Лекція 5. Художня культура. Мистецтво як естетичний феномен

План

1. Художня культура як складова духовної культури.

2. Мистецтво – унікальний механізм культурної еволюції.

3. Диференціація і інтеграція видів мистецтва.

4. Соціальні функції мистецтва

 

1. Художня культура як складова культури духовної. Систематизація видів мистецтва.

В першій половині XX ст. в наукову практику було введено три частинний поділ культури: культура матеріальна, культура соціальна, культура духовна. Як пояснюють А. Кребер і К. Клакхон, під матеріальною культурою мається на увазі все, що належить до взаємодії людини з середовищем її існування, до задоволення фізіологічних потреб, до технологічного аспекту життя. Під соціальною культурою розуміють відносини, якими люди пов'язані один з одним, з системою соціальних статусів і суспіль­ними інституціями. Поняттям же духовної культури означаються суб'єктивні аспекти життя людини: світогляд, ідеї, установки, цінності й зорієнтовані на них форми по­ведінки та творчої діяльності.

Однією, з найзначніших сфер духовної культури є культура художня. Художня культура становить частину культури естетичної, більш складного і місткого поняття, аніж культура художня. Як синонімічний до поняття ху­дожньої культури вживається термін "мистецтво". Влас­не, художню культуру (або мистецтво) можна розуміти як специфічне упредметнення естетичного світу людини. Саме поняття художності означає якраз міру естетичності твору мистецтва.

Отже, мистецтво — це художня творчість людини, ху­дожньо-образна форма відтворення дійсності. Як зазна­чає Л. Левчук, у мистецтві створюється і зберігається для нащадків своєрідний "духовний портрет" тієї чи іншої історичної епохи.

З формального боку художню культуру утворює су­купність художніх цінностей, а також певна система їх відтворення та функціонування. До художньої культури епохи належать: сукупність художніх цінностей (творів мистецтва), наслідуваних (завжди вибірково) від поперед­ників; комплекс художніх цінностей самої даної історич­ної епохи; набір сформованих і загальноприйнятих норм та "технологій" мистецтва; усілякі творчі об'єднання без­посередніх виробників художніх цінностей — художників (корпорації, братства, гуртки, спілки); художня критика тощо.

Мистецтво розвивається як система конкретних видів творчості. Кожен з видів мистецтва використовує власні виразові засоби, і саме у цьому полягає найважливіша особливість і причина видового поділу мистецтв. Художні виразові засоби окремих мистецтв зумовлені насамперед предметом відтворення та природою матеріалу, з яким працює митець. Якщо, наприклад, матеріалом образо­творчих мистецтв є фарби або тверді матеріали, то музи­ка не має такої предметної наочності. Її матеріалом є звук. Існування різних мистецтв визначене тим, що жодному з них тільки власними засобами не вдається створи­ти повну художню картину світу. Кожне мистецтво має свої переваги перед іншими мистецтвами в зображенні лише певних аспектів буття. Так, протягом віків і навіть тисячоліть (аж до появи візуальних медіа-мистецтв) жодне мистецтво не могло сперечатися в переданні кольорового розмаїття природи з живописом. Але живопис поступається музиці та хореографії у здатності безпосереднього відтворення людських почуттів, емоцій. Незважаючи на потужні вербально-сенсові засоби, література не може дати візуальну (зриму) картину подій, як це здатні зробити класичні образотворчі мистецтва або сучасний кінематограф. Основою класифікації мистецтва є виокремлення пев­них спільних рис, властивих окремим його видам. Проте принципами класифікації охоплюються тільки деякі ас­пекти і відношення, характерні для різних мистецтв. Саме тому будь-яка класифікація відносна. І, власне, в су­часній науці немає єдиної загальновизнаної класифікації навіть класичних видів мистецтв. Найпоширеніша їх кла­сифікація поділяє види мистецтва на три групи: просто­рові (статичні), часові (динамічні) та просторово-часові. До першої групи відносять усі образотворчі мистецтва й архітектуру; до другої — літературу і музику; до третьої — балет, театр, кіно.

Поділ мистецтв на просторові і часові не враховує, од­нак, такі ознаки, як можливість (або неможливість) без­посереднього відтворення мистецтвом матеріальних явищ дійсності, що чуттєво сприймаються людиною. Деякі мистецтва дають безпосереднє зображення таких явищ, як це робить живопис або скульптура реалістичної спря­мованості. В інших же мистецтвах, таких як музика або архітектура, пряме відтворення матеріального вигляду явищ відсутнє. За цим принципом усі мистецтва поділя­ються на зображальні й виразові. Звісно, і такий поділ є умовним, адже про жодне мистецтво не можна сказа­ти, що воно виключно зображальне або виразове, — зо­бражальність і виразовість певною мірою присутні в усіх мистецтвах.

