Сутність та передумови національного відродження в Наддніпрянській Україні.

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів три етапи: фольклорно-етнографічним, культурницьким та політичним. Змістом яких є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо у літературі та освіті, згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.

Уже перші історичні дослідження з історії краю з'явилися у 70-ті роки XVIII ст.: "Зібрання історичне"(1770) С.Лукомського, "Короткий літопис Малої Росії"(1777) В.Рубана, "Літописне повіствування про Малу Росію"(1785-1786) О. Рігельмана та ін. Хоча ці твори мали недоліки, однак вже сама їх поява підводила до думки, що український народ має власну історію і самобутню культуру. Копітка праця перших дослідників відіграла значну роль у розвитку наукових досліджень української історії. На початку XIX ст. з'являються досконаліші узагальнюючі праці. Серед них можна виділити "Історію Русів"."
Праця Д. Бантиш-Каменського "Історія Малої Росії" стала першою узагальнюючою працею з історії України.
Крім автономістських настроїв нащадків козацької старшини, могутнім поштовхом до українського національного відродження стали нові міжнародні реалії та світоглядні і політичні теорії. Французька революція покликала до життя нову модель нації (незалежно від суспільної верстви всі громадяни держави вважались представниками єдиної нації), яка стала прикладом для інших народів Європи. Іншим сильним подразником українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв своєрідного національного духу.
Концепції романтиків вплинули на збирання етнографічного матеріалу. У 1819 р. у Петербурзі побачила світ перша збірка українських історичних дум, які зібрав М. Цертелєв. У 1827 р. з'явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Ця збірка вплинула на творчість Шевченка, Гоголя, Пушкіна та ін.
Вплив романтизму особливо був відчутним на Слобожанщині. У Харківському університеті, що був відкритий 1805 p., в 2С-30-Х роках XIX ст. діяв літературний гурток, який відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею гуртка був філолог І.Срезневський. У 1831 р. він видав "Український альманах" — збірник народних пісень і оригінальних поезій харківських поетів, а в 1833-1838 pp. — шість випусків "Запорожской старины". Срезневський став провідником ідей слов'янської єдності.
Романтичний напрям в українській літературі аж до 30-40-х років XIX ст. співіснував з класицизмом. Це добре помітно на творчості І.Котляревського. Поема "Енеїда"(1798 р.) є зразком літератури класицизму, а п'єса "Наталка Полтавка" — романтизму.
Поряд з активними спробами етнографів і літераторів розширити інтелектуальні обрії українського світу, з'являються перші фахові історичні праці — "История Малой России"(1822) Дмитра Бантиш-Каменського, "История Малороссии" Миколи Маркевича.
Історичні й фольклористичні дослідження давали відповіді на питання про історичне коріння й культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, збирання культурної спадщини створило сприятливе середовище для формування новітньої української свідомості.

32.Культурницька діяльність української інтелігенції в Наддніпрянській Україні. Опозиційність масонських лож. Діяльність декабристів.

У 1798 р. Іван Котляревський видав поему “Енеїда”, вперше уживши українську народну мову як літературну.

Це була епохальна подія: вона поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну.

Справу І.Котляревського продовжили “Харківські романтики” — літературне об’єднання 20-40-х pp., створене студентами

Харків ського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлин с ьким, Олександром Корсуном та іншими.

Ідейним натхненником “харківських романтиків” був народознавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ’яненко. Видавши у 1834 р. “Малоросійські повісті”, він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори.

Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор) Петро Гулак-Артемовс ьки й.

Наприкінці XVIII ст. — поч. XIX ст. помітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній “Історії Русів”. Тривалий час вона поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу і державу. Патріотична спрямованість “Історії Русів” зумовила її широку популярність і справила значний вплив на розвиток української історичної науки.

Слід відзначити і першу узагальнюючу працю з історії України Дмитра Бантиш-Каменського (1822 p.), п’ятитомну “Історію Малоросії” Миколи Маркевича (1842-1843 рр.)

У другій пол. XIX ст. великий вплив на розвиток історичної науки справили Микола Костомаров, Володимир Антонович, Олександра Єфименко, Дмитро Багалій. Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька діяльність Михайла Грушевського.

Поряд із літературними й історичними дослідженнями важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. Вагомий внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович (перший ректор Київського університету), Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.

