Ті роки: українська мова в добу великого терору

Як ми вже зазначали у попередньому розділі, політика українізації була тимчасовою тактичною поступкою більшовиків українським прагненням національного самоствердження. З утворенням Радянського Союзу, зміцненням тоталітарної системи, закладеної в основі більшовицької ідеології, виняткового розвитку набув державний централізм і унітаризм.

«Щоденник» С. Єфремова містить цікавий запис, датований 18 січня 1929 року: «Сенсаційна новина. Ніби в Москві постановлено: усю "союзну" територію огласити власністю СРСР: підданство рахувати тільки за СРСР. Отже, цим самим касуються всі "незалежні" та "автономні" республіки і заводиться унітарна система. Кажуть, що цієї постанови поки що не оголошено, бо "треба підготувати громадську думку". Скрипник у Москві ніби протестував, кажучи: "Що ж це – поворот до єдиної неділимої?" – "Так, – одказали йому, – до єдиної неділимої ВКП". "Але ж не забувайте, що це порушення конституції: ми ж можемо вийти з Союза". – "А можете, – була відповідь, – без території і людности". Протестант, зачувши це, замовк... Та й справді, що йому говорити, цьому представникові сучасної "Малороссийской коллегии", коли він з товаришами ще попереду всі позиції здав і сидить у жмені того, хто диктує тепер свої умови?!» [56]

Попри те що запис С. Єфремова стосується усної історії, події, відтворені в ньому, відбивають, безперечно, реальні політичні тенденції того часу, а цинічна відповідь Скрипникові щодо перспективи виходу України з СРСР «без території і людности» уже зловісно провіщала спланований геноцид українців, що його Москва реалізувала в 1932-1933 роках.

Нищення здобутків української культури почалося з політичного процесу Спілки Визволення України, на якому було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників української інтелігенції, в тім числі Всеволода Ганцова, Григорія Голоскевича, Сергія Єфремова, Андрія Ніковського, Людмилу Старицьку-Черняхівську та інших. Головний удар в цьому наступі було спрямовано проти Всеукраїнської академії наук. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання і почав закривати найдіяльніші її секції. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Багато його колег і майже всі учні зазнали переслідувань [57]. У 1930 р. було закрито державні курси української мови і Центральні державні курси українознавства; у 1932 р. – українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки.

Із призначенням на посаду секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, перед тим висланого з України через його опозицію до курсу українізації, політику коренізації заступила русифікація, що супроводжувалася безпрецедентним терором. У лютому 1933 р. Скрипника було звільнено з посади народного комісара освіти і на його місце призначено В. Затонського. У програмових виступах новопризначеного функціонера, що накреслили новий партійний курс в національно-освітній політиці, ідеологічні акценти суттєво змістилися. Тепер головним ворогом, з яким партія мусить провадити рішучу боротьбу, постає не так великоросійський шовінізм, як місцевий націоналізм. «Приміром, у нас на Україні, – заявив В. Затонський, – місцевий український націоналізм (теж, до речі, великодержавний в масштабі України) надзвичайно посилив свою активність, особливо в останні роки. Українські націоналісти, агенти імперіалістичних держав (Яворські, Бадани), в спілці з німецькими фашистами, намагалися відірвати Радянську Україну від СРСР. Наша партія викрила ці маневри класового ворога й завдала йому нищівного удару» [58].

Згортання україномовної освіти почалося з демагогічних обвинувачень в утисках мовно-культурних прав національних меншин, передусім росіян. Скрипникова теорія дерусифікації зазнала нещадної критики, а вся його культурно-освітня програма була кваліфікована як примусова українізація. Натомість головним гаслом, що його висунув новий нарком освіти, було: «В конкретних умовах України ізоляція від російської культури є виразне націоналістичне перекручення» [59].

З 1933 р. більшовицька пропаганда починає вкорінювати в масову свідомість тезу про особливе становище російської мови як мови міжнаціонального спілкування в межах Радянського Союзу, як мови всесвітнього значення, мови творів вождів світового пролетаріату Леніна й Сталіна, а це відповідно ставило в особливе, привілейоване становище її носіїв – членів російської національної меншості в союзних республіках.

