Мовна поведінка особистості в ситуації білінгвізму. Поняття мовної стійкості

Поняття мовної стійкості і мовної стабільності не належать до термінологічних, але в українській соціолінгвістиці можуть у перспективі набути поширення, оскільки позначають надзвичайно актуальні для аналізу нашої мовної ситуації явища.

У пострадянському мовознавстві перші дослідження відповідної проблеми належать членові-кореспонденту НАН України Орестові Ткаченку [287]. Дослідник розрізняє обидва поняття, вживаючи словосполучення мовна стійкість для характеристики індивідуальної або групової мовної поведінки.

Стосовно національної спільноти ця риса виявляється у збереженні колективної вірності своїй мові, що дуже важливо для виживання народу в умовах бездержавності. Поняття ж мовної стабільності О. Ткаченко застосовує на позначення становища, в якому перебуває мова.

«Мовна стабільність і мовна стійкість народу – різні речі, – зазначає мовознавець. –Втративши свою мовну стабільність, народ завдяки мовній стійкості може поступово повернути й свою мовну стабільність, навіть зміцнити її. Втративши мовну стабільність і не маючи або не виробивши мовної стійкості, народ може втратити навіть найстабільнішу і найвпливовішу, найпоширенішу в світі мову» [288].

В історії європейських народів можна знайти чимало прикладів колективної мовної стійкості народу, завдяки якій йому вдалося за складних політичних обставин протистояти мовно-культурній асиміляції.

Одним з найяскравіших прикладів є досвід басків, які зберегли донині найдревнішу в Європі мову. Сучасний дослідник історії басків пише про їхню дивовижну здатність ще з доісторичних часів поєднувати «пасивний опір та гнучкість щодо асиміляції, яка дала їхнім нащадкам змогу залишатися самими собою і пізніше, за панування інших чужинців» [289].

Серед слов’янських народів високу опірність до асиміляції виявляли поляки в період втрати державної незалежності. У середовищі польської еліти в цей час поширеним було ставлення до російської мови як до мови завойовника, вживання якої навіть у спілкуванні з її носіями вважалося проявом колаборанства.

В епістолярній спадщині Елізи Ожешко знаходимо такі самохарактеристики її мовної поведінки в російському оточенні у м. Гродному, де вона мешкала: «Я пережила десятьох генерал-губернаторів і тут, під їхнім носом, порядкувала в домі виключно польськомовному і ніколи, за жодних обставин, жодного слова російською не промовила» [290]. Або такий фрагмент: «Однак дуже цікаво було б довідатись, чи ті, котрі пописують "обережні" депеші, змогли б у маленькому місті, яким є Гродно, де кожна людина сидить як на пательні, перед очима всіх, так само "обережно", як пишуть депеші, читати польській молоді лекції польською мовою і, будучи визнаною в Росії письменницею, до якої росіяни постійно йшли з візитами і яку закидали листами, ніколи жодного слова ні до кого ані усно, ані писемно не вимовити по-російськи» [291].

Маємо чимало свідчень того, що подібне протистояння впливові російського комунікативного середовища не було поодиноким випадком індивідуальної стійкості, а колективною рисою мовної поведінки польської шляхти, що жила на території підросійської Білорусії та України, пор., зокрема, характеристику письменника Теодора-Томаша Єжа з праці В. Дорошевського: «Російську мову автор і ціле шляхетське середовище, з якого походив і в якому минуло його дитинство й рання юність, сприймав як мову ворога. З тією мовою з почуттєвого погляду його нічого не пов'язувало, російське не було оповите чарами, навіть у російській літературі він не був достатньо начитаний» [292].

Мовна стійкість у зазначених ситуаціях була проявом духовного опору поневоленню, оскільки перехід на мову окупанта є кроком до компромісу з ним, пристосуванням до нерівноправних стосунків, тобто певною мірою і прийняттям приниженого становища своєї мови.

За інших умов – умов рівноправних міжнаціональних стосунків – прояви мовної стійкості в комунікативних ситуаціях двомовного соціуму часом трактуються негативно – як нетолерантність щодо співрозмовника. Так, польський учений Адам Демартін описуючи характер міжмовних стосунків у селах зі змішаним населенням на території польсько-українського порубіжжя, зазначає: «Якщо в даному селі поляк був супершовіністом, то не говорив українською, якщо ж українець був супершовіністом, то не говорив польською. Натомість всі інші говорили обома мовами» [293]. І далі дослідник доходить такого висновку: «Білінгвізм здається мені можливим тоді, коли село заселене в однаковому проценті одними й іншими» [294].

