Суспільно-політична думка доби українського національного



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Суспільно-політична думка доби українського національного



Відродження

Політичній думці українського національного відро­дження передували вчення визначних вітчизняних мис­лителів: Якова Ковельського (1726—28 — після 1725) — автора знаменитих «Філософічних пропозицій», послідо­вника французького сенсуалізму, прихильника ідей со­ціального договору та природного права, палкого пропо­відника демократії; Григорія Сковороди (1722—1794) — співця величі людини, її прагнення до щастя, самопіз­нання, рівності і свободи, автора унікальних творів, зі­браних у «Саді божественних пісень»; Семена Десниць-кого (бл. 1740—1789) — першого на Наддніпрянщині ві­тчизняного доктора і професора права, що започаткував українську і російську юриспруденцію, палкого прихи­льника природних прав людини та ідеї договірного похо­дження держави. Безпосередніми провісниками націо­нальних політичних ідей означеної доби можна вважати невідомих авторів «Історії русів» та видатного письмен­ника Івана Котляревського (1769—1838).

«Історію русів» не без підстав називали Декларацією прав української нації, але насправді вона є гімном при­родних, божественних, історичних, моральних прав кож­ного народу на державну незалежність, права на бороть­бу з гнобителями. Трактат підготовлено з уже відомої з часів Д. Локка на Заході платформи «рівноваги влад» — інтелектуальної й моральної течії, яка визнає насамперед політичні й економічні права особистості, її абсолютну цінність, свободу привілейованих верств, рівність серед рівних того ж кола громадян, існування невід'ємних природних прав індивіда, суспільно-договірний характер держави, зверхність законів у суспільних відносинах то­що. На думку автора «Історії русів», створивши власну Київську державу, український народ згодом втратив державну самостійність, об'єднавшись на добровільних засадах з рівними Україні Польщею та Литвою у федера­тивній Речі Посполитій. І лише тому, що польські коро­лі почали позбавляти українців прав і вольностей, пере­слідувати православну віру, козаки підняли повстання. Політичний трактат переконливо доводить, що тиран­ське, насильницьке правління в Україні ніколи не було тривким і довгочасним, бо народ умів боронити свою сво­боду. Він виходить з платформи рівності народів, гостро виступає проти національної зверхності. В «Історії русіви засуджується багатство, набуте за рахунок власного народу, зрадництво української шляхти. Твір сповнений по ваги до простолюддя, кріпаків, рядового козацтва.

Мріями про час, коли проста людина буде «у вольності вік доживати», відповідатиме природному призначенню особи — рівної серед рівних у суспільстві, — сповнена й творчість І. Котляревського. Герої письменника — прості люди, наділені індивідуальною свободою, вільні від офіцій­них приписів і канонів. Автор заперечує становий поділ су­спільства, кріпосницьке право, стверджує велич індивіда не за займаною посадою, а як рівного серед рівних грома­дян, вимагає втілення природних прав людини на практи­ці, засуджує самодержавне гноблення особистості. Сучас­ник поета В. Капніст в «Оді на рабство» рішуче виступив на захист прав людини, проти скасування державної авто­номії України.

Харківський професор Й.-Б. Шад у підручнику «Природне право» відстоював свободи совісті, думки, права на освіту, гасла політичної державності, розглядав співвідношення права і моралі, розглядав державу і сис­тему держав як єдиний організм, заперечував деспотизм, розвивав геополітичні доктрини. Львівський і петербур­зький професор П. Лодій у роботі «Теорія загальних прав», виходячи з державно-правових поглядів X. Воль-фа прагнення людини до щастя як фундаменту природно­го права, категоричного імперативу І. Канта, на основі нових знань збагачував політико-правові доктрини. Принциповим послідовником французьких просвітите-лів-енциклопедистів був перший ректор Харківського університету І. Рижський.

Неодноразово піддавався репресіям з боку царського уряду відомий український економіст В. Каразін, особли­во за політичні проекти перебудови державного управлін­ня Росії, перетворення імперії на конституційну монар­хію, заклики до скасування кріпацтва, ідею формування української територіальної економіки тощо. Видатним захисником прав народу на рідну мову і на освіту висту­пав у цей час І. Могильницький.