У виступі «З питань національної політики на Україні» В. Затонський так визначав статус росіян в Україні: «Безперечно, російська нацменшість це є своєрідна нацменшість. Вона є національна більшість в союзному масштабі. Їх і за нацмен не вважали... Треба твердо зазначити, що трудящі російської національності на Україні мають таке саме право на захист свого культурного розвитку, як і кожна інша національна меншість. Відмінність від інших нацмен полягає лише в тому, що водночас російська мова на даному етапі є засобом культурного зв'язку у всесоюзному масштабі. Російська мова, особливо після Жовтневої революції, стала одною з світових. Тисячі пролетарів інших країн, поки ще капіталістичних, вивчають її, щоб в оригіналі читати твори Леніна, Сталіна, всю багатющу літературу країни будованого соціалізму. Через те і на Україні російську мову обов'язково вивчається в кожній школі» [60].

Згідно з цією настановою В. Затонський, на противагу діяльності свого попередника, починає розширювати мережу російських шкіл. Лише за один рік у Дніпропетровській області завдяки його старанням кількість дітей, які навчалися російською мовою, зросла більш як удвічі – з 20 800 у 1932 р. до 48 000 у 1933 р.[61]Одночасно із тавром «націоналістичного перекручення» припиняється впровадження Скрипникової програми рідномовної освіти дітей національних меншостей. Невдовзі в Україні ліквідують національні райони. 20 квітня 1938 р. було прийнято спільну постанову Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов'язкове навчання російської мови в неросійських школах України», внаслідок якої всі школи національних меншостей перевели на російську мову навчання.

Починаючи з 30-х років поступово скорочується викладання українською мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припиняється вивчення української мови у всіх вищих навчальних закладах, крім українського відділення філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів, згортається україномовне діловодство, українська мова витісняється з наукової сфери [62]. Зовнішнє звуження сфер вживання української мови супроводжувалося ще одним, специфічно радянським, винаходом, а саме – адміністративним втручанням в її внутрішню структуру. Формально вживання її не заборонялось, але під новими гаслами єдності зі старшим братом – великим російським народом і благотворності впливів російської мови на українську поширилась впроваджувана згори практика зближення української мови з російською.

«Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, – у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною, – зазначає Юрій Шевельов. – Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар'єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих "клясичних" метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові» [63].

Таку практику було впроваджено на початку 30-х років. Усю, майже без винятку, плідну працю мовознавців 20-х років було оголошено «шкідницькою й націоналістичною», «спрямованою на відрив української мови від російської» [64], а видання тих років, у тім числі «Український правопис» 1928 р., академічний «Російсько-український словник», що встиг вийти до літери «П», термінологічні словники було заборонено.

6 квітня 1933 р. за наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням А. Хвилі «для перевірки роботи на мовному фронті». «Комісія, – як зазначалось у передмові до "Українського правопису", виданого в 1933 р., – крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежовування української мови від російської мови, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру» [65].

У Постанові народного комісара освіти УРСР від 5 вересня 1933 р. «Про "Український правопис"» було зазначено: «Український правопис, затверджений М. Скрипником 6 вересня 1928 р., був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників та селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М. Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в літературному оформленні правопису» [66].

Авторитарно, без обговорення, комісія на чолі з А. Хвилею постановила усунути з правопису написання літери «ґ» і м'якого «л» у словах іншомовного походження та багато інших елементів, кодифікованих в «Українському правописі» 1928 р. Як зазначає В. Німчук, «реформа 1933 р. зачепила не просто написання, а віковічні традиції орфографії і, головне, оригінальність системи української мови» [67].

14 травня 1938 р. Рада Народних Комісарів затвердила Державну правописну комісію для розгляду проекту змін в орфографії. Відповідальним секретарем Комісії був М. Грунський. Виконуючи завдання «насамперед ліквідувати націоналістичні перекручення... українського правопису», автори проекту усунули з абетки літеру «ґ», ввели флексію -і (вісті)у родовому відмінку однини іменників третьої відміни та іменників четвертої відміни з суфіксом -ен (імені), у словах іншомовного походження після всіх голосних було рекомендовано писати і, а, е, у (героічний, геніальний, кліент, радіус) [68].

