Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі та доби Відродження. Поява професійної філософії в Україні.

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на території України в часи Київської Русі, і прийшла вона сюди разом із християнством із Візантії – православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії. На час хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то в її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі, де врешті сформувався своєрідний культ книжкової мудрості. Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість набули особливого соціального статусу.

Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні враховувати й традиції попередньої язичницької культури. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із християнством; можна стверджувати, що до певної міри це зберігається і по-сьогодні. З вичаї, традиції та риси характеру давніх слов’ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії. Впливи Візантії, поєднані із давніми традиціями, визначили такі особливості функціонування філософських ідей в Київській Русі:

¨ Від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема тут були знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Сенека.

¨ Філософія і мудрість сприймалися переважно як настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; таке сприйняття філософії сприяло появі її особливого типу, характерного для давньоруської культури – “філософствування у Христі”, коли вищі духовні цінності поставали невід’ємними від життя, так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони повинні були давати найперші смислові засади життя.

¨ На першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання абстрактно-теоретичного системотворення; будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому уся ця філософія була схильною до морального повчання та життєвої настанови.

Звертаючись до джерел філософської думки Київської Ру сі, ми повинні згадати найперший давньоруський літопис – “Повість минулих літ”: тут містилися не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та світоглядні людські уявлення. Цікаво відзначити й те, що цей літопис починається із звернення до історії світу в цілому (його творення та ін.); це свідчило про те, що історія русичів розглядалася в контексті загальної всесвітньої історії. В цьому літописі переповідається основний сюжетний зміст Біблії, проводяться порівняння вірувань різних країн та народів. Тут же містяться надзвичайно цікаві та характерні повідомлення про те, як відбувався вибір державної віри князем Володимиром. Посланці князя до різних народів розповіли наступне: “Найперше ходили до болгар і дивилися, як вони моляться у храмі, а точніше сказати в мечеті, стоячи там без пояса. А поклониться, сяде й дивиться сюди й туди, як божевільний. І нема в них радості, а тільки печаль та сморід великий. І недобра віра їх. І прийшли до німців, і бачили, як відправляють службу божу, а краси не бачили ніякої. І прийшли ми в Греки, і водили нас туди, де служать Богові своєму, і не знали, чи ми на небесах були, чи на землі: нема-бо на землі такого видовища чи краси такої, щоб зуміли порівнятися з нею ” (Повість врем’яних літ. – К., 1990. – С.173). І хоча описане літописцем не зовсім точно передає реальні події, самий факт концентрації уваги на аргументі краси є досить красномовним: він, власне, засвідчує про давні корені українського естетизму, що постав зрощеним із релігійністю.