Вагомий внесок у вітчизняну політичну думку нале­жить членам декабристських організацій в Україні. Бра­ти Муравйови-Апостоли, Борисови, а також С. Волконсь­кий, Ю. Люблінський, І. Горбачевський, О. Юшневський були найактивнішими провідниками, ідеологами й учас­никами руху, що мав на меті державний переворот, спрямований проти самодержавства і кріпаччини. Саме в Ту­льчині та Києві розроблено, обговорено й затверджено у 1823 р. «Руську правду» П. Пестеля — перший проект новітньої конституційної думки на українських землях. І хоч більшість українських декабристів, за словами М. Драгоманова, «не мали почуття національної самосві­домості», це не применшує внеску палких прихильників французьких просвітитників і революціонерів у загаль­нолюдську й українську конституційну думку та вчення про права й свободи людини.

У 1837 р. у Будапешті побачив світ альманах «Русал­ка Дністрова», у якому М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич натхненно обстоювали ідеї єдності народу за свої права і вольності, національне визволення, оспівува­ли героїчне минуле козаччини і гетьманщини.

Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини і громадянина, політичної думки за­галом зробило Кирило-Мефодіївське товариство. У «Книзі буття українського народу», відозвах, записках, статуті товариства обґрунтовувались політичні ідеї спра­ведливості, свободи, рівності, братерства, слов'янського союзу українців, росіян, болгар, поляків, словаків, сер­бів, чехів, деяких інших народів за провідної ролі Укра­їни; скасування кріпацтва, станового поділу суспільства, ліквідації національної нерівності тощо. Революційно-ра­дикальне крило товариства, до якого входили Г. Андру-зький, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда та інші, ке­рувалося «теорією насилля».

Саме під впливом Т. Шевченка та одного із засновни­ків братства М. Гулака було зроблено кільки варіантів проектів конституції Слов'янських Сполучених Штатів (без Росії), автором яких став 20-річний студент юридич­ного факультету Київського університету Г. Андрузький.

Лідерами більш поміркованого політичного крила то­вариства були О. Маркович, Д. Пильчиков, М. Савич, О. Тулуб, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. Вони сповідували реформізм, християнську смирен­ність, мирну пропаганду ідей товариства. Згодом П. Ку­ліш неодноразово змінював свої політичні погляди, дово­див нездатність українства до власного державостворен-ня, розглядав козаччину і гайдамаччину як силу, позба­влену державницьких ідеалів, але все це було пронизане мрією про «перетворення українців з нації етнографічної на націю політичну», рівну між іншими самостійними народами. Миколу Костомарова (1817—1885) вважають одним із фундаторів української політології. Він залишив велику наукову спадщину з політичної історії України: «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Геть­манство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницько­го», «Павло Полуботок», «Думки про федеративні начала у давній Русі», «Дві руські народності» та ін. Перебуваю­чи на позиціях самостійності та безкласовості української нації, окремішності української політичної історії, демо­кратичного руху українського народу, М. Костомаров під впливом німецької класичної філософії, французьких ро­мантиків, російських і польських мислителів створив по­літичну теорію. Ідеал М. Костомарова — федеративна де­мократична слов'янська республіка, де «не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні ге­рцога, ні сіятельства, її превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у сербів, ні у болгар», де будуть втілені ранньохристиянські ідеї повної соціаль­ної справедливості, свободи, рівності та братерства, скасо­ване кріпацтво, станові відмінності; де на засадах христи­янської моралі будуть неухильно дбати про освіту і добро­бут народу, його культуру. Як провідник «теорії народно­го елементу» в політичному процесі М. Костомаров ідеа­лізував «український дух», «українську раціональну де­мократію», «братерське співжиття рівних слов'янських народів». Особливий акцент робив він на федеративному устрої слов'янської держави. Федеративною державою, за М. Костомаровим, повинні управляти обрані на чотири роки президент і конгрес. У ній мали бути невеличке спільне військо, однакова грошова система, загальне кері­вництво зовнішніми відносинами. Отже, у такій федера­ції простежувалося чимало конфедеративних рис.

Близьким за політичними поглядами до кирило-мефодіївців був прихильник природного права галичан на самобутність, а українського народу — на самовизначен­ня В. Подолинський.

Натомість його сучасник С. Гогоцький, навпаки, від­кидав навіть думку про існування української нації та української культури і постійно підтримував русифіка­торську політику самодержавства. Невірою в державне відродження України були пройняті твори Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, А. Метлинського та деяких ін­ших відомих українських письменників, хоча і вони з любов'ю змальовували політичні постаті Б. Хмельниць­кого, І. Самойловича, К. Розумовського та ін.