Зазначену двомовну ситуацію села можна назвати рівноважною, оскільки обидві мови побутують тут як рівноправні й рівноцінні. Численна, судячи з опису, група білінгвів забезпечує потреби комунікації між двома етнічними колективами. Водночас для збереження рівноваги у міжмовній взаємодії необхідною є наявність, поряд з білінгвами, груп «твердих» одномовців, оскільки поширення двомовності активізує інтерференційні явища в обох мовах – і українській, і польській, – а це не може не загрожувати їхній стабільності. Саме групи одномовців, що дістали негативну характеристику з боку польського ученого, виявляючи мовну стійкість, захищають стабільність кожної мови, оскільки блокують розростання інтерференційних явищ до загрозливої межі розмивання норм і переходу до стадії змішування мов.

У такий спосіб рівноважність двомовної ситуації може зберігатися лише тоді, коли поряд із групами, відкритими до мовного взаємовпливу, існують групи одномовців, які, виявляючи мовну стійкість, чинять опір впливові контактної мови.

Інший розвиток двомовної ситуації, зокрема зменшення кількості одномовних осіб в одному з етнічних колективів за рахунок розростання групи білінгвів, може призвести до втрати мовної стабільності і появи змішаних форм мовлення.

Характерно, що цю ознаку Ельжбета Смулкова відносить до визначальних у вирішенні дискусійної проблеми розрізнення перехідних і змішаних говорів на порубіжних територіях. «Перехідність, – пише вона, – є наслідком тривалого спільного розвитку близькоспоріднених говірок; змішані ідіолекти можуть виникати там, де престиж однієї з мов і утилітаризм спричиняє двомовність або, як її наслідок, цілковитий перехід на другу мову, поступово все краще опановувану»[295].

Слушність засад запропонованого Е. Смулковою розрізнення говірок перехідного і змішаного типу підтверджує соціолінгвістичний аналіз мовної ситуації польсько-білоруського порубіжжя. Так, згідно з дослідженням білоруських говірок цього регіону, більшість білоруського населення прикордонних сіл у щоденному спілкуванні надає перевагу нелітературним формам мовлення, але якщо на польському боці кордону в побуті використовується місцева говірка, яку називають мовленням «па-просту» або «па-свойму», то на білоруському боці панує змішане російсько-білоруське мовлення, яке так кваліфікують і самі мовці. Як зазначає дослідник, «показово, що тільки на білоруському боці кордону терміни "змішана мова", "мішанка" витісняють традиційні лінгвоніми "па-просту", "па-свойму" як визначення місцевого сільського мовлення. Як показують лінгвістичні дані, таке визначення досить точно відображає поступові зміни в передачі основних рис традиційної сільської говірки від покоління до покоління» [296].

Це ж дослідження засвідчує швидку інтеграцію носіїв білоруських говірок у польську мовну спільноту з польського боку кордону Білорусі. І якщо з польського боку кордону білоруську говірку витісняє польська літературна мова, то на своїй, білоруській, території процес занепаду говірки відбувається шляхом дестабілізації її норм і утворення змішаного російсько-білоруського типу мовлення.

Подібні асиміляційні процеси спостерігаємо в східних, південних і частково центральних областях України, де домінування російської мови призвело до занепаду не тільки українського усного літературного мовлення, а й місцевих територіальних говірок, які витіснила змішана російсько-українська субмова, відома під назвою суржик.

Перехідний характер української і білоруської двомовності, що є проміжним етапом у процесі мовного зсуву до російської одномовності, який реально загрожує обом національним спільнотам, пов'язаний передусім із зникненням одномовних українських, білоруських середовищ (за винятком західноукраїнських областей), значним кількісним переважанням носіїв російської мови у містах і витісненням територіальних говірок змішаними російсько-українськими і російсько-білоруськими типами мовлення в сільських місцевостях. Так, за даними опитування, проведеного в 2000 році в Києві, переважно російською мовою спілкується 52,5% опитаних, а переважно українською – 10,5 %, причому тільки російську мову у всіх ситуаціях вживає 21,2 % киян, а тільки українську – 4,3 % [297].

