Загальні відомості про трипільську культуру та проблема її походження

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ - 2

 

Конспект лекцій

 

Зміст

 

Вступ 7

Тема 1. Передумови формування культури українського народу. Трипільська

культура 8

1.1 Загальні відомості про трипільську культуру та проблема її походження 8

1.2 Тип господаоства та заняття трипільських племен 9

1.3 Трипільські поселення, суспільний лад і духовний світ трипільців та

історичне значення трипільської культури 10

Тема 2. Витоки українського народу та його державності 13

2.1 Проблема походження слов’ян в історичній науці 13

2.2 Перші писемні згадки про слов’ян та археологічні пам’ятки слов’янської

старовини 14

2.3 Слов’яни на початку та в середині I тис. до н.е. 14

2.4 Східні слов’яни на території сучасної України у переддержавну добу 16

2.5 Історична наука про проблему походження українського народу. 17

Тема 3. Теорії походження Русі 20

3.1 Теорії походження державності на Русі 20

3.2 Проблема походження термінів “Русь” та ”Україна” 21

3.3 Початки державності 22

Тема 4. Україна княжої доби та її роль в світовій історії 24

4.1 Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток Київської Русі в

IX- XII ст. 24

4.2 Запровадження християнства на Русі 25

4.3 Причини феодальної роздрібненості Київської Русі 26

4.4 Соціально-економічний та суспільно політичний розвиток Київської Русі в

період феодальної роздрібненості 28

4.5 Галицько-Волинське князівство 30

4.6 Боротьба руських земель проти іноземних поневолювачів в XIII ст. 32

Тема 5. Україна в складі Польщі 34

5.1 Польська експансія на українській землі в другій половині XIV середини XVI cт.

Люблінська унія 34

5.2 Україна в складі Речі Посполитої 36

5.3 Національний та релігійний рух в Україні 39

Тема 6. Козацька доба 42

6.1 Причини зародження козацтва 42

6.2 Сутність українського козацтва 43

6.3 Реєстрове козацьке військо 44

6.4 Організація Запорозької Січі 46

6.5 Адміністративно-політичний устрій Січі 48

Тема 7. Визвольна війна українського народу середини XVII ст. Формування

української держави 51

7.1 Причини, характер та рушійні сили визвольної війни 51

7.2 Перший та другий періоди визвольної війни. Початок формування

української держави 53

7.3. Переяславська Рада 1654 р. та її історичне значення. Третій та

четвертий періоди визвольної війни 56

Тема 8. Велика Руїна 60

8.1 Загострення кризи української державності у 1657 – 1663 рр. 60

8.2 Розчленування України на Правобережну та Лівобережну 62

8.3 Капітуляція П. Дорошенка та поразка визвольної боротьби 63

Тема 9. Гетьманщина. Ліквідація української автономної державності 66

9.1 Становлення Гетьманщини 66

9.2 Іван Мазепа та загострення україно-московських протиріч 67

9.3 Посилення наступу російського царизму на автономний устрій України,

його остаточна ліквідація 69

Тема 10. Україна в складі Російської та Австро-Угорської імперій 73

10.1 Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України в

XIX ст. 73

10.1.1 Наддніпрянщина під владою самодержавства 73

10.1.2 Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії 80

10.2 Суспільно-політичний і національних рух в Україні на початку XX ст. 84

10.3 Трагедія Першої світової війни 87

Тема 11. Українська національна демократична революція 1917–1921 рр. 92

11.1 Лютнева революція 1917 р. в Росії та утворення Центральної Ради. Універсали
Центральної Ради та їх історичне значення 92

11.2 Україно-більшовицька війна. Брест-Литовський мирний договір та його значення для України 94