У другій половині XIX ст. на арені вітчизняної полі­тичної думки з'явилися кілька видатних особистостей, серед яких виокремлювався Володимир Антонович (1837—1908) — ідейний натхненник українофілів-поляків, об'єднаних у гурток «хлопоманів», переконаний при­хильник природних фізичних і духовних свобод людини, народного суверенітету, селянської демократії, соборнос­ті, федералізму. На відміну від П. Куліша, він вважав, що національне відродження просувається не від нації ет­нографічної до нації політичної, а навпаки. На його дум­ку, можна змінити зовнішні риси національності, але внутрішні її ознаки незмінні. Вроджена нездатність і не­любов українства до державного життя, вважав мисли­тель, не така вже страшна, бо вільна творча спільність людей краща від держави.

Проблеми незалежності й національного відродження України, скасування кріпацтва, самодержавного гноблення порушував один з фундаторів Товариства їм. Т. Шевченка у Львові О. Кониський. Київську Русь як колиску україн­ського народу, його мови і побуту розглядав П. Житець-кий. Автором багатьох статей такої ж тематики був Т. Рильський — батько видатного українського поета. Ан­тикріпосницькими настроями, гаслами щодо прав і свобод людини, критики станового поділу суспільства були спов­нені твори А. Свидницького.

Більшість українських громадсько-політичних діячів середини — другої половини XIX ст. належали до осеред­ків прогресивної української інтелігенції — громад, які відіграли вирішальну роль у подальшій еволюції націо­нальної політичної думки взагалі, українського консти­туціоналізму, вчень про права й свободи людини зокре­ма. Перша така громада виникла в Петербурзі (В. Біло-зерський, Г. Вашкевич, Г. Ґалаґан, С. Глушановський, Д. Каменецький, В. Каховський, О. Кістяковський, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, Ф. Лазарев­ський, В. Менчиц, В. Тарновський, Ф. Черненко, Г. Честахівський, Т. Шевченко та ін.). Там же під редагуван­ням В. Білозерського в 1861—1862 pp. виходив журнал «Основа», що став глашатаєм вітчизняної політичної ду­мки того періоду, в основу якої було прагнення до націо­нальної самовизначеності.

У 1859 р. почала діяти громада в Києві (В. Антоно­вич, П. Житецький, К. Михальчук, Б. Познанський, В. Синєгуб, Є. Синєгуб, Т. Рильський, О. Стоянов, В. Торський, П. Чубинський та ін.) і майже водночас гро­мади у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі тощо. Провідним ідеологом київської Старої громади був фундатор української політології, основоположник віт­чизняного конституціоналізму Михайло Драгоманов (1841—1895). Головні його політологічні праці — «Переднє слово до Громади», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Пропащий час — українці під Московським царством», «Історична Польща і великоруська демокра­тія», «Автобіографічна замітка», «Вільний союз — Віль­на спілка», «Лібералізм і земство в Росії», «Австро-Руські спомини, 1867—1877», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрян­ську Україну» та ін. Прагнучи до поєднання демократи­чних, народницьких і національної ідей на загальній платформі «громадівського соціалізму», проголошуючи примат людини, її прав і свобод над державою і суспіль­ством, спираючись на досягнення міжнародної конститу­ційної думки і подекуди на анархістські політичні вчен­ня, М. Драгоманов критично ставився до унітарних дер­жавних структур, республіканського централізму, край­нощів націоналізму, які, на його погляд, спонукали до примусу особистості, насильництва над людиною, обме­ження її свобод. Саме людина для мислителя — основа соціального устрою, найвища цінність, гарантіями прав якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (гро­мада), а не держава, конфедерація типу швейцарської чи федерація за зразком США, Англії. Громадянське суспі­льство загалом, за М. Драгомановим, еволюціонізує від первісного роду і племені завдяки розуму, сім'ї, матері­альному виробництву, класовій боротьбі, природним шляхом досягаючи політичної форми общини. Держава нав'язується людській громаді згори як зовнішнє, штуч­не, неприродне утворення, а її різновиди зумовлені гео­графічними факторами. Унітарна, суворо централізована держава — це втілення деспотизму, диктатури небага­тьох, а організація — федерація базується на громадян­ському самоврядуванні, місцевому самоуправлінні, гарантіях природних прав і свобод людини, суворому об­меженні центрального владування. Найкраща форма по­літичного життя асоціації гармонійно розвинутих особи­стостей в Україні — «громадівський соціалізм», «громадівська праця», які «мусять мати українську оде­жу». Головна ідея конституційного проекту М. Драгоманова — перетворення Російської імперії на децентралізо­вану федерацію, де українці створять громаду «Вільна спілка», мета якої — політичне, економічне і культурне звільнення не лише українського народу, а й «іншоплеменних колоній», які мешкають серед нього, шляхом по­єднання інтересів різних національностей.