Ми не маємо аналогічних даних щодо мовної поведінки мешканців Мінська, але матеріали III Міжнародного конгресу білорусистів містять соціолінгвістичне дослідження Жана-П’єра Жанто, проведене в 1994-1998 роках, в якому аналізується близька до обговорюваної проблема, пов'язана з виявленням мовної стійкості народу, а саме – ставлення мешканців Мінська до мови шкільної освіти дітей. Опитування показало, що в Мінську 82,5 % родин позитивно ставиться до викладання на рівних правах обома мовами – білоруською і російською.

Групи ж, які обстоюють одномовне навчання дітей, розподіляються в такий спосіб – 7 % родин виступає за обов'язкове навчання російською мовою з повним вилученням білоруської і 2 % вважає, що викладання має провадитись лише білоруською мовою.

Отже, підсумовує дослідник, білоруську ситуацію слід інтерпретувати як «карикатурне протистояння двох нечисленних груп, одна з яких виступає за все російське, друга – за все білоруське. Більша частина населення – прихильникиstatus quo, тобто рівноправності обох мов» [298].

Згідно з каталонською школою, що досліджує мовні конфлікти, зокрема з іспанським соціолінгвістом Ніньолесом, у такій ситуації виділяють три можливі індивідуальні реакції мовців: дії на захист мови, що домінує (прихильники всього російського), дії на користь підлеглої мови (прихильники всього білоруського) і «апатія». На його думку, члени групи «апатії» прагнуть уникнути мовного конфлікту, ідеалізуючи двомовність. До цієї групи входять росіяни та представники інших національних меншин, але переважно її складають білоруси (як вони себе називають), що говорять тільки російською. В середовищі останніх, згідно з каталонською теорією, набуває розвитку психологічне явище «oto odi» (ненависть до себе) або щось подібне [299].

Перспективи української мови хоч і виглядають оптимістичніше порівняно з білоруською ситуацією, все ж лишаються також загроженими. Мовний конформізм українців, їх звичка підпорядковуватись диктатові російськомовних партнерів по комунікації став масовим явищем, яке виразно виявляють соціологічні дослідження мовної поведінки київської молоді у ситуаціях неформального міського спілкування.

Аналіз відповідей на запитання, якою мовою респондент відповідає, якщо до нього в транспорті, магазині, на вулиці звертаються українською мовою, і, відповідно, якою дає відповідь при звертанні російською мовою, показав кардинальну відмінність між мовною поведінкою українців і росіян.

83,2% опитаних українців при звертанні до них українською мовою відповідають також українською. Водночас при звертанні російською абсолютна більшість української молоді (90,6 %) переходить на російську мову спілкування.

Росіян же характеризує стабільна одномовність. Вони відповідають російською і тоді, коли до них звертаються російською, і тоді, коли звертаються українською (відповідно 98,2 %і 95,3 %) [300].

Високий рівень кодових перемикань українців залежно від мови співрозмовників підтверджує ще одне дослідження Тетяни Бурди. Анкетування, яке вона провела, мало на меті змоделювати мовну поведінку молодих людей в тих випадках, коли до співрозмовників, що спілкуються українською мовою, приєднується російськомовна особа, і, навпаки, коли до співрозмовників, що говорять російською, приєднується третій, україномовний учасник. Результат аналізу відповідей засвідчив значно вищий ступінь конформної поведінки в групі україномовних і, особливо, російськомовних українців порівняно з російськомовними росіянами. Так, поява російськомовного співрозмовника призводить до зміни української мови спілкування на російську у 74,8 % від загальної кількості опитаних україномовних українців і в 95,6 %російськомовних українців, тоді як група російськомовних росіян з появою україномовного співбесідника не переходить на українську мову спілкування (кодове перемикання здійснює тільки 0,7 % опитаних) [301].

Згідно з соціолінгвістичним дослідженням Т. Бурди, загалом стійку неконформну мовну поведінку продемонстрували тільки від 2 % до 8 % респондентів-українців[302].

Наведені дані засвідчують асиметричний характер українсько-російської двомовності. Фактично до білінгвів, тобто до осіб котрі поперемінно користуються обома мовами, належать переважно українці, абсолютна ж більшість росіян надає перевагу вживанню однієї мови.