11.3 Конституція УНР 1918 р. і падіння Центральної Ради96

11.4 Гетьманат П. Скоропадського: здобутки та прорахунки 97

11.5 Доба Директорії 99

11.6 Західно-Українська Народна Республіка102

Тема 12. Міжвоєнний період історії українського народу (1921–1933 рр.) 105

12.1 Голод 1921–1923 рр. як результат політики “воєнного комунізму” та

Громадянської війни 107

12.2 Утворення СРСР: місце та роль України в цьому державному утворенні 105

12.3 Політика “коренізації”, її особливості й наслідки на українських землях 109

12.4 Утвердження антинародного колгоспного ладу в Україні та голодомор

1932–1933 рр. 111

12.5 Україна в умовах великого терору 114

Тема 13. Україна в роки Другої світової війни 118

13.1 Початок Другої світової війни і Україна 118

13.2 Українські землі в умовах окупації фашистською Німеччиною. Рух

Опору 122

13.3 Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Воз’єднання

українських земель 125

Тема 14. Суспільно-політичний, соціально-економічний розвиток Україні від

другої половини 40-х до початку 50-х років XX ст. 129

14.1 Післявоєнна відбудова та нова хвиля масових репресій другої половини

40-х – початку 50-х років в Україні 129

14.2 Голод 1946–1947 рр. в Україні 133

14.3 Спроба здійснення нової політики (середина 50-х перша половина 60-х

рр.) 134

14.4 Наростання кризових явищ у соціально-економічному, політичному і

культурному житті (друга половина 60-х – середина 80-х років)139

14.5 Розгортання правозахисного і дисидентського руху 144

Тема 15. Національно-державне відродження українського народу. Незалежна

Україна у сучасному світі 149

15.1 Утвердження національної державності 149

15.2 Конституційний процес в незалежній Україні 153

15.3 Проблеми соціально-економічного та політичного реформування

українського суспільства на сучасному етапі, його зовнішньополітичні

орієнтири 156

 

Вступ

 

“Історія України - 2” – одна з дисциплін суспільно-гуманітарного циклу, яка багато в чому розширює знання та уявлення студентів про основні єтапи історичного процесу в Україні. Їй належить важлве місце в системі освіти, оскільки інтелектуальний потенціал працівників визначається не тільки глибокими спеціальними знаннями, а й високими громадянськими і націнально-патріотичними якостями.

Виходячи з цього, метою викладання дисципліни є надання знань про сутність соціально-економічних та суспільно-політичних процесів, що відбувалися в минулому й відбуваються в сучасній Україні, їх об’єктивну зумовленість, взаємозв’язки та взаємозалежність. Формування на цій основі свдомості громадянина й патріота України.

В даному конспеті лекцій розглядаються не всі проблеми українськох історії. В ньому зроблена спроба відібрати найпоказовіші, найважливіші події. При цьому головну увагу приділено питанням формування української нації, усторії української державності та українського націнально-визвольного руху. Особливе місце відводиться таким значним подіям нашої історії, як княжа доба, козаччина, Національно-визвольна війна середини XVII ст. та Національно-демократична революція 1917–1920 рр. Менше уваги приділяється питанням, які розглядаюься в інших, окремих навчальних дисциплінах. Це, насамперед, питання з історії української культури і церкви.

Таким чином, запропонований навчальний посібник допоможе стулентам суттєво розширити той необхідний мінімум знань з історії України, який вони отримали під час вивчення її загального курсу. Водночас він є основою для більш грунтовного її вивчення.

Крім того, після кожної теми в посібнику пропонується перелік основної літератури для поглибленого вивчення, складений з урахуванням можливостей бібліотеки коледжу.

Матеріал конспекту лекцій скомпоновано за тематично-хронологічним принципом у 15 темах, які відповідають певним періодам історії України. Основою запропонованої періодизації курсу є суспільно-політична державна проблематика, а також соціально-економічні зміни у розвитку українського суспільства.

 

 

Тема 1. Передумови формування культури українського народу. Трипільська культура

План

1. Загальні відомості про трипільську культуру та проблема її походження

2. Тип господарства та заняття трипільських племен

3. Трипільські поселення, суспільний лад і духовний світ трипільців та історичне значення трипільської культури

 

Список літератури

1. Історія України /Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1996. – с. 9-13.

2. Історія України /Під ред. В.А. Смолія. – К.: Альтернативи, 1997. – с. 8-10.

3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. Посібник. – К.: Знання - Прес, 2001. – с. 11-14.

3. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий світ - 2000”, “Магнолія плюс”, 2003. – с. 13-14.

