Ті – початок 1980-х років: посилення русифікації

1960-ті роки нерідко порівнюють з 1920-ми, принаймні за ознакою інтенсивного, пришвидшеного розвитку української культури й науки, тоді як суспільно-політична атмосфера 1970-х років наблизилася до сталінської доби 30-х років.

Якщо в 1962 р. московські лінгвісти, опублікувавши програму, в якій віднесли низку мов Радянського Союзу до неперспективних, все ж змушені були через якийсь час вибачатися за поспішність «тенденцій рекомендаційного характеру щодо функцій російської мови в культурному й суспільно-політичному житті окремих мов Радянського Союзу»[134], то на початку 70-х рр. вище партійне керівництво вирішило, що вже час оголосити завершення процесу «стирання національних відмінностей».

У звітній доповіді XXIV з'їзду КПРС 30 березня 1971 р. Л. Брежнєв висунув тезу про постання нової історичної спільноти – радянського народу. Ширше він обґрунтував це положення у доповіді, присвяченій 50-річчю СРСР, 21 грудня 1972 р. [135]Тогочасний партійний курс на «злиття націй» чи не найкраще ілюструє добір цитат з Леніна у партійних текстах. Так, Валентин Маланчук, головний ідеолог доби Щербицького, посилаючись у працях з національного питання на Леніна, залучав ту його фразеологію, якою Ленін послуговувався, викладаючи свої ідеї перемоги світової комуністичної революції ще до Жовтневого перевороту, і від якої пізніше відмовився. Для прикладу наведемо кілька висловів з Леніна, які цитує В. Маланчук в одній зі своїх книжок:

(Ленін) «підкреслював, що той, хто не загруз в націоналістичних забобонах, не може не бачити в процесі асиміляції націй капіталізмом величезного історичного прогресу» [136]; «Трудящі маси, які звільняються від ярма буржуазії, всіма силами потягнуться до союзу і злиття з більшими і передовими соціалістичними націями»[137]; «Ми всіх зусиль докладемо, щоб з монголами, персами, індійцями, єгиптянами зблизитись і злитися, ми вважаємо своїм обов'язком і своїм інтересом зробити це, бо інакше соціалізм у корені буде неміцним» [138].

Сам Маланчук був переконаний, що «нації є історичною категорією, мають минущий характер і їхнє зникнення у віддаленому майбутньому невідворотне»[139].

Введення поняття нової історичної спільноти, в якому радянський народ виступав як наднаціональна єдність, визначило мовно-культурну політику доби Брежнєва. Оскільки одним з головних факторів, що забезпечують інтеграційні процеси в суспільстві, є поширення однієї мови на всій території країни, на практиці це означало посилення русифікації союзних республік. Російська мова при цьому мусила забезпечити не тільки мовну уніфікацію суспільства, але й уніфікацію ідеологічну. Так, у праці «Культура русской речи в национальных республиках» зазначалось: «Опанування російським публічним мовленням забезпечує в масштабах країни не просто спілкування, а ефективне спілкування, яке пов'язане з виробленням однакових переконань, ідеологічною інтеграцією тих, що спілкуються»[140].

Чергова кампанія боротьби з українським буржуазним націоналізмом почалася з кадрових змін у партійному керівництві. У травні 1972 р. П. Шелеста на посту першого секретаря ЦК Компартії України замінив В. Щербицький, що оцінював добу свого попередника як період «помітного пожвавлення націоналістичних елементів, інспірованого зарубіжними антирадянськими центрами».

Добу правління В. Щербицького (1972-1988) історики визначають як «період безжального викорінення всього, що містило хоча б найменший натяк на українську самобутність»[141]. Антиукраїнська мовно-культурна політика в усіх галузях суспільного життя поєднувалась із терором, розв'язаним проти опозиційної режимові інтелігенції. На початку 1972 р. радянські спецслужби провели масові політичні арешти, ув'язнивши багатьох діячів Руху опору 1960-х років.

Здійснене протягом 70-х – першої половини 80-х років звуження функцій української мови в системі освіти УРСР ілюструють статистичні дані, які навів міністр освіти у звіті, представленому в квітні 1987 року. На цей час на Україні у 4500 російськомовних школах навчалося більше половини всіх учнів. У Києві з 300 тисяч учнів українською мовою навчалося тільки 70 тисяч [142].