Слабша, порівняно з російською, позиція української спричинена тим, що одномовні групи її носіїв у масштабах усієї країни і в тому ж Києві становлять меншість порівняно з групами російських одномовців. Останні становлять вагомий відсоток у нинішніх структурах влади, а також більшість у прошарку тих, в чиїх руках нині зосереджується український капітал, ніби підтверджуючи висловлену сто років тому тезу Струве про те, що «капіталізм говорить російською». Через приватизовані ними засоби масової інформації Україна лишається в одному інформаційно-культурному просторі з Росією.

Загальноприйнята практика двомовних телепрограм, двомовних ведучих, запрошення на телебачення, в тім числі державне, московських дикторів, ведучих, котрі впроваджують нормативне російське мовлення, консервує асиметричну двомовність і сприяє поширенню змішаної українсько-російської мови. Влучне образне визначення суржику дав Юрій Андрухович, назвавши його кровозмісним дитям білінгвізму і точно визначивши напрям територіальної експансії змішаної субмови, – вона поширюється уже в західних областях, тоді як у східних, де поки що домінує, молодше покоління вже переходить на досить пристойну російську мову [303].

Слід зазначити, що двомовна група «апатії», яка становить більшість в українському суспільстві і прагматично ставиться до вживання мови, не усвідомлює ступеня загроженості української мови. Як зазначає французький лінгвіст Ролан Ж.-Л. Бретон, «культурний імперіалізм тонший за економічний, він менш відчутний і помітний, ніж політичний і військовий, крайнощі яких очевидні й легко викриваються... "Мовна війна" дуже рідко розглядається як війна і, в кожному разі, ніколи не оголошується»[304]. Хибне уявлення про неконфліктний характер двомовності і багатомовності на державному рівні пояснюється передусім впливом багаторічної пропаганди фальшивої тези про «гармонійність» російсько-української двомовності в Радянському Союзі. Цяпсевдонаукова теорія виконувала роль демагогічного прикриття реальної більшовицької практики витіснення української мови і культури з усіх сфер суспільного життя, що було продовженням імперського проекту створення «великої російської нації» шляхом влиття українців і білорусів у єдиний російський народ. Проект частково вдалося здійснити – протягом колоніального періоду російська мова витіснила українську з міст східних і центральних областей країни, в тому числі й зі столиці.

Умови формування так званого радянського народу як гомогенної лінгво-культурної спільноти на основі російської мови ставили українців перед необхідністю пристосовуватися до панівної нації. Глибинна деформованістьситуації, яка не могла не позначитись на психічному складі українців, полягала в тому, що змушувала переходити на іншу мову спілкування не приїжджих росіян (це було б цілком природно на території України), а потребувала пристосованої до новоприбульців зміни мовної поведінки від місцевих мешканців.

Варто нагадати, що у двомовному соціумі співіснують і конкурують, звичайно ж, не мови, а люди, їхні носії, а відтак нинішня протидія поширенню української мови зберігає досягнуте за доби колоніальної залежності домінування російськомовних груп населення.

Оскільки процес асиміляції українців зайшов досить далеко, а колишня пропагандивна теза «гармонійної» російсько-української двомовності досі лишається впливовою, більшість українського соціуму не усвідомлює конфліктного характеру конкуренції української і російської мов на території України. Як показало опитування, проведене в Києві 2000 року, 59 % респондентів вважають, що підвищення статусу російської мови не призведе до загострення міжнаціональних стосунків в Україні, і тільки 19,5 % має протилежну думку [305]. Щоправда, в студентському середовищі стереотип безконфліктності українсько-російських мовно-культурних взаємин має менший вплив. Тут загрозу міжнаціональній злагоді в разі підняття статусу російської мови передбачають 38 % опитаних, а 43 % вважають, що такої загрози не існує [306]. Натомість експерти – фахівці з мовних проблем інакше оцінюють ситуацію. Застосовуючи такий показник, як індекс конфліктності (де 0 – відсутність конфліктності, а 1 – максимальне значення), фахівці визначили, що він становить 0,243. Отже, як вважають експерти, мовна ситуація України (за станом на 2000 рік) перебуває у певній рівновазі й загрози відвертого міжнаціонального конфлікту не містить. У разі підвищення статусу української мови загроза конфлікту зменшиться значення (індексу конфліктності становитиме лише 0,073). У випадку ж підвищення статусу російської мови до державного індекс конфліктності зросте до 0,716. Таким чином, на думку фахівців, загроза суспільній злагоді у разі зрівняння статусів української та російської мов дуже велика [307].