 

Список літератури

1. Історія України/ Під.ред. В.А.Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. -
с.18-21,47-48.

2. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посібник.-
К:3нання-Прес, 2001-С.25-31.

3. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. посібник.-
К:МАУП, 2001-с.9-11.

 

 

Тема 3. Передумови виникнення Київської Русі. Норманська теорія

 

План

1. Теорії походження Русі

2. Проблема походження термінів “Русь” та “Україна”

3. Початки державності

 

Теорії походження Русі

Київська Русь - ранньослов'янська держава з центром у Києві виникла на рубежі VIII - IX ст. Існування цієї держави охоплює період з IX ст. по другу половину XIII ст. (хоча як єдине утворення вона перестала існувати в 30-ті роки XII ст.) Територіальні межі - від Балтики до Чорного («Руського») моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. Отже Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи. Вона простягалася майже на 800 тис. кв. км., де проживали,за різними підрахунками, від 3 до 12 млн. чоловік.

Проблема походження Київської Русі є однією з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців—«норманістами» та «антинорманістами».

Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та А. Шльоцер, які працювали у другій половині XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Вони вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги - германо-скандинавська народність, яких ще називали вікінги, або нормани. В добу появи Давньоруської централізованої держави, варяги як раз вели активну військову, торгову й політичну діяльність.

Свою гіпотезу «норманісти» мотивували на основі довільного тлумачення «Повісті временних літ», де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських вчених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.

«Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів.

Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом ІХ-ХІ ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак вони не були засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед військовими професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним та тривалим і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднані (II - поч. VII ст.).

 

2. Проблема походження термінів “Русь” та “Україна”

Щодо того, якого коріння є термін «Русь», то ця проблема в історичній науці ще остаточно не розв'язана. Існують версії як про його суто слов'янське, так і про скандинавське, іранське і навіть кельтське походження. Достовірно відомо лише те, що в VIII-IX ст. цей етнонім перейшов на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою.

Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і входженням до її складу всіх східнослов'янських племен, термін «Руська земля» поширився на всю територію їх розселення. Одночасно, тривалий час, він продовжував використовуватися населенням українських земель і для позначення території своєї Батьківщини. Проте, з часом, у добу піднесення Російської імперії, нею разом з політичною і культурною спадщиною Київської Русі була фактично привласнена і назва «Русь» - «Росія» (від грецької вимови терміну «Русь»). Тому поступово, спочатку за територією Середньої Наддніпрянщини, а згодом і більшою частиною Південної Русі закріпилася назва «Україна» (в офіційному російському діловодстві замість неї довго вживався термін «Малоросія»).

Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви - Русь і Україна. Перша з них тепер уже стала історичною, а друга - остаточно утвердилась як національне найменування. Вперше назва Україна зустрічається в 1187 р. у Київському літописі в значенні «край», «земля» і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. Поступово термін «Україна», «Країна», «Вкраїна» персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва «Україна» поширюється також в Європі, де починаючи з другої половини XVI ст. зустрічається на багатьох географічних картах. Таким чином Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом «руським» (в Галичині та Закарпатті терміни «русин», «руський» вживалися аж до кін. XIX - поч. XX ст.).

 

Початки державності

 

Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного розвитку східнослов'янських племен, зумовлено низкою соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Цей процес був складним і тривалим і безпосередньо пов'язаний з утвердженням феодальних відносин у східних слов'ян. Він охопив майже все І тис. н. е. і завершився в середині IX ст. та мав наступний загальний вигляд: підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Остання стала переходити у власність окремих сімей. Відбувається майнове й соціальне розшарування. Племінна знать - князь, бояри, дружинники - поступово зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на феодально залежних.

Розвиток ремесла, зародження товарного виробництва зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами. Це в свою чергу викликало активізацію торгівлі - як внутрішньої, та і зовнішньої, сприяло зміцненню міжрегіональних зв'язків, формуванню спільної матеріальної культури. Виникають міста. Спочатку це були невеликі ремісничо-торгові поселення, які згодом ставали центрами племінних об'єднань.