Активізувалось витіснення української мови з вищої освіти і науки. Викладання в усіх вищих навчальних закладах, крім окремих гуманітарних предметів, і професійно-технічних училищах було переведено на російську мову. Цей процес не оминув навіть Галичини. На Сході й Півдні російська мова остаточно заступила національну у сфері наукового спілкування.

У цей період набула поширення практика русифікації видань через етап двомовності, коли українське видання паралельно дублювалося російською мовою з мотивацією «збільшення попиту», і поступово зменшувався тираж або й зовсім ліквідовувався україномовний варіант. Наприклад, випуск другого видання УРЕ у 12 томах, який було розпочато у 1974 р. і завершено в 1985 р., на відміну від першого видання, було здійснено паралельно українською і російською мовами з великою перевагою у тиражах російської версії. Цей принцип було застосовано до популярної газети «Вечірній Київ», різних наукових видань Академії наук УРСР тощо. На 1988 р. майже всі наукові журнали з точних і природничих наук виходили російською мовою [143].

Між 1969 і 1980 роками загальна кількість журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46 % до 19 %; між 1958 і 1980 роками відсоток книжок, що виходили українською мовою, впав з 60 % до 24 % [144]. Згідно зі статистичними даними ЮНЕСКО, у 1970-х роках серед десяти найбільших слов'янських націй Україна посідала сьоме місце щодо кількості назв виданих книжок, а за співвідношенням кількості цих назв, яка припадала на мільйон жителів посідала передостаннє місце (на останньому місці з показником 58,9 були білоруси; для порівняння – для росіян цей показник становив 472,2; поляків – 289,4; чехів – 533,3; болгарів – 443,1; словаків – 701,0) [145].

Протягом 70-х – на початку 80-х років українську мову було витіснено з театрів. Із семи театрів юного глядача лише один Львівський театр був україномовний. З 50 театрів-студій, створених в Україні на початку 80-х років, тільки два були українськими. Російськомовними були і всі театри музкомедії в Україні. [146]

Кіно, яке радянська влада ще з часів Леніна цілком слушно вважала найважливішим видом мистецтва через його вплив на масову аудиторію, ніколи, за рідкісними винятками, україномовним не було.

У 1978 р. була видана Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, у 1983 р. – Постанова про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення зарплати вчителям російської мови на 15 %.

Програми посиленого вивчення російської мови були спрямовані передусім на руйнацію тих середовищ живомовного українського спілкування, які ще зберігались у сільських місцевостях України. Завдання зросійщення українського села через систему шкільної освіти було цілком відверто сформульовано у низці збірників з питань культури російського мовлення в Україні. «Найефективнішою є боротьба за культуру російського мовлення в середній школі, особливо в початкових класах», – зазначалося в одному з них. І далі: «В українських селах переважає одномовне мовленнєве середовище (українське), а в містах – двомовне, тому що там більший доплив різномовного населення і люди користуються і російською, і українською мовою. Щоб випрацювати психологічну здібність вільно переключатися з української мови на російську, потрібне стійке двомовне середовище. В українському селі це може бути локальне середовище – школа» (підкр. моє.- Л. М.) [147].

Перед нами – чітка програма механізму денаціоналізації через етап двомовності – молодше покоління слід навчити перемикати мовленнєвий код з українського на російський, а далі – перехід цього покоління на російську одномовність – лише справа часу.

Як в усіх радянських текстах, призначених для маніпуляції масовою свідомістю, руйнівну для української мови роль перехідного етапу двомовності, спланованого для молодшого покоління, тут завуальовано прикметником стійкий у словосполученні стійке двомовне середовище. Таке означення слід кваліфікувати як цілковито антинаукове, оскільки двомовне комунікативне середовище не може бути стійким. Кожна спільнота – чи то сільська громада, чи населення мегаполісу, чи об'єднання громадян у межах держави – завжди тяжіє до одномовності. Поширення двох мов у колективній комунікації зазвичай призводить до мовного конфлікту і має наслідком витіснення тієї мови, яка перебував у слабшій позиції.

