Культура як знаково-семіотична система

 

План

1. Інфомаційно-семіотичне розуміння культури.

2. Мова як символічний код культури.

 

1. Розробка теоретичних поглядів на формування культурології як самостійної наукової дисципліни в ХХ столітті відбувалося у двох основних напрямках.

Один з них адаптаціонізм - розглядає культуру як специфічно людський спосіб взаємодії з оточуючим середовищем. Центральне місце в поясненні культурних явищ відводиться тут діяльності. В руслі цього напрямку розвивається функціональна концепція культури, що веде початок від Б.Малиновського, який розглядав культуру як породжену суспільством систему задоволення потреб. До цього напрямку відноситься і марксистська теорія культури.

Другий напрямок - ідеаціонизм пояснює культуру як галузь ідеального, яка містить наслідки духовної творчості людини. Визначаючим началом тут є лише окрема обмежена сфера духовної творчості - головним чином наука і мистецтво (так звана "висока культура"). Саме тут створюються символи, ідеї, цінності, в контексті яких люди сприймають і розуміють дійсність, будують своє буття у світі.

Позиції адаптаціонізму та ідеаціонізму на протязі останнього часу поступово зближуються. Основою, на якій відбувається це зближення, є інформаційно-семіотична концепція культури.

Вихідним моментом інформаційно-семіотичного підходу до культури є адаптаціоністська теза про способи та наслідки людської діяльності.

Діяльність - це спосіб існування людини. Специфіка людського образу життя, яку покликано фіксувати поняття культури, пов`язана насамперед з особливостями людської діяльності. Проте не всі дії людини є людською, розумною діяльністю. Коли ми дихаємо, приймаємо їжу або реагуємо на полум`я, то наші дії нічим не відрізняються від дій тварин. Особливостями людської діяльності є: по-перше, свідома постановка мети; по-друге, цілепокладання діяльності. Таким чином, людина колись навчилась діяти, щоб жити, тепер вона живе, щоб діяти.

Постійне формування все нових і нових завдань і засобів діяльності призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створений ними світ. В цьому відношенні культура протистоїть "натурі" - природі. "Культурне" означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою, утворилось природним шляхом, без втручання людини.

Створюючи культуру, люди відділяються від природи і створюють нове позаприроднє середовище буття (іграшки та книги, одяг і меблі, скло і бетон, звуки музики та електричне світло). Сліди людського впливу має навіть те, що ми їмо та п`ємо, навіть повітря, яким ми дихаємо. Людство живе ніби на межі двох світів - існуючого незалежно від нього світу природи та світу матеріальної культури.

Продукти та наслідки людської діяльності, штучно створені людиною предмети і явища називають АРТЕФАКТАМИ (від лат. arte - штучний, factus - виконаний). Артефактами - феноменами культури - є виготовлені людиною речі, народжені нею думки винайдені та використані нею засоби та способи дії.

Культура включає в себе не тільки те, що знаходиться поза людиною, але й зміни. які вона виконує в самій собі, в своїм тілі, в своїй душі, у власній фізичній та духовній зовнішності. Отже, культура є світ людської діяльності або світ артефактів - це її найперша, але недостатня для розуміння її сутності характеристика.

Культура являє собою світ смислів. Людина - творіння природи і всі її закони зберігають свою силу у її діяльності так само, як і у будь-яких природних явищах і процесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити. Все що створює людина, виникає у відповідності з об`єктивними законами розвитку природи. У чому ж тоді різниця між предметами культури і творіннями природи?

Явища природи розглядаються у їх власному, незалежному від людини бутті, і мають якусь об`єктивну, властиву їм характеристику і окрім неї ніякої іншої визначеності вони не мають.

Артефакти - предмети культури, на відміну від явищ природи мають подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у природних явищ, також є об`єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого боку, артефакти мають ще й іншу суб`єктивну визначеність. У них втілено те що називають "смислом", "значенням".

Ця об`єктивна визначеність виникає у них тому, що людина опредмечує у них світ уявлення, цілі, бажання, художній смак, ідеали тощо. Людина олюднює продукти своєї діяльності. Отже, предмети культури є наслідком духовно-творчої активності людини (теза ідеаціонізму).

