Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України в XIX ст.

Поиск

а) Наддніпрянщина під владою самодержавства

Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель опинилася під владною Росії. В Україні царизм здійснював колоніальну політику, намагаючись передусім знищити сліди давньої автономії.

Територія України, яка входила до складу Росії була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і дев’ять губерній (Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську і Чернігівську). Кожна губернія складалася з повітів, а ті, у свою чергу, із міст і сіл.

Генерал-губернатори в межах підпорядкованих їм територій мали майже необмежену владу і здійснювали гнобительську політику царизму. Важким тягарем на плечі населення України лягло утримання багатотисячної російської армії.

Царизм усіляко зміцнював в Україні самодержавний кріпосницький лад і, опираючись на російських поміщиків, які отримали в Україні великі землі, охороняв станові привілеї українських і польських поміщиків.

За становою ознакою населення України було поділене на дворянство, духовенство, міських і сільських жителів. Перші два стани не оподаткувалися. Селяни ж, які становили майже 80% більш як 12-мільйонного населення України, були кріпаками, позбавленими елементарних прав, несли головний тягар податків і повинностей.

У першій половині XIX ст. в суспільно-політичному житті продовжували панувати кріпосницькі відносини. Переважну більшість земель утримувало в своїх руках дворянство, а селянство перебувало у феодальній залежності від поміщиків і держави. Так напередодні реформи 1861 р. у поміщиків було понад 70% всієї землі та близько 60% загальної чисельності селян. Селянське господарство поступово набуває підприємницького характеру, зростає його товарність, поглиблюється галузева спеціалізація, застосовується досконала техніка землеробства, розвивається товарне землеробство і тваринництво.

Так, поміщицькі господарства європейської частини Росії на середину XIX ст. збували на ринку близько 60% хліба, а 40% продавали господарства селян. Збільшення виробництва хліба на продаж було ознакою розпаду старих відносин.

Розширювалися площі і під вирощування технічних культур, що було характерним лише для частини поміщицьких господарств, зокрема маєтків, які займалися цукровими буряками. З кінця 30-х років XIX ст. під посіви цієї культури було відведено значні ділянки землі. Вирощувалися й інші технічні культури. Наприклад у Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі і тютюн, а в Катеринославській та Херсонській – льон. У поміщицьких господарствах нагромаджувалася товарна продукція внаслідок посилення феодальної експлуатації. Переважною формою такої експлуатації селян була панщина, яка часто перевищувала 3 дні

Одним з найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин у першій половин XIX ст. був дальший розвиток промисловості. Настав початковий стан промислового перевороту.

В 1825 р. налічувалося уже біля 650 промислових підприємств (без винокурень), а в 1860 р. їх було вже близько 2330.

Головне місце у промисловості України посідало виробництво цукру, яке становило 80% загальноросійського. Розвивалася суконна промисловість (160 фабрик), підприємства військового спорядження (завод “Арсенал” у м. Києві, порохові заводи в Шостці, корабельні в Херсоні та Миколаїв тощо).

Машинобудування стримувало розвиток металургійної промисловості. Наприкінці 50-х років у Україні діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводи. зріс видобуток вугілля, який в Донбасі до 1860 р. становив понад 6 млн. пудів.

Застосування найманої праці й використання техніки у промисловому виробництві, а також розвиток товарно-грошових відносин призвели до занепаду поміщицьких мануфактур. Продуктивність вільнонайманої праці була майже в чотири рази вищою.

Із збільшенням кількості промислових підприємств зростають міста. З 1811 по 1858 рр. чисельність жителів міст України зросла з 513 тис. до 1457 тис., або майже в три рази, що становило 11% усього населення що жило на її території.

Розвиток ринкових відносин сприяв пожвавленню торгівлі. Через відсутність шляхів сполученя збут і купівля продукції здійснювалася на ярмарках, торгах та базарах. Найбільші ярмарки були в Києві, Полтаві, Ромнах, Сумах, Бердичеві та Єлизаветграді. На ярмарки України потрапляли 40% і продавалося 26% загального обсягу товарів, якими торгували в імперії. Український експорт становив 60% загальноросійського.

