація України

Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіальних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях.

Якщо на території однієї країни поширені дві або кілька мов, для вивчення мовної ситуації важливо визначити ступінь поширеності кожної мови, а також їхні оцінювальні характеристики. Існують два головних показники потужності мов. Перший – показник демографічної потужності, який визначається за кількістю носіїв певної мови стосовно загальної кількості населення території, що досліджується. Другий показник комунікативної потужності мови визначається за кількістю комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова. За умов конкуренції двох або кількох мов у одній країні особливо важливим для виживання мови є її комунікативна потужність. За цим параметром мовні ситуації поділяються на рівноважні й нерівноважні. За рівноважної мовної ситуації обидві мови мають однаково сильну комунікативну потужність. Прикладом може бути мовна ситуація Бельгії, де співвідношення французької і нідерландської мов приблизно однакове. Нерівноважна мовна ситуація спостерігається в країнах Західної Африки. Тут місцеві мови переважають за показником демографічної потужності, але поступаються європейським за комунікативною потужністю. Як зазначає Н. Б. Мєчковська, «комунікативний фактор у долях мов є настільки важливим, що іноді він впливає на демографічну динаміку: молоді покоління етносу, який демографічно переважав у певному поліетнічному соціумі, могли поступово переходити на мову чисельно меншого етносу, однак з більшим набором комунікативних функцій і сфер використання, що з часом змінило й чисельне співвідношення груп населення, які використовують різні мови, на користь комунікативного лідера» [230].

Як приклад, Н. Б. Мєчковська наводить історію поширення мови суахілі, яка на початку ХХ ст. була рідною всього для 2 мільйонів населення східного узбережжя Центральної Африки, тоді як нині кількість її носіїв, за різними джерелами, становить приблизно 35–50 мільйонів осіб. Подібні процеси розвинулись в Індонезії і на Філіппінах, де загальновживаними (і державними) стали мови аж ніяк не найчисельніших етносів – відповідно індонезійська і тагалійська [231].

Нинішню мовну ситуацію України характеризує конфлікт між двома літературними мовами – українською та російською.

Асиміляція значної частини українського населення, що спричинила ослаблення національної самосвідомості українців, витіснення української мови російською у східних, південних і частково центральних областях України, передусім у великих промислових центрах, становить одну з головних перешкод у побудові національної держави, незалежної від колишньої імперської метрополії.

Деформованість мовної ситуації України полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Внаслідок відсутності фронтального соціологічного дослідження території України більш-менш точний кількісний розподіл населення за мовною ознакою невідомий. Загальну картину ускладнює також наявність носіїв змішаного українсько-російського мовлення, так званого суржику. Однак певні дані у зв'язку із досліджуваною проблемою дають деякі передвиборні опитування. Так, згідно з результатами всеукраїнських передвиборних опитувань, які провів у 1998 р. Центр соціологічних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія», що враховували не тільки національність респондентів, але й мову, якою вони відповідали на запитання, українською мовою відповідали 39–40 %. опитаних, російською – 45%, суржиком – 15–16 % [232].

На жаль, останній перепис населення, проведений в Україні 2001 року, не дає можливості точніше визначити співвідношення носіїв української і російської мов, оскільки у формулюваннях питань, які з’ясовували мовні характеристики респондентів, не було враховано той факт, що певна частина російськомовних українців все-таки називають рідною українську як мову, символічно пов'язану з їхньою національною самоідентифікацією. Питання сьомого пункту переписного листа, що визначали мовну ідентифікацію респондентів, були сформульовані таким чином: «Ваші мовні ознаки: а) рідна мова; б) якщо Ваша рідна мова не українська, то вкажіть, чи володієте вільно українською мовою; в) інша мова, якою Ви вільно володієте».