Найбільш очевидна здатність людини наділяти свої творіння смислом проявляється у мові. А сенсозмістовну сутність має також все, що людина створює і що складає культурне середовище її буття: твори мистецтва й правила етикету, релігійні обряди і наукові дослідження, навчання і спорт тощо. Смисл будь якого предмету відбивається у його призначенні, ролі.

Потрібно відмітити, що взяті відокремлено, поза їх відношення до людини, предмети, ніякого смислу не мають (наприклад, смисл піраміди існує не у ній, тобто фізичних параметрах, а у культурі, творінням якої вона є). Смисл речей існує не у них, а у культурі, яка породила їх, і у тих, хто цю культуру вивчив. Із культури люди черпають можливість наділяти смислом не тільки слова і речі. але і всю поведінку і все життя в цілому. Без знання минулого не можливо зрозуміти наших нащадків.

Отже, культура є не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура - це і світ смислів, які людина вкладає у свої творіння і дії. І такими видами смислів виступають знання, цінності і регулятиви.

Смисли утворюються у голові людини, коли вона у відповідності зі своїми потребами пізнає, оцінює та регулює оточуючи її явища і процеси і ті, що відбуваються у ній самій. Відповідно цьому знання (те, що дається пізнанням), цінності (те, що встановлюється за допомогою оцінки) і регулятиви (те, чим регулюються дії) представляють собою три основних види смислів.

Знання (когнітивний смисл) лат. cognitio - знання, пізнання - це інформація про властивості об`єкту. Визначення знання - одне із складних філософських питань, з приводу якого існує багато різних думок:

- інформація є завжди інформація про щось, а тому в будь-якій інформації міститься якесь знання (відомості про деякий об`єкт). Але інформація і знання - все ж таки поняття не тотожні. Знання є зміст інформації, що характеризує її об`єкт, а інформація тут співвідноситься тільки з об`єктом, виноситься за дужки;

- знання завжди є деяке ствердження, у вигляді стверджуючого, або заперечуючого вислову. Різниця тут лише у тому, що у першому випадку знання є ствердженням про наявність, а в іншому - про відсутність у об`єкта будь-яких властивостей;

- знання об`єктивне, тобто визначається виключно властивостями об`єкта, а не суб`єктивними особливостями. Коли людина каже "Я знаю...", вона робить зразу подвійне ствердження: перше, що у неї є знання про властивості деякого об`єкта, а інше - що це знання є об`єктивним. Проте, незважаючи на це передбачення, насправді воно дуже часто носить суб`єктивний характер;

- знання може бути істинним так і помилковим. Невірне, помилкове твердження - це також знання, тільки недостовірні, якщо враховувати, що у знаннях є елемент суб`єктивності і що істинність їх - відносна;

- об`єктом знання може бути все, що завгодно - фізичні тіла й людські думки, реальні явища і нездійснені мрії, те, що існує, існувало і буде існувати, або ніколи не існувало і не буде існувати. Це означає, що у зміст знань входять не тільки обґрунтовані і доказові ствердження, але й не підтвердженні судження, вірування і вимисли.

Таким чином, знання - важлива частина культури. Воно посідає важливе місце у її змісті. З розвитком культури обсяг знань, які є у суспільства, постійно зростає. Проте не всі знання накопичені у культурі є істинними. У кожній епосі є знання, які колись в минулому вважались без сумніву істинними, але потім виявилося, що вони були помилкові (наприклад, язичеські вірування). Є і такі знання, які в одних культурах визнаються істинами, тоді як в інших культурах вони оцінюються як помилкові.

Цінність (ціннісний смисл) - фіксована в людській свідомості характеристика відношення об`єкта до людини і відповідно людини до об`єкта. Об`єкт має цінність, якщо людина бачить засіб задоволення якої-небудь своєї потреби.

Цінність є не об`єкт сам по собі, а його властивості, здатність задовольняти людські потреби. Об`єкт виступає як носій цінності. Цінності - це матеріальні предмети або духовні принципи, які мають певне значення для даного соціального суб`єкта з позиції задоволення його потреб та інтересів. Цінності не піддаються сумніву, вони слугують за еталон та ідеал для всіх людей. Такі поняття, як добро, справедливість, патріотизм, дружба, кохання - усталені категорії людських стосунків. У людській свідомості існує одночасно безліч цінностей. Цінності існують не хаотично, вони певним чином упорядковані одні щодо інших. система цінностей являє собою ієрархію, в якій цінності розміщуються по наростаючій значимості. Завдяки цій системі забезпечуються цілісність даної культури, її неповторний вигляд, необхідний ступінь порядку і передбачуваності.