Розаиток товарного виробництва в промисловості й сільскому господарстві створював передумови для краху феодально-кріпосницької системи.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталізму загострювались соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба. Протягом 1800–1860 рр. відбулося близько 2400 виступів селян. Найбільшими з них було Бузьке повстання 1817 р., Базаліївське 1817–1818 рр. та ін. У 1819 р. повстали воєнні поселенці в Чугуєві на Харківщині, які поєднували військову службу, відповідні регулярні навчання з сільськогосподарськими роботами. У 1818–1820 рр. відбулося 250 повстань у Південній Україні та на Дону, в яких брало участь більше 45 тис. українських і російських селян. Тривалою була боротьба селян Поділля під проводом У. Кармалюка. Очолюваний ним загін селян та біглих солдатів тривалий час здійснював напади на поміщицькі маєтки, добро яких роздавалося біднякам. Цей рух досяг апогею в 1830–1835 рр., охопивши, крім Поділля, суміжні райони Київщини, Волині та Бессарабії. У ньому брало участь до 20 тис. чоловік, які здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки.

Чи не найбільшим був рух селян 1855 р., який охопив 16 губерній Росії. На Київщині він дістав назву “Київська козаччина”. Це повстання охопило 422 села, в яких проживало понад 180 тис. душ чоловічої статі.

Загальна криза феодально-кріпосницької системи активізувала суспільно-політичний рух. Ідеї Великої французької революції справили політичний вплив на Україну. Однодумцями М. Новикова і О. Радищева та інших просвітителів Росії в Україні були В. Капніст, Г. Винський, І. Орлай, І. Котляревський та ін. Окрім того, формування української нації було тісно пов’язано з ідеєю незалежності України, що надавало всьому суспільно-політичному рухові національної спрямованості. Вітчизняна війна 1812 р. викликала загальнонародне піднесення, наслідком якого став декабристський рух.

У 20-ті роки XIX ст. в Україні засновується таємні декабристські організації:

- “Південне товариство” (1821–1825 рр.) з центром у Тульчині, очолюване полковником П. Пестелем;

- “Товариство об’єднаних слов’ян” у Новоград-Волинському (1823–1825 рр.) на чолі з офіцерами братами Борисовими.

Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Серед декабристів не було єдності щодо вирішення національного питання. “Південне товариство” виступало за “єдину і неподільну” Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення; “Товариство об’єднаних слов’ян” передбачало створення федерації слов’янських народів, однак воно не розглядало Україну об’єктом цього федеративного союзу. Після невдалого повстання в грудні 1825 р. декабристські організації були розгромлені. Але вони поклали початок новому етапові боротьби за волю і демократію.

Видатну роль у національному відродженні відіграв поет, художник, мислитель Т.Г. Шевченко. З виходом у 1840 р. “Кобзаря” за українською мовою остаточно утверджується статус літературної, “рівної серед рівних”. Своєю творчою та громадською діяльністю Т. Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє соціальне і національне визволення.

На початку 40-х років XIX ст. з відкриттям університету центром національно-визвольного руху став Київ.

У 1845–1847 рр. в Києві діяла перша суто українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Нарахувала 12 чоловік, серед них – Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський.

Програмні завдання організації викладено в “Законі божому” (Книзі буття українського народу) та “Статуті…”.

Основні цілі братства:

- ліквідація самодержавства і кріпосного права;

- національне визволення України;

- утворення на демократичних принципах федерації слов’янських народів з центром у Києві.

Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури залучення до своїх рядів нових членів.

Поміркована програма братства викликала критичне ставлення Т. Шевченка та радикально налаштованих братчиків, які поділяли його революційно-демократичні погляди.

За доносом члени братства були заарештовані і були засуджені до різних строків ув’язнення та заслання.

Поразка в Кримській війні 1853–1856 рр. прискорила назрівання революційної ситуації. Щоб уникнути революції, цар Олександр ІІ 19 лютого 1861 р. підписав “Маніфест” про скасування кріпосництва і “Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”. Селянам, дворовим людям надавалися права “вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові”.