Класифікація видів мистецтва може вестися і на під­ставі інших ознак: мистецтва поділяються на видовищні і невидовищні, на прості і синтетичні, на мистецтва, пов'я­зані з утилітарним призначенням (наприклад, декоратив­но-прикладне) і не пов'язані з ним, тощо. Різноманітні класифікації мистецтв не тільки допомагають з'ясуванню специфіки кожного окремого виду мистецтва, а й сприяють зближенню між різними видами художньої творчості, ок­реслюють можливі шляхи розвитку художньої культури. Водночас будь-яка класифікація мистецтва є обмеженою й умовною не лише з тієї причини, що вона враховує тільки деякі ознаки та властивості того чи іншого виду мистецтва, а й тому, що вона певною мірою заважає з'ясуванню загальних закономірностей, властивих худож­ній культурі в усій різноманітності її виявів.

Поза всією специфікою виразових засобів окремих мистецтв між ними існує і певний зв'язок. Усі образовотворчо-виразові засоби мистецтва не тільки підкоряються деяким загальним закономірностям, але, за певних обставин, ті чи інші види мистецтва можуть навіть користува­тися виразовими засобами інших мистецтв. Наприклад, графіка, специфічним засобом виразовості якої є лінія, рисунок, інколи "запозичує" у живопису колір; хорео­графія, будучи мистецтвом пластичного руху, застосовує пластичну виразовість скульптури. Хоча видова специфіка мистецтв зберігається, як правило, протягом багатьох століть, грані між окремими видами мистецтв історично рухомі й мінливі. Крім того, мистецтво у своїх видових виявах розвивається нерівномірно, тобто в певні історичні епохи різні види мистецтв не тільки неоднаково розвинуті й поширені, але не є сталою навіть сама систе­ма мистецтв.

2. Під впливом виробничої діяльності змінювалась організація передлюдей — від зграї (біологічної) до/суспільства (соціальної).

Взаємини у зграї будуються, як правило, на принципі домінування сили. Виготовлення знарядь праці передбачає ускладнення централь­ної нервової системи, передусім головного мозку, здатність до тонших і точніших рухів, але аж ніяк не розвиток м'язів. Взаємини, що існують у моменту зробили фактично неможливим розвиток виробничої діяльності. Треба було або відмовитись від удосконалення знарядь праці, а отже, від адаптації оточуючого середовища (що означало б припинення еволюції виду і його деградацію, чи обирати інший шлях вийти за межі біологічної організації до соціальної, де провідними відносинами стають ви­робничі, які й визначають особливості поведінки людей, передусім рівний доступ до їжі.

Поступово формуються комуналістичні відносини, тобто рівноправний доступ всіх членів колективу до існуючої власності: їжі, знарядь праці, одягу тощо, які зустрічаються у народів, що перебувають у першій фазі первісного суспільств. Велику роль у нейтралізації біологічного індивідуалізму і формуванні суспільних відносин (спо­чатку як відносин рівноправ'я) відіграли табу. Табу становили со­бою норми поведінки, що виражались у забороні якоїсь дії. Ця норма начебто і ззовні нав'язувалась суспільству якоюсь сторонньою силою, з якою не можна було не рахувались. Так виражала себе громадська воля. Об'єднання, в яких табу порушувалося, зникало з не­минучістю. Суспільні відносини остаточно утвердились, коли вимоги колективу до індивіда стали внутрішньою потребою кожного члена, причому сильнішою за його біологічні інстинкти. Це трапилося десь 40—35 тис. років тому. З цього часу культурна еволюція почала ви­значати розвиток людства, який пішов швидшими темпами, збіль­шилося число альтернативних форм поведінки людини у взаємо­відносинах з навколишнім середовищем.

Відзначаючи особливості культурної еволюції, ми підкреслювали, що вона ґрунтується на збереженні знань, надбанні нових і передаванні їх наступним поколінням. Щоб зберегти і розвинути всю свою нову суспільну сутність, соціалізувати в належному напрямку кожного індивіда, людству треба було передати йому всю сукупність свого соціального життя — виробничі здібності, принципи взаємин (табу), а також духовний світ, що почав формуватись: думки, почуття, стани людей. У верхньому палеоліті (35 тис. років тому) виникла ситуація, за якої значна частина суспільної життєдіяльності не могла бути закодована, втілена і передана існуючими засобами. Які ж засоби мала в наявності культурна еволюція на вищезгаданий момент?