Посилення об'єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень, їх військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина, як об'єднання професійних воїнів, поступово стає органом примусу.

Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов'янські землі до консолідації та зміцнення сил.

Писемні джерела, в т. ч. й «Повість временних літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Наприкінці VIII - у перший пол. IX ст. у середньому Подніпров'ї склалося стабільне східнослов'янське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни.

Список літератури

1. Історія України /Під ред. В.А.Смолія - К.: Альтернативи, 1997. - с. 22-24.

2. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навчальний посібник. -
К.: Знання-Прес, 2001. - с. 32-36.

3. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. - К.: «Каравела», Львів: «Новий Світ - 2000», «Магнолія плюс», 2003. - с. 22-23,30-31.

 

 

Список літератури

1. Історія України /Під ред. В.А.Смолія - К.: Альтернативи, 1997 - с. 22-56.

2. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI
століття: навчальний посібник. Видання третє. - К.: ООО «Одісей», 2002. - с. 67-
119.

3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посібник. - К.: Знання -
Прес, 2001.- с. 36-92.

4. Чайковський А.С., Шевченко В.Ф. Історія України: Посібник для старшокласників та абітурієнтів. - К.: А.С.К., 1999. - с. 12-25.

Список літератури

1. Історія України /Під ред. В.А. Смолія – К: Альтернативи, 1997 р. – с. 57 – 77.

2. Король В.Ю. Історія України – Київ: “Феміна”, 1995 – с. 32-38.

3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2001 – 93-114.

4. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. посіб. – К: МАУП, 2001. – с. 44-54, 59-71.

Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене.-К: “Каравела”, Львів: “Новий світ-2000”, “Магнолія-плюс”, 2003. – с.59-65.

 

Тема 6. Козацька доба

План

1. Причини зародження козацтва

2. Сутність українського козацтва

3. Реєстрове козацьке військо

4. Організація Запорозької Січі

5. Адміністративно - політичний устрій Січі

Причини зародження козацтва

 

Центральним явищем історії України ХVІ-ХVШ ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі риси українського народу. Воно виникло і сформувалось у другій половині ХV-ХVІ ст. як протест народу України проти все зростаючого соціального, національного та релігійного гніту. Його колискою стали порубіжні-території Південної України. Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.

Що стосується причин виникнення козацтва, то на думку відомого його дослідника академіка Д. Яворницького, першопричиною утворення козацтва були "ухідництво" (промисли) та "добичництво" (походи на татарські поселення). Сучасні вчені в принципі погоджуючись з академіком Д. Яворницьким дають більш детальну картину цього процесу.

Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель ХV - першої половини ХVІ ст. було зосередження переважної більшості населення на спрадавна обжитих землях: Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині. Їхня південна межа практично проходила по лінії укріплень Кам'янець-Бар-Вінниця-Біла Церква-Черкаси-Канів-Київ. Далі на південь лежало так зване "Дике поле". Незаселені південні території відзначалися великими природними багатствами, які вражали сучасників. Зрозуміло, що такий благодатний край здавна манив до себе людей. Кожної весни сюди направлялися ватаги промисловців на "уходи" - полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори.

Спочатку уходництвом займалися в основному мешканці Придніпров'я. Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею - Галичини, Західної Волині, Західного Поділля.

Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язано з багатьма небезпеками, насамперед з татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападу татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визвольняючи бранців. Саме це рухливе, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" почала відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

Отже зародження українського козацтва було зумовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головними взаємопов'язаними факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національного-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

 

Сутність козацтва

 

Термін "козак" на письмі вперше згадується в Початковій монгольській хрониці під 1240 р. й означав самітню людину, "схильну до завоювання". У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалося як "страж", "конвоїр". Що ж до українських козаків, то перше письмове повідомлення про них міститься у "Хроніці" М.Бєльського. Там, під 1489 р. згадуються козаки, які допомагали полякам боротися з татарами. В Україні термін "козак" поступово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри. Водночас козак - дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпосницької системи й був її принциповим ворогом, - став суспільним ідеалом для переважної більшості українського народу.

