Лекція 3. Соціокультурна динаміка. Діалог культур

 

План

1. Типи соціокультурних світів і їх динаміка.

2. Взаємодія культур і національна самобутність народів.

 

1. Соціокультурним світом називається суспільство, характерною ознакою якого є особливий, специфічний для нього тип культури. Будь-який соціокультурний світ відрізняється не тільки своєрідністю культури, але й звичаями життя у ньому. Культура забезпечує цілісність соціокультурного світу, бо вона утворює загальне інформаційно-семіотичне середовище, у якому відбувається життєдіяльність її членів. Це середовище об`єднує їх і дає можливість взаємодіяти між собою.

Соціокультурні світи можуть бути замкнуті у сферу якої-небудь окремої етнічної культури (наприклад, світ Стародавнього Єгипту чи світ інків). Але на відміну від національних культур, вони не обов`язково виникають на основі етнічної спільності і можуть охоплювати різні народи і країни (наприклад, світ європейського середньовіччя, світ арабської культури).

Для соціокультурних світів характерна відносна відокремленість від зовнішнього оточення. Вплив інших культур на них незначний і не відбивається якось істотно ні на змісті їх життя, ні на історичній еволюції (якщо вона не припиняється насильно завойовниками). Кожен соціокультурний світ - це своєрідний окремий острів чи материк архіпелагу людської культури, що існує відносно незалежно від інших її островів. Всі острови цього архіпелагу "живуть під загальним сонцем" - їх об`єднує загальна природа людства. Можливо, що коли-небудь в майбутньому вони зіллються в одне ціле, але до сих пір людська культура розвивалась і продовжує розвиватись в умовах існування соціокультурних світів.

Соціокультурні світи поділяються на типи, які не взаємовиключають один одного.

- Історичні типи культури - це епохи у розвитку суспільства, які змінюють одна одну (наприклад античний світ);

- Регіональні культури - це надетнічні культурні спільноти, які утворюються у відповідному географічному ареалі і на протязі довгого історичного часу зберігають свою специфіку (наприклад, культура Латинської Америки);

- Цивілізації - соціокультурні світи різноманітного вигляду, які виникають на відповідному етапі історії і виступають як особливі форми суспільства. Вони істотно розрізняються за ознаками і за змістом духовного життя, рівню розвитку техніки і економіки, особливостями соціально-політичної системи, панівної релігії та інше (наприклад, шумерська цивілізація).

Розглянемо особливості поділу соціокультурних світів на перераховані типи.

Історичні типи культури. В історії світової культури можна виділити певні системи культурних епох, які послідовно змінюють одна одну, існують в різний проміжок часу, але мають характерні риси. Культурна динаміка описується спираючись на традиційну теорію лінійного прогресу, тобто цілеспрямованого поступального руху культурних форм, шляхом еволюціонізму з метою удосконалення людського роду, суспільства, окремої людини, а також результатів її матеріальної і духовної діяльності. Цей тип культурної динаміки ще називається фазовим, або етапним.

Концепція формаційного розвитку культури утверджує основним чинником розвитку культури зміни у способі виробництва. Зміна характеру виробництва тягне за собою і зміну суспільного устрою, а разом з ним і культури. Відповідно до цих змін виділяються і основні періоди лінійного розвитку світової культури, які породжували відповідні типи культури: первісну, феодальну, буржуазну і соціалістичну.

Якщо взяти за основу стадіальний критерій універсального рівня, то культурну динаміку людського суспільства можна розглядати як загальносвітовий процес зміни всесвітньо-історичних епох: Первісність, Старовина, Середньовіччя, Новий і Новітній час. Динаміка оцінюється в цьому випадку як комплексний поступальний розвиток людського співтовариства шляхом історичного прогресу. Фундаментом історичного типу культурної динаміки є соціокультурне перетворення. Воно має місце, коли новий стан виникає внаслідок зміни колишнього стану під впливом інтенсивних процесів суспільного оновлення.