На жаль, до думки фахівців в Україні не дослухаються. За роки незалежності соціолінгвістичні дослідження, які мали б стати науковою базою для дієвої мовної політики, не набули належного розвитку і лишаються сферою зацікавлення окремих ентузіастів. Українська ж влада дотримується в мовних питаннях політики «відсутності мовної політики», що в умовах постколоніальної країни фактично означає підтримку тієї мови, яка в імперський період посіла сильніші позиції. Недооцінку ж з боку численної групи «апатії» загрозливого для державної мови характеру асиметричного масового білінгвізму використовує в своїх інтересах група, що тяжіє до російської одномовності.

Оборонці панівних позицій російської мови в Україні, вимагаючи надання їй статусу офіційної, тобто другої державної, демагогічно посилаються на принцип рівноправності мов. Але відомо, що принцип культурної рівноправності в постколоніальних країнах іде на користь колишній імперській культурі, яка пригнічувала і витісняла місцеву. Тому його обстоюють передусім представники імперських народів. Насправді цей принцип є не чим іншим, як підступним впровадженням культурного дарвінізму, а в деяких випадках і культурного геноциду.

Це видно на прикладі Білорусі. 14 травня 1995 р. там було проведено референдум, на який винесли мовне питання у такому формулюванні: «Чи погоджуєтесь ви з наданням російській мові рівного статусу з білоруською?» 53,9 % від загальної кількості виборців проголосували «за», і в Білорусі російську мову було оголошено другою державною. Дуже швидко після цього узаконена «рівність» двох мов призвела до майже повного витіснення білоруської мови з усіх сфер суспільного життя. Навіть в освітній галузі, де в перші роки незалежності відбулись відчутні зрушення, у 1995/1996 навчальному році кількість першокласників, що навчались білоруською мовою, яка в 1994/1995 році становила 75 %, знизилася до 38 % [308].Нині триває процес витіснення білоруської мови на становище маргінальної, «опозиційної» мови.

На загрозливий для державної незалежності білоруський шлях розвитку стала й Україна, оскільки в структурах української влади всіх рівнів впливові посади обіймають не тільки прихильники «гармонійної» російсько-української двомовності, а и діячі з цілком визначеною позицією, близькою до колишніх ідеологічних засад мовної політики СССР.

Характерним зразком спроби науково обґрунтувати необхідність продовження колишнього асиміляційного процесу злиття української мови з російською в інтернаціональному єднанні є стаття «Мовні та соціокультурні чинники консолідації українського суспільства» трьох авторів з високими науковими ступенями — філософа, богослова і психолога. Статтю було опубліковано у науковому збірнику «Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір» (К., 1998).

На основі докладного аналізу конфліктного характеру нинішньої мовно-культурної ситуації в Україні науковці пропонують як єдино можливий спосіб розв’язання конфлікту шлях «поступової взаємної асиміляції української і україно-російської культур та перетворення їх на єдину цілісну двомовну культуру України, здатну стимулювати виникнення принципово нової ситуації в соціокультурному полі країни».

Очевидно, що в цьому випадку теоретики трактують українську територію як полігон для продовження колишнього, задуманого значно масштабніше, експерименту зі створення «нової історичної спільноти — радянського народу». Практичне здійснення експерименту спиралося на теорію лінгво-етнічної міксації населення, тобто передбачало перетворення його на «інтернаціональну», а точніше — безнаціональну магму.

Проте і теоретики, і практики комуністичного експерименту виявили досить специфічне розуміння «інтернаціоналізму». Така ж своєрідність у потрактуванні поняття «взаємної асиміляції», що в цій праці заступило термін «інтернаціоналізм», властива й запропонованій авторами теорії.