Білінгвістичний характер мовної ситуації України відобразили пункти «б» і «в» зазначеного питання, які передбачали, зокрема, для представників національних меншин, можливість вибору між українською як другою мовою респондента і ще однією, яка претендує на ту ж роль, але яку скромно не названо, хоча кожному мешканцеві України було зрозуміло, що в пункті «в» йдеться про російську мову.

Результати перепису 2001 р. щодо виявлення мовних характеристик груп національних меншин якраз і показали, що у функції мови міжнаціонального спілкування в Україні домінує не українська, що було б закономірно для державної мови, а все ще російська. Так, 62,5 % білорусів, 83 % євреїв, 88,5 % греків, 58,7 % татар, 30,3 % болгар, що мешкають в Україні, назвали рідною російську мову, тоді як українську вважають рідною в тих же групах відповідно 17,5 %, 13,4 %, 4,8 %, 4,5 %, 5,0 % [233].

З усіх національних меншин тільки поляки виявляють тенденцію до асиміляції з українцями: 71 % поляків, що мешкають в Україні, назвали рідною українську мову і тільки 15,6 % – російську.

Щодо титульної нації, то українців в Україні мешкає 37 млн 542 тисячі, що становить 77,8 % (загальна кількість населення України на 5 грудня 2001 р. склала 48 млн 241 тисячі осіб).

85,2 % українців назвали рідною українську мову і 14,8 % вважають рідною російську. Зазначимо при цьому, що процес денаціоналізації українців зупинився. Попередні переписи фіксували послідовне зменшення в українській спільноті осіб, які вважають рідною українську. Так, згідно з переписом 1959 р., кількість таких осіб серед українців становила 87,7 %, у 1970 р. – 85,7 %, у 1989 р. – 81,1 % [234].

Росіяни становлять найчисленнішу національну меншину – їх мешкає в Україні 8 млн 334 тисячі, що становить 17,3 %. Для абсолютної більшості росіян рідною лишається своя мова, українську назвали рідною 3,8 % росіян [235].

Таким чином, на сьогодні в Україні склалась рівноважна двомовна ситуація – кількісні показники поширення української і російської мов свідчать про однаково сильну демографічну потужність обох мов, хоча вони по-різному проявляються в різних областях.

Це і визначає гостроту мовного конфлікту. Прийняття в 1989 р. Верховною Радою УРСР Закону «Про мови в Українській РСР», в якому українську мову було затверджено в статусі державної, викликало сильну протидію з боку проросійськи орієнтованих груп населення, що їх підтримує Росія. Не менш гостра політична боротьба супроводжувала питання про державний статус української мови під час прийняття Конституції України, однак патріотичній частині депутатів Верховної Ради вдалося здобути перемогу.

У статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 р., зафіксовано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин...

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

У перші роки незалежності було досягнуто певних успіхів в утвердженні української у статусі державної мови. Розширилася сфера її вжитку в адміністрації, в освіті, в науці, з'явилося більше українськомовної преси й книжок, у вищих навчальних закладах було впроваджено обов'язковий іспит з української мови і обов'язковий курс ділового українського мовлення.

Однак кожен крок, спрямований на розширення функцій української мови, супроводжується опором з боку проросійськи орієнтованих груп населення.

Протистояння посилилося з початком президентства Леоніда Кучми, який переміг на виборах завдяки підтримці електорату східних областей, де містяться великі промислові центри зі значно більшою, ніж в інших регіонах, концентрацією російського і російськомовного населення (за даними перепису 2001 р. в Донецькій області мешкає 38,2 %, а в Луганській – 39 % росіян, українців відповідно – 56,9 % і 58 %) [236].

В інавгураційній промові Л. Кучма зобов'язався виконати передвиборні обіцянки і надати російській мові статусу офіційної, однак внаслідок рішучого відпору з боку українських сил змушений був відмовитися від цього.