Спроби періодизувати розвиток людської культури мали місце ще в античну епоху. Давньогрецький письменник Гесіод, котрий жив у УІІІ столітті до нашої ери, поділяє всю історію людства на п`ять віків: золотий, срібний, мідний, героїчний та залізний. Ж.Кондорсе виділив у історії людства послідовно змінювані "ступені" господарської діяльності - полювання й рибальство, скотарство й землеробство; шотландський філософ А.Фергюсон розбив її на три епохи: дикість, варварство, цивілізація. Ці періодизації соціокультурних світів на історичні епохи широко використовувались в дослідженнях ХУІІІ- ХІХ століть. Початок ХІХ століття ознаменувався розквітом археологічних досліджень. Необхідність чіткої класифікації пам`яток матеріальної культури зумовила розробку науково обґрунтованої археологічної періодизації, що підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський вчений К.Томпсон спираючись на археологічні дані, вводить поняття трьох віків: кам`яного, бронзового і залізного. Великий науковий резонанс мала розроблена Морганом періодизація історико-культурного процесу від дикості через варварство до цивілізації. К.Маркс обґрунтував принципи періодизації соціокультурних світів в залежності від рівня розвитку виробничих сил суспільства, виділяючи такі суспільно-економічні формації: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична й комуністична. Також проводять періодизації з урахуванням особливостей економіки та розподілу. Так, виділяють ще суспільства - егалітарні (тобто рівноправні, зрівняльні) з привласнювальним типом господарювання й розподілом продукту між людьми одного статусу та ранжировані (стратифіковані або ієрархічні) з продуктивним типом господарювання й розподілом продукту за соціальним та економічним станом. У деяких випадках, особливо коли йдеться про вивчення антропосоціогенезу й необхідність кваліфікувати час деяких археологічних знахідок, у культурології використовується геологічна періодизація. геологи поділяють минуле земної кори на чотири ери - архейську, палеозойську, мезозойську та кайнозойську.

У сучасній науці поділ соціокультурних світів на історичні типи є найбільш вживаним тому що, по-перше, широко використовує їх для всебічного вивчення конкретного періоду, а по-друге, і найголовніше, фіксує неповторність і специфіку конкретно-історичної доби історії людства.

Регіональні культури включають системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної. Це так званий локальний підхід який пояснює одночасно хід розвитку всіх людських культур враховуючи особливості розвитку народів і культур різних регіонів і країн.

Найпоширенішою в сучасній культурології є така класифікація культурних регіонів: далекосхідний, індійський, арабо-американський, європейський, тропічно-африканський, латиноамериканський. В свою чергу кожний з цих регіонів має свою внутрішню структуру. Наприклад, в межах європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов`янських, угро-фінських народів тощо.

В осмислені соціокультурних світів поділ на історичні епохи та регіональні культури мають як сильні, так і слабкі сторони. Перевагою виділення історичних епох є висновок про те, що кожний соціокультурний світ має свої культурно-історичні епохи. Однак при цьому не враховувалося, що протягом однієї історичної епохи може змінюватися духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька формацій. Наприклад, у рамках первісного суспільства існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства; 2) культура раннього землеробства і скотарства. У рамках феодальної цивілізації виділяють періоди раннього християнства, готики, ренесансу, бароко і рококо. Поділ соціокультурних світів на регіональні культури, навпаки, не враховує цілісний характер розвитку окремих культур у конкретно-історичний період.

Цивілізації. Поняття "цивілізація" було визначено у ХІІ ст. (походило від лат. civilize - громадянський, державний, суспільний). Це досить поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема в побуті він виступає синонімом культури, переважно матеріальної. У сучасній науковій літературі цей термін об`єднує соціокультурну специфіку суспільства, яка враховує саморозвиток, ліквідацію й самоліквідацію автономних локальних цивілізацій, історичну еволюцію людства. Дотепер ще не розроблено єдиних методичних принципів та критеріїв класифікації певної історичної спільноти, визначення якості автономної цивілізації, яка формується на основі єдності історичної долі народів, які проживають в одному регіоні тривалий час і мають культурні взаємозв`язки, що визначає рівень схожості форм і механізмів соціальної організації та регуляції в соціально-правовому і культурному аспектах.

