ТОП 10:

Особливості розвитку української філософії ХХ ст.



 

На початку ХХ ст. українська культура, як і культура Російської імперії в цілому, перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій (неокантіанства, феноменології), виникали нові напрями розвитку гуманітарної думки. Проте, як відомо, цей процес був перерваний жовтневим переворотом у Росії.

Проголошення Української народної республіки (1918) створило небачені раніше можливості для розвитку української науки. Протягом 1918 р. одна по одній засновувались вітчизняні наукові інституції: Державний архів, Археологічний інститут, Археологічна комісія, Академія наук. У навчальних закладах були утворені кафедри української мови, історії, права. Усе це дозволило започаткувати на систематичних засадах гуманітарні дослідження, у тому числі – й філософського спрямування. У цей час плідно працювали видатні діячі української науки М.Грушевський, В. Винниченко, В.Вернадський, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Кримський та багато інших. Однак, встановлення радянської влади в Україні обірвало природний процес формування національної державності й відповідних їй духовних процесів. Значна частина вітчизняної інтелігенції була змушена емігрувати. У різних країнах Європи, в яких вони знайшли притулок (передовсім у Чехії, Австрії, Польщі, Німеччині, Франції), їм вдалося продовжити розпочаті на Батьківщині наукові дослідження. Отже, у ХХ ст. українська філософська думку, переживши короткий період зльоту, надалі розвивалась двома потоками: в Україні (радянській та західній) та в діаспорі – за межами України. В цілому за межами України українцями було створено 46 навчальних та наукових закладів, у тому числі –Український вільний університет у Відні (1920 р.), пізніше перенесений у Прагу, а потім – у Мюнхен.

Серед мислителів, думки яких істотно вплинули на стан філософської думки в Україні перш за все слід назвати В.Зеньковського (1891-1962 рр.), який читав у Київському університеті курси психології та логіки та зробив суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії та релігії (у 1919 р. виїхав у Югославію); Г.Флоровського (1893-1979 рр.), відомого історика Церкви та релігійного світогляду (також виїхав за кордон); відомого філософа київського походженняЛ.Шестова (1866-1938 рр.), надзвичайно цікавого творця власної релігійної версії філософії екзистенціалізму; О.Гілярова (1855-1938 рр.) – у певний час професора Київського університету, видатного історика античної філософії, історика західної філософії. О.Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та потенцій природного універсуму, тому саме через осмислення суті духовного ми можемо наблизитись до розуміння дійсності. Фундаментальне дослідження О.Гілярова “Источники и софисты. Платон как исторический свидетель” по-сьогодні залишається одним із кращих досліджень на цю тему у світовій філософії.

Всесвітнього значення набули ідеї Володимира Вернадського(1863-1945) – видатного українського природознавця, академіка, першого президента Української академії наук в 1919 – 1921рр. В.Вернадський створив принципово нове вчення про біосферу, яку він визначав як “організовану оболонку земної кори, нерозривно пов’язану із життям”. Завдяки живій речовині стало можливим ефективним засвоєнням енергії Сонця, а це, у свою чергу, прискорило еволюційні процеси на Землі. У ХІХ – ХХ ст. людство перетворилось у загальнопланетну силу, дія якої співмірна із дією геологічних планетних сил. Діяльність суспільно організованих розумних істот привела до утворення надскладної системи – “ноосфери” (від грецького слова “ноос”- розум), центральною ланкою якої є наділена розумом людина. За цих умов виключно загострилась ситуація в біосфері – постала проблема збереження біосферних процесів, які були і є головною умовою збереження життя на землі. Порушення цих процесів з неминучістю приведе до руйнування природних об’єктів. В.Вернадський передбачив у зародку ще одну проблему – виснаження природних ресурсів. Як можливий варіант розв’язання цієї проблеми вчений бачив розробку механізмів штучного виконання у стислі терміни тих геохімічних процесів, на які природа затрачує тисячі років (останні думки вченого набули реального значення лише сьогодні). Особливого значення за сучасних умов набуло питання про моральну відповідальність вченого за наслідки своєї наукової діяльності. “Питання про моральний бік науки” самим життям поставлене на порядок денний. На думку В.Вернадського, усвідомлення цієї обставини, розуміння того, що наука може служити “для блага людства”, а може стати і засобом у руках соціально небезпечних сил, “повільно й неухильно змінює наукове середовище”.