Колишній радянський директор великого військового заводу в Дніпропетровську, російськомовний у побуті, Леонід Кучма є особистістю з роздвоєною національною ідентичністю. До того, як він посів пост прем’єр-міністра в часи президентства Леоніда Кравчука, він визначав у документах свою національну належність як росіянин, з українською нацією Л. Кучма почав ідентифікувати себе тільки після приходу у велику політику.

Невизначеність позиції Л. Кучми щодо мовного протистояння супроводжує весь період його президентства. Невдовзі після свого обрання на другий термін, на прес-конференції 30 серпня 1999 р. в м. Сімферополі, Л. Кучма заявив: «По-перше, те, що в країні повинна бути державною українська мова, не викликає ніяких сумнівів. Як і те, що російська не повинна вважатися у нас іноземною... Але, з іншого боку, різкої українізації в Україні не повинно бути. Цей процес поступовий: люди згодом зрозуміють, що знання української мови їм необхідне» [237].

На Третьому всесвітньому форумі українців у серпні 2001 року А. Кучма пообіцяв, що в Україні державною мовою буде тільки українська, однак восени того ж 2001 року виступив із заявою про доцільність надання російській мові статусу офіційної, але вслід за цим, після різкої критики в колах української громадськості, відмовився від своїх слів [238].

Ще одну спробу надати російській мові права, аналогічні державній мові, проросійські політики зробили у зв'язку з необхідністю ратифікувати Європейську хартію регіональних або міноритарних мов (European Charter for Regional or MinorityLanguages).

Як відомо, Європейська хартія призначена для захисту тих мов, яким загрожує зникнення. В її тексті не раз підкреслено, що «охорона і розвиток регіональних або міноритарних мов не повинні завдавати шкоди офіційним мовам і необхідності вивчати їх», а умови прийняття Хартії надають широкі можливості вибору тих пунктів, які відповідають інтересам держави, що її ратифікує.

Незважаючи на це, законопроект про ратифікацію Хартії, який було представлено на розгляд у Верховну Раду України в 1999 р., група депутатів підготувала у варіанті, найбільш вигідному російській меншині, мова якої аж ніяк не належить до тих, що потребують захисту. У проекті пропонувалося надати права, рівні з правами державної мови, мовам тих національних меншин, кількість представників яких у певних адміністративно-територіальних одиницях становить понад 100 тисяч осіб. Згідно з цим проектом, російська мова може претендувати на статус, рівний державній, у 16 з 24 областей України, а також у Криму, Києві й Севастополі.

24 грудня 1999 р. на засіданні Верховної Ради України під головуванням Олександра Ткаченка цей проект ратифікації Європейської хартії регіональних або міноритарних мов був прийнятий [239]. Однак Конституційний Суд України кваліфікував прийняті зобов’язання як неконституційні, скасувавши таким чином ратифікацію Хартії у затвердженому Верховною Радою варіанті [240].

Але в грудні 2002 р. той же законопроект про ратифікацію Хартії знову вніс на розгляд Верховної Ради сам Президент. 15 травня 2003 року Верховна Рада ратифікувала Європейську хартію регіональних або міноритарних мов. Згідно з прийнятим документом положення Хартії будуть застосовуватись до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької і угорської [241]. Таким чином, хоча 10-та стаття Конституції передбачає включення владних важелів для розширення функцій української мови, нинішнє керівництво країни не виявляє бажання зупинити розкручений маховик русифікації. Проімперську позицію влади засвідчує і проголошення «Року Росії в Україні», й указ Президента «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 р.», і святкування 85-річного ювілею В. Щербицького.

Загалом розкол населення України на мовному ґрунті призвів до того, що під час президентських виборчих кампаній претенденти намагаються уникнути мовних проблем, оскільки, обіцяючи захищати статус української мови як єдиної державної, вони ризикують втратити частину електорату в східних і південних областях, тоді як, наполягаючи на офіційному затвердженні двомовності, вони не наберуть достатньої кількості голосів у західних і, частково, центральних областях, а також у Києві (незважаючи на те що більшість киян розмовляє російською, на виборах усіх рівнів влади в столиці перемагають, як правило, українськомовні претенденти).