Культурницька діяльність української інтелігенції справила значний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.

На поч. XIX ст. після війни 1812 р. з Наполеоном, яка, як уже зазначалося, радикалізувала суспільство, в Україні виникають перин таємні організації — масонські ложі. Найбільше значення мала

Полтавська ложа “Любов до істини” (1818-1819 pp.), серед членів якої були Іван Котляревський, Григорій Тарнавський, Семен Кочу-бей і в якій сповідувалася ідея відокремлення України від Росії.

На її базі у 1821 р. утворилося таємне “Малоросійське товариство” на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем. Члени товариства виступали за державну незалежність України.

Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні.

У 20-ті pp. XIX ст. в Україні засновуються таємні декабристські організації:

“Південне товариство” (1821-1825 pp.) з центром у Тульчині, очолюване полковником П.Пестелем.

“Товариство об’єднаних слов’ян” у Новограді-Волинському (1823-1825 pp.) на чолі з офіцерами — братами Борисовими.

Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основні вимоги — ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єдності у вирішенні національного питання. “Південне товариство” виступало за “єдину і неподільну” Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення; “Товариство об’єднаних слов’ян” передбачало створення федерації слов’янських народів, однак воно не розглядало Україну об’єктом цього федеративного союзу. Після невдалого повстання в грудні 1825 р. декабристські організації були розгромлені.

На поч. 40-х років XIX ст., із відкриттям університету, центром національно-визвольного руху став Київ.

33.Початок культурного відродження в Західній Україні. “Клерикальне товариство”.

Як і в підросійській частині, на західноукраїнських землях початок національного руху був пов’язаний із західним впливом: політикою австрійського «просвіченого абсолютизму» та з європейським романтизмом. Центром першої хвилі національного відродження спочатку був не Львів, де панувала німецька і польська культури, а провінційний Перемишль. Тут навколо місцевого греко-католицького владики — єпископа Івана Снігурського у 1820—1830-х рр. згуртувалася національно свідома інтелігенція.
Отже, зачинателі національного відродження в Західній Україні вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священик Іван Могильницький заснував у Перемишлі «Клерикальне товариство» з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І. Могильницький, створивши 1822 р. граматику української мови, довів, що українська мова є рівноправною слов’янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов.
Граматики української мови були створені також Й. Лозинським (1833 р.) і Й. Левицьким (1834 р.).

34.Діяльність “Руської трійці”. “Русалка Дністровая”. У 30–40-х рр. XIX століття центром національного життя на західноукраїнських землях (перебували в складі Австрійської імперії) став Львів. Тут створюється і починає діяти громадсько-культурне об`єднання романтиків “ Руська трійця”. Її засновниками були Маркіян Шашкевич(1811–1843 рр.), Іван Вагилевич (1811–1866 рр.) та Яків Головацький (1814– 1888 рр.) – у той час студенти Львівського університету і вихованці католицької духовної семінарії. Ініціатори створення “Руської трійці” прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом впровадження в неї народної мови. Вони займалися збиральницькою, дослідницькою, видавничою й публіцистичною діяльністю в сфері широкого кола гуманітарних наук (народознавства, фольклористики, мовознавства, літературознавства, історіографії та інше), а також літературно-художньою та перекладацькою діяльністю. Їхні виступи були спрямовані на утвердження живої розмовної мови в літературі, на створення цією мовою шкільних підручників, на впровадження рідної мови в повсякденний ужиток інтелігенції тощо.

«Русалка Дністровая» – збірка, видана в 1837 році в Будапешті, авторами якої були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Це перша народна книга, що поклала початок новій демократичній культурі на західноукраїнських землях. Її зміст пронизаний тяжінням до традицій власної державності та політичної незалежності, возвеличенням національно-визвольної боротьби, поетизацією народних героїв (Морозенка, Довбуша, козаків, гайдамаків). Основна частина тиражу «Русалки Дністрової» була конфіскована, й тільки двісті примірників розійшлося по Галичині й Україні. Після виходу в світ «Русалки Дністрової» діяльність «Руської трійці» припиняється, але все ж таки поступ у національному відродженні продовжується.

У 1846 році в Лейпцігу вийшла публіцистична стаття Якова Головацького «Становище русинів в Галичині», в якій були формально визначені основні програмні засади українського національного руху. Наслідком діяльності у дусі цих програмних засад стало видання братами Яковом та Іваном Головацькими альманаху «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846–1847 рр.). Цей альманах продовжував традиції «Руської трійці».