Нищівних ударів у цей же час зазнала школа термінознавства, яка склалась у попередній період. Після фізичної розправи з мовознавцями, що встигли укласти десятки термінологічних словників, проведене в 1933 р. «викорінення, знищення націоналістичного коріння на мовному фронті» цілковито змінило засади творення терміносистем.

У програмовій статті Андрія Хвилі, що засуджувала попередню працю Народного комісаріату освіти в ділянці термінології, було висунуто такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю:

1) припинити негайно видання всіх словників;

2) переглянути словники і всю термінологію;

3) провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні;

4) переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи;

5) переглянути український правопис та ін. [69]

Одразу після цього було спішно створено спеціальні бригади, завданням яких було переглянути заборонені термінологічні словники і замінити «націоналістичні» терміни «інтернаціональними».

Результатом роботи цих бригад стала низка виданих у 1934-1935 роках термінологічних бюлетенів, які визначили нові засади українського термінотворення на весь наступний радянський період.

Головне своє завдання укладачі бюлетенів вбачали в ліквідації термінології, створеної на питомо українській мовній основі. Проти всіх термінологічних словників, укладених в 20-х роках, було висунуто однотипні звинувачення. Наприклад, у передмові Д. Дрінова і П. Сабалдира до «Математичного термінологічного бюлетеня» (К., 1934) праця укладачів «Словника математичних термінів» (Харків, 1931) оголошувалась «шкідницькою», спрямованою «по-перше, на відрив української наукової термінології від термінології, вживаної в усіх культурних мовах, від термінології інтернаціональної» і, по-друге, на «штучний відрив української наукової термінології від наукової термінології російської мови»[70].

Авторів «Словника математичних термінів» звинувачували у тому, що вони переклали російський термін круг українським словом кільце, відповідно, туманность – мряковина, освещение – освіт, точка падания – падовище, часовой пояс – крило годинне, след – прослідок тощо [71].

Перекладені українською мовою слова бригади вилучали, заміняючи їх кальками з російської мови. У такий спосіб було репресовано всю термінологічну лексику, створену на україномовній базі. Масштаби нищення засвідчує великий обсяг бюлетенів, що публікували списки скалькованих термінів, впроваджених замість вилучених. Конкретні вказівки на кількість «виправлених» термінів містять і деякі передмови до бюлетенів. Наприклад, у передмові до «Виробничого термінологічного бюлетеня» (К., 1935) зазначалось, що «Словник виробничої термінології» (Харків, 1931) «мав в собі приблизно 40-50% слів (гнізд), які треба було переробити і виправити, щоб знищити в ньому шкідницьку виробничу термінологію»[72].

Для позірної демонстрації рівноправності національних мов у програмових партійних текстах 30-х років час від часу поряд з українським націоналізмом як головним об'єктом викорінення з'являвся й російський націоналізм, як, наприклад, у кінці згадуваної статті А. Хвилі: «Цю роботу потрібно вести нещадно, борючись проти російського та українського націоналізму» [73]. Згадка про російський націоналізм виконувала суто ритуальну функцію. Як насправді відтепер реагує влада на будь-яке звинувачення в російському націоналізмі, дав зрозуміти на цілком конкретних прикладах присланий в Україну на початку 1933 р. для розгрому українізації росіянин Павло Постишев. Так, у його промові на червневому пленумі ЦК КП(б)У в 1933 р. було згадано про викладача української мови Полонського, який посмів згадати Скрипника і підняти голос проти російського шовінізму й русифікації. Постишев процитував слова викладача з таким коментарем: «Цей ворожий агент так знахабнів, що з радянської трибуни він виступив з такою заявою: "Після Скрипника почався розрив з галіційською культурою. Треба боротися проти російського шовінізму, бо навіть УНДО за кордоном пише, що після Скрипника відбувається русифікація на Україні"» [74].