1.Передусім, як вже зазначалось, розвиток знарядь праці, передавання виробничого досвіду в процесі навчання молодших старшими.

2.Існувала мова як засіб спілкування, щоправда, вкрай примітивна, нерозвинена.

3. Певні моральні уявлення вже регулювали поведінку людей, визначали їх ставлення один до одного, до колективу, до осіб іншої статі, оточуючого світу. Цьому навчали з дитинства.

4. Міфологія через одухотворення природи намагалась дати зв'язану і загальну картину світу, хоча і в не усвідомленому, а швидше у змодельованому, "картинному", образному вигляді.

5. Передмагія служила засобом практичного впливу на світ і давала людині впевненість в успіхові передбачуваної справи, передавала досвід у різних сферах життєдіяльності. Зокрема, дуже ймовірно, що у первісних людей полюванню передувала його репетиція. Ускладнення мисливської діяльності неминуче вимагало на певному етапі попереднього вироблення плану дій. Через крайню конкретність мислення первісної людини вироблення плану полювання і розподіл ролей могли відбуватися лише у вигляді інсценізації полювання, яка початково не носила магічного характеру, але надалі неодмінно мала перетворитись на обряд.

Всі засоби, про які йшлося вище, зберігали наявні соціальні від­носини і духовний світ людей. Обмеженість їх була в тому, що кожен із цих засобів мав вузьке поле застосування у соціальному житті (знаряддя праці — економіку, табу — моральне життя тощо). Вони були факторами зовнішньої взаємодії людини і світу. У первісному суспільстві, напевне, досить часто траплялися сплески індивідуалізму, що виявляли себе в різних антигромадських проявах. Отже, необхідний був засіб, який, відтворюючи суспільні цінності і "необхідну модель життя", безпосередньо й не примусово впливав на світовідчуття лю­дини, регулюючи її поведінку. Духовний світ особистості, що усклад­нювався, ніякою мірою не в силі був відобразити і зберегти жоден із названих засобів.

Ці завдання могли бути розв'язані тільки з появою на світ мистец­тва. Мистецтво здатне увібрати і передати всі можливі ситуації взаємодії людини і світу, всі ситуації взаємин людей, без будь-якого локального обмеження. Відображенню мистецтвом доступні як ма­теріальні, так і духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює дійсність: може у відбитому вигляді зберегти матеріальну сторону життя і ті людські стани, ті види людського реагування на дійсність, які з ними пов'язані. При художньому сприйнятті вся життєдіяльність, відображена в мистецтві, "оживає" навіть для лю­дини, яка не має в особистому досвіді чогось подібного. Завдяки цьо­му індивід виявляється здатним воскрешати, а отже, зберігати і пе­редавати досвід, думки, почуття громади. Мистецтво є найдоступнішою формою засвоєння знань, оскільки воно сприймається в конкретній формі справжньої життєдіяльності.

Величезна роль мистецтва у розвитку людства полягала в тому, що воно сприяло розвиткові творчих засад в індивіді. Справа в тому, що первісний лад був консервативним, вимагалося чітке додержан­ня табу, ніяких індивідуальних тлумачень не дозволялося, що зава­жало виявленню ініціативи, свободі особистості. Мистецтво ж — за самою своєю природою і характером впливу на сприймача вимагає від людей творчості (добудова відкритої моделі, співвіднесення досвіду того, хто передає і того, хто сприймає; вплив думок і почуттів, закон уподібнення, розкріпачення при сприйнятті). Мистецтво, завдяки ефектові передавання інформації у тому, хто сприймає, не консерву­вало життєдіяльність, а робило її "справжньою" реальністю, життям, відродженим у думці, почутті, стані, спонуканнях. Таким чином, мистецтво виявилось і засобом, здатним найкращим чином переда­вати суспільно необхідну життєдіяльність за допомогою воскресіння її в індивіді, і засобом, що сприяє нейтралізації, або навіть певною мірою зняттю зоологічного індивідуалізму в поведінці. Мистецтво не ство­рює копію, зліпок світу (дійсності) — в такому варіанті воно було б непотрібне індивіду. Предметом його є цінність людського буття, те, що розвиває в індивіді його людську сутність.