У відомому зібранні текстів “Ізборник Святослава 1073 р.” вміщений виклад твору Арістотеля “Категорії” із коментарем неоплатоніка Порфірія, що, знову-таки, засвідчує про шанування книжкової (філософської) мудрості, оскільки із цією збіркою князь не лише проводив своє дозвілля, а й їздив у військові походи. Твір “Слово про закон та благодать” Київського метрополита Ілларіона (1030-1050 рр.) був надзвичайно популярним у Давній Русі, оскільки до нас дійшов він у 52 списках. У цьому творі автор також вписує історію Київської держави у загальний світовий процес: він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благодаті. На першому етапі Бог наставляв та карав людей зовнішніми настановами, через закон, а на другому, керуючись безмежною любов’ю до людини, справу життєвого вибору віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп’яття, тобто благодать. Тепер людина наставляється вірою та любов’ю. Метрополит оспівує християнський вибір Володимира Великого як свідчення з’явлення благодаті на землях Київських; вітає він також культуротворчу діяльність Ярослава Мудрого. Із першої третини Х ст. дійшов до нас “Шестидень” Іоанна, екзарха Болгарського, в якому звучить своєрідний гімн Мудрості Бога, що проявилася у гармонії світобудови. Остання поділяється на чуттєве та духовне, а в духовному проходить поділ на живе та розумне. Людина знаходиться в центрі світу, тому що включає у свою природу всі складові світу. В цьому творі стверджується також, що світ являє собою єдність відомих чотирьох елементів, проте ефір та небо постають елементами нематеріальних сутностей. “Повчання” Володимира Мономаха, (кінець ХІ ст.), розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все, по-перше, має своє місце та призначення, а, по-друге, постає індивідуальним та неповторним. Звідси випливає настанова дітям - будувати своє життя у злагоді із світом, тобто шукати гармонії та злагоди, не втрачаючи свого обличчя. У “Посланні Никифора, метрополита Київського, князю Володимиру Всеволодичу (Мономаху)” (ХІІ ст.) ми зустрічаємося із намаганням осмислити природу людини: головне в людині – це душа, що складається із розуму, почуттів та волі. Найціннішим в душі є розум, оскільки саме ним людина відрізняється від тварин. Але розум керує людиною через почуття та волю (бажання); тобто тут стверджується розумна природа і почуттів, і волі. Цікаво відзначити, що найкращим почуттям Никифор вважає зір (а не слух, - всупереч типовим середньовічним уявленням). У “Посланні пресвітеру Формі” Климента Смолятича чи не єдиний раз в усій тогочасній літературі відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим людям, бо клірики розуміють його на більш високому рівні. Проте найважливішим у цій справі постає необхідність приходити до повчальних моральних висновків, серед яких найпершим є такий: справжнє благо полягає не в багатстві і не у владі, а у “стяжанії мудрості”. “Слово Данила Заточеника” – наступний популярний твір давньоруської книжкової мудрості. Автора цього послання досі не встановлено, як залишається невідомим ім’я князя, до якого він звертається. “Слова” – твір, що засвідчує появу в Київській Русі думки про важливу роль в суспільному житті світської інтелігенції. Головна думка твору – утвердження мудрості й розважливості, основних чинників розвитку суспільства: “Серце розумного укріпляється в тілі його красою й мудрістю… Не зри на зовнішність мою… Я, пане, хоч одежею вбогий, та розумом багатий, юний вік маю, та розум старий в мене… Мужа мудрого посилай і мало йому кажи, а глупого посилай та сам не лінуйся за ним іти… Не висівай у рівчак жито, ані мудрість у серця глупих. Безглузді не сіють, не орють і в житницю не збирають… Що в міх утлий лити, що глупого вчити”. У творі “Житіє Кирила філософа” привертає до себе увагу коротке, проте цікаве визначення філософії: на запитання візантійського імператора: “Філософе, хотів би я дізнатися, що є філософія?”, Кирило відповідає: “Божим і людським речам розуміння, наскільки людина може наблизитися до Бога…”. До цього Кирило додає, що філософія – це вміння сказати у небагатьох словах речі великого розуму.

Популярною була також збірка афоризмів та життєвих повчань під назвою “Бджола” (вона містила фрагменти з праць Плутарха, Діогена, Сократа, Піфагора, Епікура) та інші джерела. Але при цьому слід враховувати те, що за підрахунками фахівців серед всієї літератури Київської Русі оригінальні твори складали всього лише один відсоток; це пов’язане із загальною установкою християнської дуки на коментування, екзегетику, а також тим, що основне завдання книжники Київської Русі вбачали у засвоєнні християнської мудрості, а не у створенні нового.

Отже, філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально історичні питання.