Кожному було зрозуміло, що викладачеві Полонському винесено вирок і його вже ніщо не врятує, в тім числі й каяття, на чому ще раз наголосив Постишев у тій же доповіді.

Цитату з Полонського було вибрано для застрашуванння невипадково, оскільки в ній йшлося не тільки про русифікацію, а й про розрив з галицькою культурою. Річ у тім, що для спланованого втручання у внутрішній розвиток української мови, для спрямовування її в бік максимального зближення з російською необхідно було перервати досягнуту в 20-х роках єдність української літературної мови, вилучити ті елементи, що ввійшли до неї із західноукраїнських діалектів і з галицько-буковинської літературної мови другої половини XIX – початку XX ст. З цією метою демагогічно абсолютизувався вплив польської мови на західноукраїнську літературну мову, а вся діяльність мовознавців 20-х років, спрямована на розширення словникового складу літературної мови шляхом об'єднання різноговіркових елементів усіх українських земель, в тім числі західноукраїнських, безпідставно оголошувалася полонофільською. Так, зміни, внесені в 1933 році в український правопис, було зроблено, за словами А. Хвилі, «по лінії усунення всіх штучних правил, які було спрямовано на те, щоб повернути розвиток української мови в бік польської буржуазної культури» [75].

Аналогічні звинувачення було висунуто проти попередньої праці термінологів: «...самобутність, під маскою якої спотворювалась українська мова на ділянці термінологічній, спрямовувала розвиток української мови на буржуазні полоністичні шляхи» [76].

Таким чином, якщо російську мову в партійних настановах 1933 р. було оголошено «братньою» і мовознавців зобов'язували добирати в словниках усіх типів в українській частині слова «однозвучні» й «рівнозначні» з російськими, то вся самобутня українська лексика кваліфікувалась як штучно створена і взорована на польську мову, причому звинувачення термінологів у впровадженні полонізмів набували зловісного політичного відтінку: «...Особливо характерна заміна в словнику фізичних термінів цих термінів (йшлося про слова "однозвучні" й "рівнозначні" з російськими та білоруськими. – Л. М.) маловідомими або й зовсім невідомими трудящим масам УСРР полонізмами (політичний сенс цього полонофільства ясний – змикання з польським фашизмом)» [77].

Подібну «чистку» було застосовано не тільки щодо термінологічних словників, а й щодо усіх інших лексикографічних праць, зокрема до академічного «Російсько-українського словника», що встиг вийти до літери «П» (включно). З тавром «націоналістичного» словник було заборонено, і видані чотири його томи зникли з усіх бібліотек. Припинилась уся попередня діяльність з укладання словників різних типів, вона обмежилась підготовкою одного словника – російсько-українського.

Укладений в новоствореному Інституті мовознавства С. Васильківським і Є. Рудницьким «Російсько-український словник», що вийшов у Києві 1937 року, дістав таку характеристику від Юрія Шевельова:

«Словник цей стоїть далеко від вимог, що звичайно ставляться до академічних словників, він стоїть далеко і від свого попередника, академічного словника 1924-1933 р. Розмір його досить обмежений, 890 сторінок малого формату, семантичний поділ в межах словникового гнізда відсутній або дуже спрощений, фразеологія не опрацьована і, – може найголовніше, – посилань на джерела зовсім нема, що широко відкриває можливість довільного добору відповідників до російських слів. Виразно видно, що впорядники найбільше дбали за те, щоб виключити всі "класово ворожі" слова, але не проминути слів "революційних". Ясно, що перед ними стояла примара "буржуазного націоналізму", і за всяку ціну вони намагалися цього збочення уникнути. Де була найменша змога, вони вибирали (або впроваджували) слова, близькі до російських, лишаючи поза межами словника ті синоніми, що могли б збити їх з накресленого шляху. Це було тим легше зробити, бо впорядники взагалі уникали синоніміки, щоб у споживача, боронь Боже, не творилося враження, що українська мова може бути багатшою на слова і семантичні відтінки, ніж російська» [78].

Подібними принципами керувались і упорядники сумнозвісного «зеленого» (за кольором обкладинки) «Російсько-українського словника», який було укладено переважно на засадах калькування російської лексики.