У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і перетворена ними у засіб обгрунтування комуністичних догм. Опрацювання класичної філософської проблематики стало неможливим. Філософію оголосили “класовою наукою”, теоретичною і методологічною основою марксизму. Все, що не вписувалось у марксистську систему ідеологічних координат, переслідувалось і радикально винищувалось. Те ж саме стосувалось і усіх інших сфер духовного життя. Красномовний приклад: “в період між 1930 і 1938 рр. з 259 українських письменників публікувалися лише 36. Куди поділися інші – невідомо” [Філософія / Курс лекцій. – К., 1991. – С. 221].

Проте і за таких умов філософи, що залишились в Україні, продовжували розпочаті раніше дослідження. Перш за все філософи вивчали погляди Сковороди, суспільно-політичні позиції Кирило-Мефодіївського братства, методологічні засади природознавства. Достатньо активно опрацьовувались проблеми логіки та соціології. Далеко не всі вчені поділяли погляди фундаторів комуністичної доктрини. Значна частина університетської інтелігенції висловлювала незгоду з матеріалістичним розумінням історії, марксистськими законами суспільного розвитку, а саме це й було визначене офіційними колами як предмет філософських досліджень.

Філософські пошуки пожвавились після того, як 1937 року був створений Інститут філософії і природознавства, що проіснував до 1936 р. Проте доля більшості вчених склалася трагічно: вони були репресовані як, фактично, і вся українська інтелігенція.

Найпомітнішим явищем у духовному житті України 30-х років стала знаменита літературна дискусія, започаткована М.Хвильовим, та “українізація”, натхненником якої став М.Скрипник. Микола Хвильовий(1893-1933) – провідний український письменник тридцятих років. Окрім прозових творів йому належать “Думки проти течії”, у яких викладена культурологічна концепція. Письменник вів мову про болючі проблеми національного буття, шляхи національно-духовного відродження України. У 1925 р. він видрукував у газеті “Культура і побут” (Харків) статтю, яка започаткувала літературну дискусію, вершиною якої став заборонений радянською владою памфлет “Україна чи Малоросія” (1926). Перспективи для дійсного відродження України він вбачав в утвердженні так званого “романтичного віталізму”, тобто своєрідного відчуття життя, наділеного активною, творчою одухотвореністю. Україна має можливість реалізувати цю перспективу, вона не розтратила свій духовний потенціал. Послуговуючись марксистською термінологією, автор спробував обгрунтувати право України на незалежність. На його думку, інтелігенція мусить “негайно стати на боці активного молодого українського суспільства...”. Літературна дискусія набула гострого політичного забарвлення. До спростування М.Хвильового підключились партійні ідеологи, а Й.Сталін особисто скерував в Україну листа (24.04.1926), сповненого різких оцінок як самої дискусії, так і особисто М.Хвильового. “Дискусію” перевели в площину цькування української інтелігенції, що скінчилось фізичною розправою з її учасниками. Гнаний владою, М.Хвильовий покінчив життя самогубством.

На західноукраїнських землях у міжвоєнний період опрацьовував історіософську концепцію Вячеслав Липинський (1882-1931). Головним державотворчим чинником, на його думку, можуть бути та й завжди були елітарні аристократичні кола, але оптимальною для України формою державного устрою мислитель вважав монархію, яка успадкувала б традиції княжої Київської Русі та шляхетні засади часів козацтва. Одночасно він високо оцінював духовний потенціал селянства, розуміючи його як носія національної ідеї, безкомпромісну суспільну силу, основу майбутнього відродження України.

Видатним історіософом був Юрій Липа(1900-1944), вбитий енкведистами на Львівщині наприкінці війни. Центральним поняттям у його теоретичних побудовах було поняття “раса”, котру він розумів як певний психологічний тип людини, зрештою – як духовне начало в людині. Автор застерігав від пристосування до української дійсності чужих (сторонніх) ідеологічних доктрин, які не мають шансів прижитися на вітчизняному грунті і спричиняють неадекватне (спотворене) трактування української минувшини, дійсності та майбутнього. У міжвоєнний період на західноукраїнських землях активно пропагувалась і марксистська соціологічна доктрина. Її прихильниками були С.Тудор, В.Бобинський, П.Козланюк, А.Крушельницький, В.Левинськийта інші ідеологи комуністичної партії Західної України.

Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973). Уродженець півдня України (Мелітополь), він жив, навчався, працював у різних країнах. Д.Донцов був організатором і головним редактором журналу “Літературно-науковий вісник” (Львів, 1922-1932), у якому друкувався увесь цвіт української нації і який фактично продовжив традицію інтенсивного духовного пошуку, започатковану у Львові І.Франком та М.Грушевським. З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали ідейними засадами українського націоналізму. Всі ці праці позначені пристрасною аргументацією, динамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної української держави. У філософському плані Д.Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до визнання вирішальної ролі людської особистості в історичному процесі. Ірраціональну волю він розглядав як основну силу й індивіду, і суспільства, і народу протиставляючи її розуму, знанню, як таким, що розмивають первинні засади національного. Як засіб зміцнення вольових засад нації він розглядав традиціоналізм, тобто звернення до узвичаєних норм, закорінених у глибинах генетичної пам’яті етносу. Проте в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д.Донцова ідеям радикального ніцшеанства.

За межами України працювала ціла низка талановитих вчених, що мають напрацювання у галузі філософської думки. Серед них слід назвати Д.Чижевського, І.Лисяка-Рудницького, О.Кульчицького.

У повоєнний період в галузі філософських досліджень в Україні сталися позитивні зрушення. 1944 року в Київському університеті створили філософський факультет. У 1946 р. відновив діяльність Інститут філософії Академії наук України. Завдяки цьому в Україні виховано декілька поколінь фахівців, котрі давали (і дають зараз) грунтовну філософську освіту студентам усіх вищих навчальних закладів. Ситуація істотно поліпшилась у 60-х роках під час Хрущовської “відлиги” й активної діяльності “шістдесятників”. Філософи чи не вперше отримали можливість висловитись із тих питань, котрі раніше підлягали партійній забороні.

Філософський факультет (до речі – єдиний тоді в Україні), а пізніше – Інститут філософії очолив талановитий вчений П.Копнін. Йому вдалось згуртувати довкола себе науковців, яким було притаманне новаторське ставлення до філософських пошуків, прагнення шукати істину, а не служити партійному кланові. Саме в цей час були глибоко опрацьовані проблеми теорії пізнання, наукової методології, історії філософії. У 70 – 80-і рр. філософська думка в Україні починає розроблятися новою генерацією вчених. Вони почали активно досліджувати світоглядну проблематику, поширюючи її на процеси пізнання, мислення, різні сфери інтелектуальної діяльності, залучаючи до таких розвідок досягнення зарубіжної філософії.

Наприкінці 90-х рр. багато філософів взяли активну участь в демократичному рухові, виступили ініціаторами утворення обласних організацій національно-демократичних партій. Після здобуття Україною незалежності (1991) переважна частина професійних філософів долучалася до теоретичного опрацювання процесів українського державотворення. Щоправда, за умов певного економічного занепаду, викликаного необхідністю глибинних перетворень у самих засадах економічного життя українського суспільства даються взнаки і певні, негативні для розвитку філософської думки тенденції; так, наука взагалі, а гуманітарні науки особливо, фінансуються за так званим “залишковим принципом”. За умов, коли на перший план в суспільних процесах виходять проблеми міжіндивідуальних стосунків, коли людський чинник життя набуває небувалої ваги, роль філософії в житті суспільства недооцінюється, а це загрожує нам певною духовною деградацією. До того ж у питаннях до формування наукових кадрів запанував чиновницький підхід, коли в ситуації економічної скрути науковцям не полегшують, а, навпаки, ускладнюють шлях до наукових надбань, підвищення професійного рівня, тощо. Проте, будемо сподіватися, що ці труднощі є тимчасовими; українська філософія тільки виходить на шлях власних надбань; перед нею – історична перспектива, і хочеться вірити в те, що вона зможе її використати і поповнити вітчизняну духовну культуру, здобутками, гідними історії світової філософії.

Висновки.

Українська філософія, хоча її теорії у своїй більшості і не здобули світового визнання та поширення, органічно вписана в історію українського народу та його духовної культури; вона була присутня на всіх основних етапах української історії і відігравала важливу роль у розвитку громадської думки. Постаючи переважно внутрішнім культурним явищем, українська філософія постає концентрованою формою виразу особливостей національного характеру та світосприйняття українців, їх суперечливих одвічних прагнень, їх самоусвідомлень та ціннісних орієнтацій. Внаслідок цього українська філософія має цілу низку особливостей, що, почавши формуватися за часів Київської Русі, зберігають свою значущість і по-сьогодні. В умовах наявності самостійної української держави перед філософською думкою України відкриваються нові, небачені раніше перспективи, і лише майбутнє покаже, чи змогла українська інтелектуальна еліта використати їх належним чином.