Той же збірник містить і менш завуальовані характеристики двомовного середовища України як такого, де російська мова вже здобула сильний (в тексті – «достаточно мощный») вплив, що дозволяє їй конкурувати з українською у тій функції, яка визначає національну ідентичність – функції рідної мови для етнічних українців.

«Близьку спорідненість української і російської мов, – пишуть автори збірника "Культура русской речи в национальных республиках", – можна розглядати як одну з умов, які полегшують засвоєння російської лексики учнями-українцями. Другою такою умовою є наявність на Україні майже повсюдно достатньо потужного за силою впливу російського мовного середовища, існування якого визначається значним поширенням у нашій республіці українсько-російської і російсько-української двомовності. Як бачимо, російська мова вивчається в умовах, сприятливих для її засвоєння, близьких до умов вивчення російської мови як рідної. Це дозволяє вважати, що учні-українці значною мірою оволодівають російською мовою, включно з російською лексикою, спонтанно, незалежно від спеціального вивчення російської мови в школі» [148].

Автори цього фрагменту не приховують кінцевої мети впровадження в УРСР масової двомовності – саме вона створює умови для посилення впливу «російського мовного середовища», а відтак двомовність, призначена для українців, формує не стійке двомовне середовище, а таки одномовне російське коштом руйнації українського. Саме зміна мовного середовища призводить до масової денаціоналізації з її згубними наслідками, про які писав О. Потебня, – «дезорганізацією суспільства, аморальністю, спідленням», бо послаблює зв’язок підростаючих поколінь з дорослими, перериває часову спадкоємну сув’язь етнічного буття.

Авторство цитованих статей належало київським лінгвістам, що працювали у відділі російської мови Інституту мовознавства АН УРСР. Як бачимо, наукове дослідження українсько-російського білінгвізму і його очевидних наслідків не входило до завдань радянської соціолінгвістики, її метою було було псевдотеоретичне виправдання мовно-культурної програми русифікації і сприяння її практичному втіленню.

Тема так званої гармонійної національно-російської двомовності стала однією з центральних наукових тем лінгвістичних інститутів і закладів Академії наук усіх союзних республік. Значно посилилася розробка наукових програм, досліджень і практичних заходів з теми «Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування». І в центрі, і в союзних республіках з’являється низка праць, присвячених «розкриттю суспільних функцій російської мови як мови міжнаціонального спілкування і єднання народів СРСР», зокрема тільки в Києві виходять такі праці: «Ленинская теория национально-языкового строительства в социалистическом обществе» І. Білодіда (К., 1972), його ж «Язык и идеологическая борьба» (К., 1974), його ж «Всяк сущий в ней язык...» (К., 1981), «Русский язык – язык межнационального общения народов СССР» (К., 1976), «Русский язык – источник обогащения языков народов СССР» (К., 1978), «Функционирование русского языка в близкородственном языковом окружении» (К., 1981), «Культура русской речи в национальных республиках» (К., 1984) та інші.

В останнє десятиліття існування Радянського Союзу українські русисти уже могли звітувати партійному керівництву про успішне виконання всіх трьох настановчих завдань мовної політики, спланованої Москвою для УРСР ще на початку 1930-х років – усталення практики необмеженого впливу російської мови на українську і трактування відповідних процесів як «благотворних» для української, сформованість в українській мові за посередництвом тієї ж російської лексичного фонду, спільного з мовами інших республік, та запозичення численних інтернаціоналізмів. Автори виданої в Києві у 1976 р. праці «Русский язык – язык межнационального общения и единения народов СССР» писали:

«Уже в наш час створено спільний для багатьох мов мовний фонд, перш за все фонд соціалістичних інтернаціоналізмів, що сприяє розвиткові взаєморозуміння і співробітництва» [149]. Вживані в працях, присвячених розглядові спільного лексичного фонду та шляхів його формування, терміни «взаємодія», «взаємовпливи», «взаємозбагачення» лише маскували справжню суть мовних процесів в Україні, що виявлялись у нівеляції специфічних особливостей української мови і максимальному наближенні її до російської.

Згідно з керівною партійною вказівкою про утворення нової історичної спільноти – радянського народу – директор Інституту мовознавства АН УРСР акад. І. К. Білодід обґрунтував характеристичні мовні риси цієї спільноти, що полягали у «єдиних принципах розвитку національних мов» «у сполученні з дією мови міжнаціонального спілкування» [150].

