Україна в сучасному геополітичному просторі

Геополітика як політологічна концепція, що вбачає визначальну роль географічних чинників у політиці дер­жави, за глобальних політичних змін, які гостро поста­ли на зламі XX — XXI ст., набуває нового значення і змі­сту. Це пов'язано насамперед із невідповідністю реаліям традиційних моделей реалізації державно-політичних прагнень. Розташування і розміри території України, чисельність її населення, природні ресурси в поєднанні з її потенційними можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного життя дають їй змогу і право мати статус великої європейської держави з від­повідною геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією.

Україна на тлі глобальних політичних трансформацій

Останнє десятиріччя XX ст. увійшло в історію суттє­вими геополітичними змінами. Серед передумов глобаль­них зрушень на континенті — подолання військово-полі­тичного протиборства Схід—Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чіт­ко розмежованого, поступово (хоч і не без певних проблем) набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного. Зрос­тають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов'язані між собою процеси подолання розколу Європи загалом (у тому числі Німеччини), ослаблення полюса сили, який уособ­лювала Москва, самовизначення народів східноєвропейсь­ких держав і національно-державного волевиявлення на­родів колишнього Радянського Союзу. На Сході припини­ли існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.

Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в цьому регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезинського, є однією з найпомітніших геополітич-них подій XX ст. Ставши незалежною, Україна, за його оцінкою, створила можливість для самої Росії — як дер­жави і нації — стати нарешті демократичною. Був час, коли деякі країни робили вибір між Україною та Росі­єю. Але згодом усі, а надто Західна Європа та США, зро­зуміли, що добрі відносини з обома країнами лише спри­ятимуть стабільності в Європі. Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбні засади, мирний характер перетворень у суспільстві — гарантії безпеки на конти­ненті. Усе це сприяє становленню дієвих відносин Укра­їни з європейською спільнотою. Відбуваються одночасні різновекторні, суттєві й далекосяжні за наслідками, по­дії. До глобальних трансформацій слід віднести не лише появу в світовому співтоваристві нових політичних оди­ниць, у тому числі України, а й руйнацію тривалого ро­сійського домінування на контрольованому нею просторі. Аналітики західного світу практично одностайні щодо визначення ролі України як «детонатора» в зруйнуванні такої сили, якою був СРСР.

Україна після тривалого перебування у складі Росій­ської імперії, а потім СРСР, почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до міжнародного співтовариства як його повноправний суб'єкт. Підписан­ням нею на початку 1992 р. Гельсінського Підсумкового акта було увінчано самовизначення й визнання державно­сті українського народу іншими країнами, що стало почат­ком діяльності України в європейських структурах як рів­ноправного партнера.

Глобальні трансформації спричиняють відповідні змі­ни у свідомості, світосприйнятті, політичній позиції та суспільній поведінці десятків і сотень мільйонів людей континенту. Еволюція поглядів, моральних орієнтирів і спонукальних мотивів передусім пов'язана з демонтажем конфронтаційних підходів і рецидивів старого політично­го мислення. Останнє десятиріччя XX ст. було поклика­не визначити розвиток Європейського континенту. За всі­єї невизначеності майбутнього стало очевидним, що Єв­ропа і світ перебувають на перехідному етапі розвитку нових відносин.

Після стрімкого краху соціалізму східноєвропейські країни докорінно змінили систему зовнішньополітичних пріоритетів. Якщо до середини 1990 р. вони виявляли певну стриманість щодо відносин із Заходом, то надалі намітилося суттєве потепління у відносинах з ЄС, НАТО. Відтоді припинилися зовнішньополітичні взаємні кон­сультації східноєвропейських країн; уряди Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Румунії дистанціювалися від Москви. Суттєвими в цей час стають і геополітичні інтереси новоутворених держав і країн Центральної та Східної Європи, що самовизначилися в соціально-політи­чному розвитку.

В останнє десятиліття відчутнішим став вплив на гео-політичне становище Європи об'єднаної Німеччини. Змі­нюючи систему ціннісних орієнтацій, центрально- і схід­ноєвропейські країни почали розглядати Західну Європу, зокрема об'єднану Німеччину, як партнера та важливий чинник міжнародної політики. Особливо впливовим є го­лос ФРН у ЄС щодо східноєвропейських держав.