Культурна еволюція з виникненням мистецтва — цього універ­сального механізму збереження і передавання соціальної інформації від покоління до покоління — набула незворотного і прискореного характеру. Мистецтво — це самосвідомість культури. Універсальність мистецтва як засобу збереження життєдіяльності з віками не тільки не втратилась, а навпаки, зросла, тому що в ньому з'явились нові види і жанри. Стали різноманітнішими художньо-виражальні засоби, а це призвело до того, що життя суспільства, людини стало можливо вті­лити у мистецтві багатогранніше й досконаліше.

Таким чином, культурна еволюція в той період, коли повністю сформувалися суспільство і людина, була представлена такими інфор­маційними каналами: еволюція знарядь праці, мова, моральні норми, міфологія, мистецтво, релігія (її перша форма — магія), зміст яких визначала, "фіксувала" своєрідність поведінки, світовідчуття люди­ни в епоху верхнього палеоліту.

Які ж основні етапи культурної еволюції людства? Загальноприй­нятим у культурології є поділ людської історії на три великих ета­пи: дикість, варварство, цивілізацію, запропоновані ще в кінці XVIII ст. шотландським філософом Анрі Фергюссоном. У XIX ст. американ­ський етнограф Л. Морган, а потім Ф. Енгельс пов'язували виділен­ня кожної з цих епох з певним рівнем матеріальної культури, з конкретними формами розвитку господарства. Епосі дикості від­повідають такі господарства, що "привласнюють" (збирання, полюван­ня і рибальство), епосі варварства — ті, що виробляють (раннє земле­робство і скотарство), епосі цивілізації — розвинена аграрна культу­ра, промислова і науково-технічна культури.

Таким чином, ми бачимо, що основним критерієм етапів культур­ної еволюції є розвиток виробничих сил і поява нових ідей, які врешті-решт визначають і своєрідність культурно-історичних епох. З культурною еволюцією — еволюцією людського духу — ідеальні фактори в свою чергу істотно впливають на матеріальну культуру су­спільства.

3.. Диференціація й інтеграція видів мистецтва

У розвитку художньої культури спостерігаються два протилежно спрямовані процеси. З одного боку, йде процес диференціації: мистецтво відокремлюється із первісного синкретичного стану, відділяється від інших форм культури і поділяється на різні види. З іншого боку, відбувається інтеграція мистецтва з іншими формами культури і різних видів один з одним, що призводить до виникнення його нових синтетичних різновидів.

Розглядаючи еволюцію мистецтва як розгортання початково злитих в одне ціле різновидів художньої діяльності (міфологічного, практичного та ігрового), можна помітити, що в ході своєї історії воно розподіляється на три потоки.

Перший - це "чисте мистецтво", яке започатковане міфологічним світоглядом первісної людини. Його особливістю є те, що воно відокремлене від утилітарних практичних завдань (наприклад станковий живопис, художня проза і поезія, театральна вистава, концертна музика).

Твори мистецтва такого роду не призначені для якогось іншого використання, окрім отримання духовної та естетичної насолоди у ході їх сприйняття (щоправда, їх можна використовувати для завдань - політичних, виховних, рекламних і врешті як товар для продажу). Культурна значимість цих творів визначається виключно їх художніми цінностями, як товар вони можуть мати ще й іншу цінність.

"Чисте мистецтво" - це мистецтво професійне. Його створюють майстри-художники для показу, слухання, читання, що передбачає існування відповідної публіки. Творці мистецтва тут відокремлені від споживачів. Творці - це в основному професіонали. Художня творчість у сфері «чистого» мистецтва набуває суспільного, культурного смислу тільки тоді, коли знаходяться споживачі та цінителі його продуктів. Творчий успіх неможливий без суспільного визнання - якщо не в сучасників, то в нащадків.

Другий напрям - це прикладне мистецтво. Воно зберігає і розвиває започатковану у глибокій давнини художньо-практичну діяльність. Протягом усієї історії суспільства мистецтво було і є засобом надання естетичної зовнішності процесам і продуктам людської діяльності. У будь-якій культурі зберігаються такі традиційні мистецтва, як художнє оздоблення практично корисних речей - одягу, посуду, меблів, знарядь праці, зброї, ювелірних прикрас, архітектури тощо. Це твори декоративно-прикладного мистецтва.