Формування козацького стану, зростання його чисельності вело до розширення господарської діяльності у родючих південних степах. На межі ХV-ХVІ ст. тут збільшується кількість зимівників і слобід, які закладалися на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. річках. Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, помітне місце займали ремісництво та торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селянами на “волості” (так називали заселені простори Подніпров'я). Вчорашнє "Дике поле" перетворилося на плодючі угіддя, що ставали складовою частиною господарського організму України.

На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. В цій соціальній організації не було примусу, хоча існувала і певна соціальна нерівність. Була козацька голота, що служила у заможних козаків. Останніх ще називали "дуками", вони володіли хуторами, угіддями тощо.

Козаки об'єднувалися у "товариства" - самоврядні громади, які одночасно були й військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину - отаманів, осавулів, суддів. Кожний хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.

Значна частина козацтва - т. зв. городові, або міські козаки - проживали на “волості", насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок "показачення" міщан.

Реєстрове козацьке військо

 

Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви. Втечі й показачення селян позбавляло феодалів робочих рук і збільшувало лави "неслухняного", "свавільного" населення, готового в перший-ліпший момент виступити проти панів. Козацькі походи на Крим, Молдову та інші підвладні туркам землі ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Польський уряд, щоб уникнути цього, вирішив узяти невелику заможнішу, статечнішу частину козаків на державну службу, дати їм деякі привілеї і їхніми руками придушити "свавілля" решти козаків, повернути їх у панське ярмо.

Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на початку XVI ст. Але через брак коштів реалізувати її вдалося лише в 1572 р., коли за наказом короля Сигізмунда II Августа 300 козаків (у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. - 500; 1590 р. - 1000; 1625 р. - 6000; 1630 р. - 8000 осіб) було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони і дістали назву "реєстрових козаків". Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основним завданням якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза законом.

Реєстровим встановили платню з державної скарбниці, вони звільнялись від усяких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адмінистративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключався у принципі "де три козаки, там два третього судять". Реєстрові козаки підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди - корогву (прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо. І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки на тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком.

Створення реєстру, по суті санкціонувало відокремлення козацтва в адміністративно - правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розширювався за рахунок "показачення", насамперед селянства і міщан. Проте процес формування козацького стану був складним та довготривалим і, за словами М.Грушевського, лише на рубежі XVI - ХVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами.

Офіційно реєстрове козацтво стало називатися "Низовим" або "Запорозьким Військом". Поступово реєстровці організувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися іменами їх керманичів. У 1625р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорозького реєстрового, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік в кожному. Залежно від розквартирування полки іменувалися за назвою найбільшого міста - Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому "старший" (з нім. Hauptman), або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх.

Запроваджуючи реєстр, офіційна влада надіялась остаточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв'язав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполитої. Реєстрове козацтво не могло стояти осторонь тих проблем, які існували в Україні. Як показало життя, для нього переважаючими були національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, по-великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального та національно-релігійного гноблення.

Таким чином, протягом ХVI ст. склалися три чітко не розмежовані категорії козацького стану: 1) реєстрові козаки - кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі; 2) нереєстрові козаки - основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу; 3) запорозькі (низові) козаки - проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами Дніпра, де створили військово-політичну організацію Запорозька Січ.

 

Список літератури

1. Історія України/ Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. - Львів: Світ, 1966. - с.93-97.

2. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до
XXI століття: Навчальний посібник. Видання третє. - X.: ООО "Одісей",
2002. - с. 167-173.

3. Король В.Ю. Історія України. - К.: Феміна, 1995. - с.39-40, 42-43.

4. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навчальний посібник. -
К.: Знання-Прес, 2001. - с. 122-137.

5. Історія України/ Під. ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернатива, 1997. - с.68-69.

6. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навчальний посібник. - К.:
МАУП,2001.-с.52-59.

7. 7. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. — К.: "Каравела", Львів: "Новий Світ - 2000", "Магнолія плюс", 2003. - с.66-68.

 

Перший період (1648-1649 рр.)

- знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвами під Пилявцями; облогою Львова і Зборівським договором.

Другий період (1650-1653 рр.)

- не приніс, незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, успіху жодній із сторін.