Нині політичні еліти демократичних держав Заходу, а також молодої демократії та країн пострадянського простору ведуть пошук ефективних зовнішньополітич­них програм, воєнно-стратегічної рівноваги, які б відкри­ли нові можливості для реалізації національних інтересів і завдань національної безпеки.

Європейські країни, а з ними й Україна, на початку 90-х років XX ст. повернулися до природного стану, ко­ли у формуванні міжнародних відносин суттєвими стали геополітичні чинники — територія, матеріальні ресурси, національна структура та релігійні особливості.

Для України, яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичних інтересів кількох наддержав, зовні­шньополітичний вибір має не тільки внутрішню, а й міжнародну вагу. Стратегічна мета її полягає в інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. За багато-векторності зовнішньої політики України принциповий європейський вибір зумовлений не тимчасовою кон'юнк­турою, а національними інтересами. Об'єднана Європа відповідно перебрала на себе частину відповідальності за становлення України як стабільної демократичної держа­ви, яка своїм пріоритетом визначила повноправне член­ство в Європейському Союзі, який визначатиме обличчя Європи XXI ст. Цей стратегічний курс повинен усунути вагання потенційних партнерів, пов'язані з «невизначе­ністю» і «непередбачуваністю» України. Водночас він зу­мовлює певну настороженість деяких пострадянських країн, зокрема Росії.

Розширення ЄС поки що залежить від розширення НАТО. Для країн Центрально-Східної Європи переговори щодо входження їх до Євросоюзу були відхилені щонай­менше на 4—5 років. Європейський Союз лише в 1999 р. виробив стратегію стосовно Росії, а потім і щодо України. Але, незважаючи на значний спротив з боку РФ і не ли­ше її, три країни ЦСЄ — Польща, Чехія та Угорщина — вже навесні 1999 р. увійшли до Північноатлантичного альянсу (НАТО). Проте стратегічні інтереси України, до­свід Польщі, країн Бал тії та інших країн Центральної та Східної Європи свідчать про необхідність суттєвіших ста­рань щодо зближення з ЄС.

З огляду на зростаючу взаємозалежність світу в раке­тно-ядерну епоху розуміння безпеки як винятково війсь­ково-стратегічної проблеми відходить у минуле. Безпека нині має багатокомпонентний характер. При цьому суто військові, зовнішньополітичні аспекти безпеки вже не є визначальними для держави чи нації, що належать до системи складних глобальних й регіональних відносин. Безпека кожної країни має й конкретно-історичний хара­ктер, детермінована внутрішніми і зовнішніми чинника­ми, залежить від наявності надійних партнерів і консолі­дуючої політики влади.

У Центральній та Східній Європі історичні аспекти безпеки є особливо відчутними, а в деяких напрямах до­мінуючими. Історично склалися дві лінії: суперництво між Росією та Заходом, з одного боку, і взаємодія їх у розбудові Європи — з іншого. Якщо Росія чи СРСР поста­вали полюсом сили на Сході, то на Заході континенту та­ким полюсом здебільшого була Німеччина. Тривалий пе­ріод східноєвропейські країни були проміжним просто­ром, «санітарним кордоном» або сферою поділу впливу сильніших сусідніх імперій, об'єднань. Тому суттєвим геополітичним чинником стало зняття з політичного по-

рядку денного німецького питання, як однієї з головних ознак нового етапу історичного розвитку Європи наприкі­нці XX ст. Відтепер мирний порядок на континенті має ґрунтуватися на природній основі, до якої, крім інших змін, належить вихід на політичну арену України як суб'єкта міжнародних відносин та наявність у центрі Єв­ропи єдиної могутньої, стабільної та впливової Німецької держави. Якщо для України, як і для інших країн моло­дої демократії, проблеми нового державотворення, еконо­мічного зростання, подолання кризи є пріоритетними, то для Німеччини вони не мають такої гостроти, а її еконо­мічні досягнення є привабливими для сусідів.

За таких кардинальних змін інтересам безпеки відпо­відають розширення політичного діалогу, зниження рів­ня озброєнь, подолання регіональних воєнних конфліктів тощо. Важлива роль належить зростанню довіри між країнами молодої демократії та іншими державами кон­тиненту і світу, створення нової надійної системи колек­тивної безпеки.