Реформа в цілому дозволяла поміщикам залишати собі близько половини землі, а решту розподіляти між колишніми кріпаками. До того ж селяни повинні були заплатити за свої наділи.

Передбачалося, що уряд компенсує поміщикам 80% вартості земель у вигляді облігацій, а селяни мали виплачувати уряду цю суму разом із процентами протягом 40 років. Решту вартості селяни зобов’язані були або повертати поміщику грішми, або, домовившись, відробити на нього.

Обмеженість реформ виявилася і в тому, що майже 94% сільських сімей мали мізерні наділи до п’яти десятин.

На Правобережжі, сумніваючись у лояльності шляхти, уряд роздав селянам наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р.

З 1866 р. землі й угіддя державних селян, яких було в Україні 50%, закріплювалися за ними в безстрокове общинне й подвірне користування.

До 1907 р. селяни виплатили державі понад 1,5 млрд. крб., що набагато перевищувало вартість земель.

Невдовзі після скасування кріпосного права почали здійснюватися інші реформи, найважливішою з яких була земська (1864 р.). Земства утворювалися в Україні у 1865–1875 рр. (на Правобережжі – тільки в 1911 р.). В них брали участь стани, що мали у власності землю: дворянство, духовенство, міщанство. Земства засновували лікарні, школи, турбувалися про шляхи сполучення. Із своїх рядів вони висунули чимало відомих діячів і сприяли консолідації української інтелігенції.

В 1870 р. було вдосконалено систему міського самоврядування. Створені в результаті виборів міські думи відповідали за розвиток інфраструктури і підпорядковувалися безпосередньо губернаторові.

Важливою була і судова реформа. Запроваджувався новий публічний суд. Судочинство проводилося за участю обвинувачення й захисту, присяжних засідателів та суддів.

Військова реформа передбачало поділ території Росії на 10 військових округів, запроваджувалася обов’язкова військова повинність.

Реформи 60-х років прискорювало розклад натуральних господарств і створювали ринок збуту для капіталістичного виробництва. Фабрична-заводська промисловість, розвиваючись, поглинала дрібнотоварне і мануфактурне виробництво.

Вже в 60-х – на початку 80-х років відбулися зміни у структурі промисловості. Поміщицька промисловість (гуральна, сукняна ті інші) занепадає, натомість зростає вага добувної промисловості (кам’яне вугілля), металургії, машинобудування.

В Україні у 1869 р. було 3712 фабрик і заводів, а у 1900 р. – 5301 промислове підприємство.

До 1900 р. видобуток кам’яного вугілля в Україні зріс у 115 разів і становив 691,5 млн. пудів (понад 70% видобутку у всій Росії), залізної руди відповідно у 158 разів, тобто 210 млн. пудів (57% загальноросійського видобутку). У 80–90-х рр. на території Катеринославської і Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Металургійні заводи давали понад 50% загальної виплавки чавуну (92 млн. пудів), сталі (59 млн. пудів) і 75% прокату металів.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил мав транспорт, особливо залізничний. Першу залізницю в Україні від Балти до Одеси було прокладено в 1865 р. До 1900 р. довжина залізничної колії в Україні складала 8317 км. або 1/5 всієї залізничної мережі Росії.

Поряд із залізничним важливу роль у зміцненні зв’язків між окремими економічними районами відігравав водний транспорт. Головною водною артерією був Дніпро. По річках України ходили 220 пароплавів і ще понад 200 були приписані до портів Азовського і Чорного морів.

Сільсько-господарське виробництво набувало все більш товарного характеру, що сприяло розвиткові легкої та харчової промисловості, їх технічному переоснащенню. На початку 90-х років на Правобережжі та Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів, які виробляли близько 21 млн. пудів цукру (85% загальноросійського виробництва).

Між 1870 і 1900 роками різко зросли темпи розбудови міст, четверо з яких перетворилися у великі промислові центри: Київ, Харків, Одеса і Катеринослав. Однак, разом з населенням міст зростала чисельність сільських жителів. У 1900 р. лише 13% населення України було міським (у Росії–15%).