Поняття "цивілізація" було відоме за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва(ХУІІІ ст.) поняття "цивілізація", як правило, використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті. За твердженням французького історика Л.Февра, в науковий обіг термін "цивілізація" вперше ввів барон П.-А. Гольбах (1766). Відтоді він набув поширення і визнання.

Майже до ХХ ст. поняття "культура" і "цивілізація" вживалися як синоніми. Дійсно, між культурою і цивілізацією є багато спільного. Вони нерозривно пов`язані між собою, взаємно переплітаються і взаємно пов`язуються. Одним з перших на це звернули увагу німецькі романтики, які відзначили, що культура "переростає" в цивілізацію, а цивілізація переходить в культуру. Тому цілком зрозуміло, що в повсякденному житті важко розрізнити ці поняття. Цивілізованість з необхідністю припускає наявність деякого рівня культури, що, в свою чергу, містить у собі цивілізованість. Першим різницю між цими поняттями побачив І.Кант. Він визначив культуру як те, що слугує духовному розвитку людства і за своєю суттю є гуманістичним. І. Кант розрізняв поняття "культура виховання" та "культура вміння". Їм він протиставляв суто зовнішній "технічний" тип культури, який назвав цивілізацією. Тобто, якщо слідувати за І.Кантом, то культура сприяє самореалізації особистості, а цивілізація створює умови для вільного духовного розвитку людини.

Німецький соціолог О. Шпенглер в книзі "Занепад Європи" показав розбіжності і несумісності між культурою і цивілізацією. Він вважав цивілізацію ознакою смерті культури, оскільки вона спирається на стереотипи, шаблони, масове копіювання, а не на творчість нового. незнаного. Цивілізація є вершиною культури і одночасно фазою занепаду та розпаду культурно-історичного типу.

Англійським вченим А. Тойнбі була запропонована концепція циклічного культурно-цивілізаційного розвитку. Історичний процес, виходячи з цієї концепції, це коловорот "локальних цивілізацій", заміна однієї цивілізації іншою. "Локальна цивілізація" - це стійка єдність людей, яка виникає в певному регіоні й базується на певних архетипах і спільних духовних цінностях та традиціях. Як наслідок всесвітня історія набуває вигляду мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані паралельно в часі і співіснують поруч. Рушійною силою цивілізацій вчений вважав не лише Провидіння, Доля, "генетичний код", а й людський фактор. А.Тойнбі довів, що при всій відмінності і несхожості культур різних народів усі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвитку рано чи пізно проходять ідентичні етапи, для яких характерні однакові риси, а якщо й мають свої особливості, суть їх єдина. Роблячи акцент на духовному аспекті "локальних цивілізацій", вчений вважав релігію головним і визначальним її елементом. Усі цивілізації являють собою гілки одного "дерева" - світової релігії.

Концепції цивілізаційного розвитку дають підстави виділити такі основні підходи до визначення соціокультурних світів як "цивілізацій": 1) цивілізація використовується в значенні певного рівня розвитку людського суспільства; 2) під цивілізацією розуміється певний культурно-історичний цикл у розвитку народів (у даному випадку цивілізація є синонімом культури); 3) цивілізація позначає вищий ступінь розвитку культури, що пройшла свій апогей і стала на шлях занепаду (такий підхід різко протиставляє цивілізацію і культуру).

Якщо цивілізація заснована на розумі і поклонінні техніці та машині, то культура оперує до духовності й людського духу. Вона виступає потужним інтеграційним чинником. Людське життя внаслідок несумісності характеру культури і суті цивілізації постає суперечливим. Суспільний занепад народів завжди починається з того, що люди все більше й частіше повторюють відомі здобутки культури і все менше створюють нові культурні цінності. Більш того, людина може споживати різні копії культурних цінностей і таким чином бути цивілізованою, але залишатись при цьому некультурною, рабом чужих ідей, знань, цінностей.

Відповідно до змістовного наповнення сутності цивілізації та критеріїв її оцінки, визначається тип цивілізації соціокультурного світу. При всьому розмаїтті існуючих точок зору на цивілізацію виділяють такі її найважливіші характеристики: 1) утворення держави; 2) виникнення писемності; 3) відділення землеробства від ремесел; 4) розшарування суспільства на класи; 5) поява міст. При цьому наявність перших двох ознак практично всі визнають обов`язковою, а необхідність інших нерідко ставить сумнів. Якщо навіть узяти до уваги перші три ознаки, то вони вже характеризують цивілізацію як соціокультурний та економічний комплекс.

