Сучасні проблеми правописного, термінологічного та лексикографічного нормування української мови

З постанням незалежної України, зміною статусу української мови, новими умовами її функціонування й розвитку, а також вивільненням з-під ідеологічного диктату інституцій, призначених досліджувати її й опікуватися культурою мовлення, закономірно постало питання про перегляд норм української мови, кодифікованих у радянський період.

На Першому Міжнародному конгресі україністів, що відбувся в Києві 27 серпня – 3 вересня 1991 р., було заявлено про потребу вироблення орфографічних норм, єдиних для всіх українців, оскільки в закордонних колах української еміграції й діаспори ніколи не визнавали радянських редакцій українського правопису, введених після 1933 р., і користувались правописом 1928 р.

Уже перед тим, з кінця 80-х років, деякі нові газети й журнали, а також видавництва національно-демократичного спрямування, не чекаючи офіційного розв'язання правописних проблем, почали упроваджувати орфографічні норми, орієнтовані на правопис 1928 р.

Окремі зміни до орфографічного кодексу внесла Орфографічна комісія при Відділенні літератури, мови й мистецтвознавства АН УРСР, яка 14 листопада 1989 р. затвердила п'яту редакцію «Українського правопису», опубліковану 1990 р.

У цій редакції було повернуто букву ґ, хоча й з обмеженою сферою вжитку, і внесено деякі інші зміни, але їх не було запроваджено систематично [169]. Згодом було усунуто помічені помилки і оновлено ілюстративний матеріал у виданні 1993 р.[170]

15 червня 1994 р. Уряд України прийняв постанову про підготовку й видання в 1994–1996 роках «Українського правопису» в новій редакції. Було затверджено персональний склад української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України на чолі з тодішнім віце-прем’єр-міністром академіком М. Жулинським.

Як пише Німчук в загальному огляді правописної дискусії, «комісія працювала динамічно, багато членів її активно обговорювали проблеми, висували обґрунтовані пропозиції змін. Але прийняте правило про те, що зміна в чинну орфографію вноситься, коли за неї голосує 3/4 присутніх членів Комісії, стало на перешкоді будь-яких суттєвих нововведень. До того ж на більшості засідань Комісії не було кворуму. Фактично було прийнято кілька незначних нововведень... Відбувалося лише удосконалення й уточнення чинних правил, ілюстрацій до них. Вийшов непогано відредагований текст книжки, а не нова редакція правопису, тобто чинний кодекс із політичними змінами в правилах. Широкої дискусії про правопис 1994–1996 рр. не було, бо Комісія не опублікувала проекту нової редакції» [171].

Таким чином, Комісія не вирішила головного завдання підготовки нового проекту правопису, що полягало в усуненні тих змін, що були введені в редакції «Українського правопису» 1933, 1946 і 1960 років з метою нівеляції самобутніх рис української мови за російським зразком. Заявлена реформа правописного кодексу виявилась лише її імітацією. Такий перебіг підготовки проекту спричинила позиція мовознавців, які керували роботою. Деякі з них належали до колишніх активних виконавців радянського мовного «будівництва»[172], а відтак були супротивниками будь-якого перегляду наслідків впровадженої в той час уніфікації. Для прикладу можна навести заявлену під час обговорення правописних проблем позицію завідувачки відділу культури мови Інституту української мови НАНУ Світлани Єрмоленко:

«У сучасній видавничій практиці є випадки використання правопису 1928 р., так званого Скрипниківського правопису, що діяв у Західній Україні до 1939 року й на сьогодні використовується, хоч і всюди послідовно, в західній діаспорі. Для переважної більшості наших сучасників в Україні такий правопис – це вже історія, так само лексикографічні праці, видані в 20–30-х роках нашого століття. А втім, перевидані сьогодні без спеціальних приміток, застережень, словники, мовні посібники 20–30-х років спричинюються до розхитування орфографічної норми»[173].

Одним із найактивніших оборонців радянських підходів до нормування української мови вияввися історик Петро Толочко, який, окрім постійної участі в публічних дебатах з приводу правописних змін видав масовим накладом брошуру «Що або хто загрожує українській мові?» (К., 1998). У цій та інших публікаціях П. Толочко обстоює не тільки легітимність правопису 1933 р., а й його досконалість і відповідність законам «наддніпрянської» мови. Академік захищає попередню практику зближення української мови з російською, ґрунтуючись на тому ж радянському аргументові «спільної колиски» двох мов у давньоруський період. Інший погляд на мовну політику, що її провадила КПРС на теренах України, П. Толочко оголошує «абсурдним мовним антирусизмом» [174].