Ознакою прискорення економічного розвитку була і поява пролетаріату. У 1897 р. загальна кількість промислових робітників України досягала близько 425 тис., причому половина з них працювала у важкій промисловості Катеринославської губернії.

Зростає і клас буржуазії, зокрема промислової, яка витісняє представників торговельного капіталу. Характерним для української буржуазії був її багатонаціональний склад.

Умови існування як селян, так і робітників під час утвердження капіталістичних відносин в Україні були надзвичайно важкими, про що свідчить наростання класової боротьби. За неповними даними, протягом 1890–1900 рр. в Україні відбулося 152 заворушення селян. За 60–70-і роки у 72 найбільших виступах взяло участь понад 40 тис. робітників. Протягом 1885–1894 рр. в Україні відбулося вже понад 80 страйків і заворушень, у яких взяло участь майже 62 тис. робітників.

Становлення нового капіталістичного суспільного ладу не могло не позначитися на процесі національного і духовного відродження українського народу.

Національно-визвольних рух в Україні напередодні і після реформ 60-х років XIX ст. стає закономірним наслідком процесів, що відбувалися в соціально-економічному житті. Характерною його особливістю є намагання протистояти національному гнобленню українського народу з боку царизму. Особливо це виявилося у ставленні царизму до української мови. Так, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским наречиям” дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови “ніколи не було, нема і бути не може”. Там же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати українською мовою книги “учбові і взагалі призначені для початкового читання народу”. Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензури, лише окремі твори так званого красного письменства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександра ІІ від 18 травня 1876 року (був підписаний у німецькому місті Емс, де тоді відпочивав цар). Він був спрямований проти української мови як найважливішого фактора розвитку української культури. Емським указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального дозволу, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вистави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обмежень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.

Всі ці утиски української культури, як і раніше, викликали активізацію національно-визвольного руху.

Ще наприкінці 50-х рр. у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації – громади. Перша така громада виникла в Київському університеті із таємного гуртка хлопоманів, учасники якого В. Антонович, Т. Рильський, Ф. Панченко та інші пропагували в народі ідеї соціального і національного визволення.

На рубежі 1860–1861 рр. гурток хлопоманів припинив своє існування з ініціативи його членів. Разом з іншими студентами Київського університету (П. Чубинський, брати Синьогуби, І. Касьяненко, М. Драгоманов) вони утворили нове таємне товариство – “Українську громаду”, пропагандистська діяльність якої була зосереджена в недільних школах.

Члени громади засновували школи, поширювали популярні видання, читали слухачам “Кобзаря”, проводили лекції. Після активізації наступу на українство з російського та польського боків громада почала розробляти свою ідеологію, встановила зв’язки з петербургським центром при редакції журналу “Основа” (в 1861–1862 рр. там же виходив український громадсько-політичний і літературно-мистецький журнал “Основа”). Журнал редагований В. Білозерським, М. Костомаровим, П. Кулішем, закликав інтелігенцію розширювати культурно-освітню діяльність.

На початку 70-х рр.. XIX ст. після деякого послаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність. В Києві виникає культурно-просвітницький гурток “Стара громада” на чолі з В. Антоновичем і за участю М. Зібера, М. Драгоманова, П. Житецького, О. Кониського, М. Старицького, П. Чубинського (автора гімну “Ще не вмерла Україна”) та інших. Члени цього гуртка брали участь у роботі органів місцевого самоврядування, зокрема земств, наукових товариств.

Ця діяльність розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Відділ залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції (понад 200 дійсних членів), зібрав і видав величезний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю. У 1875 р. “Стара громада” придбала російську газету “Киевский телеграф”, перетворивши її на орган, який висвітлював події в Україні.

Громади хоч і утримувалися у своїй більшості від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. З прийняттям у 1876 р. вже згадуваного Ємського акту діяльність Громад була заборонена, закрився Південно-Західних відділ Російського географічного товариства.

Певне пожвавлення у діяльності українських громад спостерігалося на початку 80-х рр. з виходом в світ журналу “Киевская старина”, що об’єднав навколо себе членів “Старої громади”, хоча М. Драгоманов розірвав з нею зв’язки через захоплення соціалістичними ідеями і виїхав за кордон (де впродовж 1878–1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном “Громада”).