Політичній меті маскування й виправдання процесів русифікації України було підпорядковано й висвітлення проблем білінгвізму. На відміну від багатьох зарубіжних соціолінгвістичних досліджень радянська наука визнавала масовий білінгвізм позитивним явищем.

Попри очевидну фальш стверджувалось що «двомовність на Україні – це той вид білінгвізму, при якому обидві мови, що перебувають на високому рівні розвитку всіх своїх функціональних стилів однаковою широтою і рівною мірою використовуються народом» [151]. Проблема двомовності в Україні визначалась як справедливо вирішена і гармонійна. Кон'юнктурність такої позиції особливо виразно виявлялася в тому, що факт масового використання українцями російської мови як головного засобу спілкування трактувався як позитивне явище. При цьому російська мова білінгвів визначалась як друга рідна мова. Натомість у науці, що керується об'єктивними критеріями, доведено, що на масовому рівні двомовність у країні гармонійною ніколи не буває. Вона є станом нестійкої рівноваги, що має тенденцію або до перетворення на одномовність, або до розпаду держави через міжмовний конфлікт [152].

У тому ж аспекті ідеологічного замовлення трактувалася історія української мови, зокрема питання російсько-українських міжмовних стосунків. Мовознавчі дослідження з цієї проблематики, видані у вільному світі, належали до забороненої «антирадянської» літератури. Ім'я видатного українського філолога XX ст. Юрія Шевельова, знаного й шанованого в усій світовій славістиці, на батьківщині зрідка згадувалося лише в дискурсі «українського буржуазного націоналізму». Українські лінгвісти не мали можливості ознайомитися навіть з такою його фундаментальною працею, як «Передісторія слов'янських мов: історична фонологія праслов'янської мови», що була опублікована англійською мовою в 1964 р. у Гайдельберзі і дуже високо оцінена в зарубіжній славістиці [153]. В Україні було заборонено й наступну англомовну працю вченого «Історична фонологія української мови»[154], в якій Шевельов на базі ґрунтовного аналізу історії звуків української мови спростував панівну в радянському мовознавстві теорію О. Шахматова про спільне походження трьох східнослов’янських мов з єдиного джерела давньоруської мови.

Натомість в УРСР наукові дослідження про генезу української мови підмінялися догмою про «велику творчу допомогу російської мови у розвитку української». У такій концепції історичний процес українського мовного розвитку неминуче набував рис вторинності, повної залежності від російського.

Другий, внутрішньомовний, аспект мовної політики 70-х років полягав у посиленні уніфікації української мови, спрямованої на максимальне наближення її до російської мови. Війна Комуністичної партії СРСР з українською мовою у 1970-х роках відрізнялася від 1930-х лише тим, що провадилась не фронтально, «вичищаючи» від «буржуазних націоналістичних елементів» усі мовні стилі, а зосереджувалася на мові художньої літератури. Це закономірно, оскільки за сорок років, що минули від початку втручання комуністів у розвиток української мови, її діловий і науковий стилі вже було уніфіковано за російським зразком. Щодо ділового стилю в «Курсі історії української літературної мови» критично оцінювалися рекомендації лексикографів 20-х років у царині ділової мови і зазначалося, що «в українській мові здавна встановилася традиція вживання ділової лексики, спільної з російською мовою або близької до неї граматичною будовою. Внаслідок цього з практики поступово вийшли з ужитку слова, що суперечили такій історично виправданій традиції, як наприклад оповістка, платній і виплатник, ручальник, домопосілість, засиновлення, задочерення, мешкати (особи, які мешкають у містах), вступний (журнал вступних паперів), виступний (журнал виступних паперів) і под. Вони замінилися словами повістка, платник, поручитель, домоволодіння, усиновлення, удочеріння, проживати (особи, які проживають у містах), вхідний (журнал вхідних паперів), вихідний (журнал вихідних паперів)» [155].