Поява писемності вказує на можливість фіксувати інформацію, а не зберігати її в пам`яті, та характеризує відокремлення розумової праці від фізичної, що дало змогу зосередити зусилля окремих груп людей на розвитку мистецтв і різних форм позитивного знання. Міста являли собою осередки, навколо яких панували первісні форми суспільного життя кочових племен. Вони виконували специфічні суспільні функції: були центрами сільськогосподарського виробництва, ремесел, торгівлі, ідеології, ідеологічним форпостом. Саме в епоху перших цивілізацій систематизована й централізована ідеологічна сфера стала справді величезною силою духовного впливу на маси, сформувавши геоцентричний тип суспільної свідомості. Це підтверджують і пам`ятки монументальної архітектури (величезні палаци, піраміди), що свідчать про потужний виробничий потенціал суспільства, яке їх створило.

Культура виступає насамперед духовним виміром цивілізації, її духом, основою та фундаментом людської історії. Під цивілізацією ж розуміється певний етап культурної еволюції людства, що являє собою якісну межу на еволюційному шляху.

Якщо культура має природне походження і визначається як внутрішній стрижень історичного розвитку людства, який духовно наповнює і збагачує кожну наступну епоху цієї історії, то цивілізація - це тіло культури, її матеріальна оболонка, яка має не природне, а соціальне походження. Отже, цивілізацію можна назвати певним етапом розвитку суспільства у єдності соціально-економічних, науково-технічних і культурних виразів.

Цивілізація перебуває в постійному розвитку. Її рівень залежить від розвитку техніки, наукового потенціалу, релігії, моралі, рівня добробуту населення, його самосвідомості, сталості духовних цінностей. Тому цивілізація може бути показником зрілості суспільства, або ж суспільство, яке здатне забезпечити людям нормальний розвиток та існування, і є цивілізацією.

Таким чином, культура виступає як сукупність духовних можливостей суспільства, а цивілізація - як сукупність умов, необхідних для реалізації цих можливостей. Якщо культура визначає зміст і мету суспільного та особистісного буття, то цивілізація забезпечує форми та технічні засоби їх втілення. Цивілізація явище об`єктивне, це сфера переосмислення та повторення вже створеного раніше.

Цивілізація урбаністична: саме в містах уперше виникає потреба масового повторення здобутків культури, в містах створюються й кращі умови для добробуту і збереження зразків минулих культур. З міст ці твори потім поширюються в сільській місцевості. Тому цивілізація - це своєрідний, актуально діючий музей культури.

2. Кожному етносу, нації притаманна самобутність, зокрема, у культурі. Повсюдне утвердження культурних досягнень потрібне задля повноцінного функціонування народу на кожному історичному етапі; це зберігає його, визначає ідентичність поміж іншими народами, що є своєрідною регуляцією соціокультурних процесів.

Поняття культурної ідентифікації пов’язане з етапами розвитку етносу, системою його символічно-знакових уявлень та оцінок про навколишній світ та формами культурно-історичного буття. Етнос (від грец. ethnos – плем’я, народ) – це культурно-духовна спільність людей, споріднених походженням, мовою, кульними надбаннями, територією проживання, а за певних умов і державними утвореннями. Культурна ідентифікація – це самовідчуття людини всередині конкретної культури. Ідеї «приналежності» або «спільності» і акт ідентифікації з іншими культурами є універсальним ланцюгом, що з’єднує людські утворення. Національна, або як тепер прийнято говорити, етнічна свідомість передбачає ідентифікацію індивіда з історичним минулим даної групи і акцентує ідею «коренів».

Світогляд етнічної групи формується за допомогою символів спільного минулого етносу – міфів, легенд, святинь тощо. Ця культурно-історична спадкоємність у житті етносу досить динамічна і рухлива. Виробляючи своє, запозичуючи щось у сусідів та акумулюючи його, народ поступово формує національну культурну традицію – власне те, що передається в спадок майбутнім поколінням: побутові звичаї, обряди, національний одяг, місцеву розмовну мову (діалект) і в решті-решт – фольклор, тобто народні пісні і танці, епічні твори тощо.