Третій період (1654-1655 рр.)

- визначався допомогою Росії Україні у боротьбі з Польщею.

Список літератури

1. Історія України/Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997 - с. 77-94.

2. Кормич Л.І.,Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI
століття: навчальний посібник. Видання третє. - К.: ООО "Одісей", 2002.-с. 190-206.

3. Король В.Ю. Історія України. - Київ: "Феміна", 1995 - с. 45-49.

4. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посіб. - друге вид., перероб. і доп. - К.: Знання - Пресс, 2003. - с. 164-187.

 

5. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2001. - с.
72-84.

6. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. - К.:"Каравела", Львів: "Новий Світ - 2000", "Магнолія плюс", 2003 - с. 80-92.

 

 

Тема 8. Велика руїна

План

1.Загострення кризи української державності у 1657-1663 рр.

2. Розчленування України на Правобережну та Лівобережну

3. Капітуляція П. Дорошенка та поразка визвольної боротьби

 

Список літератури

1. Історія України/під ред. В.А.Смолія. – К.: Альтернативи, 1997.-с.94 – 113.

2. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI століття: навчальний посібник. Видання третє. - X.: ООО “Одісей”, 2002.-с. 206 – 215.

3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2003.-с. 188-213.

4. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ – 2000”, “Магнолія плюс”, 2003.-с.92 – 97.

5. Чайковський А.С., Шевченко В.Ф. Історія України: посібник для старшокласників та абітурієнтів. – К.: А.С.К., 1999.-с.54 – 60.

 

 

Становлення Гетьманщини

 

Після занепаду Правобережної України в другій половині XVII ст. все більшого значення набуває новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки Національно-визвольної війни. її територія в адміністративному відношенні поділялася на 10 полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Прилукський, Полтавський, Стародубський, Чернігівський) зі столицею у Гадячі, а згодом у Батурині та Глухові.

Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою радою з числа осіб, раніше визначених старшиною. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, бунчужний, осавул і хорунжий.

На чолі полку стояв полковник. До полкової старшини відносилися обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Вона виконувала ті ж адміністративно-військові функції, що й відповідна генеральна старшина, але в масштабі полку.

Полки, в свою чергу, складалися з 7-20 сотень, які очолювалися сотниками їм належала вся повнота влади. Найближчими помічниками сотників були писар, осавул і хорунжий, як правило із заможних козаків.

Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади. Головними провідниками московського наступу на автономні права Гетьманщини на перших порах були Малоросійський приказ, що відав українськими справами в царському уряді, та воєводи - представники останнього на місцях.

 

Список літератури

1. Історія України/Під ред. В. А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. - с. 114 - 125.

2. Кормич Л. І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів і до
XXI століття: навчальний посібник. Видання третє. - К.: ООО „Одісей", 2002. -
с. 216 - 235, 239 - 241, 245 - 247.

3. Король В. Ю. Істрія України. - Київ: „Феміна", 1995. - с. 56 - 58, 61 - 62, 69 - 73.

4. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України: Навч. Посіб. - 2-ге вид., перероб.

і доп. - К.: Знання-Прес, 2003. - с. 214, 219 - 242.

 

 

Список літератури

1. Історія України / Під ред. В.А.Смолія. - К.:Альтернатива, 1997.-с. 152-154, 177-183.

2. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до
XXI століття: навчальний посібник. Видання третє. - X.: ООО „Одісей", 2002. -
с.323-331,352-359.

3. Король В.Ю. Історія України. - К: „Феміна", 1995. - с. 114-117, 121-
122.

4. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навчальний посібник 2-
ге вид., перероб. і доп. - К.: Знання - Прес, 2003. - с.345-351,365-372.

5. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навчальний посібник. -
К.: МАУП, 2001. -с. 140-147,155-156.

6. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для неісторичних
спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене.
- К.: „Каравела", Львів: „Новий Світ - 2000", „Магнолія плюс", 2003. - с.128-
132.

 

Доба Директорії

 

Прихід у грудні 1918 р. до влади Директорії започаткував нову добу у розвитку національно-демократичної революції - добу Директорії УНР.