Після публікації погромницьких «Термінологічних бюлетенів» 1934-1935 років принцип калькування російської лексики міцно усталився як основний і в галузі творення українських наукових терміносистем. «Важлива ділянка науково праці в галузі російсько-української мовної взаємодії, – зазначав І. Білодід, – уніфікація наукової термінології. Основні моделі цієї термінології (з індоєвропейськими, російськими основами) для обох мов є спільними. У виробленні й дальшому розвитку наукової термінології української мови російська мова відіграла велику плідну роль. За її моделями (шляхом прямих запозичень, словотвору тощо) збагачувалась і збагачується термінологія сучасної української літературної мови. Українською мовознавчою наукою була дана рішуча відсіч проявам архаїзації словника, надуманим утворенням, а також окремим спробам під виглядом “європеїзації” термінології витіснити з української мови терміни, які давно ввійшли до неї з російської мови або з її допомогою і натуралізувались в українській»[156].

Що ж до художньої літератури, то вона за самою своєю мистецькою природою протистоїть уніфікації, тому навіть у підневільних умовах такого тотального й жорстокого контролю, якою була радянська цензура, тим паче – цензура в УРСР, яка відстежувала не тільки ідейний зміст, а й мову літератури, творчі особистості з-поміж письменницькогозагалу завжди намагалися відвоювати своє право на свободусамовираження як не на змістовому, то бодай на мовному рівні. Попри всі обмеження, які наклав режим на мистецтво слова, толеруючи українську літературу, як і саму українську мову, лише в суто декоративній функції, що мала засвідчувати світові «невиданий розквіт» національних культур в СРСР, українські письменники виходили за дозволені межі, і передусім їм завдячуємо тим, що владі так і не вдалося позбавити українську мову її лексичного багатства й самобутності.

Закономірно, отже, що царина художньої літератури стала головним об'єктом останнього наступу КПРС на українську мову. Стиль офіційної літературної критики цього періоду наблизився до лексикону сталінської доби, відрізняючись від новоязу 30-х років лише ширшим діапазоном звинувачень і деяким послабленням агресивності формулювань.

Ось перелік найпоширеніших обвинувачень літературних творів, якими рясніють сторінки партійної преси і літературно-мистецьких журналів 70-х років: аполітичність, ідейна обмеженість, позакласовість, абстрактний гуманізм, прояви антиісторизму, розпливчастість класових критеріїв, ідейно-художній примітив, неточні ідейні акценти, камерність, соціальна звуженість, літературщина, ідеалізування старовини, «козакофільська» романтика, гіперболізація козаччини, несучасність стилю, розмитість соціально-етичних характеристик героїв, нечіткість авторської позиції, дрібнотем'я, рафіноване естетство та інші. Поетів критикували за високий стиль, метафоричність, що зневажливо кваліфікувалось як «претензійні красивості», «рафінована метафоричність», «естетство», сатириків – за низький стиль, що оцінювалось як «мовна невибагливість», «розмовний примітивізм».

Як уже зазначалося, критика стосувалась і суто мовних проблем. Цікаво, що в цей період публікації в наукових мовознавчих виданнях випередили початок політичної кампанії з боку першого секретаря ЦК КПУ і головного партійного ідеолога. Ще в 1970 р., за два роки до виступів В. Щербицького і В. Маланчука, які дали наказ розпочати боротьбу з «архаїзмами, діалектизмами і штучними мовними утвореннями» в мові художньої літератури й перекладів, журнал «Мовознавство» опублікував статтю С. Єрмоленко і В. Русанівського «Літературна мова і художній переклад», де було піддано критиці низку перекладів художніх творів, причому характер обвинувачень відповідав тим настановам, що їх оголосили обов'язковими для літературної критики Щербицький і Маланчук у 1972 р.

Статтю писали фахові мовознавці, вона була побудована досить вправно. Автори навели низку прикладів справді невдалих або й цілком хибних слововживань у мові рецензованих перекладів. В одному абзаці вони навіть зробили закид щодо невиправданого використання в окремих випадках російських слів і скалькованих словосполучень.

Однак не виявлення русизмів становило мету публікації С. Єрмоленко і В. Русанівського. Згадка про них була тим же ритуальним прийомом демонстрації позірної «об'єктивності» критики, що й побіжні згадки про необхідність боротьби з російським шовінізмом у партійних публікаціях, присвячених «викриттю» «буржуазних націоналістів». Критичний пафос статті було спрямовано передусім на ті переклади, які «вводять в активний ужиток діалектні, застарілі, рідковживані українські слова» [157].