Слід погодитися з думкою І. Франка, який оцінив діяльність “Руської трійці” (зокрема видання “Русалки Дністрової”) як “явище наскрізь революційне”. Ця революційність полягала перш за все у розриві із старою традицією літератури церковнослов’янською мовою. Вони ввели народну мову галицьких українців в літературну і довели, що між їхньою мовою і мовою наддніпрянських українців немає суттєвих відмінностей – отже, вони становлять один і той самий народ. Тому їхня діяльність стала віхою у розвитку українського національного руху в Галичині, подібно до діяльності Кирило-Мефодіївського товариства в Наддніпрянській Україні.

35. Кирило-Мефодіївське братство. Роль Т. Шевченка.

На початку 1846 р. в Києві було утворено справжню нелегальну українську політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство (братство), назване на честь відомих слов'янських просвітителів Кирила та Мефодія. Серед засновників були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернаторства Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров. Активну участь у діяльності товариства брали Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та ін.
Головною метою товариство проголошувало боротьбу проти кріпацтва та національне визволення українського народу.

Програму діяльності Товариства було викладено в історико-публіцистичному творі "Книга буття українського народу", або "Закон Божий". У ньому викладено 109 положень релігійно-навчального та історико-публіцистичного характеру. Здебільшого їх зміст стосується подій всесвітньої та вітчизняної історії.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Весною 1847 р. царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і відправили до Петербурга.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.
Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) відіграв виняткову роль в українському національно-визвольному русі. Народившись у сім'ї кріпака, він завдяки своєму таланту і долі зумів здобути волю, одержати добру освіту

Шевченкова творчість є вододілом у розвитку української ідеї. Вона заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з його поезії. А його мученицька особиста доля стала джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.

36. Вплив революції 1848 р. на національне відродження в Західній Україні. “Головна Руська Рада”.

Значно пожвавішала суспільно-політична активність розбудженої української інтелігенції під час революції 1848 p., що охопила Західну, Центральну та Південну Європу. Національно-культурний поступ українського відродження швидко набрав політичного характеру. Революційні гасла мали такий сильний вплив, що навіть значна частина консервативних кіл української інтелігенції змінювали свої погляди. В українських колах виникає устремління до крайової автономії, відокремлення української Східної Галичини від Західної польської. В той же час більшість українського селянства зберігала спокій. Щоб не дати втягти селянство в революційні події, 16 квітня 1848 р. австрійський уряд провів кріпосницьку реформу, ліквідував панщину та надав селянам особисту свободу. Галицька інтелігенція вороже ставилася до ідеї включення Східної Галичини до складу майбутньої польської держави, яку відстоювали польські революціонери. Галичани створюють у Львові свою політичну організацію — Головну руську раду, яка налічувала у своєму складі 30 чоловік — світських і релігійних інтелігентів. Очолював її спочатку єпископ Г. Яхимович, пізніше — священик М. Куземський. Головна руська рада мала 45 місцевих відділів.