У передмові до нього наголошувалось «всестороннее благотворное влияние великого русского языка», якого зазнала українська літературна мова протягом свого історичного розвитку, і зазначалось, що «украинский народ под руководством Коммунистической партии разгромил подлые, враждебные происки буржуазных националистов, направленные на разрыв дружбы и братства народов СССР, и очистил свой язык от националистических искажений» [79].

В українській частині реєстру словника 1948 року значна частина питомої української лексики, представленої в словнику 1924-1933 років, була або зовсім вилучена, або відсунута на другу позицію, після слова, спільного з російським. Масштаби лексичних втрат і безпрецедентної уніфікації реєстру українських слів, штучно підігнаних під російські, виявить майбутнє порівняльне дослідження праці лексикографів 20-х років зі словником 1948 року. Поки що обмежимося кількома прикладами:

РУС 1924-1933

Благополучие – добра доля, щастя, добробут, гаразд.

РУС 1948

Благополучие – благополуччя, благополучність; (счастье, удача) – щастя.

РУС 1924-1933

Брить, бривать – голити, брити, бритвати.

РУС 1948

Брить – брити, голити.

РУС 1924-1933

Ворона – ґава, ворона.

РУС 1948

Ворона – ворона, гава.

РУС 1924-1933

Ворота – брама, ворота.

РУС 1948

Ворота – ворота, брама.

РУС 1924-1933

Голубой – 1) блакитний, голубий, ясносиній, 2) попеластий, попелястий.

РУС 1948

Голубой – голубий, блакитний.

РУС 1924-1933

Загорать, загореть – (подвергаться загару)засма(г)люватися, засмажитися, смагнути, засмагнути, смагліти, засмагліти, запікатися, запектися, запалюватися, запалитися, загоряти, загоріти.

РУС 1948

Загорать, загореть – загоряти, загоріти, засмалюватися, засмалитися.

РУС 1924-1933

Загораться, загореться – займатися, зайнятися, запалюватися, запалитися, загорятися, загорітися, підпалюватися, підпалитися.

РУС 1948

Загораться, загореться – загорятися, загорітися, займатися, зайнятися, спалахувати, спалахнути, запалюватися, запалитися.

РУС 1924-1933

Заживать – гоїтися, загоюватися, загоїтися, безл. затягати, затягнути, (о мног.)позагоюватися, позатягати.

РУС 1948

Заживать – заживати, зажити, загоюватися, гоїтися, загоїтися.

РУС 1924-1933

Занавеска – завіска, завісочка, фіранок, фіранка.

РУС 1948

Занавеска – завіска, занавіска; (зап.)фіранка.

РУС 1924-1933

Кладовая – (при доме)хижа, хижка, хижина, комірка, комірчина; (зап.)спіжарня; (отдельно от дома)комора.

РУС 1948

Кладовая – кладовка, кладова, комора.

РУС 1924-1933

Корзина – кошик, (побольше)кіш, (узкая с двумя ручками) кошіль, кошелина, кошар, кошівка, (из лозы)лозя(а)ник, сапет, сапета, (из лыка)козуб.

РУС 1948

Корзина – корзина; (ручная – обычно) кошик.

РУС 1924-1933

Кресло – фотель, крісло.

РУС 1948

Кресло – крісло.

РУС 1924-1933

Охрана – 1) охорона, оборона; 2) сторожа, варта, чата.

РУС 1948

Охрана – охорона.

Як підрахувала у своїй курсовій роботі студентка Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олена Дмитришина, у словах на літеру «В» академічний словник 1924-1933 рр. перекладає російське слово синонімічним рядом у 3591 випадку, тоді як одним словом – у 615 випадках. Натомість словник 1948 р. застосовує протилежний принцип – 3131 російське слово перекладає одним українським, а синонімічний ряд подає тільки для 820 слів. Крім того, в межах тієї ж групи слів у словнику 1924 р. жодного разу не застосовано калькування як способу перекладу російського слова, тоді як в українській частині словника 1948 р. скальковано 497 російських слів.