У культурній антропології прийнято виділяти чотири основні сфери культурних цінностей: побут, ідеологію, релігію і художню культуру. У контексті міжкультурної комунікації із цих сфер найважливіше значення має сфера побуту, що являє собою історично початкову сферу виникнення й існування культурних цінностей. незважаючи на наявність ідеології, релігії і мистецтва, побутова культура й нині залишається основною для формування особистості, оскільки це формування починається ще з дитинства.

Цінності являють собою схвалені і підтримані багатьма людьми переконання відносно цілей, до яких треба прагнути. Честь і гідність сім`ї - одна з найважливіших цінностей людського суспільства з найдавніших часів.

Щоб об`єкт мав цінність, необхідно, щоб людина усвідомлювала наявність у ньому певних властивостей (наприклад, земля, тяжіння, повітря, вітаміни, спілкування з іншими людьми необхідні людині, бо вона без них не може існувати), але якщо вона не усвідомлює цього, то вони для неї цінності не мають.

Таким чином, цінність пов`язана зі знаннями, але не зводиться до нього: знання лише констатують властивості об`єкта, у тому числі якусь особливу його "властивість", здатність задовольняти будь-яку потребу людини, тобто цінність, проте остання не є знання, а є відношення між людиною і об`єктом.

Здатність оцінювати об`єкти, тобто встановлювати їх цінність, пов`язана з утворенням у свідомості людини ціннісних уявлень. Це уявлення про те, якими предмети мають бути, щоб задовольняти людські потреби. У формуванні ціннісних уявлень велику роль відіграє уява. За її допомогою люди створюють уявні зразки об`єктів, які б максимально повно і досконально відповідали їх потребам. Такі зразки називають ідеалами. Вони відповідають еталонам цінностей. Цінності реально існуючих матеріальних і духовних благ оцінюються у порівнянні з ними. Вони тим вищі, чим більше наближаються до ідеалу.

Існуючи в дійсності, об`єкти ніколи не співпадають з ідеалами (наприклад, ідеали свободи і справедливості не є описанням тієї свободи і тієї справедливості, які існували чи існують зараз в якому-небудь реальному суспільстві). Ніколи і ніде не було суспільства в якому б повністю були реалізовані в життя ці ідеали. Хто думає, що для того щоб взнати, що таке ідеальна справедливість, потрібно спочатку побачити її "в натурі", той ніколи нічого не взнає. Ідеальну справедливість потрібно вигадати, уявити. Іншого шляху до неї немає.

Проте було б невірно думати, що будь-який індивід абсолютно вільний у побудові цього комплексу і довільно вирішує, які мають бути його ідеали цінності. Насправді він запозичує їх із поля вибору, що надає йому культура. У цьому полі віднаходить він цінності та ідеали різних поколінь і епох. Національні, професійні, вікові, сімейні тощо. В наслідок історичного розвитку і взаємодії різних культур поступово відбувається формування загальнолюдських ідеалів, складається єдина загальнолюдська система цінностей, що містить у собі все краще, що накопичено в культурах різних епох і народів. Із всіх цінностей та ідеалів кожна особистість відбирає те, що відповідає її уподобанням, вихованню, освіті, особистому життєвому досвіду. Проте культура не є лише системою цінностей і ідеалів, але вміщує в себе і антицінності та антиідеали. У ній є і такі культурні феномени, які не мають ціннісного смислу. Ось чому аксіологічний погляд на культуру виявляється дуже вузьким і не охвачує всього його змісту.

Регулятив (регулятивний смисл) - це правило або вимога, у відповідності з якою люди будують свою поведінку та діяльність.

Наявні в культурі регулятиви визначають прийняті в даній культурі норми поведінки і діяльності, тобто вказують, якими шляхами та засобами досягнення мети допустиме "нормальне" і навпаки.