Наприкінці ХІV та у XV ст. в історії України відбуваються суттєві зміни: після татарської навали занепадають міста, знижуються виробнича активність та внутрішня суспільна комунікація. Внаслідок того Україна втрачає свою незалежність: спочатку більша частина її території входить до складу Великого князівства Литовського, а дещо пізніше – Речі Посполитої – об’єднаної польської та литовської держави. І хоча спочатку ця окупація України не була занадто обтяжливою (давньоруська мова використовувалася вільно, українська шляхта мала широкі права, втручання у процеси життя були незначні), все ж, по-перше, населення та територія України тепер були поділені на різні частини, а, по-друге, була втрачена можливість цілеспрямованого автентичного духовного розвитку. Як це не дивно, але в такому становищі України були і свої позитивні сторони: внутрішнє життя на теренах України дещо стабілізувалося (нагадаю, що Київська Русь дуже сильно потерпала від міжосібних князівських воєн та свар); відкрилися можливості для більш інтенсивних зв’язків із країнами Західної Європи. Ще за часів Київської Русі мали місце відрядження здібної молоді на навчання до Візантії, що сприяло ознайомленню з античною філософією, духовними пошуками християнства. У XIV-XV ст. в Україні набули поширення домашні школи, у яких діти заможних громадян отримували знання. Охоче вивчали латинську мову: вона відкривала доступ до навчальних закладів Європи, мережа яких стрімко зростала, починаючи від XI століття. У європейських університетах велику увагу приділяли вивченню філософії. Початково у межах навчальної дисципліни викладали діалектику, логіку, фізику та метафізику. Пізніше структура філософської освіти істотно змінилась. У якості філософських дисциплін стали вивчати логіку, онтологію, психологію, теологію, космологію, етику, право, історію філософії, поетику, естетику.

Існує чимало історичних свідчень того, що України того часу проявлявся стійкий інтерес до духовних та інтелектуальних новацій. У 40-60-х рр. XV ст. у Києві утворився науковий гурток так званих “ожидовілих”, котрий значну увагу приділив філософським студіям та популяризував такі твори, як “Логіка Авіасафа”, “Промова Мойсея Єгиптянина”, “Аристотелеві врата”. Ці твори перекладалися з арабських або єврейських джерел. На думку Д.Чижевського, “ожидовілі” були тими, хто вперше ввів в українське оточення твори суто філософського змісту (див.: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1991. – С.28).

Вихідці з України з’явилися в європейських університетах майже відразу після їх заснування. Стародавні записи містять прізвища багатьох студентів із Рутенії (саме так іменували Україну середньовічній Європі), що навчались в європейських університетах (в Сорбонні - Петра Кордована, та ін.). Велику популярність серед українців мали університети в Болоньї, Падуї, Римі, Кенігсберзі, Парижі. Навчання могло тривати п’ять, десять і більше років. Найдавнішим був науковий ступінь доктора філософії (згодом з’явилися ступені доктора богослов’я і доктора медицини). В усіх трьох розрядах українці здобували наукові ступені, починаючи з XIV століття. Повертаючись на Батьківщину, українці – вихованці європейських університетів - приносили на рідну землю не лише знання, а й прагнення до творчості, до пошуку істини, сучасні філософські погляди і, зрештою, - ідеї європейського гуманізму, що стали ядром світогляду доби Відродження.

Найвідомішим українським вченим доби Відродження став Юрій Котермак із Дрогобича (Юрій Дрогобич) (1450 – 1494), який після навчання у Львові поїхав до Італії. У 1478 р. одержав ступінь доктора філософії, а у 1482 р. – доктора медицини Болонського університету (Юрій Дрогобич – перший доктор медицини серед українців). У 1488 року він переїхав до Кракова і став професором Ягелонського університету, в якому працював до кінця свого життя. Ю.Дрогобич посідає унікальне місце в українській філософії та й у вітчизняній культурі загалом, що зумовлене декількома обставинами. По-перше, він був своєрідною з’єднуючою ланкою між Україною та Європою: одночасно належав і до європейського Відродження, і до українського Передвідродження, ставши (фактично) його провісником. По-друге: його творче “кредо” відроджувало ту духовну засаду, яка культивувалася у культурі Київської Русі: у книзі “Прогностична оцінка поточного 1483 року”, у присвяті Папі Римському сказано, що взятися до наукової праці автора спонукала не жадоба матеріальних статків, не прагнення до слави, не інші подібні марноти, а лишень-но бажання пізнати істину й прислужитися людям.