Слід зазначити, що і в наведеному списку рецензованих перекладів, і в контексті висловлених щодо них зауваг праці висококваліфікованих талановитих перекладачів без жодних коментарів було поставлено в один ряд із посередніми або й цілком нездарними перекладами. Така не диференційована за якістю загальна «обойма» перекладачів свідомо знецінювала високі здобутки школи українського перекладу 1960-х років, внесок якої у справу відродження лексичних, фразеологічних та граматичних ресурсів української мови важко переоцінити.

Не знайшовши жодного доброго слова для перекладів І. Дзюби, Р. Доценка, Є. Поповича та інших перекладачів, мовознавці висунули низку претензій до мови перекладених ними текстів, які стосувалися переважно неправомірного, на думку рецензентів, розширення лексичного і фразеологічного запасу української мови, використання слів, позначених у лексикографічних працях ремарками обласне, застаріле, рідковживане. С. Єрмоленко і В. Русанівський наводили у статті цілі списки слів, використання яких порушувало, на їхню думку, норми літературної мови, зокрема: бігме, бляск, згуки, здорожитися, здуміло, крамар, мапа, навзаході, обрус (убрус), опасуватися, обляпаний, пантрувати, нательня, перевдяг, пігулки, погуторити, постерігати, пуделко, рура, рямця, скорше, утяжливий, філіжанка, хідник, щанець, шруб та ін.[158]

Оскільки перекладачі знехтували негласну заборону не вживати такі слова, то були звинувачені і в «навмисній архаїзації перекладних текстів» і у «зловживанні діалектизмами», і в «тенденції до загальної зниженості стилю розповіді», і в «спробах поставити мову персонажів на котурни штучної урочистості».

Одна з проблем, якій мовознавці присвятили особливу увагу, стосувалася спроб перекладачів розширити лексичний склад літературної мови шляхом реабілітації деяких слів, фразеологічних сполук і граматичних конструкцій, що ввійшли до неї із західноукраїнського варіанта літературної мови і були вилучені зі словників, укладених після 1920-х років. Оскільки радянське мовознавство заперечувало сам факт поділу нової української літературної мови на два варіанти – західний і східний, С. Єрмоленко й В. Русанівський кваліфікували відповідну групу лексики як елементи діалектного мовлення, небажані в літературній мові, хоча джерелом походження значної частини наведених прикладів була не селянська говірка, а галицько-буковинське міське койне.

«Специфіка розмовної лексики в тому, що вона здебільшого прив'язана до території поширення певного діалекту, – писали мовознавці. – Тому в мові письменників, які передають східноукраїнський розмовний колорит (наприклад, у творах А. Головка, Г. Косинки, Г. Тютюнника), марно шукати розмовних елементів, властивих південно-західному наріччю української мови. Тим часом у сучасних прозових перекладах активізуються лексичні й граматичні елементи розмовного мовлення з виразним стилістичним забарвленням місцевої (переважно південно-західної) говірки. Такий місцевий колорит, цілком звичайний і доречний в оригінальній літературі, зайвий у мові сучасних перекладів, особливо тих творів, де зображено життя міста. Дуже поширились у перекладній практиці слова іконструкції з розмовним забарвленням типу: здибати, сприкритися, прохідка, завше, зазнайомитися, піхотою, мені підломилися ноги, перебраний за юнака, промишляє олійками до волосся; щітка од зубів; крем до взуття; признатися до неправди; бачити перед себе; інспектор створений не до любощів; йому навіть збиралося на плач; їхні сузір’я перекликались між себе; стримати щастя, що світилося їй з обличчя; кількись часу; знає як свої п’ять пучок; гейби повз у повітрі; повалило долі; сидить... попід чужим авто; на штиб шале і багато інших. Коли текст рясніє подібними висловами, створюється враження свідомої стилізації» [159].

Стаття С. Єрмоленко й В. Русанівського демонструвала заполітизованість і необ’єктивність наукових досліджень історії української літературної мови, спричинені, крім іншого, вилученням з наукового дискурсу міських форм побутування розмовного українського мовлення, зокрема галицько-буковинського койне.