Критики зазнали й видані у 20-х роках переклади. Так, мову українських перекладів творів Леніна Наум Каганович кваліфікував як «спотворену і перекручену націоналістами», внаслідок чого «зміст творів Леніна сфальсифікований і брутально перекручений». Такі серйозні політичні обвинувачення, а фактично вирок для перекладачів, Н. Каганович висував лише на підставі перекладу російських слів свобода, раскол та деяких інших українськими відповідниками воля, розлом, а не спільними з російською мовою словами свобода, розкол [80].

Втручання у внутрішній склад української мови не обмежувалося правописом і лексикою. Воно поширювалось і на інші мовні рівні, зокрема на словотвір і синтаксис. У цій ділянці намагання волюнтаристського спрямування розвитку мови в бік її зближення з російською становили особливо велику загрозу для її майбутнього, оскільки поціляли в саме осердя живої мови як незалежного утворення, здатного до самооновлення й самовідтворення.

Друге число журналу «Мовознавство» за 1937 р. у рубриці «Хроніка НДІМ (Науково-дослідного інституту мовознавства) 1933–1934» містить інформацію про низку доповідей, заслуханих протягом другої половини 1933 р. у відділі української мови з приводу «великого національного шкідництва в питаннях словотвору української мови». Усього було розглянуто понад 15 питань словотвору, з яких наведемо лише частину. Засуджувались як прояви шкідництва такі словотвірні форми, що вважались нормативними в мовознавчих працях і мовній практиці 20-х років, як вживання прикметників із суфіксом -ов(ий) замість -н(ий): предметовий, позакласовий, машиновий, високовольтовий, мільйоновий тощо замість предметний, позакласний, машинний, мільйонний тощо; рекомендації О. Курило, М. Гладкого та інших мовознавців 20-х років не вживати таких скалькованих з російської форм, як іменники жіночого роду на -к(а), -ч(а) із значенням процесу: розробка, поставка, очистка та ін.; іменники чоловічого роду з суфіксами -щик, -чик: збірщик, рознощик, мурівщик, підводчик та ін.; слова з префіксом без-: обезголовити, обезчестити, обеззброїти та ін. У доповідях було засуджено також попередні рекомендації уникати калькування другої частини російських прикметників із складником -подобный, -образный і -видный, а замінювати їх суфіксами -уват(ий), -аст(ий): дугуватий, а не дугоподібний; вживання відмінних від російських прикметникових форм, що виключали першу частину складних суфіксів -альн(ий), -озн(ий): пірамідний або пірамідовий, а не пірамідальний; артерійний, а не артеріальний; тифовий, а не тифозний та ін.; відмінне від російської вживання форм доконаного виду з префіксом з- від дієслів іншомовного походження: змобілізувати, зорганізувати та ін [81].

Не обійшли увагою погромники від науки і дослідження з синтаксису. Працю Сергія Смеречинського «Нариси з української синтакси в зв'язку з фразеологією та стилістикою» наводив серед прикладів «шкідництва на мовному фронті» Андрій Хвиля у цитованій вище публікації. Г. О. Сабалдир у першому числі журналу «Мовознавство» за 1934 р. затаврував її як «вияв класової ворожості націоналістично-буржуазного мовознавства», «чимале кільце в цілому ланцюгу націоналістичного шкідництва», а працю О. Б. Курило «Уваги до сучасної української літературної мови» назвав «ворожим нам» твором, «синтезом націоналістичних і фразеологічних правил». В аналогічному контексті було згадано і Євгена Тимченка [82].

Нищівної критики зазнала передусім орієнтація цих авторів на народну мову і мову пам'яток як на головні джерела для усталення норм літературної мови. Навіть мову українських письменників XIX ст., що на них посилається С. Смеречинський, автор погромницької статті критикує з класових позицій: «У мові Квітки й поверховому дослідникові впадає в очі оте підроблювання під мову заможного, куркульського селянства... Мова Куліша – це мова літературна, але з виразною познакою особи автора, його класових буржуазних нормалізаторських смаків» [83]. Вкрай агресивно викладені звинувачення, висунуті до автора «Нарисів з української синтакси», вимоги знищити його працю, бо «важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мовознавстві... де так чітко й войовниче сформульовані ідеї українського фашизму в мовознавстві», спирались фактично лише на три суто мовні, далекі від політики рекомендації С. Смеречинського обмежити вживання в українській мові синтаксичних форм з орудним присудковим, конструкцій на -но, -то з дієслівними формами минулого й майбутнього часу і віддієслівних іменників на -ння, -ття [84].