Соратниками і послідовниками М. Драгоманова були М. Зібер, Ф. Вовк, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Павлик, І. Франко, Я. Шульгин, Б. Кістяковський, М. Туган-Барановський та ін. Вони першими в Україні по­пуляризували праці К. Маркса, особливо економічні, ви­ступали як за поступове впровадження його ідей в полі­тичне життя, так і за революційне їх втілення; пристрас­но захищали права бідних і знедолених, суверенітет укра­їнської нації, федеративний або конфедеративний держав­ний устрій, ідею демократичної республіки; приділяли увагу соціальному захисту селян і робітників, організації громад і кооперацій.

Ідею повної автономії України у складі федеративної Росії захищав випускник Харківського університету Максим Ковалевський (1851—1916). У роботах «Нариси з історії політичних закладів у Росії», «Походження сучас­ної демократії», «Від прямого народоправства до представницького та від патріархальної монархії до пар­ламентаризму» він висунув низку блискучих конститу­ційних ідей, заснованих на концепціях прогресу, соборно­сті, взаємодопомоги, колективізму, на розумінні держави як втілення солідарності, демократизації суспільства.

Дещо пізніше ідеї соборності, політичної самостійності чи автономії України з позицій марксизму обґрунтовували Ю. Бачинський, М. Порш та ін. Більшість членів Старої громади відмежувалася від радикально-соціалістичних по­глядів, порвала з М. Драгомановим, почала проповідувати аполітично-культурницькі українознавчі ідеї у складі української безпартійної демократичної організації. Окре­мі її учасники ввійшли до створеного раніше у Львові На­укового товариства ім. Т. Шевченка, ідеологом якого став Михайло Грушевський (1866—1934) — майбутній лідер українського національно-визвольного руху.

Видатний український історик і політичний діяч, автор кількох конституційних проектів та майже 1800 наукових праць, М. Грушевський завершив концептуальне обґрунту­вання політичної історії українства, відкинувши традицій­ні схеми і московську династичну генеалогію С. Соловйо­ва, В. Ключевського, довівши, що українці, росіяни і біло­руси походять не з однієї «колиски», а кожний з них має власне коріння. Історію України він веде від Київської Ру­сі через Галицько-Волинське князівство, далі — литовсь­ко-руську добу, період визвольних змагань козацько-геть­манських часів і Переяславського договору з Росією. Історія великоруська, за М. Грушевським, починає­ться зі свого кореня — Володимиро-Московського князів­ства, яке еволюціонізувало під найсильнішим впливом Київської Русі. Загальноросійської історії, як і загально-російської народності, не існує: це штучна конструкція. Період Київської держави є давнім періодом української політичної історії, київські князі — українськими князя­ми, культура XI—XII ст. — українською культурою. До­говори Русі з Візантією, «Руська правда» — українське право. Саме українські племена започаткували Київську імперію. Український історико-політичний процес у пра­цях М. Грушевського значно збагачується історією дер­жавотворення, історією права, судівництва, культури, освіти, релігії, господарства тощо. Політичне, державне життя він вважав важливим, але не єдиним і не найви­рішальнішим чинником становлення нації, у тому числі й нації бездержавної. Більше того, до початку визволь­них змагань 1917—1918 pp. у політичній доктрині М. Грушевського простежувався пріоритет соціального над державно-національними інтересами. Лише згодом він віддавав перевагу державно-політичному чинникові, особливості якого досліджували І. Джиджора, В. Доро­шенко, В. Герасимчук, М. Залізняк, В. Козловський, М. Кордуба, І. Кравецький, І. Крип'якевич, Ю. Сірий, О. Терлецький, С. Томашівський, які увійшли в історію української політичної думки як представники держав­ницької, а не народницької школи.

Політична ідеологія М. Грушевського не обмежува­лася політичною історією. Йому належить значний вне­сок у концептуальне збагачення таких категорій, як по­літична теорія, політичний процес, політичний інститут, політична культура тощо. Грушевський доводив, що по­літичні процеси протікають під впливом не лише еконо­мічних, матеріальних, природнобіологічних, а й психо­логічних, особистісних, культурознавчих чинників, ви­значну роль у їх перебігу відіграє еліта. А українська ідея, разом з ідеєю свободи і незалежності у процесі єд­ності й боротьби протилежностей, виражаючи прагнення до соборності, колективізму, водночас еволюціонізувала до індивідуалізму.

Завдяки старанням М. Грушевського значно просува­лась уперед теорія українського конституціоналізму, яка, багато в чому ґрунтуючись на постулатах М. Драгоманова і кирило-мефодіївських братчиків, збагачувалась його новими досягненнями, спродукованими вітчизня­ною, російською і світовою конституційною думкою.