Ці філіали підтримували широкі зв'язки з Головною радою, вели активну діяльність серед населення, скликаючи масові збори, обговорюючи питання шкільного, економічного та політичного життя. У своєму Маніфесті Рада заявила, що галичани — це частина великого руського (українського) народу, який нараховує 15 млн громадян і говорить однією мовою. Цей народ мав у давні часи свою князівську державу, яку спіткала тяжка доля, і вона з часом розпалася. Маніфест закликав народ згуртуватися і боротися за свою національну свободу, кращу долю в межах проголошеної 25 квітня 1848 р. Конституції Австрійської імперії. Рада — перший політичний орган у XVIII-XIX ст., який відкрито виступив із загальнонаціональних українських державницьких позицій.
Головна руська рада зібрала 200 тис. підписів під петицією до австрійського уряду з проханням розділити Галичину на дві частини — українську і польську. До української Галичини мало приєднатися Закарпаття. Висловлювалося побажання щодо введення української мови в народній і вищій освіті та в держдепартаменті. Свої політичні плани Головна руська рада здійснювала в умовах гострої боротьби з польською Радою Народовою, яка намагалася перетворити Галичину в польську провінцію. Щоб розколоти український табір, поляки створили паралельну організацію — «Руський собор», до якого увійшло кілька польських панів, які оголосили себе «русинами», і деякі українські інтелігенти, що заплутались у політичних подіях і піддалися польській агітації. На противагу першій українській газеті «Зоря Галицька» вони заснували газету «Дневник руський». Зростаючи організаційно, поглиблюючи національну свідомість, український суспільно-політичний рух все більше протиставляв себе польському, який вів колоніальну політику по відношенню до українців. Коли поляки організували національну гвардію, русини створили батальйони «руських стрільців».
Бурхливо проявився українсько-польський антагонізм на Слов’янському конгресі у Празі, організованому за ініціативи і під керівництвом чехів. На початку конгресу діяла єдина українсько-польська секція. Однак згодом українці почали гостро критикувати поляків. Вони висунули вимогу поділити Галичину, і робота конгресу зосередилася навколо цих питань. За посередництва чехів та росіянина М. Бакуніна була зроблена спроба прийняти компромісне рішення для врегулювання відносин між поляками і українцями, але нові революційні події в Австрійській імперії унеможливили подальшу роботу конгресу, і він роз'їхався.
В умовах революційних змагань відбулися вибори в парламент, який зібрався в липні 1848 р. Із 96 депутатів від Галичини було 39 українців: 27 селян, вісім священиків, три світських політика. Українські депутати внесли пропозицію розділити Галичину та провести деякі інші реформи національно-культурного характеру. Селянські депутати-українці гостро критикували кріпосницьку реформу, виступаючи проти виплат за землю. Особливо яскравими були промови українського депутата Івана Капущака, у яких він змалював страждання селян та жорстоке знущання над ними поміщиків. Події 1848 р. активізували культурне життя українців Східної Галичини, яке розвивалося в руслі національного відродження. Визначною подією було скликання з'їзду інтелігенції, що отримав назву «Собор руських учених». У якому брали участь 118 українських учених. Було обговорено стан української мови, її відмінність від церковнослов’янської, російської, польської, вироблено найважливіші положення українського правопису, єдину граматику, висунуто вимогу ввести українську мову в усіх школах.
Ще влітку 1848 р. Головна руська рада проголосила створення галицько-руської «Матиці» на зразок чеської та інших слов'янських «матиць». Це була культурна організація, яка мала проводити видавничу діяльність, друкуючи українські підручники та іншу літературу, здійснювати рідною мовою широку просвітню роботу. У1848 р. декретом імператора у Львівському університеті була заснована кафедра української мови і літератури, завідувачем якої був призначений Яков Головацький. З січня 1849 р. він проводить заняття, а також видає граматику української мови.

37. Національно-визвольний рух в Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ ст.

Національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні в 60-х-90-х pp. XIX ст. Українські політичні і громадські діячі прагнули змінити існуючий лад на справедливий, покращити життя народу в цілому. Головна увага учасників українського національно-визвольного руху зосереджувалася навколо трьох напрямків: національного, загально-демократичногоі соціального.

. Наприкінці 50-х- на початку 60-х pp. XIX ст. у Наддніпрянщині спостерігається друга хвиля національноговідродження. Організаційною формою українського національно-визвольного руху стали напівлегальні непартійні об'єднання, які здобули назву громад.

Цього часу осередком українського суспільно-політичного та культурного життя став Петербург, де після заслання працювали колишні члени «Кирило-Мефодіївського товариства» - Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров та ін. У столиці Російської імперії в 1859 р. і виникла перша українська громада. Саме в Петербурзі в 1861-1862 pp. протягом 22 місяців українська громада видавала перший в Російській імперії щомісячний літературно-науковий журнал «Основа». Він виходив українською і частково російською мовами.

На початку діяльності київської громади з нею була пов'язана діяльність гуртка «хлопоманів» (від польського слова хлоп - селянин). «Хлопоманство» -кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху Правобережної України кінця 50-х - початку 60-х pp. на чолі з В. Антоновичем, що об'єднувало представників ліберальної інтелігенції, які виступали за зближення з селянством.

Але навіть така поміркована і суто просвітницька діяльність громадівців і «хлопоманів» викликала незадоволення царського уряду. 18 липня 1863 р. був виданий таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва, у якому наказувалося призупинити видання всіх книг «малоросійською» мовою, тобто українською, окрім творів «красного письменства». У циркулярі йшлося про заборону видання українського мовою наукової, публіцистичної та релігійної літератури, а також про заборону діяльності недільних шкіл.