На відміну від тварин люди можуть жити на основі природжених, генетично заданих зразків поведінки. Складним видам людської діяльності, не запрограмованих у генах, їм потрібно навчатися. Культура несе в собі позагенетичні програми діяльності, які відіграють у житті людей таку ж роль, як генетичні програми поведінки у тварин. Дії людей регулюються нормами та правилами, які вони для себе встановлюють (наприклад, норма і правила гри, етикету, судового виробництва, дорожнього руху т.і.) Людина може за власним бажання дотримуватись чи не дотримуватись їх, діяти "за правилами" чи "проти правил", але прийнявши їх, вона сама себе зобов`язує на їх дотримання і виконання. Введення відповідних норм, які регулюють дії людей - специфічна риса людського образу життя, яка закріплена у культурі.

Культурні норми досить різноманітні. Вони у більшій чи меншій мірі регламентують все, з чим пов`язане людське життя - їжу, одяг, відношення між чоловіками та жінками, розваги і працю.

Народжуючись і виховуючись у відповідному культурному середовищі, кожна людина засвоює встановлені у ньому регулятиви. Як наслідок її дії стають у значній мірі зумовлені ними. Вона реалізує у своїх вчинках і життєвому шляху передбачені ними культурні програми поведінки, інколи навіть не усвідомлюючи цього. І рівень нашого оволодіння культурою визначається тим, наскільки добре ми засвоїли наявну в різноманітних предметах культури інформацію і дотримуємося пов`язаних з нею програм поведінки.

Не слід думати, що програмування людської поведінки культурою в принципі не дає особистості свободи вибору дії. Розвинута багата культура несе в собі безмежну кількість самих різноманітних програм і пропонує кожному великий вибір можливостей. Культура відкрита для творчого створення нових програм. Питання полягає у тому, наскільки людина здатна до вільного вибору і творчості.

Третя найважливіша характеристика культури в тому, що вона виступає як світ знаків. "Оброблені" (фізично і духовно) людиною речі, процеси, явища стають знаками.

Знак - предмет (явище, дія), що виступає в якості носія інформації про інші предмети і використовуються для її отримання, зберігання, опрацювання та передачі.

Знаки і системи знаків досліджуються спеціальною наукою - семіотикою. Поняття знакової системи в семіотиці охвачує дуже широкий обсяг об`єктів. Знаковими системами є природні (розмовні) мови (російська, українська, англійська та інші), а також різні штучні мови - мова математики, хімічна символіка.

До знакових систем відносяться різноманітні системи сигналізації, мови, образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які можуть служити засобами для відображення якогось змісту.

Явища культури - це знаки і сукупність знаків (тексти), в яких зашифрована соціальна інформація, тобто започаткований у них людьми зміст.

Зрозуміти будь-яке явище культури це означає побачити в ньому не просто чуттєве, відчути річ, але її "невидимий" суб`єктивний смисл. Саме тому, що явище виступає в якості знака, символу, тексту, який потрібно не тільки спостерігати, але і усвідомлювати, воно стає фактом культури.

Коли будь-які предмети (наприклад, знаряддя праці) використовуються лише з утилітарною метою, їх знакова функція відступає на другий план, а на перший план виступають фізико-хімічні властивості. Але в даному випадку ми їх не сприймаємо як предмети культури. Та все міняється, як тільки ми маємо на увазі їх знаковий характер: тут вони уже виступають як предмети культури. Для археолога золоті прикраси, віднайдені під час розкопок стають предметами давньої культури: вони цікавлять його найперше як носії соціальної інформації, а для злочинця, це лише засіб наживи - їх значення, культурна функція йому не важливі. Меч - зброя, і тому, коли вона застосовується для захисту або нападу, він використовується як предмет, а не як знак. Але одночасно меч, прикріплений до пояса стає символом того, що його володар - воїн, лицар, людина шляхетного походження. Дворяни ХУІІ-ХУІІІ ст. замість меча носили шпагу. Маленька парадна шпага практично уже не була зброєю - вона лише знак, символ символів, вона символізує меч, який означав належність до дворянського стану.

Слід відмітити, що знакову природу, а відповідно й спроможність бути культурними феноменами, набувають не тільки творіння рук людини, але й природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності. Використовуючи їх у своєму духовному світі, люди наділяють їх "людським" (моральним, естетичним, релігійним) змістом. Такими стають образи хитрої лисиці, чи боязливого зайця у народних казках, постійні описування веселки чи заходу сонця, містичні інтерпретації затемнень, комет тощо.

Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що інше як культурний феномен.

Якщо огляд культури як світу людської діяльності розкриває головним чином її матеріально і прояви, як смислів - її духовний зміст, то культура як світ знаків постає перед нами у єдності матеріального і духовного.

Насправді знак - це матеріальний предмет, що чуттєво сприймається, а його значення (зміст, інформація) є продукт духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними "матеріальними оболонками" людських думок, почуттів, бажань. Для того щоб наслідки людської діяльності людини збереглись у культурі, щоб вони передавались і сприймались іншими людьми, вони мають бути закодовані

у цій знаковій оболонці. Зв`язок значення і знаку (або інакше кажучи інформації та коду, в якому вона фіксується і транслюються) визначає нерозривність духовного і матеріального аспектів культури.

Культура представляє собою особливий тип інформаційного процесу, якого не знає природа. У тварин інформація кодується хромосомними структурами клітин і нейродинамічними системами мозку. Отже, носієм її є саме тіло тварини. Передача інформації від одного покоління до іншого відбувається генетичним шляхом, а також у якійсь мірі, через безпосереднє спостереження за поведінкою тварин і наслідуванням їм (у вищих тварин). При цьому досвід, накопичений окремою істотою на протязі життя не успадковується її нащадками. Кожне нове покоління розпочинає накопичувати досвід "з нуля". Тому обсяг інформації, що мається в розпорядженні роду, від покоління до покоління не збільшується.

З виникненням культури у людей виникає особлива, "надбіологічна" форма збереження і передачі інформації. Це принципово новий і незрівнянно більш багатий за своїми можливостями тип інформаційного процесу. У культурі інформація кодується зовнішніми по відношенню до тіла людини структурами. Виражаючи свої думки та уявлення у створених людьми знакових системах, індивід об`єктивує їх. Це означає, що вони ніби відділяються від нього, набувають самостійного, позаособистого існування. Вони стають соціальною інформацією, носієм якої стає не один даний індивід, а суспільна культура. Соціальна інформація, відображена в знакових системах, має позагенетичний характер. На відміну від біологічної, вона не зникає зі смертю індивіда. Культура утворює специфічно людський, позагенетичний "механізм" її наслідування - соціальну спадковість. Завдяки культурі у суспільстві стає можливим те, що не можливе в світі тварин - історичне накопичення і примноження інформації, що знаходиться у розпорядженні людини як родової істоти.

Культура дає суспільству мови - знакові системи. Її необхідним елементом є соціальна пам`ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. У ній містяться програми людської поведінки, відображаючих досвід багатьох поколінь людей. Виходячи з цього, можна сказати, що культура виступає своєрідним інформаційним забезпеченням суспільства.

Таким чином, з інформаційно-семіотичної точки зору, світ культури постає у трьох основних аспектах: світ артефактів, світ смислів, світ знаків. Феномени культури - будь-які артефакти (штучно створені людьми предметами і явища), які несуть в собі смисли, тобто постають як знаки, що мають значення. Сукупність знаків утворює тексти, у яких міститься соціальна інформація.

Виходячи з вище сказаного, можна сформувати коротке визначення культури:

Культура - це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується у суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів.

2. Мова являє собою знакову систему, що є засобом спілкування і мислення. Мова є засобом пізнання світу, збереження і передачі інформації. тому знання мов і їхнє практичне використання говорить про культуру особистості. Розвиненість національної мови, тобто її багатомірність, словниковий склад, внутрішня розчленованість на одиниці різних рівнів свідчать про рівень національної культури. Функціонально вона забезпечує вираження певних почуттів, настроїв, емоцій. Ми розглядаємо мову, насамперед, як ту частину культурного менталітету, що складає сферу духу, цінностей і значень.

Особистістю стають у процесі праці і спілкування. Особистість у слов`янській православній літературі розуміється як єдність тіла, духу і душі, як феномен визначення культури і релігії: "индуист - человек. стремящийся к должному, к радости; конфуцианец - человек дейстия и долга; христианин- человек любознательный и риторический; мусульманин - человек любовный и деятельностный; иудей - стремится к знанию и мудрости; буддист - самоуглублен и некорыстен". При цьому зовсім зрозуміло, що "кожна мовна особистість у спілкуванні наділена комунікативними, соціальними і психологічними ролями, сукупність яких створює варіанти мовної поведінки, що втілюються в нескінченній розмаїтості висловлень і текстів".