Академік виявляє виразну антигалицьку позицію, реанімуючи старий імперський міф про поділ української мови на наддніпрянську – «свою», близьку до російської, і галицьку – «чужу», сповнену архаїзмів, полонізмів та запозичень із західноєвропейських мов, причому в його міркуваннях з приводу сучасних мовних проблем на старий імперський міф своєрідно накладається кліше недавньої пропаганди про «невиданий розквіт» української мови в УРСР. «Одна з цих мов – наддніпрянська, – пише П. Толочко, – пішла у своєму розвитку далеко вперед, а інша – галицька (в її діаспорному варіанті) – по суті лишилася на позиціях кінцяXIX –початку XX століття. Як і за часів М. Грушевського, в Україну, тепер уже з діаспори, перенеслись журнали, газети, видавництва, що зовсім не збиралися сповідувати правило, згідно з яким у чужий монастир не гоже йти зі своїм статутом»[175]. Щоправда, мова самого академіка випереджального розвитку не демонструє. Чого вартий хоча б такий стилістичний шедевр з цитованої статті: «В Україні сьогодні фактично існують два правописи і дві українські літературні мови. Вони не тільки поборюють одна одну, а розділяють надвоє людей» (підкр. моє – Л. М.)[176].

Оскільки захисники радянської мовної політики до сьогодні зберігають впливовість у колах академічного істеблішменту, їм вдалося дискредитувати під час обговорення й заблокувати затвердження того проекту нової редакції «Українського правопису», який відповідав вимогам часу. Проект було підготовлено під головуванням члена-кореспондента НАНУ Василя Німчука, обраного в 1999 р. директором Інституту української мови НАНУ замість Олександра Тараненка. До оновленого складу правописної комісії ввійшли авторитетні лінгвісти – працівники НАНУ і вищих навчальних закладів: І. Вихованець, К. Городенська, А. Грищенко, В. Жайворонок, Н. Клименко, В. Німчук, Г. Півторак, О. Пономарів, Н. Тоцька.

Після тривалої спільної праці над проектом Комісія прийняла компромісний варіант, що включив до орфографічного кодексу низку тих норм правопису 1928 року, які, на думку мовознавців, відповідають історичним тенденціям розвитку української мови. У проекті було запропоновано, зокрема, повернути закінчення родового відмінка однини іменників 3-ї відміни (радости, сучасности, любови),написання початкового и в словах инший, инакше, замінити написання сполуки іа в словах іншомовного походження на ія (індустріяльний, соціяльний, провіянт),впровадити відмінювання слів іншомовного походження із закінчення -о (кіно, метро, дзюдо)тощо.

Підготовлений проект було подано на обговорення й затвердження.

На жаль, робота комісії в новому складі з самого початку зустріла спротив з боку академіків В. Русанівського і П. Толочка. В. Русанівський подав офіційний протест президентові НАНУ, в якому без жодних на те підстав оголосив запропонований орфографічний проект нелегітимним. Поряд з цим опоненти нової редакції правопису розгорнули широку кампанію з дискредитації проекту в ЗМІ. У цьому їм сприяли мас-медія проросійської орієнтації, значно численніші та впливовіші за українські. Показово, що свою концепцію В. Русанівський виклав у скандально відомих своїм українофобством «Киевских ведомостях».

З метою компрометації запропонованих комісією під головуванням В. Німчука правописних змін їх опоненти застосовували звичні ще з радянських часів методи підтасовок і фальсифікацій. Не інформуючи людей про політичні причини заборони низки норм правопису 1928 року і потребу їхнього повернення до орфографічного кодексу незалежної України, вони намагаються впровадити в масову свідомість думку про те, що нова редакція правопису створюється на догоду діаспорі (промовистою є назва інтерв’ю В. Русанівського в «Киевских ведомостях» – «Угодническая орфография»), що зміни торкаються величезної кількості підручників, словників тощо. Усе це не відповідає дійсності, оскільки правописні зміни не є аж такими кардинальними, до того ж комісія пропонує надати досить тривалий час для їх впровадження.

Однак кампанія з дискредитації орфографічних змін, що перевела дискусію з наукової площини в політичну, значною мірою досягла своєї мети. Їй сприяла неготовність нашого суспільства до адекватного осмислення проблем, пов'язаних як із функціонуванням української мови, так і з її станом.