Майже сучасником Ю.Дрогобича був Павло Русин із Красна (? – 1517), який навчався у Краківському та Грейфсвальдському університетах, а пізніше працював викладачем у обох цих навчальних закладах. У “Похвалі поезії” він писав: “Вчених книг не згортай ніколи, чистим серцем пий ті зразки високі, й те побачиш, вір, що було ще вчора скрите від тебе” [Українська література XIV – XVI ст. – К., 1988. – С. 448].

Зв’язки України із Західною Європою сприяли прилученню української громадської думки до ренесансних віянь. Як і в Європі, найпершою ознакою гуманізму тут поставала реабілітація вартості та значущості земного життя людини. Водночас це сприяло поглибленню інтересу до соціальної та природної реальності, а останнє, у свою чергу, відкривало перспективи для розвитку наук та людських самоусвідомлень. Однією із ознак останнього була поява вчених творів народною мовою: таке було в Європі, таке ж можна було спостерігати і в Україні. У XIV – XVI ст. з’явились перші твори, написані не книжною (тобто – церковнослов’янською, як раніше), а староукраїнською мовою: грамоти XIV ст., “Кам’янко-Струмилівське євангеліє” (1411), “Четьї- Мінеї” (1489), “Пересопницьке євангеліє” (1561), “Крехівський апостол” (1560). Наприкінці XV ст. староукраїнською мовою були видрукувані “Осьмигласник”, “Часословець”, “Тріодь пісня”, “Тріодь цвітня”. У цих творах акцентувалась потреба вивчення природи, увага до людської особистості (вагома риса Відродження).

Яскравою постаттю українського Відродження був С.Оріховський-Роксолан (1513-1566). Одержавши ґрунтовну освіту (навчався в Перемишлі, Кракові, Відні, Віттенберзі, Падуї, Болон’ї, Венеції, Римі, Ляйпцігу) і познайомившись з видатними діячами європейського Відродження та Реформації (у тому числі й з М.Лютером), мислитель написав протягом свого загалом не дуже тривалого життя низку праць, котрі стали достатньо широко відомими в Україні та Центральній Європі і справили певний вплив на процес зміцнення гуманістичних норм суспільного життя. Властиві авторові блискуча манера викладу, чіткість аргументації, спостережливість, дотепність, жвавість думки – все це поставило Оріховсього на один рівень із видатними мислителями того часу. С.Оріховський–Роксолан порушував у своїх творах суспільно – політичну проблематику: обгрунтував доконечну потребу оборони рідного краю, давав поради щодо оптимізації державного устрою, методів керівництва. С.Оріховський–Роксолан був одним із перших фундаторів так званої “теорії суспільної угоди”, вважаючи, що держава виникає унаслідок погодження громадян передати частину своєї свободи на користь суспільній злагоді. Був він також і пропагандистом “теорії природного права”, наполягаючи на тому, що права громадян мають першість у відношенні до повноважень державних персон. Досить цікавими є думки С.Оріховського щодо необхідності об’єднання в суспільному житті та державній діяльності розуму (мудрості) та сили; як на взірець такого об’єднання він посилався на історичний приклад виховання Арістотелем Олександра Македонського.

Наприкінці XV – у XVI ст. в Україні відбулися суттєві зміни у суспільно-політичному житті: через посилення тиску католицтва на православних відбувається дестабілізація життя православних громад, а внаслідок цього даються взнаки реформаторські віяння: церковні громади починають перебирати на себе управління церковним життям, поширюючи водночас і життя культурне та освітню діяльність. Врешті процеси протистояння православних громад та католицької Церкви привели до Берестейської церковним унії (об’єднання): церковний собор 1596 р. ухвалив рішення щодо заснування греко-католицької церкви. Вплив цієї події постійно позначався на стані справ в Україні. Прямо, або ж дотичним чином він привів до істотних зрушень в освіті, літературній творчості, філософських пошуках, громадянському житті, і попри всю свою суперечливість торував українському народові шлях в Європу.