Слід також пам’ятати, що в Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Тут можна згадати діяльність революційних народників 70–80 рр., представлених, переважно, разночиною інтелігенцією. Народницькі організації активно діяли і на території України.

Таким чином, у другій половині XIX ст. процес консолідації української нації набув ще більшої сили. Незважаючи на жорстокі переслідування український національний, весь суспільний рух все більше набував політичного характеру.

 

б) Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії

З кінця XVIII ст. Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, на території яких проживало понад 2 млн. українців (із загальної кількості населення 2,5млн чоловік), потрапили до складу Австрійської імперїї. Головну роль в економіці цих земель відігравало сільське господарство, певний розвиток мали промисли, діяла невелика кількість мануфактур.

Селянам належало менше ніж половина всіх земельних угідь. Господарське життя мало екстенсивний характер, переважала відстала трипільна система. Невеликі ділянки, гористий рельєф ускладнювали обробіток землі, зумовлювали невисоку їх продуктивність. За право користування цими убогими наділами селяни відробляли по п’ять-шість днів панщини на тиждень, відбували багато інших повинностей ще й платили натуральний оброк. Відтак злиденне галицьке селянство споживало вдвічі меньше продовольства від норм західноєвропейського селянина. Галицькі міста були відрізані від традиційних ринків в Україні, українство в них ледь животіло. Проводилась політика онімечення населення, українцям було заборонено обіймати посади в органах державного управління. До того ж, постійні міжнародні війни, іноземна окупація, занепад зовнішньої торгівлі довели край до повного економічного занепаду, зубожіння людей.

У відповідь посилюється селянська боротьба у формах скарг і втеч, підпалів, збройних виступів. Тільки в Галичині в 1815-1825 рр. відбулися значні виступи селян у Комарному (1817-1822 рр.). У 1824-1826 рр. селянські заворушення охопили Східну Галичину. Героїчною сторінкою історії українського народу стало повстання в Північній Буковині під керівництвом Лук’яна Кобилиці. Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні революції 1848 р. були антикріпосницькі виступи в 1846-1848 рр. Селяни Східної Галичини виступили майже одночасно із Західною Галичиною. Це повстання, хоча і було придушене, але стало однією з вирішальних передумов скасування панщини.

Одночасно з цим відбувалося пробудження національного життя і зародження національного руху.

Зачинателі національного відродження Західної України вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священик Іван Могильницький заснував у м. Перемишлі “Клерикальне товариство” з метою росповсюдження релігійних текстів українською мовою. І. Могильницький створив “Граматику” української мови, довів, що українська є рівноправною слов’янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов.

У 30-ті рр. XIX ст. центр діяльності спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, переміщується до Львова, де з 1833 по 1837 рр. діяв культурно-освітній гурток “Руська трійця”. Його засновниками були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ставили боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У 1837 р. гурток видав альманах “Русалка Дністровая”, майже весь тираж якого був конфіскований.

Ці перші культурно-освітні організації сприяли зростаннюнаціональної свідомості українців, активізації національних процесів.

Значним поштовхом до розгортання визвольного руху стала революція 1848-1849 рр., яка охопила Австрійську імперію. Центром революційних подій у західноукраїнських землях був Львів. Тут у травні 1848 р. українська інтелегенція та уніатське духовенство створили першу в Західній Україні українську політичну організацію – Головну Руську Раду на чолі з єпископом Якимовичем. Рада вимагала утворення української автономії в Східній Галичині, що призвело до конфлікту з поляками, які не хотіли визнавати за українцями права на цей регіон, вважаючи всю Галичину польською. Для сприяння розвитку української культури Рада утворила культурно-освітню організацію – “Галицько-Руська матиця”.

1 листопада 1848 р. львівські робітники і ремісники різних національностей підняли збройне повстання, яке згодом було придушене. Революційним рухом були охоплені Буковина і Закарпаття.