Поряд з цим у зонах дотику мистецтва із соціальною практикою виникають і нові напрями прикладного мистецтва, пов'язані з розвитком суспільного життя, техніки, науки. За останні декілька століть народилась художньо-публіцистична і художньо-наукова література, поліграфічне мистецтво, книжкова графіка, технічний дизайн, мистецтво реклами тощо.

Вироби прикладного мистецтва, на відміну від "чистого", призначені для утилітарних функцій. У прикладному мистецтві значне місце займають традиційні народні промисли (петриківський розпис, опішнянська й косівська кераміка, художня вишивка, палехська мініатюра, хохломський розпис та ін.). Шедеври його створюються руками народних майстрів. Проте й тут значну роль відіграє професіоналізм, який поступово віддаляє творців від споживачів.

Третім напрямком є самодіяльно-розважальне мистецтво. Сюди можна віднести народну хореографію, пісні, різноманітні художні захоплення, в яких досить часто досягається достатньо висока майстерність та артистизм. Тут відсутній поділ на професіоналів-творців і професіоналів-споживачів мистецтва: розважально-ігрове мистецтво не професійне. Зміст його існування - не у створенні високохудожніх творів, а в "творчому самовираженні" особистості, актуалізації її потреб і смаків.

Аналіз диференційних та інтеграційних процесів у мистецтві може відбуватися і на основі іншого підходу, коли виділяються візуальні, аудіальні, мовні й синтетичні мистецтва. Це способи розрізнення залежно від того, які семіотичні засоби в них використовуються (тобто в якому знаковому матеріалі кодується соціальна інформація, що міститься в продуктах художньої діяльності). Для мистецтва першочергове знання має специфіка знаків, зумовлена особливостями їх сприйняття людьми. Мова живопису — це візуальне сприйняття семіотичних засобів, мова музики - семіотичні засоби, які сприймаються на слух.

Класифікація видів мистецтва залежно від використання у них знакового матеріалу

Види мистецтва	Знаковий матеріал
Візуальні мистецтва	Художня організація сприйняття візуального знакового матеріалу
Статичні (матеріальні)
Графіка (оригінальна, друкована)	Зображення на площині за допомогою лінії, штриха, крапки, плями
Живопис	Зображення на площині картин реального світу, перевтілених творчою уявою художника (колір, простір, світло)
Пластика(скульптура)	Об'ємне зображення на площині або в просторі (дерево, мармур, глина, гіпс, бронза, каміння)
Художня фотографія	Створення технічними засобами художнього образу на площині (папір, тканина, кераміка)
Прикладне мистецтво	Предмет побуту, які, крім естетичної цінності, мають утилітарне значення (форма, декор)
Архітектура	Мистецтво проектування і будівництва будівель, споруд та їх комплексів, які формують просторове середовище, для життя і діяльності людей
Дизайн	Творча проектно-конструкторська діяльність, спрямована на естетичне вдосконалення предметного середовища (форма, колір, фактура)
Динамічні (процесуальні)
Мистецтво пантоміми та хореографії	Пластика рухів людського тіла, жести, міміка
Кінематичні художні конструкції	Візуально рухомі художні образи людини, речей, об'єктів природи (простір, рух, образ)
Комп'ютерна графіка	Створені технічними засобами графічні художні зображення
Аудіальні мистецтва	Художня організація знакового матеріалу, що сприймається на слух
Музика	Відображення реальної дійсності через звуки (звукові знаки з емоційним навантаженням)
Вокальна (безтекстова)	Звучання людського голосу
Інструментальна	Звучання музичних інструментів
Мовні мистецтва	Художня організація засобів вербальної мови
Література - художня проза, поезія	Естетичне освоєння світу за допомогою художнього слова (письмова мова в поезії з ритмікою і римами)
Живе слово, імпровізація, художнє читання	Усна мова і паралінгвістичні, тобто невербальні, мовні засоби (інтонація, ритміка, темп)
Синтетичні мистецтва	Синтез візуального, аудіального і вербального знакового матеріалу
Мовно-музичне мистецтво	Синтез музичних і мовних засобів
Акторська гра	Синтез живого слова й процесуальних мистецтв
Сценічні мистецтва	Синтез живого слова, музики, пантоміми, танцю, статичних мистецтв
Екранні мистецтва (кіно і телемистецтво)	Синтез техніко-оптичних засобів з усіма іншими
Створення „віртуальної реальності”	Синтез мистецтв при створенні нової реальності за допомогою технічних засобів

Візуальні мистецтва найбільш багаті за різноманітністю застосування знакового матеріалу (наприклад, через очі ми отримуємо, за даними психологічних досліджень, понад 90% інформації).