РОЗДІЛ 10. ПРОБЛЕМА БУТТЯ У ФІЛОСОФІЇ

Поняття буття є вихідним для філософії. По-перше, воно має найширший, граничний ступінь узагальнення і тому постає як наріжний світоглядний орієнтир. По-друге, завдяки цій якості воно виконує функцію сенсоутворення у людському світорозумінні. По-третє, у XX ст., коли людство відчуло можливість свого самознищення, буття постає як вища цінність та міра моральної відповідальності людини за свої дії. Нарешті, у реальному виявленні буття постає перед людиною у контексті питання про смерть, безсмертя та шляхи людського самоутвердження. У розв'язанні проблеми буття філософія співпрацює із сучасною наукою, використовуючи у своїх обґрунтуваннях її здобутки.

Після вивчення матеріалу розділу 10 Ви повинні:

знати

- основні функції, що їх виконує поняття буття у філософії;

- як пов’язане поняття буття із людським способом самоутвердження в світі;

- послідовність категоріальних визначень буття в історії європейської філософії;

- відмінності між філософським та науковим розумінням буття.

вміти

- проводити порівняння класичного та некласичного розуміння буття;

- використовувати у конкретних випадках основні ознаки наукового та філософського визнання реального існування чогось;

- аналізувати переваги та недоліки конкретно-наукового та філософського тлумачення буття.

Розуміти

• особливості та основні аспекти філософського трактування буття;

• рівні осмислення буття у різних науках та у філософії;

• зв'язок основних категорій, якими історично визначалося буття у європейській філософії;

• особливості розуміння буття у сучасній некласичній філософії;

• основні аспекти розуміння буття у сучасній науці.

 

 

План (логіка) викладу матеріалу:

10.1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Людські виміри проблеми буття.

10.2. Проблема буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття.

10.3. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття (філософське окреслення).

 

Ключові терміни і поняття.

АНТРОПНИЙ ПРИНЦИП – у деяких сучасних науках – початкове припущення того, що без урахування факту наявності людини в світі природні процеси не можна зрозуміти в їх єдності та провідних характеристиках, а наукова картина світу не зможе набути логічного та змістового завершення; і навпаки: поза цим принципом із стихії природних процесів появу людини пояснити просто неможливо.

 

БУТТЯ – НЕБУТТЯ – гранична межа філософського узагальнення; співвідношення, через яке визначається буття, проте не лише внаслідок позначення межі, за якою буття вже немає, а й тому, що такого роду межа вказує на такі якості сущого, втрата яких різвнозначна втраті самого такого сущого; означена межа позначає також граничну щирість людської думки, її вміння утримуватись у власних актах при бутті, а не зриватися в небуття.

 

ІНТЕНЦІЯ – властивість людської думки та свідомості, пов’язана із їх принциповою спрямованістю на певний предметний зміст; визнання того факту, що не може бути думки “ні про що”, свідомості “із нульовим змістом”.

 

МЕТАФІЗИКА ТА ОНТОЛОГІЯ – за усталеною традицією філософії ХХ ст. – основні філософські науки про буття; метафізика розглядає найперші, позачуттєві та позафізичні засади буття, а онтологія – види, рівні, форми проявів буття. Метафізика у дослідженні буття тяжіє до вирішення питання “Що?” (“Що є буття?”, “Що є перше буття?”), а онтологія – до вирішення питання “Як?” (“Як проявляє себе буття?”).

 

 

10.1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Людські виміри проблеми буття

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. “Чому взагалі є сутнє, а не навпаки — ніщо?” — це запитання М. Хайдеггер, один із найавторитетніших філософів XX ст., слідом за Ф.Шеллінгом вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні основи всього сутнього. З часів давньогрецької філософії розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву "онтологія" (від давньогрецького "онтос"— буття, сутнє). У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття; умовно кажучи, онтологія ставить питання “Яким та як є буття?”, а метафізика – “Чому та що є буття?”. Внаслідок цього проблематика онтології ніби перебуває на перехресті “антропологія – онтологія – епістемологія (або гносеологія)”.