Саме через консервативну позицію частини керівників мовознавчих інституцій і мовних кафедр вищих навчальних закладів, що обстоюють збереження правописних, термінологічних і лексикографічних практик, впроваджених у 1933 р., значною мірою загальмовано і справу перегляду засад творення українських терміносистем. Варто навести в цьому зв'язку міркування з приводу сучасних термінологічних проблем, що їх висловили в урядовому друкованому органі Олександр Тараненко, на той час директор новоствореного Інституту української мови НАНУ, і завідувачка відділу термінології того ж Інституту Людмила Симоненко:

«Відродження національної термінології – це все-таки не механічне повернення до практики 20-х років. Періоди національного романтизму, що їх проходить у своєму розвитку нація, не повинні повторюватися по кілька разів протягом історично короткого часу, щоб нація не виглядала смішною. Їм на зміну має нарешті приходити період реалізму. У становленні української термінології доба романтизму закінчилася на рубежі 1920-1930-х років не без впливу відомих політичних подій. Погано це було чи добре – то окреме питання, але не можна другий раз увійти в той самий плин мовного розвитку, не спинивши його» [177].

Проте все залежить від того, як розуміти реалізм і романтизм. Якщо національним романтизмом вважати чітку моральну позицію в оцінках минулого, збереження традиції повноцінного мовного розвитку і пошану до пам'яті загиблих, то цілком імовірно, що в прийдешньому наївні романтики знайдуть значно більше прихильників, ніж прагматичні реалісти. І в такому сенсі повернення до доби «національного романтизму» означатиме не зупинку в мовному розвитку, а початок руху вперед.

Завдання дерусифікації України включає й таку важливу суспільну сферу, як мова науки. Надання українській мові статусу державної, впровадження її у вищі навчальні заклади, переведення на українську мову наукових видань і періодики викликали нагальну потребу впорядкувати й унормувати українські терміносистеми. Оскільки починаючи з 30-х років у національному термінотворенні панував хибний принцип калькування російських термінів, постала необхідність зміни принципів розвитку наукової термінології, формування власного наукового стилю. Окремої уваги потребує проблема адаптації великої кількості нових іншомовних запозичень, переважно з англійської мови, які з’явилися в українській термінології у зв'язку з політичною й економічною перебудовою країни, переходом до відкритого суспільства й ринкової економіки.

У роки державної незалежності в наукових колах України зросла зацікавленість проблемами стану й перспектив розвитку наукових і технічних терміносистем, осмислення історії їх формування і пошуку шляхів удосконалення. Виникли нові термінологічні колективи, наприклад Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології при Львівському політехнічному інституті, у Львові починаючи з 1992 р. відбулося кілька міжнародних наукових конференцій «Проблеми української науково-технічної термінології».

Сучасний етап розвитку термінології і наукової та фахової мови в цілому певною мірою подібний до періоду 20-х років, тому пошук національних ресурсів термінотворення передбачає перевидання і вивчення термінологічних словників і теоретичних праць Інституту наукової мови, заснованого в 20-х роках. Проблема полягає в тому, як поєднати кращі здобутки термінотворчості 20-х років, яка орієнтувалась не тільки на іншомовні джерела, а й на внутрішні ресурси української мови, із сучасною практикою широкого використання в науковій і технічній мові інтернаціональних термінів, запозичених за посередництвом російської мови. Вихід можна вбачати, очевидно, у тимчасовому паралельному використанні обох традицій із перспективою вибору єдиної норми після апробації варіантів у науковому обігу. Поряд з цим надзвичайно важливо сформувати національну терміносистему у галузях комп’ютерної техніки, штучного інтелекту, автоматизованого забезпечення інформаційної служби, розширити присутність української мови в Інтернеті, тобто створити українську науково-термінологічну базу сучасного постіндустріального суспільства.

За останнє десятиліття опубліковано чимало словників різної якості, посібників, теоретичних праць з термінології, а також частково видано і досліджено термінологічні праці, створені в кінці XIX – на початку XX ст. І все ж послідовна праця з унормування терміносистем на засадах структурних та словотворчих особливостей української мови лишається найнагальнішим завданням національного термінознавства [178].

«Чи не найголовніше лихо останнього століття історії України полягає в тому, що вся вона, ця історія, мало не всуціль складається з самих катаклізмів. Це вкрай негативно позначилося на словникарстві і, зокрема, на такому його важливому складникові, що певною мірою має відбити “Словник”, – як термінологія. Опрацьовану кількома поколіннями і словникову, і термінологічну лексику раз у раз оголошувано "шкідницькою", а отже і неприйнятною. І працю доводилося починати з нуля» [179].