У 1891 р. у Полтаві виникло Братство тарасівців, що стало першою українською політичною організацією, яка базувалася на засадах націоналістичної ідеології. Голо­вою Братства став І. Липа, активними діячами — В. Шемет, В. Боржковський, В. Боровик, М. Вороний, Б. Грінченко, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, Є. Тимченко, О. Черняхівський, М. Міхновський та інші. У політичній декларації «Вірую» вони розглядали Росію як окупанта, вимагали повної державної незалежності України, вважали, що вирішення національного питання розв'яже соціальні питання, а не навпаки.

Микола Міхновський (1873—1924) відомий ще й як автор промови «Самостійна Україна», що ненадовго стала програмною платформою РУП з 1900 p., тобто з часу її створення, і один з ймовірних розробників проекту «Основного закону Спілки народу українського». Він вва­жав, що необмежена свобода всебічного духовного розвит­ку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива у «державі одноплемінного національного зміс­ту», що кожна нація прагне самовиявлення у формі неза­лежної самостійної держави, а «найпишніший розквіт ін­дивідуальності можливий лише в державі, для якої пле­кання індивідуальностей є метою, — тоді стане зовсім зро­зумілим, що державна самостійність — це головна умова існування нації, а державна незалежність — це націо­нальний ідеал у ділянці міжнародник відносин». Автор показує негативну роль Російської імперії в поневоленні українців, перетворенні їх на рабів, приреченні нації на політичну і культурну смерть, примусовому насадженні українофобії, нищенні української мови, підтримуванні російської культури за рахунок України, жорстоких реп­ресіях щодо українства, зневажанні свободи совісті, не­доторканності особи, інших природних прав людини.

На цій підставі М. Міхновський висуває гасла: 1) «Ук­раїна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець зали­шається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю»; 2) «Візьмемо силою те, що належить нам по пра­ву, але відняте від нас теж силою»; 3) «Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і озиратись назад»; 4) «Одна, єдина, не­роздільна, вільна самостійна Україна від Карпат до Кавка­зу!». Завдання «розплющення очей у рабів, — небезпечних для панів», на його думку, повинна вирішувати націо­нальна інтелігенція, застосовуючи як мирні, так і збройні засоби боротьби.

Отже, напередодні національно-визвольних змагань (1917—1920 pp.) в українській політичній думці з'явила- ся тенденція до обґрунтування необхідності досягнення української національної незалежності і повної держав­ної самостійності. Але домінуючою упродовж перших двох десятиліть XX ст., як і раніше, залишилась ідея по­літичної автономії України у складі чи то конституційної Російської імперії, чи то федеративної Російської демо­кратичної республіки, побудованої на новітніх конститу­ційних засадах.

Запитання. Завдання

1. Визначте місце політичної думки України у скарбниці світових політичних вчень.

2. Порівняйте розвиток політичних ідей в Україні та в Західній Єв­ропі в X — на початку XX ст. У чому полягають особливості вітчизняних доктрин суспільно-політичного характеру?

3. Які з політичних концепцій цього періоду є етапними щодо за­гального розвитку політичної думки?

4. Простежте зв'язок політичної думки в Україні зі специфікою її історичного розвитку.

Теми рефератів

1. Політична думка Київської Русі.

2. Політичні ідеї руських князів.

3. Державотворчі концепції українських гетьманів.

4. Політичні погляди М. Драгоманова.

5. Розвиток політичних ідей в українському партійно-політичному житті початку XX ст.

Література

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.

Драгоманов М. Вибране. — К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2-х т. — К., 1991.

Замалеев А. Д., Зоц В. А. Отечественные мыслители позднего средневе­ковья: конец XIV — первая треть XVII в. — К., 1990.

Історія філософії України. Хрестоматія. — К., 1993.

Кухта Б. З історії української політичної думки. — Львів, 1991.

Мироненко О. М. Права і свободи людини у доробку українських мислите­лів XIX—початку XX століття. — К., 1995.

Мироненко О. М. Історія Конституції України. — К., 1997.

Нічик В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М. Гуманістичні ідеї на Україні. — К., 1991.

Політологія. Кінець XIX — початок XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. Семкі-ва. — Львів, 1996.

Потульницький В. Історія української політології. — К., 1992.

Скакун О. Ф. Драгоманов как политический мыслитель. — Харьков, 1993.

Український парламентаризм: Минуле і сучасне / Ю. С. Шемшученко, О. М. Мироненко, В. Ф. Погорілко та ін. — К., 1993.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-27; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.179.111 (0.013 с.)