Базова індивідуальна і групова приналежність до етносу встановлювалась у момент народження людини, а культурні надбання, засвоюючись у потоці життя, не передбачали ні спеціальних зусиль, ні розвиненої індивідуальності. Глибинна людська потреба в культурній ідентифікації зберігалася протягом усього життя.

Національна культура тісно пов’язана з релігійною. І національна, і релігійна культура охоплюють знання, навички вміння, що є провідними в конкретному географічному регіоні, а також ідеї та уявлення, які мають суспільну цінність. Національно-релігійне життя охоплює провідні конфесії. Так, українці віддають перевагу напрямам християнства: православ’ю, католицизму, уніатству, протестантизму.

Національно-релігійне життя формує національно-релігійну свідомість, яка охоплює основні компоненти: культуру, мову, звичаї. Усі вони взаємопов’язані, проте кожний з них зберігає відносну самостійність і за певних умов може виконувати самодостатню функцію. Згідно з релігійними уявленнями утворюються національно-релігійні традиції як форми спадкоємності у життєдіяльності нації. Так, наступним поколінням передаються усталені і унормовані традиції й культурно-побутові цінності: норми поведінки, звичаї, обряди, ідеї, моральні установки тощо.

Історичний взаємозв’язок національного і релігійного як домінуючих у суспільстві елементів сприяв формуванню народно-релігійних традицій, на базі яких складалося бачення світу, вироблялася специфіка укладу життя нації на всіх етапах її розвитку. Отже, національно-релігійні традиції будь-якого народу є важливим елементом національної культури, оскільки охоплюють символічні й чуттєво-наочні форми, а їх регуляторна функція впливає на формування ціннісної орієнтації, вироблення художнього смаку, норм і правил поведінки.

Державна влада та писемність стали передумовами майбутнього національного об’єднання людей. Вже цивілізації Стародавнього Сходу стали долати замкнутість і обмеженість общинного життя. В епоху Відродження творцем культури, що являла собою своєрідного змісту надбудову, стала інтелігенція. Таким чином, до ХУІІ ст.. в Європі вже були передумови для утворення націй і національних культур. У ХІХ ст.. в історії людства з’явились нації – нові утворення, зміцнені не тільки економічно і політично, а й силою людського духу. Націю, на відміну від етносу, об’єднує не стільки кровноспоріднений зв'язок, скільки, крім економічних і політичних факторів, національний характер і національна психологія, національні ідеали і національна самосвідомість і воля.

За сучасних умов, втрачаючи зв'язок з контекстом свого народження, індивід отримує можливість більшого вибору і самовизначення своєї приналежності. У міру наростання сучасних цивілізаційних перетворень багато людей набувають більшу можливість у виборі культурної орієнтації згідно із здатністю індивіда знайти своє місце в новій соціальній структурі.

Національна свідомість і національна культура – неодмінні ознаки духовності народу. Статус проблеми вони дістають в умовах «суспільного нездоров’я». І цілком зрозуміло, що переломні, кризові періоди в суспільному житті супроводяться вибухом подібних проблем у їх драматичному варіанті. Цей драматизм посилюється, якщо суспільна криза торкається усіх сфер життя: економіки, політики, моралі тощо. Адже духовність є індикатором соціальної гармонії. Разом з тим слід думати, що національна культура в її основних вимірах є основою життя соціальної спільноти, яка називається нацією. Тому національна культура виступає предметом особливої уваги в кризові періоди. Саме вона є джерелом національної свідомості і об’єктом звернення, системою координат національної самосвідомості в пошуках тотожності.

Наша сучасність визначається драматизмом означених проблем. І це стосується не лише України та країн пострадянського простору, а й порівняно стабільних країн Західної Європи, охоплених багатоаспектними процесами економічної інтеграції. Адже збереження національної ідентичності є зворотнім боком цих процесів. Отже, практичною і теоретичною потребою постає дослідження проблем національного у їх зв’язку із загальнолюдським.