Міжкультурне спілкування є моделлю всякого спілкування, умовами якого є наявність деякої єдності, а також наявність розбіжностей - якби не було розбіжностей між людьми, не виникла б потреба в спілкуванні чи обміні інформацією, почуттями, думками, що супроводжуються оцінкою співрозмовника і самооцінкою.

У науці вже більш двохсот років дискутується питання про співвідношення мови й етносу. И.Гердер і В.Гумбольд надавали мові провідного значення у формуванні національної специфіки, В.Боас порушував питання про "глибоке вивчення психології народів світу" засобами лінгвістичного аналізу, Е.Сепір вважав модель соціального походження залежною від специфіки відображення і позначення в знаках мови. Але існували і протилежні точки зору: для Б.Бауера мова була "посередником" між нацією і культурою, Карлаццо-Амарі вважав націю результатом містичної долі, узагалі заперечував будь-яку роль мови у формуванні нації.

Функція національної мови полягає в тому, що в мові представлена нація чи народність як цілісність, а в ній - етапи історичного розвитку з культурними традиціями, нормами, системою цінностей, рівнем духовного надбання. Слід зазначити, що в більшості випадків національна мова і національності збігаються. Але існують і протиріччя: за етнічним походженням людина однієї національності, а по мові й культурі, якою користується - інша. У масштабах суспільств, що формуються з представників різних етносів, постають проблеми асиміляції ряду мов або функціонування двомовності, тримовності як норм демократичного державного правління. Часом питання рівноправності найбільш розповсюджених мов набувають політичного характеру.

На межі ХХ і ХХІ ст. загострилися проблеми мовної комунікації, вивчення засобів комунікативного впливу, вони стали найбільш актуальними. Змінився "мовний смак епохи": на зміну "тоталітарній мові" прийшла "вільна" мова засобів масової інформації, спілкування на різних рівнях; зросла роль мовної особистості.

Серед сучасних засобів масової комунікації, що творять загальний простір міжкультурного спілкування, формуючи в людей загальні реакції і поширюючи доступну для всіх інформацію, у плані нашого розгляду ми виділяємо раціональну і логічно аргументовану мову.

Основними факторами, які визначають ефективність комунікації, виступають:

- адекватність сприйняття переданої інформації;

- здатність викликати позитивні почуття співпереживання і схвалення;

- установлення тривалих контактів на базі досягнутого взаєморозуміння;

- взаємне збагачення учасників комунікації, збагачення двох культур, що вступають у діалог.

Важливо враховувати, що ефективність комунікації, у першу чергу, пов`язана з успіхом мовної взаємодії, що завжди відбувається в деякому соціальному і культурному контексті, який багато в чому визначає форму і зміст повідомлення. ці форма і зміст зумовлені тією культурою, у якій відбувається в деякому соціальному і культурному контексті, який багато в чому визначає форму і зміст повідомлення. Ці форма і зміст зумовлені тією культурою, у якій відбувається даний процес комунікації. Якщо спілкування здійснюється в Японії, то його супроводжує відповідне культурне середовище, що визначає його рамки і можливості.

Мова - це ментальний феномен, що виступає безумовним стрижнем комунікації. У мові закодовані знання людини, її уявлення про світ в цілому, її індивідуальний життєвий досвід, цілісна картина світу всього соціуму. У процесі комунікації той, хто говорить спрямовує того, хто слухає, до деякої інформації, що зберігається в його голові, що там структурована й організована в глобальну картину світу.

Не викликає сумніву, що саме в національній мові (особливо в її прислів`ях і анекдотах) відбиваються культурні, моральні та естетичні цінності соціуму. Без володіння інформацією про ці цінності та базові уявлення, що утворюють концептуальну картину світу співрозмовника, неможливе розуміння тексту як комплексу вербальної і невербальної інформації, незважаючи на знання семантики мовних одиниць, складових тексту.