Тавро «українського фашизму» було накладено на все мовознавство, на всі наукові видання Інституту української наукової мови і Науково-дослідного інституту мовознавства. «Загалом, як теорія, так і практика, що виходила останнім часом з стін ІУНМ і НДІМ, – проголошувалось на сторінках першого числа журналу «Мовознавство» за 1934 р., – була не чим іншим, як войовничою програмою українського фашизму в мовознавстві, спрямованою на те, щоб спинити буйний розвиток української мови, втиснути цей розвиток в рамки ХVІІІ-ХІХ століття, скерувати його на шлях буржуазного Заходу, відірвати від культурного й мовного розвитку наших братніх республік, зокрема РСФРР» [85].

Від цього часу перериваються й будь-які контакти українських учених із зарубіжними. Радянську науку відгороджено залізною завісою від «ворожого» «буржуазного» Заходу. «Запеклий ворог українського мовознавства – буржуазна індоєвропеїстика – в основному розгромлена» [86], – констатує те ж видання.

Масштаби антиукраїнського терору виразно засвідчує той факт, що уже в другій половині 30-х років молоде покоління українців було майже цілком позбавлене навчальної літератури з української мови. Було заборонено і шкільні підручники, зокрема популярну «Початкову граматику української мови» Олени Курило, і посібники для вищої школи – «Нариси історії української мови» П. Бузука, «Курс історії української мови. Вступ і фонетика» Є. Тимченка, колективний «Підвищений курс української мови» за редакцією Л. Булаховського, «Норми української літературної мови» О. Синявського. Внаслідок цього студенти філологічних факультетів залишилися без будь-яких посібників як з історії української мови, так і з сучасної літературної мови [87].

Таким чином, у 1933 р. більшовицькі вожді, стероризувавши українство шляхом штучно організованого голодомору і застосувавши репресії проти інтелігенції, підірвали потужну соціальну базу української мови, після чого змогли повернутися до старої імперської практики асиміляції.

Національна політика СРСР, починаючи з 30-х років, відрізнялася від колишньої самодержавної на суто словесному, демагогічному рівні. Метою її було формування з багатьох народів Радянського Союзу однорідного в ідеологічному й мовно-культурному плані населення, позбавленого свободи самовираження й індивідуальності як на особистісному, так і на етнічному рівні. Головними чинниками формування такої легко керованої маси виступали ідеологія марксизму-ленінізму, соціальна уніфікація й домінування російської мови, а також демографічна стратегія, що в радянській етнології одержала назву лінгво-етнічної міксації, тобто постійне вимішування людності з метою зменшення в республіках питомої ваги корінного населення.

Водночас претензії комуністичного режиму на всесвітнє панування змушували владу вдаватися до демонстрації зовнішніх атрибутів рівноправності національних республік. У Конституції УРСР було записано, що вона зберігає за собою право вільного виходу з СРСР, республіка мала свою символіку – прапор, герб і гімн. Разом з тим у символіку закладалась семантика ущербності, фіктивності статусу республіки. Прапор відрізнявся від загальнорадянського лише блакитною смугою, герб дублював герб СРСР, певну відмінність мало тільки внутрішнє його тло – земну кулю в гербі СРСР заміняло декоративне коло герба УРСР. Український радянський гімн у кожній строфі підкреслював належність республіки до Радянського Союзу.

Подібну мету переслідувала й мовна політика режиму, хоча її реалізація потребувала більших зусиль і тривалішого часу. Тому більшовицька влада, починаючи з 30-х років, не обмежилася зовнішньою русифікацією, що поступово звужувала сферу застосування української мови. Паралельно було запроваджено керовану згори практику уподібнення її до російської, перетворення української мови на бліду копію російської, що мало довести її вторинність і меншовартісність, а відтак і непотрібність.