Буття постає як абстракція високого, навіть гранично високого рівня. Усвідомити, що таке буття, “схопити” його змістовий центр у думці надзвичайно важко. Навіть послідовно продумати, який зміст несе проста часточка “є”, що її ми вживаємо майже в усіх наших судженнях, настільки непросто, що з цього приводу існують різні підходи та тлумачення. Отже, у самому понятті буття прихований певний парадокс: це давнє, а тому й дуже широко вживане поняття, а з іншого боку, воно настільки складне, що майже не піддається охопленню.

Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир. Коли ж ми маємо справу з людським світоорієнтуванням, то ми повинні мати на увазі кілька принципово важливих його аспектів.

Передусім орієнтири нашого життєвого самоутвердження повинні фіксувати певні виміри, прояви або характеристики світу, в якому ми перебуваємо. Тобто поняття буття має фіксувати певні характеристики світу, а також і певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття. У цьому аспекті ми, з одного боку, спираємося на дані сучасної науки про світобудову, з іншого боку, — на її історичний досвід, що засвідчує певну відносність наших уявлень про сутність, стани та форми проявів буття. Крім того, у питанні про ознаки буття ми змушені виходити за межі науки, тому що саме це питання перебуває у залежності від розуміння і тлумачення самих коренів буття. Цей вихід здійснюється у сфери філософії, метафізики та теології. Річ у тім, що єдиною умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи із небуттям як таким безпосередньо не стикаємося. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, умирають живі істоти, ми розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри. Г.Гегель називав такого роду небуття, тобто те, що постає результатом руйнування чогось конкретного, певного, “відносним небуттям” або “нічим деякого дещо”. Отже, у такому розумінні й небуття, і всі матеріальні форми, що підлягають змінам, постають як відносні. Вони визначають не буття як таке, а лише його прояви. Для того, щоб визначити буття, слід було б знайти його не відносні, а абсолютні межі. З такими межами конкретні науки ніколи не стикаються хоча б тому, що для них і саме поняття буття не є предметом дослідження. Коли філософія ставить питання про абсолютні межі буття, вона намагається вивести на рівень людського розуміння те, що не є предметом або елементом практичного та пізнавального досвідів. Тому тут починається та галузь знання і пізнання, яка дістала назву мета-фізики, тобто галузь знання, що перевершує фізику, перебуває понад фізикою.

Термін “метафізика” ввів у науку Андронік Родосський, який в І ст. до н.е., при впорядкуванні кодексу праць Арістотеля, позначив рукопис, що доповнював фізику і змістовно завершував її, терміном “мета та фізика” — дослівно: “те, що йде за фізикою”. Термін, на перший погляд випадковий і майже механічний, виявився дуже влучним, бо його, крім того, перекладають ще і як “надфізичне”, “понадфізичне”. М. Хайдеггер, коментуючи деякі міркування Арістотеля, визначав метафізику як науку про “суще у самому сущому”, а філософію — як тлумачення такого “останнього сущого”, як узгодження такого тлумачення з усім комплексом наших знань та уявлень. Філософія у такому підході постає як теорія, що поєднує знання про реальне та позамежне, про часткове та всезагальне. Певна річ, що в такому разі тлумачення, дослідження, розуміння буття є для філософії її змістовим та смисловим епіцентром. Філософія повинна виводити всі свої теми, проблеми та міркування на певну граничну межу – межу буття та небуття, тобто визначати, за яких обставин певна річ може бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішню якість, свою специфікацію. Зрозуміло знову-таки, що зробити це можна, лише розглядаючи кожну річ як фрагмент світової цілості, тобто крізь призму поняття буття. Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить кожну річ на рівень її розгляду з позиції світового цілого або з позиції зіставлення буття та небуття.

По-друге, життєві орієнтири, якими користується людина, лише тоді можуть бути надійними, коли вони є не скороминущими, не частковими, а фундаментальними за значенням, обсягом та концентрацією наших знань і прагнень. Оскільки філософське розуміння буття відповідає усім названим вимогам, воно й постає водночас і фундаментальним, і універсальним, і цільовим орієнтиром для людини.