Таким чином, мова виступає як функціональна система елементів, пов`язаних визначеними відносинами, а головна його функція - комунікативна.

Успіх мовної взаємодії між представниками різних культур багато в чому визначений не логічною аргументацією, а ступенем взаємної симпатії та довіри. У результаті вже першого знайомства складається психологічна установка, у рамках якої відбувається все подальше спілкування.

Різні люди становлять різний інтерес як партнери по спілкуванню. У різних культурах існують різні критерії вибору партнерів по спілкуванню. Адже не можна не погодитися, що такі характеристики як стать, вік, заняття, освіта, статус, влада, талант і краса можуть приваблювати чи відштовхувати. Причому культура впливає і на вибір теми спілкування, на ступінь його відвертості.

Таким чином, можна говорити про систему переваг за трьома параметрами: вибір партнера, вибір теми, а також ступінь відвертості спілкування. Найважливішим фактором вербального спілкування є довіра. Комунікативний ефект від впливу слів людини, яка викликає довіру, принципово відрізняється від ефекту тих же самих слів, але вимовлених іншою людиною. Довіра пов`язана з дотриманням правил комунікації, прийнятих в даній культурі.

При спілкуванні між представниками різних культур цих правил не завжди дотримуються, особливо якщо вони різні. Наприклад, у різних культурах прийнято додержуватися різних дистанцій між співрозмовниками.

Розрізняються два рівні вербального спілкування - інтимний і офіційний. Деякі люди дозволяють іншим довідатися про себе дуже багато чого - вони діляться своїми почуттями і думками, тоді як інші ховають свій внутрішній світ. Вони можуть розмовляти цілком відверто лише на окремі теми, найбільш безпечні для себе, але будуть більш обережними, коли розмова переходить у небезпечну для них зону.

Культури, як і люди, відрізняються по ступеню відвертості у спілкуванні, що залежить від теми розмови: єретичні міркування про релігію були заборонені в середині століття так само суворо, як сьогодні в Південній Африці засуджуються розмови про расові проблеми.

Мовний етикет - це сукупність правил, принципів і конкретних форм спілкування, синонім культури спілкування, а стосовно до сфери соціальної роботи - це сукупність норм культурного ділового спілкування. Зрозуміло, що ділове спілкування повинне відповідати ряду вимог. Серед них орієнтація на конструктивний результат, прагнення розв`язати конфлікт, спірне положення, прагнення досягти домовленості, угоди.

Аальтернативою конструктивного стилю, на наш погляд, виступає деструктивний стиль, що зводить спілкування до конфронтації, конфлікту, міжособистого протистояння. У діловому спілкуванні ставлення до обговорюваної проблеми не залежить від ставлення до партнера по обговоренню. Це припускає виявлення проблеми в "чистому вигляді", оцінку спірного питання, що виходить з об`ктивних критеріїв, незалежну експертизу ситуації, формулювання висновку, виходячи з принципової рівності, толерантності, допустимості права іншої сторони на власну думку. Мовний етикет у діловому спілкуванні передбачає лояльне, шанобливе ставлення до співрозмовника, використання загальнокультурних норм спілкування, судження, форми вираження.

Важливим елементом мовного етикету виступає вітання. З нього починається будь-який вид мовного спілкування, незалежного від того, були до цього представлені один одному співрозмовники у минулому чи ні. З початком спілкування, важливим елементом стає звертання, що виражається в адресації до співрозмовника по імені, по батькові, прізвищу, посадовій чи професійній ознаці.

Особливі функції мовного етикету виконує запрошення. Це пропозиція щодо зустрічі, установлення відносин, що виходять за рамки службової субординації, чи ж навпаки, щодо визначення цих рамок, із кроком назустріч для вирішення конфлікту чи досягнення угоди.

Особливе функціональне навантаження несе комплімент. Це елемент мовного етикету, у якому міститься деяке перебільшення позитивних якостей людини. По своїй сутності комплімент містить у собі психологічний механізм уселяння, створення атракції, тобто взаємної привабливості.