Під час президентських виборів 1999 р. тільки один з кандидатів, а саме Юрій Костенко, представник національно-демократичних сил, наполягав у своїй програмі на необхідності розширення функцій державної мови. Серед інших 14 кандидатів 7 взагалі не згадували про мовні проблеми і стільки ж обіцяли надати статус офіційної або другої державної російській мові [242].

Політика «відсутності мовної політики» в умовах України, де позиції своєї мови і культури ослаблені внаслідок тривалого періоду дискримінації, означає фактичну підтримку панівного становища російської мови. Відсутність механізмів контролю за виконанням Закону про мови і 10-ї статті Конституції України, а також державної програми захисту української культури спричинило домінування російської мови в інформаційно-культурному просторі України. Зокрема, згідно з експертною оцінкою мовної ситуації Києва, здійсненою у 2000 р., інформаційний простір столиці визначено як переважно російськомовний. За шкалою, де «-5» – простір повністю російськомовний, «0» – рівноважний, а «+5» – повністю україномовний, середній бал становив «-1,62» [243]. Російськомовна продукція – і закуплена в Москві, й іноземна у відповідній адаптації, і власного виробництва – абсолютно переважає на всіх комерційних телеканалах України.

Активність новітньої московської експансії в культурно-інформаційний простір України виразно засвідчує історія комерційного телеканалу ІСТV, заснованого у 1992 році спільною українсько-американською компанією. Це був єдиний в Україні телеканал, що майже всі передачі демонстрував у якісній адаптації українською мовою. Але у 2000 р. телекомпанія перейшла до російського власника і тепер не тільки веде мовлення російською, а й запрошує до праці московських ведучих і коментаторів.

Цілком витіснено україномовну культуру з FМ-ефіру, особливо популярного серед молоді. У Києві сьогодні працює з півтора десятка ультракороткохвильових станцій, і всі вони є активними провідниками російського маскульту. Створюючи максимально сприятливі умови для російського шоу-бізнесу, FМ-станції України знищують свій національний шоу-бізнес. В результаті всі майданчики столиці окуповані російською попсою [244].

Не можна оминути й такого специфічно українського, не відомого жодній іншій країні явища, як впровадження двомовних передач. Воно стосується не тільки комунікативних ситуацій спонтанної двомовності, коли під час опитувань чи інтерв'ю журналіст на запитання, поставлене українською мовою, одержує відповідь російською. Деякі наші теле- й радіокомпанії практикують заплановане ведення передач у двомовному режимі за зразком «тарапунько-штепселівського» діалогу радянських часів – двоє ведучих поперемінно виголошують тексти то українською, то російською мовами. До цього слід додати й численні випадки «доточування» російськомовних програм українськомовними «клаптями» (спортновини, погода, рекламні ролики).

Аналізуючи нинішній стан державної мови на українському телебаченні, Віталій Дончик зазначає:

«Те, що антиукраїнським силам не вдалося здійснити законодавчо – українсько-російську двомовність – нам тепер намагаються нав’язати практично, реально. Справдешня картина нашого телебачення – це зумисні колотини, лемішка, шкідливе для обох мов, а особливо української, перемішування за наявності якого про чистоту тої чи тої годі говорити. Тим більше – мріяти про атмосферу пієтету до української мови, плекання коментаторами, дикторами, ведучими, редакторами багатства, свіжості, вишуканості мовленнєвого ряду. Найбільша прикрість у тому, що назагал безнаціональна, вдавано незаангажована змістова спрямованість українських телекомпаній і студій, їхня свідома орієнтація на російськомовний десант, двомовну мішаніну, розмитість, неокресленість мовних кордонів і пріоритетів взагалі перешкоджають утвердженню української мови в її державному статусі й повновартісності» [245].