Не дивно, що мовознавчі теорії входили в конфлікт із письменницькою і перекладацькою мовною практикою. Однак партійне керівництво підтримало (а можливо, й ініціювало) критичну оцінку перекладацької діяльності з боку науковців, що представляли академічний Інститут мовознавства.

Полювання на слова почалось із партійної вказівки В. Щербицького, який у доповіді на пленумі ЦК КП України 17 квітня 1973 р., критикуючи письменників за «відступи від класових, партійних критеріїв в оцінці суспільних явищ і процесів», сказав: «Деякі літератори в своїй творчості відходять від актуальних тем сучасності, проявляють національну обмеженість, засмічують українську мову архаїчними словами та штучними зворотами» [160].

До боротьби за чистоту мови закликав письменників і В. Маланчук у доповіді на партійних зборах Спілки письменників України: «Не можу бодай стисло не зупинитись на питанні, яке повинно особливо турбувати письменницьку громадськість. Йдеться про культуру мови, про мовну майстерність літератури. У творах деяких письменників спостерігається нездорова тенденція до засмічення мови застарілими словами і діалектизмами, цілком надуманими зворотами. Справедливі нарікання читачів викликає і мовний рівень художніх перекладів. Нехтуючи усталеними нормами, деякі перекладачі широко відкрили двері різного роду архаїзмам, полонізмам, галицизмам. Треба поглибити увагу літературної критики, письменницької громадськості до теоретичних проблем радянського мовознавства, посилити боротьбу за чистоту і культуру української мови» [161].

З цього часу в Україні розгортається кампанія боротьби з «архаїзмами, діалектизмами і штучними мовними утвореннями», під гаслом якої з мови оригінальних художніх творів і перекладів усувалася питома українська лексика, передусім західноукраїнська. Слід зазначити, що мовні заборони не обмежувалися сферою галицьких мовних особливостей. Жорсткий мовний нормативізм поширювався на все, що виходило за меж. суворо регламентованого середнього стандарту.

В цей час, поряд із поширеними в редакціях і видавництвах списками заборонених для цитування авторів під грифом «для службового використання», було складено і розповсюджено також списки репресованих слів. У літературних колах розповідають, що В. Маланчук одразу після призначення його секретарем з ідеології оголосив на зборах у Спілці письменників список слів, заборонених для вживання в літературних творах. Такі списки були передані головним редакторам газет, журналів і видавництв, а вони, відповідно, усно інформували підлеглих і стежили за виконанням наказу. Давати ж комусь списки, як і перелік заборонених авторів, головні редактори не мали права через накладений на відповідні документи гриф «для службового використання». Загалом проскрипційні переліки лексем та синтаксичних конструкцій у літературно-критичних і мовознавчих рецензіях стали характерною прикметою цього часу. Так, секретар правління Спілки письменників О. Левада критикував письменників і перекладачів за вживання слів уподіб, сливе, напозір, позаяк, [162]директор Інституту літератури АН УРСР М. Шамота відносив до «штучних або застарілих» слова часопис, залюблений, здоровить, відсоток, небавом, набутки, під орудою, сьогодення, на разі, робітня, від дня та ін., мовознавець П. Плющ виступив із критикою перекладу, в якому вжито слова либонь, далебі, сливе, рішенець, родимець, багацько, уподіб, довкруж, умирущий, спозарання та ін., сполучники котрий, аби (в значенні «щоб»), деякі прийменникові конструкції («сумує з ненатуральності життя», «за його приїзду в столиці тільки й розмов було»)[163]тощо.

Політична кампанія боротьби з «архаїзмами, діалектизмами і штучними утвореннями» знайшла теоретичне обґрунтування у низці лінгвістичних праць. Оголошувалась вигадкою, зокрема, наявність у минулому західноукраїнського варіанта літературної мови, заперечувався очевидний факт впливу мовної практики Галичини й Буковини в кінці ХІХ – на початку XX ст. на формування наукового та публіцистичного стилів української літературної мови [164].

Слід підкреслити, що війна за чистоту мови, за дотримання мовних норм, що її час від часу оголошувало компартійне керівництво, мала зовсім інше підґрунтя й мотивацію, ніж відомі в історії багатьох мов, особливо загрожених, пуристичні рухи. Якщо останні спрямовувались на боротьбу з іншомовними запозиченнями, тобто мотивувались уболіванням за збереження розвитку мови на питомій базі, то радянські мовні чистки фактично були війною із самою мовою.