Після видання цього указу громадівський рух почав згасати і в другій половині 60-х pp. він припинив своє існування.

. Громадівський рух знову набрав загальноукраїнського звучання, що викликало серйозну тривогу в урядових колах. Його діяльністю займалася спеціальна урядова комісія, результатом роботи якої стало видання 18травня 1876 р. Емського указу, підписаного імператором Олександром II у м. Емсі (Німеччина) і спрямованого на придушення української культури.

Домінуюче в 60-х- 70-х pp. XIX ст. українофільство фактично вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. В середовищі українофілів відбувся розкол. П. Куліш і М. Костомаров вважали, що в перспективі треба обмежитися виключно культурницькою діяльністю і слухняно підкоритися політиці російського царизму. В. Антонович і П. Житецький проповідували ідею компромісу із самодержавством, уважаючи, що розвиток культурної самобутності українців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Молоді громадівці (Б. Грінченко, О.Кониський та ін.) усіма засобами намагалися звести до мінімуму російський вплив на українських землях.

Наслідком кризи й розколу стало те, що молодь почала обминати українофільські громади і вступати до народницьких гуртків, байдужихдо національних питань. Спроби поєднати культурно-національні гасла із завданням політичного та соціального визволення у 80-ті pp. XIX ст. робили М. Драгоманов і його послідовники - члени «українських гуртків соціалістів-федералістів» у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в Харкові та ін. Пошук нових ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х pp. покликав до життя національні об'єднання з виразною політичною спрямованістю, що стали прообразом українських політичних партій. Першим серед них було «Братство тарасівців».

Під час зустрічі влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі київські та харківські студенти I. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський, В. Боровик та інші заснували нелегальну політичну організацію радикальної течії «Братство тарасівців», яка ставила за мету реалізувати основні ідеї Кобзаря. «Тарасівці» розвинули діяльність серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу осередком «тарасівців» був Харків, згодом - Київ, Одеса, Полтава.

38. Національно-визвольний рух в Західній Україні в другій половині ХІХ ст. Москвофіли, народовці, радикали. Політизація національного руху.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях пожвавився український національний рух. Це було зумовлено прийняттям нової конституції Австрії, за якою коронні краї, у тому числі й Галичина, отримали автономію і право обирати крайові сейми. В галицькому сеймі українці вибороли 49 місць. У суспільно-політичному русі існували дві основні течії – народовці та москвофіли.
Москвофіли вважали Російську імперію рятівником західних українців і прагнули до об'єднання Західної України з Росією. Переважну їх більшість складали представники консервативної інтелігенції та сільської буржуазії. Ідеологами руху були Д. Зубрицький, Г. Купченко, А. Добрянський, друкованим органом – газета «Слово». Москвофіли стверджували, що українського народу як окремої нації не існує, а є «єдиний общеруський народ» від Карпат до Камчатки.
Народовці вважали за необхідне здобути широкі права для українців у складі Австрії. Вони виражали інтереси української національної буржуазії та уніатського і православного духовенства. У 1868 р. народовці заснували громадське товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Лідером народовців був Д. Танякевич. Пізніше виникають товариства з різними напрямками діяльності: економічні – «Сільський господар», «Маслосоюз», освітні – «Руське педагогічне товариство», молодіжно-спортивні – «Січ», «Сокіл». Центром української науки стало засноване народовцями у Львові Наукове товариство ім. Т. Шевченка.
Ліве, радикальне крило національно-визвольного руху очолив видатний український письменник І.Я. Франко. У жовтні 189.0 р. за його ініціативою засновано першу українську національну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Програма партії містили ідеї етичного соціалізму, демократії, соборності України. РУРП мала своїх представників у Віденському парламенті. У 1899 р. І. Франко разом з М. Грушевським очолив Національно-демократичну партію. У 1899 р. частина її членів на чолі з Ю. Бачинським, автором книга «Поневолена Україна, і М. Ганкевичем заснувала Українську соціал-демократичну партію, а І. Франко, В. Левицький – Національно-демократичну партію. Соціал-демократи виступали за майбутній республіканський устрій України. Для націонал-демократів головним гаслом стала соборність України, виховання почуття єдності серед українців.