Своє неприйняття Закону про мови, котрий, на їхню думку, є законом дискримінаційного характеру і «не має вагомих підстав для існування» в країні «з відверто полімовним, причому — рівновеликим, середовищем», вони обґрунтовують тезою про те, буцімто «щонайменше дві третини населення вважає за необхідне «узаконити» функціонування в Україні російської мови». Наведені дані, проте, не підтверджують жодні соціологічні опитування, вони можуть бути реальними хіба що для Автономної Республіки Крим. Як ми вже зазначали, у Києві прихильники державного узаконення двомовності становлять 43% російськомовної частини населення, а у відношенні до всього населення, що включає україномовних і двомовних осіб, кількість їх становить трохи більш як 20%.

Обстоюючи необхідність узаконити двомовність України на державному рівні, О. Лановенко, Ю. Швалб і О. Кубеліус посилаються на досвід «багатьох демократичних держав», що знов-таки не відповідає дійсності. Так, вони пишуть: «До речі, в сучасних багатонаціональних демократичних державах білінгвізм, особливо серед іншомовного населення, є поширеною культурною і соціальною традицією. Наприклад, у США іспано-англійський або італо-англійський білінгвізм є не тільки соціально-культурною нормою, але й реальним механізмом безконфліктної адаптації етнічних груп до загального соціального життя держави. У багатьох країнах ця норма закріплена юридично. Уявляється, що й в Україні історично склалися умови для розв’язання проблем мови саме на терені білінгвізму, тим більше, що білінгвізм і пов’язана з ним внутрішня толерантність (наявність внутрішньої толерантності як прояву білінгвізму засвідчують не тільки теоретичні, а й соціологічні дослідження) найбільш відповідає менталітету пересічного українця».

Характерно, що, намагаючись представити Україну як поліетнічну країну, де білінгвізм є поширеним явищем, науковці обирають за зразок США — країну іммігрантів, незважаючи на те, що наведені паралелі іспано-англійської, італо-англійської та ін. двомовності у США мають іншу природу, ніж україно-російська двомовність в Україні. У США білінгвізм побутує в середовищі іммігрантів протягом життя не більше одного-двох, рідко коли — трьох, поколінь і є перехідною стадією в процесі повноцінного засвоєння англійської як мови загальнонаціональної комунікації в цій країні. До того ж американська владна еліта дуже пильно стежить за тим, щоб жодна інша мова, крім англійської, не претендувала на роль офіційної. Зовсім недавно, у 1998 p., Сенат США черговий раз підтвердив: єдиною офіційною мовою на території США є англійська.

До речі, некоректність перенесення моделі білінгвізму США та інших країн як буцімто державно затвердженої зраджує мимовільна обмовка авторів цитованої праці. Вони зазначають, що білінгвізм особливо поширений серед іншомовного населення (Підкр. моє.— Л. М.), а це передбачає обов’язкову наявність населення, котре говорить своєю мовою, тобто мовою, утвердженою в країні в ролі загальнонаціонального засобу спілкування.

Варто звернути увагу й на інше спостереження науковців — про сформовану під впливом білінгвізму толерантність українців, що, на їхню думку, «найбільш відповідає менталітету пересічного українця». Отже, двомовність українців, тобто засвоєння ними, крім своєї, ще й російської мови, наші автори вважають явищем позитивним, відповідним як традиціям «багатьох демократичних держав», так і національному менталітетові. Але, що цікаво, не тільки оцінки, а й сама термінологія різко змінюються, щойно автори переходять до висвітлення сучасних процесів розвитку того ж двомовного соціуму. Просимо вибачення у читачів за надто довгу цитату, але вона необхідна для повнішого виявлення позиції авторів цієї праці.

Характеризуючи процеси впровадження української мови у вищі навчальні заклади, вони пишуть: «У сфері вищої освіти викладачі зазнають сильного тиску з боку адміністрації з вимогою вести викладання предметів українською мовою. В той же час серед спеціальної літератури, що необхідна і викладачам, і студентам, переважає російськомовна. За цих умов викладачі змушені самостійно перекладати українською мовою не тільки класичну літературу – скажімо, з філософії та економіки, а й тексти монографій, підручників, своїх власних лекцій. А це призводить до зниження рівня викладання, до відвертого невдоволення і викладачів, і студентів. Саме на цьому рівні неукраїномовна частина населення відчуває найбільший дискомфорт. Пристосування до нових соціальних умов, у тому числі й до мовних вимог, може відбуватися двома шляхами – як соціальна адаптація і як соціальний конформізм.