Вагому роль в суспільно-політичному, культурному, релігійно-духовнвму житті тієї доби відігравали церковні православні братства, які поставали самостійними одиницями організації церковного громадського життя. За історичними джерелами у 1542 р. був затверджений статут братства Успенської церкви, а у 1544 р. – церкви Св.Миколая у Львові; це були перші відомі нам церковні братства. Братства поступово почали відкривати братські школи, перша з яких почала діяти у 1586 року при православній Успенській церкві у Львові. Саме із діяльністю братських православних шкіл пов’язана поява професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає в якості обов’язкової навчальної дисципліни. Авторитетним ідеологом Львівського братства був Ст.Зизаній (бл.1570-1600); у Львівській братській школі викладав філософію відомий філософ та поет того часу К.Транквіліон-Ставровецький (? – 1646 р.). Він закликав до мудрості та осіченості, проте не відірваних від повсякденного життя, виправдовував земну красу та земні вчинки людей, доводив, що чесна праця постає основою людської гідності та засуджував паразитизм.

Освітня діяльність в Україні, помножена на ентузіазм її фундаторів, врешті підводили українську культуру до Просвітництва. Першою когортою просвітників в Україні вважають членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі у останній третині XVI ст. на базі Острозької братської школи, у подальшому – академії і який очолив ректор Острозької академії Г.Смотрицький. До складу цього гуртка належали відомі письменники-полемісти Х.Філалет, С. Зизаній, В. Суразький, Клірик Острозький, З. Копистенський, М. Смотрицький, першодрукар І. Федоров та інші особи. До цього ж гуртка духовно належав І. Вишенський – вихованець Острозької академії та центральна постать української культури кінця XVI – початку XVII ст. В Острозькій академії викладали достатньо грунтовні філософські курси, автором яких був Ян Лятос. У працях Острозьких полемістів, спрямованих на протистояння католицькій експансії, була чітко окреслена ідейна доктрина, зміст якої полягав у захисті українського народу як етнічної спільноти. Світоглядним орієнтиром для Острозьких просвітників були західноєвропейські реформаційні ідеї, трансформовані в традиціях східного християнства. Острозьким полемістам властива орієнтація на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалося з філософсько-світоглядними впливами Візантії, котрі були дуже потужними у тогочасній Україні. На духовну ситуацію в Україні справили вплив праці візантійських філософів-богословів XIV ст. Г.Синаїта, Г.Палами, М.Кавасили, Й.Лествичника, І.Сіріна та інших мислителів, зусиллями яких було опрацьоване релігійно-філософське вчення ісихазм (від грецького слова ісихія – тобто спокій). Його сутність полягала у вченні про безпосереднє єднання людини з Богом, засобом для чого має стати самозаглиблення особи у власний внутрішній світ та в універсальний світ духовних явищ. Особливе місце в полемічній літературі належить Івану Вишенському (1550-1620), вихованцеві Острозької академії. Мислителеві належить близько 20 полемічних творів. У центрі уваги автора перебувала людина, її світогляд, соціальне буття, внутрішній світ та система моральних орієнтирів. Із гуманістами І.Вишенського споріднював пристрасний інтерес до народної мови. Він досить рішуче та емоційно поставав проти західних впливів на культуру та світогляд словенський, тобто український, вважаючи, що православна віра більше орієнтує людину на духовне самозаглиблення та щире почуття до Бога. У зв’язку із цим полеміст закликав відвернутися від облудного земного життя, нестійкого у своїй основі, закликав не вчити латину, бо слово Божіє прийшло на Русь словенською мовою. Гуманіст закликав до людської солідарності, до братерства, сподівався до утвердження рівності людей і справедливості у їхніх стосунках.

Отже, наприкінці XVI – на початку XVII ст., у ситуації складних соціально-політичних та духовних процесів в Україні проявляються гуманістичні, реформаційні та просвітницькі тенденції і процеси; за цих обставин підсилюється інтерес до людської життєвої реальності, етнічної та культурної самоідентифікації, а, відповідно, і інтерес до гуманітарних студій. На базі братських шкіл виникає професійна філософія, а згодом – вищі навчальні заклади.