Візуальні мистецтва можна поділити на два класи - статичні, або "матеріальні", коли художні твори втілюються в нерухомому знаковому матеріалі; зміна його розруйновує ці твори, і динамічні, або процесуальні — це твори, у яких рух є головним семіотичним засобом. Динамічні мистецтва втілюються, головним чином, у пластиці рухів людського тіла (пантоміма, танець).

Аудіальні мистецтва оперують тільки одним типом знакового матеріалу — комбінаціями звуків, що розрізняються за їх силою, тоном, ритмом, тембром тощо. Художня організація цього матеріалу - це музика (інструментальна).

Об'єм інформації, що отримується через дотик, кінетичні (м'язові) відчуття, порівняно з тим, що отримується через органи зору та слуху, значно менший, і тому можливості використання цих інформаційних каналів для створення творів мистецтва обмежені, за винятком, можливо, парфумерного мистецтва, основу якого становить естетичне оцінювання ароматів (романтичних, мужніх, вишукано жіночих тощо).

Дотиково-кінестичні відчуття форми, ваги, розмірів, фактури, температури об'єктів може відігравати допоміжну роль у їх візуальній оцінці. Це лише доповнення до візуальних суджень на основі попереднього досвіду. Тому в чистому вигляді будувати художні образи лише на основі дотиково-кінестичної інформації не вдається, і цей канал досі використовувався лише в синкретичній єдності з іншими.

Велике значення має мовне мистецтво (усне й письмове). Незважаючи на те, що вербальні, мовні знаки - слова, фрази - сприймаються нами візуально (у письмовому тексті) і аудіально (в усній мові), мовне мистецтво не є ані візуальним, ані аудіальним, бо його сутність полягає у зв'язку слів з їх значенням, а не просто зі звучанням або написанням слів. Художня цінність тексту, що сприймається (візуально або аудіально) визначається не зовнішнім виглядом, а значенням мовної символіки (змістовим навантаженням).

Звукова мова і графічний її знак (письмо) — це лише різні зовнішні форми вербальної мови як особливої знакової системи. Мова як знакова система відрізняється від інших семіотичних засобів тим, що її знаки нерозривно пов'язані із відповідними значеннями. Якщо окремий музичний звук чи окремо проведена лінія олівцем відповідного смислу не мають (вони набувають його лише в контексті цілісної композиції), то окремо взяте слово несе в собі закріплений за ним смисл.

Знаковий матеріал мовного мистецтва — це мовні знаки, які не сприймаються зором або слухом, а беруться одночасно з їх значеннями. Тому мовне мистецтво — це особливий тип мис­тецтва, основою якого є знаковий матеріал вербаль­ної мови.

Диференціація мистецтва полягає в тому, що з виникненням класового суспільства та про­фесій виникають традиції, які обмежують творця художнього твору у виборі художньо-виражальних засобів. Синкретизм у сфері художньої діяльності поступово відходить у минуле. На зміну йому приходить людина з новими ідеалами і світоглядом, з новим характером суспільних відносин. [Наприклад, давньогрецькі скульптори розфарбували свої статуї. Створена Фідієм статуя покровительки Афін - Афіна Промахос була виконана в хризоелефантинній техніці (від грец. хризос — золото, елефас — слонова кістка). Але уже в римські часи скульптори перестали покривати поверхню скульптури іншим матеріалом. Ця відмова від фарбування статуй дала можливість скульптору зосередитись на виявлені краси мармуру чи бронзи і звернути увагу глядача на художньо-виражальні засоби скульптури - пластику об'ємів, форм, гармонійне співвідношення пропорцій, рух, характер тощо.]

Отже, знакові засоби, які використовуються в різних видах, жанрах, стилях мистецтва, утворюють специфічну художню мову. Диференціація мистецтва призводить до розробки багаточисленних художньо-виражальних засобів. А це збагачує виразні можливості мистецтва у цілому.

Паралельно з розподілом мистецтва на окремі види в історії культури йде протилежний процес його інтеграції. На відміну від первісного синкретизму, пов'язаного з недостатньою розвиненістю семіотичних засобів мистецтва, ця інтеграція відбувається на основі можливостей синтезу мистецтв (як результату історичного розвитку, збагачення і вдосконалення семіотично-знакових форм мистецтва та панівних ціннісних орієнтацій у суспільстві).