Радянські «чистки», на відміну від пуристських, ніколи не вилучали слова виразно іншомовного походження, а стосувалися питомої або давно засвоєної лексики. Для ілюстрації достатньо порівняти українську частину лише однієї (першої) сторінки «Російсько-українського словника» 1924-1933 рр. (далі РУС 1924-1933), де представлені слова на літеру «А», більшу частину яких становлять іншомовні запозичення, з відповідною частиною «Російсько-українського словника» 1948 р. (далі РУС 1948). РУС 1924-1933 послідовно фіксує поряд з іншомовним словом, ідентичним з російським, своє українське. Так, до рос. абажур РУС 1924-1933 дає два українських відповідники – абажур і дашок, до рос. аберрация, крім ідентичного аберація, ще одхил і збочення, до рос. абзац – абзац і уступ, до абонемент – абонемент і передплата, до абсентеизм – абсентеїзм, відсутливість, до абсурд – абсурд, безглуздя, нісенітниця, дурниця, до авангардный – авангардовий, передовий, до авантюрист – авантюрист, авантурник, пройдисвіт, до автобиография – автобіографія, саможиттєпис, до автограф – автограф, власноручне письмо, власнопис, до автократия – автократія, самодержавство, до автономия – автономія, самоврядування, до агония – агонія, конання, часування тощо.

Натомість РУС 1948 в українській частині подає тільки ідентичні російським відповідники іншомовного походження, вилучаючи всю питому українську лексику, представлену в синонімічних рядах РУСу 1924-1933. Відтак РУС 1948 до російського абажур дає єдиний тотожний відповідник абажур, до рос. аберрация – тільки аберація, до рос. абзац – укр. абзац, до рос. абонемент – укр. абонемент, до рос. абсентеизм – укр. абсентеїзм, до рос. абсурд – укр. абсурд, до рос. авангардный – укр. авангардний, до рос. авантюрист – укр. авантюрист, авантурник, до рос. автобиография – укр. автобіографія, до рос. автограф – укр. автограф, до рос. автократия – укр. автократія, до рос. автономия – укр. автономія, до рос. агония – укр. агонія тощо.

«“Українська дубль-новомова” як лінгвістичний феномен, – пише Оксана Забужко – визначається максимально можливим однозначним збігом з російською – зарівно лексичним (слова добираються методом прямого калькування), як і граматичним (звідси витіснення і з навчальних курсів, і, зрештою, живого мовлення двоїни давноминулого часу, кличного відмінка іменників – всього, що, за улюбленим висловом Суслова, “роз'єднує народи")» [165].

І коли І. Білодід наголошував на «єдності», «однозначності» (!) і «безваріантності» української літературної мови [166], він обстоював нормативну сталість не живої мови, а мертвонародженого новоязівського покруча, який міг існувати лише в стандартизованій формі партійного документа, але був цілковито непридатним для використання у звичайному щоденному спілкуванні.

Отже, попри гучні декларації про «вільний розвиток національних культур народів СРСР і їх «невиданий розквіт», радянська мовна політика була спрямована не тільки на обмеження сфер використання української мови, а й на руйнацію її основ – лексичних, фразеологічних, граматичних. Далекосяжною метою такої політики було зведення української мови до стану говірки російської мови, що свого часу відвертіше проголошувала імперська адміністрація царської Росії. Частково режимові вдалося досягти своєї мети. Юрій Шевельов, один із небагатьох дослідників радянської мовної політики, що провадилась в УРСР у 70-х роках, до ознак, що позбавляли українську літературну мову самостійності, відносив такі, як «широка відкритість для російських вкраплень і структур; накинення російської шкали соціальних вартостей у мові; закритість до позик поза тими, що йдуть з або через російську мову; недорозвиненість технічної й наукової термінології; відсутність міського сленгу; явище суржика й суржикізації» [167].

Таким чином, підсумовував Юрій Шевельов, українська мова на радянській Україні перебувала «десь у проміжному просторі між станом мови і станом говірки» [168].