На жаль, доводиться констатувати, що в даний період в Україні все більше складається ситуація, яка призводить до масового соціального конформізму – більше половини населення країни змушене на соціальному рівні переходити до користування українською мовою при збереженні психологічної прихильності до російської мови. Адміністративно-директивна українізація вже призвела до "розриву" між буденним і соціальним рівнями спілкування. Найбільш важким наслідком цього розриву стає падіння суспільної моралі й утвердження принципу "подвійної моралі": для мене – одне, для інших – друге» [309].

Звернімо увагу на відмінність ключових слів, які вживають О. Лановенко, Ю. Швалб і О. Кубеліус на позначення тотожних соціопсихологічних процесів, що відбуваються у двомовному суспільстві.

Тоді як білінгвізм україномовного населення, котре оволоділо російською мовою, вони кваліфікують у термінах з позитивним семантичним наповненням – як соціальну адаптацію і толерантність, те саме, але зворотне явище оволодіння російськомовним населенням українською мовою потрактовано як соціальний конформізм, що призводить до падіння суспільної моралі. Щобільше, авторам ввижається у впровадженні української мови в статус державної не інакше як «спроба задекларувати... українську ідею в її вкрай радикальній змістовій інтерпретації», небезпека якої поширюється з «радикально націоналістично орієнтованих україномовних областей», що займають «активно-наступальну позицію». «Така ситуація, – переходять автори уже до відвертих погроз, – залишається у відносній рівновазі доти, доки відступаюча сторона відчує наявність "простору" для відступу, тобто доти, доки не виникне відчуття "загнаності у глухий кут" і вже не залишиться іншого шляху, як перейти у наступ». Поведе ж російськомовне населення України у наступ, обіцяють автори, російськомовна інтелігенція, бо саме вона переживає «мову як проблему і певною мірою як трагедію» [310].

Як бачимо, автори лишають толерантність прерогативою національного менталітету українців, менталітет же російськомовної інтелігенції, погляди якої начебто представляють, вони такою рисою не обтяжують. Це, зрештою, підтверджує їхнє ж спостереження про толерантність як властивість поведінки двомовців. Автори ж статті, в назві якої задекларовано пошук мовних та соціокультурних чинників консолідації українського суспільства, «внятно» всім пояснили, що російськомовна інтелігенція другої мови вивчати не збирається, бо відчуває від цього дискомфорт.

А відтак вони відмовляють тій самій інтелігенції не лише в толерантності й здатності до компромісу, але й у моральності. Адже мова і культура, яку вони нібито захищають від утисків, їхнього захисту не потребує, бо їй ніщо не загрожує. За нею стоїть велика спільнота, вона займає величезну територію, де повноцінно функціонує в усіх сферах, де нею опікується держава, де її стан і розвиток аналізують і вивчають сотні наукових інституцій, де вона є основою потужної і, головне, живої культури.

Українська ж мова перебуває на своїй землі й іншої не має. І це її заганяють у глухий кут, з якого немає виходу, палкі захисники російської мови в Україні. І в цьому полягає глибока аморальність і цинізм їхньої позиції.

Таким чином, конфліктний характер міжмовних взаємин в Україні спричинено домінуванням російської групи населення, внаслідок чого мову титульної нації хоч і проголошено державною, фактично зведено до становища упослідженої меншинної мови. Як показало вже згадуване опитування киян, саме представникам російських одномовців властиві прояви агресивності щодо носіїв української мови, що свідчить про незахищеність державної мови у своїй власній країні. На запитання: «Чи доводилось Вам стикатися із проявами дискримінації в Києві за мовною ознакою?» 39 із 42 експертів відповіли ствердно. Причому понад половина з них досить часто стикалася з проявами нетерпимості саме до української мови. 88 % відповідей фахівців засвідчили, що вони ніколи не стикалися з дискримінацією російськомовних громадян [311]. Основною умовою, яка дозволить запобігти мовним конфліктам в Києві й в Україні, переважна більшість фахівців вважає забезпечення домінування української мови, дотримання чинного мовного законодавства та Конституції України.

Після того як українська мова стала цільовою, вкрай необхідним кроком для її утвердження мало стати наповнення зразками усного літературного мовлення засобів масової інформації і масової культури, оскільки цим сферам комунікації, поряд зі школою, належить головна роль у поширенні й закріпленні мовних норм.