Неоднозначність трактувань сутності національних феноменів породжена їх складністю, багатомаїттям і віртуальним характером. Саме це є причиною спрощеного підходу до проблем національного: дослідники здебільшого вдаються або до соціологічного підходу при тлумаченні національного, або надто психологізують ці явища. Культурологічний підхід, в основі якого лежить зв'язок національної культури і національної свідомості, дає можливість плідніше аналізувати різні події, процеси і явища, пов’язані з національним характером буття певного народу. Коли говорять про національну свідомість, то йдеться про достатньо однорідний духовний феномен, змістом якого є насамперед певний спосіб світосприйняття, корені якого слід шукати в етнічній традиції. Певний стиль мислення і дії виявляються через мовно-понятійні засоби, а певна система естетичних принципів, які своєрідно відображуються нормами поведінки і спілкування, - існуючими обрядами. Національна свідомість відбиває спосіб буття національної спільності і значною мірою визначає його.

Діалектика національного і загальнолюдського в культурі в усі часи була складною і суперечливою. З одного боку, нація самоутверджується виокремленням себе із загальнолюдського загалу, і чим послідовніше вона це робить, тим більші в неї шанси на консолідацію і визнання національної ідеї рушієм суспільних змін. З другого боку, на цьому шляху її підстерігає не тільки гіпотетична можливість звуження своїх орієнтирів, культурної ізоляції, а й цілком реальна небезпека міжнаціональних конфліктів.

Сучасні гуманітарні науки, в тому числі й культурологія, все більше спрямовують свої дослідження в русло виявлення тенденцій суспільного розвитку. Останніми десятиліттями світова спільнота висуває культурні орієнтири, суттю яких виступають, насамперед, загальнолюдські цінності. Однак культурні злети в історії людства (класична Греція, давній Рим, Ренесанс, Просвітництво) відбувалися здебільшого внаслідок проголошення пріоритету особистісних цінностей. Ймовірно, співвідношення особистісного й загальнолюдського як вагомих факторів культурного розвитку ще чекає остаточного з’ясування у культурологічних дослідженнях.

Культура в житті людини відіграє неоднозначну роль. З одного боку, вона сприяє закріпленню найцінніших зразків поведінки й передаванню їх наступним поколінням. З іншого боку, культура не тільки зміцнює солідарність між людьми, але є причиною конфліктів як у середині груп, так і на особистісному рівні. Вона здатна за підтримки моральних та правових норм закріпити несправедливість, марновірство, нелюдяну поведінку. Крім того, все створене в рамках культури для підкорення природи, може бути використане для знищення людства.

У дослідженнях окремих проявів культури з метою отримати можливість знизити напруження у взаємовідносинах людини з витвореною нею культурою, у визначенні місця й ролі специфічного прояву кожної культури та їх взаємних зв’язків і впливів учені оперують такими категоріями як «етноцентризм» та «культурний релятивізм». Етноцентризм – схильність людини оцінювати всі життєві явища крізь призму цінностей власної етнічної групи, яка розглядається в якості еталона (зразка); розуміється як перевага власних культурних цінностей над усіма іншими. Ця тенденція проявляється в таких позитивних виразах, як «обраний народ», «істинне вчення», «надраса», та в негативних – «відсталі народи», «примітивна культура», «грубе мистецтво» тощо.

Значною мірою етноцентризм властивий для усіх суспільств, і навіть патріархальні народи відчувають перевагу власної культури над культурою усіх інших народів, яка здається їм брутальною та абсурдною. Тому він визначається як загальнолюдська реакція, що зачіпає всі групи в суспільстві і майже кожного його індивіда.

Етноцентризм – необхідна умова прояву національної самосвідомості і навіть звичайної групової лояльності. Можливі й крайні прояви етноцентризму, наприклад, націоналізм чи шовінізм, при яких висловлюється зневага до культур інших народів. Однак у більшості випадків етноцентризм проявляється у толерантних формах, і основний принцип його дії ґрунтується на ідеї переваги власних цінностей, хоч і допускається думка про наявність існування кращих культурних зразків.