Незважаючи на поразку революція мала важливі наслідки для населення Західної України. Найголовнішим з них було скасування кріпацтва. Аграрна реформа, незважаючи на її грабіжницький характер, все ж сприяла розвиткові капіталістичних відносин. Характерним наслідком революції було і піднесення національно-визвольної боротьби народу, зближення українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття.

Розвиток капіталістичних відносин поступово сприяв тому, що в західноукраїнських землях також розвивалась, особливо в 70-90-х рр. XIX ст., фабрично-заводська промисловість. За участю іноземного капіталу збільшився видобуток нафти, зростало виробництво продукції деревообробної і харчової промисловості, важливою галуззю було солеваріння. Невеликі підприємства виготовляли папір і сукно. У 1861 р. збудовано першу залізницю Львів-Перемишль. Більшість селянських господарств краю були малоземельними або безземельними. На кінець XIX ст. тут налічувалося понад 400 тис. найманих робітників. Загалом західноукраїнські землі залишалися й надалі аграрно-сировинним додатком до промислового розвинутих центральних і західних провінцій Австро-Угорщини.

Аграрне перенаселення, обезземелення спричинили наприкінці XIX ст. масову еміграцію за кордон, зокрема в Америку. Ця перша хвиля еміграції була досить чисельною: до США за останнє десятеліття XIX – початку XX ст. прибуло до 300 тис., а до Канади – 170 тис. українців, переважно з Галичини.

Що стосується суспільно-політичного руху, то в другій половині XIX ст. у Західній Україні діяли такі основні напрямки:

- Москвофіли – реакційний, представники якого не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею “єдиної російської народності від Карпат до Камчатки”, виступали за приєднання до Росії. Мали свою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою населення не користувались.

- Народовці – національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення.

У 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство “Просвіта”, яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А. Вахнянин. “Просвіта” мала філії у всіх містах Західної України. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю – засновувала кооперативи, крамниці позичкові каси. На кінець XIX ст. “Просвіта” за популярністю серед населення суперничала з церквою.

На рубежі 70-80 –х рр. народовський рух включається в політичне життя.

У 1885 р. народовці заснували свій політичний орган Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини.

Народовський рух поступово поширився на Буковині і Закарпатті.

- Радикальний напрямок, який виник під впливом ідей М. Драгоманова. Радикали виступали за утворення незалежної України, пропагували революційні методи боротьби, закликали до політичної діяльності широкі народні маси. Очолювали напрямок Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький.

У 1894 р. із Києва до Львова переїхав М. Грушевський, зайнявши посаду професора Львівського університету. Ця подія мала великий позитивний вплив на розвиток національного руху, української науки, зв’язків між західними і східними українцями. М. Грушевський очолив створене “Просвітою” Наукове товариство ім. Т. Шевченка”, обьеднавши навколо нього майже всіх провідних східно – і західноукраїнських учених.

У кінці XIX ст. в Західній Україні починають формуватися українські політичні партії. Першою такою партією стала Русько-радикальна партія, утворена в 1890 р. у Львові радикалами на чолі з І. Франком та М. Павликом. Партія вважала своєю метою створення незалежгої української держави. Але протиріччя між радикалами обумовили слабкість партії.

У 1899 р. народовці на чолі з Є. Левицьким та В. Охримовичем утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєдналися М. Грушевський та І. Франко. Партія стояла на ліберальних позиціях, головною метою проголосила незалежну українську державу. З часом націонал-демократи перетворилися на найбільшу партію в Західній Україні.

У 1899 р. була створена Українська соціал-демократична партія (М. Ганкевич, С. Вітик), яка стояла на позиціях марксизму. Широкої соціальної бази партія не мала, бо чисельність робітників, на яких вона орієнтувалася, була незначною.

Отже, в другій половині XIX ст., незважаючи на переслідування, український національний, весь суспільний рух на західноукраїнських землях все більше набував політичного характеру, виникли перші політичні партії в Україні. Найбільшого розвитку визвольний рух набув в Галичині, в якій були створені умови для повсюдного його поширення.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-12-10; просмотров: 508; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.227.140.100 (0.021 с.)