У наш час на основі інтеграції мистецтв виділяється ще один тип мистецтва - синтетичне мистецтво. До нього відносяться акторська гра, театр, кіно, цирк та ін. Розвиток комп'ютерної техніки сприяв виникненню нового виду мистецтва - створення "віртуальної реальності". Можливо, що це з часом стане таким видом мистецтва, у якому зникає межа між мистецтвом і дійсністю. Якщо технічними засобами буде імітуватися вплив зовнішніх факторів на всі інформаційні канали людини, то це буде сприйматися нею як повна ілюзія реальності. Твір «віртуального» мистецтва стане еквівалентом реального явища.

4. Соціальні функції мистецтва

Оскільки культура впливає на суб'єкт через навколишнє середовище, людину з метою її культурного розвитку треба "оточувати" світом духовних цінностей, переживання і розуміння яких сприятиме її культурному становленню, формуватиме власну точку зору на зміст культури. Таку ситуацію створює мистецтво, що надає особливої соціальної ролі художній культурі сукупності процесів і явищ духовної практичної діяльності людини, яка створює й опановує твори мистецтва і такі матеріальні предмети, що є естетично цінними. Усі ці завдання культури відбиваються в мистецтві як одному з духовних феноменів культури, зокрема у його функціях.

Рекреативна функція. Найбільш простий й найменш вимогливий підхід до мистецтва - воно служить для відпочинку й розваги. У ньому шукають засіб психічної розрядки, закуток, де людина може усамітнюватися від напружень і турбот буденного трудового життя. Щоб виконувати цю функцію, мистецтво має бути легко доступним, таким, що не потребує особливих зусиль для сприйняття і декодування його знакових смислів. Воно має бути "приємним", захоплювати і якоюсь мірою забавляти людину. Прикладом такого розуміння завдань була творчість видатного французького художника А. Матіса. Своїм мистецтвом він бажав "надати" людині спокій, тому картину художника він порівнював зі зручним кріслом. Не забуваючи про те, що картина повинна "нести" думку, він постійно повторював, що розглядаючи картину, людина повинна отримати в ній те відчуття гармонії, якої в житті їй не дістає. Багато людей нічого іншого від мистецтва не чекають. їх спілкування з мистецтвом обмежено тим, щоб посидіти ввечері біля телевізора, послухати легку інструментальну музику або естрадну пісню, потанцювати на дискотеці тощо. Більше того, якщо для сприйняття і розуміння художнього твору потрібно поміркувати, це викликає в них незадоволення.

На рекреативну функцію орієнтується масова культура. До неї відносяться, наприклад, багато телесеріалів ("мильні опери"), кінобойовики, детективна література, численні вокально-інструментальні ансамблі.

Світоглядна функція. Художнім творам властива висока "чутливість" до всього, що відбувається навколо, до тих історичних зрушень, які тільки-но народжуються. Вони завжди узагальнюють найсуттєвіші й найвизначніші проблеми людського життя, викликають до них суспільну увагу, а також зумовлюють можливість їх особистісного усвідомлення. Глибина мистецьких творів полягає в здатності акумулювати людський досвід, піднімаючи його до такого рівня, на якому він одночасно проявляється і як універсальна загальність, і як неповторна індивідуальність, завдяки чому стає доступним для засвоєння. Сприймаючи твори, людина пізнає духовні цінності суспільства, вони ж, у свою чергу, стають надбанням її власного досвіду. Тим самим мистецтво залучає суб'єкт сприйняття до світу художньої реальності, формує його світогляд.

У формуванні світогляду, який ґрунтується на розумінні самоцінності людської особистості, почутті власної гідності, національної самосвідомості, повазі до інших народів значну роль відіграють емоційні форми ставлення людини до навколишнього світу. Світогляд - це" не лише система "чистих", абстрактно-логічних знань. Це система поглядів на життя, природу і суспільство, яка є емоційно-забарвленою, виражає життєву позицію соціального суб'єкта, концентрує в собі й органічно поєднує разом думки, почуття, прагнення, внутрішню готовність діяти.

Це підтверджує і структура світогляду, що складається з елементів світорозуміння, світовідчуття, світосприймання. Неважко помітити, що ці останні три складові наведеної структури відтворюють емоційно-чуттєвий прошарок світогляду, який закріплює в свідомості людини знання, перетворюючи їх в особистісні переживання, стереотипи поведінки та відображає загальнокультурний зміст світоглядної свідомості, яка надана окремим індивідом.