Говорячи про значну роль, яку етноцентризм відіграє в процесах групової інтеграції, у згуртуванні членів груп навколо культурних зразків, треба відзначити і його консервативну роль, негативний вплив на розвиток культури. Історичний досвід показує, що консервативний прояв етноцентризму, при якому стан власної культури визначається як найкращий, найдосконаліший, а сама така культура не потребує ніяких змін, а тим більше запозичень з інших культур, може значно уповільнити й навіть загальмувати процеси суспільного розвитку.

Якщо члени однієї соціальної групи будуть розглядати культурні зразки та цінності інших груп тільки з погляду етноцентризму, дійти до порозуміння і взаємодії буде дуже важко. Тому існують підходи до інших культур, які пом’якшують дію етноцентризму і дозволяють знаходити шляхи до співробітництва та взаємозбагачення культур різноманітних груп. Одним з основних таких підходів вважається культурний релятивізм – розуміння іншої культури на підставі аналізу її власних зразків і цінностей. Тобто для того, щоб зрозуміти цінності та зразки іншої культури, необхідно аналізувати їх з точки зору не «своєї» власної культури, а через призму їх функціонування в межах даної «чужої» культури, через здатність пов’язати їхню специфіку, конкретні риси з особливостями розвитку цієї «чужої» культури. Така, не етноцентрична, точка зору сприяє зближенню, розвитку та взаємозбагаченню різних культур.

Слід зрозуміти основне положення культурного релятивізму, згідно з яким деякі елементи окремої культурної системи правильні та загальноприйняті тому, що вони себе добре зарекомендували саме в цій системі. Інші елементи вважаються неправильними та непотрібними тому, що їх застосування породжувало б хворобливі та конфліктні наслідки тільки в певній соціальній групі або тільки в певному суспільстві.

Культура не тільки зміцнює солідарність між людьми, вона є причиною конфронтації. Це можна простежити на прикладі мови - головного елемента будь-якої національної культури. Національна мова об’єднує людей, можливість спілкуватися нею сприяє зміцненню членів соціальної спільноти. З іншого боку, загальнонаціональна мова виключає тих, хто не володіє нею або говорить цією мовою дещо інакше.

Найраціональнішим шляхом розвитку й сприйняття культури в суспільстві є поєднання рис і етноцентризму, і культурного релятивізму, коли індивід, відчуваючи гордість за культуру своєї групи чи народу й висловлюючи схильність до основних зразків цієї культури, в той же час зрозуміє й інші культури, поведінку членів інших груп, визнає їх право на існування та розвиток.

Отже, у світі немає культур першорядних чи другорядних, розвинутих чи відсталих, прогресивних чи регресивних. Усі культури світу рівноправні, кожна з них є складовою світового культурного цілого, створеного людством протягом тривалого історичного часу.

Життєве ядро культури – це той динамічний принцип, через який суспільство, базуючись на минулому та спираючись на внутрішні можливості, засвоює зовнішні досягнення, що відповідають його потребам, постійно розвивається. це дасть змогу зберегти особливості народів, підняти культурні характеристики та свідомість.

Поняття «самобутність» тісно пов’язане з політичними поняттями «незалежність» і «суверенітет», оскільки без усвідомлення власної самобутності не можна бути незалежним.

Наука, що вивчає історичне походження народів та етносів, дебатує питання про чистоту чи відрубність націй, але, як показує історичний аналіз, «чистих» націй на землі немає і не може бути, оскільки відбувалися великі переселення народів, воєнні походи, міграційні процеси, коли люди невеликими групами або цілими народами переходили з одного місця на інше, освоюючи нові території, змішувались з аборигенним населенням або витісняли його. Мігранти приносили свої культурні цінності, асимілювали корінне населення або асимілювалися самі. Культурна асиміляція може відбуватися також під впливом релігійної експансії, особливо під час зміни світоглядної експансії, особливо під час зміни світоглядної домінанти, коли аборигенна релігія змінюється на «загальноприйняту».