Нарешті, по-третє, усі названі характеристики поняття буття перетворюють його і на чинник сенсоутворення у людській свідомості. Справді, якщо це поняття охоплює та концентрує усі аспекти людського знання та досвіду, воно все це водночас і збирає, об'єднує, а тому надає усьому певного кінцевого спрямування, що для свідомості постає у статусі отримання певного сенсу. За твердженнями М.Гартмана, який створив у ХХ ст. досить авторитетну концепцію онтології, буття є тим останнім в усіх наших відношеннях та твердженнях, із зникненням чого розвіюються, втрачають сенс та власні засади як ці твердження, так і наші дії та вчинки. Наприклад, якщо повністю вилучити із поняття свободи деяку її буттєву основу, то свобода перетвориться на нічим не вимірюваний привід. У зв'язку з цим розкриваються людські виміри проблеми буття: буття постає як універсальна цінність. Зазначений аспект проблеми буття досить очевидно постає у рамках релігійної свідомості та теології. У більшості розвинених релігій основною життєвою метою людини постає або досягнення вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування. Наприклад, у релігійному напрямі індійського джайнізму запорукою спасіння людської душі та досягнення стану блаженства постає ненасильство, незаподіяння шкоди будь-якому життю. У християнстві вважається, що людина своєю вірою та непохитним бажанням позбутися гріха може врятувати не лише себе та свою душу, а й змінити стан усієї природи, сприяти переходу її до існування у стані гармонійного та нічим не ушкодженого буття. Це релігійно-теологічне прозріння у XX ст. набуло загальнопоширеного визнання: загрозлива екологічна ситуація, що стала наслідком науково-технічного поступу, наблизила людство до загибелі та до розуміння саме такої міри відповідальності — відповідальності людини за стан буття узагалі. Людина, отже, опинилася віч-на-віч із буттям; тепер вона змушена ставитись до буття не лише як до абстракції, а як до реального складника своєї життєдіяльності. Звичайно, що за таких обставин людина вже не може задовольнятися надто туманними уявленнями про буття; тепер необхідно визначити більш однозначно, що можна вважати підвалинами буття та яким чином людина з ними пов'язана.

Тут ми підходимо ще до одного важливого аспекту в людському вимірі буття. Річ у тім, що для людини питання про буття органічно поєднане з питанням про смерть. Врешті-решт, із небуттям людина реально стикається через факт смерті. Тілесно, фізично людина, коли вмирає, вступає у світовий колообіг речовини та енергії. Але людина і людське буття, як вже зазначалося, не зводяться до життя організму. Куди зникає саме те, у чому концентрується людський початок буття? Що залишається від людини після закінчення її фізичного існування? З давніх часів люди сповідували тезу про те, що ніщо в цьому світі не виникає з нічого (таке, як відомо, можливе лише в акті божественного творення світу) і не зникає без наслідків. Отже, і те основне, що становить центр і зосередження буття людини людиною, також не може зникнути безслідно. Факт смерті, його усвідомлення, осмислення змусив людину вже в давні часи замислитися над проблемами буття та небуття і зрозуміти ці проблеми як свої глибинні, вихідні, поза якими для людини навряд чи можливе свідоме регулювання своєї життєдіяльності. Слід зазначити, що ці проблеми настільки важливі й фундаментальні, що деякі культурологи вважають: культуротворення починається лише після того, коли здійснюється свідоме поховання людини, тобто коли смерть усвідомлюється як явище надзвичайне, особливе, а людина при цьому не зводиться до тілесного існування. І справді, культуру неможливо створювати поза історичною зміною людських поколінь, окремих етносів і цивілізацій. У цьому плані культура постає як зосередження, концентрація людських способів утвердження у бутті, тому що, з одного боку, у культурі акумулюються людські досягнення, а з іншого — тому що культура існує як деяка неперервна тривалість у процесі розвитку історії, як певна сфера переборення часу та мінливості сущого. Культура тримається на людському зусиллі, і це є наочною демонстрацією того, що й людина перебуває в активному, дійовому ставленні до буття.

Проблема буття — це передусім проблема, що виникає і розкривається перед нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути?Що означає бути і як можна утриматися у бутті за мінливості та минущості будь-яких форм сутнього? Чи може людина вважати себе чимсь особливим щодо цих процесів, чи може уникнути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці питання є із ряду вічних і фундаментальних.

Отже, фундаментальне значення проблеми буття для філософії виявляється у тому, що:

• ця проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та узагальненого (сутнісного) розгляду будь-яких явищ реальності;

• від розв'язання проблеми буття залежить розуміння та розв’язання усього кола філософської проблематики;

• постаючи гранично можливим орієнтиром для людського самоздійснення та філософствування, проблема буття стає фактором сенсоутворення та масштабом людських цінностей;

• проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського самоутвердження та свідомого регулювання людської життєдіяльності.







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.207.238.169 (0.016 с.)