Зіткнення старого і нового підходів до висвітлення мовних проблем і їх фахового дослідження виявилося і в нинішній дискусії в галузі словникарства. Дискусія точиться навколо концепції «Нового словника української мови»[180], яку розробив і опублікував 1996 року О. Тараненко, відомий лексикограф, що брав участь у підготовці 11-томного «Словника української мови». Хоча планований до видання словник було названо в концепції «новим», нових підходів до словникарської справи практично не було запропоновано. На думку лексикографа, для фіксації лексики, яка опинилася за межами одинадцятитомника, укладеного в 1970-1980 рр., достатньо підготувати додаток у вигляді 12-го тому. Великий масив лексичного матеріалу, який містять твори письменників діаспори, О. Тараненко пропонував упорядкувати в окремому спеціальному словнику.

Такий підхід до укладання нового тлумачного словника викликав заперечення з боку провідних українських лінгвістів – Івана Вихованця, Анатолія Непокупного і Ореста Ткаченка[181]. Згідно з їхньою концепцією, СУМ, попри те що його слід віднести до досягнень лексикографії радянського періоду, сьогодні не відповідає потребам часу.

Учені підкреслили, що словник готувався в умовах диктату марксистсько-ленінської ідеології і урядової політики русифікації, що позначилося на засадах укладання СУМу, доборі лексичного матеріалу і його ремаркуванні; зокрема, «через усі ілюстративні матеріали СУМу червоною ниткою проходить марксистсько-ленінська ідеологія та практика комуністичного будівництва в СРСР»; словник не відобразив належним чином просторове варіювання української мови: «тут знайшла відображення значно глибша офіційна тенденція до так званої інтернаціоналізації чи "зближення" мов колишнього СРСР коштом нівелювання їхньої національної ідентичності передусім у лексиці»; джерельну базу СУМу штучно обмежено і вкрай збіднено, оскільки за його межами лишився великий пласт лексики, яку містять твори видатних українських політиків, учених і письменників, заборонених УРСР.

Враховуючи це, а також низку інших суттєвих вад СУМу, ідею підготовки «Додатка» до нього мовознавці оцінили як неприйнятну, наголошуючи на потребі підготовки нового тлумачного словника української мови на принципово інших засадах.[182]

Слід зазначити, що з часів надання українській мові статусу державної в Україні видано велику кількістьсловників різного типу і різної якості, серед них – і два тлумачних словники. У заснованій київським видавництвом «Аконіт» серії «Нові словники» в 1998 р. вийшов «Новий тлумачний словник української мови» у чотирьох томах, упорядниками якого є Василь Яременко і Оксана Сліпушко. Словник укладено на основі одинадцятитомного радянського видання, але значно зменшено його обсяг – з 134 тисяч лексем, зафіксованих у СУМі, відібрано 42 тисячі слів, усунуто ідеологічно маркований ілюстративнийматеріал, у деяких словникових статтях розширено синонімічний ряд, хоч дефініції залишено ті ж, що й в одинадцятитомнику.

З’явився також тлумачний словник, який перевищив за обсягом академічний. Це «Великий тлумачний словник сучасної української мови», підготовлений і опублікований в ірпінському видавництві «Перун» в 2003 р. (керівник проекту та головний редактор В. Т. Бусел). Словник містить близько 170 тисяч слів та словосполучень. Значну частину його реєстру його становлять не тільки лексеми, що не були включені до одинадцятитомного словника, але й нові слова, які з'явилися в українській літературній мові в останнє десятиліття.

Видання словника не знімає, однак, потреби підготовки нового академічного тлумачного словника.

Іртиське видавництво «Перун» опублікувало в 2003 році й найбільший на сьогодні орфографічний словник української мови, обсяг якого становить 253 тисячі слів[183].

Однак в умовах невирішеності правописної дискусії і ситуації правописного хаосу, що нині спостерігається у видавничих практиках, публікація орфографічних словників лишається доволі проблематичною справою. Мовознавчі інституції мають скерувати всі зусилля на нормалізацію ситуації. Дуже важливо сьогодні для розв'язання правописних, термінологічних і лексикографічних проблем вивчити досвід діяльності мовознавців 20-х років. Першочерговим завданням є перевидання академічного російсько-українського словника 1924-1933 років, що становить найповніше лексикографічне джерело синонімічного багатства української лексики до періоду її штучного обмеження й уподібнення до російської. Потребують введення в науковий обіг й інші здобутки мовознавців доби Розстріляного Відродження, а також лінгвістичні праці, створені в еміграції.

Зміни, яких зазнала українська мова протягом радянського періоду, не можна вважати наслідком її розвитку. За влучною метафорою однієї з розвідок, присвячених аналізові правописного проекту, весь цей час вона перебувала в замкненому колі, яке нарешті треба розірвати [184]. Боязнь варіативності й розмивання норм у даному разі є безпідставними. Мова, що звільнилася від гніту, має повернути собі й необхідний простір свободи для природного руху, розвитку й вдосконалення.