Як відомо, до найактивнішого споживача телевізійної продукції належить молодь, тому проросійська орієнтація більшості телевізійних каналів України може мати далекосяжні загрозливі для національної безпеки наслідки.

Україномовна освіта на тлі російськомовної масової культури не тільки поглиблює в зросійщених містах розрив між побутовою мовою учнів і мовою навчання, а й знецінює ефективність виховання національно свідомих громадян, бо національна свідомість формується тільки в своєму мовно-культурному середовищі.

Активне витіснення української мови спостерігається і в пресі та книговидавничій галузі.

В аналітичному огляді «Національна книга: нинішній стан, його причини, наслідки і перспективи» дано такі підсумки 1999 року у книговидавничій галузі: «На 90–92 % книжковий ринок України окуповано дешевою російською книгою; почалось активне проникнення російських видавництв у такий, раніше суто національний сектор книговидання, як освітня література; в Україні залишилося реально діючих близько 150 малопотужних видавництв, які разом видали книжок у 1999 р. менше, ніж одне московське видавництво "АСТ"... практично згорнуто програму видання шкільних підручників... більшість тиражів 1999 р. були в межах від 2 до 3 тис. примірників, тобто вже в момент виходу книжка перетворювалася на бібліографічну рідкість; будь-яку книгу, видану в Україні, у 1999 р. міг купити лише один із чотирьох громадян. Інші троє, навіть маючи гроші, зробити це не могли у зв'язку з відсутністю книг... Таким чином, тенденції і темпи занепаду українського національного книговидання за останні роки свідчать, що в Україні на рубежі III тисячоліття власне українська книжка поставлена на межу вимирання» [246].

Окупація книжкового ринку України російською книгою відбулась після введення у 1995 р. закону «О государственной поддержке книгоиздания и прессы в Российской Федерации». Закон звільнив видавничу справу від податків і зняв усі митні та інші платежі за імпортні обладнання, технології, матеріали, необхідні для вдосконалення видавничої справи. Це зробило російську книжку значно дешевшою за українську. Українська влада не відреагувала адекватно на прийняття російського закону і, незважаючи на численні звернення видавців і громадськості, продовжує душити свою видавничу галузь тягарем податкового тиску, що й призвело до стовідсоткової колонізації книжкового ринку України російською книжкою.

Варто підкреслити, що нинішня українська влада безперешкодно дозволила Росії успішно повторити імперський проект русифікації України півторавікової давності. Ще в 60-х роках XIX ст., під час введення Валуєвського циркуляра, флігель-ад'ютант Олександра II барон Корф представив імператорові програму протидії впливу українофілів у Малоросії шляхом «наводнення края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами». Корф підкреслював, що коли б уряд зробив ці книжки дешевшими, ніж відповідні малоросійські, то навіть не було б потреби в адміністративних заборонах. У перспективі, зазначав Корф, це «лишило бы и малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей» [247].

Таким чином, співвідношення кількості україномовних і російськомовних книжок, журналів, газет, кіно- і телефільмів, адресованих масовій аудиторії, не відповідає показникові демографічної потужності двох мов. Попит значної частини україномовного населення на продукцію своєї масової культури не забезпечено. Більше того, поширення російськомовної масової культури заблокувало можливість заохочення людей до пасивного використання української мови, що в перспективі мало б сприяти розширенню сфери її активного вживання.

Не відповідає дійсності виправдання масового зросійщення столичної інформаційно-культурної сфери попитом на подібну російськомовну продукцію.

Це показало й згадуване вище опитування старшокласників київських шкіл, проведене у 1997 р. Серед інших питань школярі мали відповісти, якій мові вони надають перевагу, обираючи телепередачі чи книжки для позакласного читання. Серед українців відповіді розподілились так: україномовним телепрограмам віддає перевагу 27 %, російськомовним – 34 %, найбільший же відсоток – 38-40 – належить тим, хто обирає телепередачу і книжку за тематикою і змістом, а не за мовою. Навіть у групі росіян, де 60 % надає перевагу російськомовній книжці і телепрограмі, близько 30 % орієнтується на тему і зміст, а не на мову [248].