Зазначені процеси мають як негативне, так і позитивне значення, оскільки зумовлюють синтез культурно-мистецького процесу, збагачують національні культури. Так, в європейській культурі завдяки арабському посередництву в західних цивілізацій активізувався інтерес до античної культури. Схід збагатив рицарське середньовіччя Європи. Дантові запозичення образів у відомого мусульманського філософа Мухітдіна ібн-Арабі, візантійські канони в архітектурі визначили особливість стилів Західної Європи. Особливо помітними ці тенденції стали на початку ХХ століття. Проте активне введення чужих культурних цінностей зумовило конфліктну ситуацію. У світоглядну систему прийшли люди, налаштовані проти традиційних релігій, культур. Поряд із цим виникло багато релігійних об’єднань і новітніх культів: спіритизм, містицизм, окультизм, теософія та ін. Усе це разом з нестабільною економічної та політичною обстановкою кинуло Європу у вир Першої світової війни, революцій. Через це Європу лихоманило близько півстоліття аж до завершення Другої світової війни.

Поступальний розвиток і розвиток на рівні конфлікту прискорюють культурну динаміку, що активізує зміни як усередині самої культури, так і у зв’язках з іншими, формує цілеспрямований характер, визначає зміни, умови та механізм реалізації вироблення нової моделі. Світова наукова думка нагромадила величезний обсяг ідей, уявлень і концепцій, що обґрунтовують динаміку культури, виводять закономірності еволюційних змін історичного розвитку, показують їх спільність на рівні інформаційно-кібернетичного аналізу в мистецько-творчій та управлінській діяльності.

Динаміці культури притаманна стійка взаємодія її компонентів – періодичність, спрямованість, поступальність. Все розвивається у своєму часі та просторі. Це зумовлюється системою життєзабезпечення, економічною діяльністю, соціальними інститутами, організацією, нормами діяльності, образним сприйняттям, інформаційною та управлінською активністю, рівнем суспільства чи держави. Але кожен народ долає ці перешкоди і робить свій внесок у загальнокультурний розвиток народів Землі.

 

Теми повідомлень:

1. Соціокультурні світи.

2. Самобутня ідентичність цивілізації.

3. Порівняльний аналіз у визначенні національної свідомості.

 

Література:

1. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб./ за ред. М. Заковича,- К.: Знання, 2004.-567 с.

2. Грищенко Т.Б. Культурологія. Навч. посіб. – К.: Центр навч. літератури, 2007 р.-392 с.

3. Культурологія: теорія та історія культури/за ред. І. Тюрменко.- Київ: Центр навч. літ., 2004.-512 с.

4. Матвєєва Л.Л. Культурологія.- К: Либідь, 2005 р.-512 с.

5. О.Л. Шевнюк Культурологія.- К.: Знання – прес, 2007.- 353.

6. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб./ За ред.. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 368 с.

7. Кормич Л.І., Багацький В.В. Культурологія (історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник. – Х.: Одіссей, 2002. – 304 с.

8. Кармин А.С., Новикова Е.С. Культурология. – СПб.: Питер, 2004. – 464 с.: ил.

9. Культурология в вопросах и ответах: Учебное пособие. – 2-изд., пере раб. И дополн. – Ростов н/Д: Фенікс, 2001. – 416 с.

10. Є.А. Подольска. Культурологія. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003.

11. Н.С. Гуревич. Культурология. – М., 2001.

12. Быстрова А.А. Основы культурологии. – М.: ЮКЭА, 2002 – 712 с.

13. Торелов А.А. Культурология. – М.: Юрастт.-М, 2001 – 400с.

14. Кормич Л.І., Багацький В.В. Культурология. – х.: Одисей, 2002 – 304 с.

15. Кравченко А.И. Культурология. – М.: Академпроект, 2001.-496 с.

16. Сапронов П.А. Культурология. – спб.: Лениздат, 2001.-560 с.

17. Культурология.-М.: Высш. шк., 2001 – 511 с.

18. Бокань В.А. Культурологія.-К., 2005

 

Проблемно-пізнавальні питання:

1. Чи можлива чистота нації?

2. В чому значення культурної асиміляції?

3. Які ви знаєте порівняльно типологічні методики, за якими вивчається типи культур?

4. Визначте та обгрунтуйте, що таке національний характер?

5. Як співвідносяться національний характер та національна свідомість?

 

Реферати:

1. Категорії філософського бачення людини.

2. Особливості динаміки культури.

3. Національна ідея та ідеал.