За таким втручанням у внутрішньомовні процеси стояло прагнення позбавити українську мову характеру незалежного мовного утворення. Можна констатувати, отже, що радянське керівництво, прикриваючись фальшивими пропагандистськими гаслами «рівноправності» національних мов, «невиданого, бурхливого їх розквіту» і «гармонійної» двомовності, в реальній політиці не тільки дотримувалось головної тези Валуєвського циркуляру, згідно з якою малоросійське наріччя «есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши», але й намагалось практично реалізувати цю тезу через відповідне примусове скеровування лексикографічних та інших мовознавчих праць на поступове вилучення з української мови рис самостійної системи і зведення її до стану місцевої говірки, яка б відрізнялася від російської незначними фонетичними й лексичними особливостями.

Дух Валуєвського циркуляру відроджували й повторювані в погромницьких статтях звинувачення мовознавців 20-х років у полонофільстві, у «спрямуванні розвитку української мови в бік польської буржуазної культури», у впровадженні «маловідомих або й зовсім невідомих трудящим масам УСРР полонізмів».

Тексти погромницьких статей 30-х років дають багатий матеріал для дослідження процесів остаточного формування й стабілізації тоталітарного новоязу – мови партійного апарату й пропаганди, специфіку якої визначало явище десемантизації лексики, спотворення значень слів, вивітрювання з них смислу. Партійні тексти відбивали крайній ступінь аморальності й цинізму радянських можновладців, що маніпулювали масовою свідомістю, застосовуючи підміну понять як головний засіб пропаганди. Так, маскуючи свої страхітливі злочини, тоталітарний режим приписував їх уявному ворогові – «західноєвропейському імперіалізму». У вже цитованому першому числі журналу «Мовознавство» за 1934 р. можна зустріти й такий, далекий від лінгвістичних проблем, пасаж:

«Класовий ворог, міняючи часто свою тактику, вдавався до найрізноманітніших способів боротьби – від одверто войовничих вихваток до тактики "тихої сапи", щоб реставрувати на Україні буржуазний лад, щоб принести на Україну злидні, голод, експлуатацію, щоб відірвати Україну від Радянського Союзу і перетворити її на колонію західноєвропейського імперіалізму» [88].

У цей період відбулось усталення у промовах більшовицької верхівки набору штампів, які виконували функцію матриці для всіх засобів масової інформації, преси та гуманітарних наук. Мовно-культурні процеси, що відбулись в УРСР та інших союзних республіках у реальній дійсності, звуження сфер застосування національних мов і насаджування російської як фактичної державної мови СРСР відтепер позначались новоязівськими формулами «буйного (бурхливого, невиданого) розквіту національних мов» і «благотворного впливу» російської мови на мови союзних республік. Оскільки партійні тексти виконували ритуально-агітаційну, а не інформативну чи комунікативну функцію, їхніх авторів жодною мірою не обходило те, що зміст сказаного часто заходив у разючу суперечність навіть з елементарним здоровим глуздом.

Так, попри загальновідомий факт призначення наукових терміносистем для вузьких професійних груп, вимога ввести так звані інтернаціоналізми, тобто слова іншомовного походження, в термінологічні словники, зокрема в «Словник фізичної термінології», мотивувалася необхідністю «замінити націоналістичні вигадки, якими він рясніє, термінами, поширеними серед українських робітників, колгоспників і трудової інтелігенції, термінами, вживаними в радянській науці» [89].

У «Резолюції комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в питаннях термінології» один з пунктів було сформульовано так: «Цілком відкидаючи штучне вигадництво слів і термінів буржуазно-націоналістичного типу, мовна нарада вважає, що дальший розвиток і творення української термінології мають бути побудовані на мовному матеріалі пролетарських і колгоспних мас» [90].

Після розгрому мовознавчих інституцій 20-х років, фізичного знищення або довготривалого ув'язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць як «ворожих» і «націоналістичних», радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалася чинною до кінця 80-х років. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльності інституцій, призначених для відстежування й спрямовування мовних процесів.

Напрям мовоз