Елементом етикету мовного спілкування, що містить у собі похвалу, комплімент, вираження заслуг і якостей співрозмовника, як правило, є поздоровлення. Це своєрідне підкреслення позитивних сторін, успіху, згадування про знаменну дату в його житті чи в виробничій і творчій біографії. До поздоровлення пред`являються ті ж вимоги, що й до компліменту. Але на відміну від комплементу поздоровлення завжди прив`язане до визначеної події, дати, явища. Тому воно повинно бути, насамперед, своєчасним, доречним. У побутовому і діловому спілкуванні представників різних культур поздоровлення є індикатором того, що особистість, яку поздоровляють, становить інтерес і значення для того, хто робить поздоровлення. Відсутність такого індикатора говорить або про неуважність, черствість, або про те, що у відносинах між ними зв`язалися такі сюжети, що ускладнюють використання даного елемента мовного спілкування. Формальне чи службове поздоровлення просто підтверджує наявність сформованих відносин. Вираження формального поздоровлення особі, відносини з якою перейшли на рівень неформальних (дружніх, приятельських), може бути сприйняте як "похолодання" у відносинах. З іншого боку, впровадження в службові відносини невмотивованих виражень симпатії, вдячності чи прихильності може бути неправильно витлумачено. Стосовно особи, що стоїть на більш високій сходинці. службової ієрархії, це може бути сприйняте як звичайне підлабузництво чи догідництво, а стосовно підлеглого - як виділення його з рядів колег. Коректна толерантність поздоровлення - гарний стиль службової субординації.

Будь-який вид мовного спілкування завершується таким елементом мовного етикету як прощання. Вітання і прощання виступають як спарені види діалогової гри, причому в рамках міжсуб`єктного розуміння.

Міжкультурне спілкування - це обмін інформацією, почуттями, думками представників різних культур, саме мова являє собою символічний код культури.

Люди спілкуються один з одним не тільки за допомогою вербальних (словесних), але і невербальних (зовнішність, колір, запах, міміка, жести тощо) засобів. Установлено, що "шляхом вербальних засобів передається лише 7% інформації, за рахунок звукових засобів (включаючи тон голосу, інтонації звуку)-38%, невербальними засобами-55%".

Світ символів, на нашу думку, - це проміжний світ відповідностей. Освоєння та символічне збагнення цього проміжного світу вимагає особливих творчих здібностей і такту. Символічні мови - це мова музики, танцю, живопису і, нарешті, мова жесту.

Питання семантики жестів стають особливо значущими при міжнаціональному спілкуванні. Дослідження в галузі еволюції людських систем спілкування дозволяють з достатнім ступенем упевненості припускати, що історично мова жестів передувала словесній мові. Спостереження над способами спілкування дозволили виявити у вищих антропоїдів цілу групу жестів і поз, що мають відповідність у поводженні людини, таких як обійми, уклін, кивок головою (запрошення йти разом), пози погрози та ін. Швидше за все, ці жести закладені в генетичному коді матері по навчанню дитини ходити, переносу його на спині, грі в "хованки" (свого роду тренування на дізнавання в мавп) і навіть звичай збирання букетів, близький до збирання рослин для прокорму в тих же мавп.

Не секрет, що культурі традиційного типу взагалі властива перевага візуальних засобів спілкування над іншими. Ця перевага особливо характерна для ритуалу. Мова значимих рухів лежить в основі ритуального поводження. Мовою жестів, поз, за допомогою особливого поводження з речами в ритуалі передається найбільш значима інформація, що має ключове значення для всього соціуму.

В історії комунікативного поводження особлива роль належить руці. Коли ми говоримо про жести, у першу чергу маються на увазі значимі рухи рук. Багато жестів рук, які використовуються в сучасному спілкуванні, мають дуже давнє походження. У ретроспективі їхнє значення тісно зв`язано з ритуально-міфологічною символікою руки.

Досліджуючи невербальні засоби міжкультурної комунікації, треба згадати етикетну роль фізичних контактів у міжособистому спілкуванні, таких як дотики, рукостискання, поцілунки.

Невербальні засоби спілкування є показниками статусно-рольових відносин, ступеня близькості осіб, що спілкуються. Вони являють собою "безмовні знаки" людини. До Їхніх функцій можна віднести наступні:

- вони несуть для співрозмовників інформацію про емоційні стани, почуття і відносини один одного, про ступінь їхньої близькості;

- доповнюють, уточнюють, а іноді і заміщають мову;

- саме вони є показником статусно-рольових характеристик партнерів;