Натомість російськомовні мас-медії, що панують в Україні, значно посилили і без того сильну комунікативну потужність російської мови, що сприяє збереженню її функціональної гегемонії.

Українські міста, як і в період колоніальної залежності, є русифікаційним плавильним тиглем українського населення. Виховання молодшого покоління українців в атмосфері потужного впливу російської мови і попкультури може вже протягом наступних двох десятиліть підвести Україну до білоруського варіанта мовно-культурного розвитку, а разом з цим і до політичної інтеграції з Росією.

Майбутнє України вирішать наслідки протистояння двох активних угруповань – проукраїнського і проросійського. Боротьба точиться за вплив на людність, поведінку якої значною мірою характеризує апатія, спричинена втратою мовної стійкості у попередній колоніальний період. За такого розподілу сил нашій спільноті отримати перемогу буде нелегко. Але, згідно з афористичним висловом Ліни Костенко, «держава держить». Можливо, українській інтелектуальній еліті додасть сил усвідомлення того, що доля держави залежить від її здатності до солідарності, стійкості и організованого опору у боротьбі з новітнім мовно-культурним імперіалізмом.

Замість висновків

Перетривавши довгий період бездержавності, українська нація в постійному протистоянні асиміляційному тискові зуміла зберегти свою мову – основу національної культури й ідентичності, а відтак не втратила найголовнішого засобу консолідації населення в межах своєї держави.

10-та стаття Конституції України надала українській мові статусу державної і відкрила перспективу поступового подолання тяжких наслідків радянської мовної політики, що призвела до винародовлення частини українців, яке в порубіжних із Росією областях сягнуло критичної межі.

Державний статус української мови підняв її престиж і зупинив процес денаціоналізації українців. На початку 90-х років було чимало зроблено для розширення функцій державної мови, її було впроваджено в адміністративно-управлінську сферу, систему освіти, дещо активізувалося її вживання в інших галузях суспільного життя. Однак непослідовність влади у ставленні до української мови, відсутність програми мовно-культурної політики і механізмів контролю за виконанням 10-ї статті Конституції України призвели до послаблення її позицій. Це відкрило шлях новітньому наступові русифікації, що є духовним знаряддям російського неоколоніалізму.

До найбільших втрат останніх років слід віднести втрату свого інформаційно-культурного простору. Окупація з боку Росії засобів масової інформації України незмірно посилила і без того сильну комунікативну потужність російської мови, а саме цей фактор забезпечує мові майбутню перемогу в білінгвістичній ситуації, спричиненій поширенням в одній країні двох мов, кожна з яких претендує на роль засобу загальнонаціональної комунікації.

Міста східної і південної України лишаються потужними центрами русифікації населення. Тривають процеси мовно-культурної креолізації, тобто змішування української і російської мов, що є глибоко деструктивним для суспільства явищем. Мова, культура й етнос становлять неподільну єдність, а тому зміщування різних етнолінгвальних систем – це «не просто заміна одних структур та елементів, чи так званих “засобів спілкування", іншими мовленнєвими структурами й елементами. Це духовна руйнація, духовне спустошення, розмивання глибинних усталених структур нашого менталітету та закоріненого в історію, культуру, у саме єство народу й етнофора когнітивного, сенсорного, експресивного, творчого, інтерактивного і комунікативного досвіду, який, без перебільшення, налічує трохи чи не два тисячоліття» [312].

Занепад живих розмовних форм побутування української мови в урбаністичних середовищах України і поширення замість них російського мовлення, позбавленого на чужій території зв’язків з животоками своєї етнічної культури, обмежує вплив нормативних зразків обох літературних мов – як української, заблокованої російським домінуванням, так і російської, периферійної відносно своїх центрів формування літературної мови. Це має наслідком надмірне розростання здеградованих форм усного мовлення – гібридної російсько-української субмови, характерною рисою якої є обмежений словник і спрощені синтаксичні структури, а також не менш спрощеного і вкрай звульгаризованого варіанта російського усного мовлення. У сучасній Україні поширення зазначених люмпенізованих форм спілкування підтримується експансією російської масової культури в її гірших примітивних зразках, і якщо наше суспільство не змінить мовно-культурних орієнтацій, процеси соціокультурної деградації можуть набути незворотнього