Результати соціологічних опитувань різних вікових і професійних груп населення показують, що українські газети і книги читають менше внаслідок відсутності українськомовних видань, що відповідають певним інтересам різних соціальних груп. На нинішню ситуацію впливають, безумовно, й об'єктивні причини, а саме недостатня структурованість української культури внаслідок обмеженої соціальної бази української мови, носіями якої на більшій частині території лишаються мешканці сіл і невеликих міст, а також частина інтелігенції мегаполісів. Дається взнаки також відсутність досвіду формування ринку масової культури, яка належить до головних ознак сучасної міської цивілізації.

Незважаючи на зазначені перешкоди, українська мова не втратила достатньо сильної креативної енергії. Нині, в умовах творчої свободи, почався активний процес формування соціально диференційованої культури на базі української мови, особливо інтенсивний в західних і центральних регіонах, а також у Києві, хоча цікаві явища в сфері елітарної української культури спостерігаються і в містах Східної України. Однак в умовах жорсткої конкуренції з російською масовою культурою українська, яка перебуває в стадії формування, потребує підтримки з боку своєї держави, що ще раз підтверджує гостру необхідність ефективної мовної політики.

Слід зазначити, що за роки державної незалежності в масовій свідомості русифікованої частини українського населення відбулись певні психологічні зміни у ставленні до української мови. Надання українській мові статусу державної підняло її престиж.

Це показало, зокрема, соціологічне опитування киян, яке провів центр «Громадська думка» при Науково-дослідному інституті соціально-економічних проблем Києва у 2000 р.

Показові щодо цього соціолінгвістичні характеристики російськомовної частини киян, до якої належить трохи більш як половина мешканців міста: 53 % учасників опитування повідомили, що вони завжди або переважно спілкуються російською мовою.

Попри це більш ніж половина російськомовних киян вважають, що «українська мова є атрибутом державності України» і «вживання її в усіх сферах мовлення столиці не відповідає її статусу державної», а «її престиж має бути вищий, ніж тепер». Ті, хто має протилежну думку, лишилися в меншості, частка їх становить близько 30 %.

Цікаво, що 70 % опитаних із цієї групи киян вважають, що громадяни України обов'язково мають добре володіти українською мовою. Водночас за обов'язковість доброго володіння російською мовою висловилося значно менше російськомовних киян (44%), стільки ж не вбачають доконечної потреби в цьому.

Більш як половина російськомовної частини мешканців столиці визнають державний статус української мови й не підтримують вимог надати такий самий статус російській мові. Так, 36 % з них вважають, що «українська мова повинна бути державною, а російська має використовуватися паралельно як розмовна в недержавних установах»; ще 16 % є прихильниками ідеї «домінування української мови як державної, і використання російської на правах мов національних меншин»; 2% висловилися «за українську мову як державну з цілковитим витісненням російської з усіх сфер життя».

Прихильники рівноправності української і російської мов серед тих киян, що завжди або переважно спілкуються російською, становлять 43 %.

Отже, категорія російськомовних киян не є монолітною у своєму ставленні до української мови. Умовно її можна поділити на дві частини: одна частина – до 30 % – є принциповими опонентами українізації, абсолютна більшість яких приїхали з-за меж України. Інша частина – 50-55 %, хоч і розмовляє російською, але цілком прихильно ставиться до відродження української мови та зміцнення української державності. Вони готові сприймати зміни, спрямовані на прискорення цього процесу, не втратили почуття національної гідності та хочуть відчувати себе повноцінними громадянами своєї держави. Таким чином, заклики до захисту прав російськомовного населення є не що інше, як спекуляція і спроба запобігти відродженню ук