У мистецьких творах відбито різні типи світоспоглядання, психологічні й моральні особливості людини тієї чи іншої епохи, того чи іншого народу, "серцевину" його способу життя та мислення. Відображаючи буття з певних позицій, мистецтво виробляє ідеальні прообрази пізнавальної і предметно-практичної діяльності особистості.

Пізнавально-евристична функція (мистецтво як знання й просвіта). Платон вважав необхідним вигнати з ідеальної держави усіх істинних художників (навіть Гомера, щоправда, увінчавши його заздалегідь лавровим вінком). Для Платона мистецтво - нижча форма осягнення ідеї. Матеріальні речі - тіні ідей. Мистецтво - тінь матеріальних речей, тому воно тінь тіні. Так уже, щойно народившись, філософське мислення ідеалізму висловило свою недовіру до пізнавальних можливостей мистецтва. Для Г. Гегеля мистецтво також було нижчою формою пізнання істини, поступаючись місцем філософії та релігії.

Проте насправді пізнавальні можливості й мистецтва досить великі, його не можна замінити іншими сферами людського духовного життя. Ф. Енгельс зазначав, що з романів Оноре де Бальзака можна дізнатися про життя французького суспільства більше, ніж із праць усіх істориків, економістів, статистів тієї епохи, разом узятих

Мистецтво спроможне до художнього відображення та освоєння тих сторін життя, які для науки важкодоступні. У наукових формулах втрачається та емоційно-піднесена забарвленість краси сприймання дійсності, яка завжди вражала людину своєю неповторною безпосередністю: шепіт листочків на дереві, пісня коника, дзюрчання весняного струмочка, переливи срібних дзвіночків жайворонка в бездонному небі, шелест сніжинок та завивання завірюхи за вікном, ласкавий плескіт хвиль і урочиста тиша літньої ночі, неповторність барв і запахів квітів, шепіт трав та духмяний запах свіжого сіна тощо. Сотні цих властивостей, усі їх конкретно-чуттєві ознаки й багатство залишаються за межами наукового узагальнення. Мистецтво відображає багатство предметно-чуттєвого свого світу, розкриває його естетичну багатогранність, нове в уже знайомих речах, у будинному - незвичне (наприклад, Л. Толстой відкрив "діалектику душі"). Зображення явища в мистецтві є якоюсь мірою його відкриттям. Кожен справжній твір мистецтва -це нова реальність, бо "arts" (з лат. - мистецтво) - це те, що доповнюється до правди. Великі художники, як усі дослідники, беруть у свої руки світ і повертають нам його зміненим, спочатку незрозумілим і незвичним, але завжди безмежно розкритим. Мистецтво загострює наші відчуття, воно стає ніби призмою цивілізації між оком людини і природою.

Мистецтво - засіб просвітництва (передача досвіду, фактів) і освіти (передача навичок мислення, узагальнення системи поглядів). Воно виступає "книгою житія", яку читають навіть ті, хто не любить підручників. Пізнавальна інформація, що міститься в мистецтві, дуже велика. Воно істотно поповнює наші знання про світ. Відомий англійський теоретик мистецтва Дж. Рескіп вважав, що великі нації записують свою автобіографію у трьох книгах - у книзі слів, книзі справ і книзі мистецтва. Але, вказував він, лише остання заслуговує повної довіри. Це судження свідчить про те, що мистецтво найбільш наочно і правдиво, а також найбільш безпосередньо відображає ідеали, сумніви, поривання і що загальне світовідчуття є засобом пізнання світу й самопізнання особистості.

Художньо-концептуальна функція (мистецтво як аналіз стану світу). Г. Гегель вважав, що мистецтво підпорядковане філософії і релігії як нижча форма осягнення абсолютної ідеї, як менш досконала форма пізнання істини. Він писав: "...релігія як всезагальна свідомість істини становить істотну передумову мистецтва...". Проте твір мистецтва не є ілюстрацією до філософських або політичних ідей. Художник відбиває в ньому власні спостереження й роздуми над життям, створюючи цілісну художню концепцію.

Італійський філософ Б. Кроче визначає мистецтво як інтуїцію й заперечує його спроможність до концептуального знання (яке може бути сформоване лише в логічних поняттях). Б. Кроче вважає мистецтво "більш простою та елементарною формою пізнання". Проте мистецтво прагне до к