Україна в загальноєвропейському політичному процесі

Для України, як і всіх держав Центральної та Схід­ної Європи, важливим геополітичним чинником є загаль­ноєвропейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демокра­тії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріорите­ти, налагодження принципово нових дво- та багатосто­ронніх відносин, а також відповідна внутрішня транс­формація. Стрижнем цього процесу є положення Підсум­кового акта про відсутність територіальних претензій один до одного всіх учасників Організації безпеки і спів­робітництва в Європі (ОБСЄ), про непорушність кордонів, що склалися історично. На відміну від деяких інших країн, Україна не висуває територіальних претензій до своїх сусідів.

Принципово важливим новим виміром геополітично-го становища в Центральній і Східній Європі стало доб­ровільно взяте Україною і виконане нею зобов'язання про без'ядерний статус держави. Вивезення і знищення в 1996 р. третього за розмірами ядерного арсеналу світу, успадкованого від СРСР, значно підвищило межу безпе­ки країн континенту. Це безпрецедентне явище світової практики є внеском України в безпеку кожної держави, людської спільноти.

У середині 90-х років XX ст. значно зріс рівень загаль­ної безпеки на Європейському континенті, але певну на­пругу спричиняли локальні конфлікти, які різною мірою зачіпали інтереси багатьох держав світу. Подолання конф­ронтації «комунізм — капіталізм» змінилося локальним протистоянням політичних сил, міжнаціональним супер­ництвом і етнічною напруженістю в регіонах Європи: на Сході й Півдні ці процеси мають загрозливий характер, на Заході кидають виклик європейській економічній і полі­тичній інтеграції.

Війни, що спалахнули в колишній Югославії та на те­ренах колишнього СРСР, — прояв антидемократичної, антизахідної ідеології, заперечення її цінностей. Тому ін­тересам прискорення перехідного періоду повинен при­служитися, власне, демократичний характер розвитку.

Збільшення числа суб'єктів зовнішньополітичної дія­льності в Центральній та Східній Європі ускладнює вза­ємодію держав. Це разом з іншими чинниками спричи­нило порушення балансу сил в регіоні, зміцнило позиції провідних держав Заходу. Не дивно, що загальною спря­мованістю більшості країн, які постали на руїнах східно­го блоку, є прагнення до взаємодії з Європейським Сою­зом, намагання якомога швидше прикритися «парасоль­кою НАТО».

Держави Заходу схвалюють бажання східноєвропей­ських країн брати участь у європейських інтеграційних процесах, але підтримують не пряму участь, а перехідні форми. Так, спеціальна угода про асоціацію з ЄС 1991 р. передбачала пільги Польщі, Угорщині й тодішній Чехо-Словаччині в торгівлі. Згодом такий статус отримали Болгарія, Румунія та інші країни. В 1994 р. було підпи­сано угоду про співробітництво з Україною. Хоча ця уго­да й не надає статусу асоційованого членства, вона спри­яє розширенню взаємодії обох сторін.

Перспектива інтеграції східноєвропейських країн до західних структур не є близькою, але стимулює прагнення молодих держав до загальноєвропейських стандартів. Один із перехідних варіантів — створення спеціальних структур, наближених до західних організацій, що умож­ливлює діалог, консультації з ними. Такою структурою є Рада північноатлантичного співробітництва, створена на­прикінці 1991 р. Практика регулярних консультацій у ме­жах ЄС передбачає проведення зустрічей на рівні його керівництва та міністрів закордонних справ, оборони країн молодої демократії. Входження нових країн до ЄС — це результат копіткої діяльності сторін. Україні належить пройти цей шлях.

Для сучасної України особливо важливим є регіон Центральної та Східної Європи, відповідні об'єднання країн цієї частини континенту. Вона докладає чимало зу­силь для розширення відносин у межах Центральноєвро­пейської ініціативи (ЦЄІ). Важливим зрушенням у цьому напрямі стало набуття нею 1996 р. статусу повноправно­го члена ЦЄІ, що є відчутним кроком до реалізації стра­тегічної мети — вступу до ЄС, інтегрування в європей­ський економічний простір.

Останніми роками стала чіткою позиція України що­до СНД. Суттєвим для самої Співдружності та Європи за­галом є те, що Україна заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Це, як відомо, не влашто­вує Москву. Однак такий підхід, власне, і вирізняє пози­цію Києва.

Привабливою, на думку багатьох східноєвропейських політиків, є концепція розширення блоку НАТО на Схід, насамперед за рахунок Польщі, Угорщини й Чехії. Такі плани наштовхувалися на серйозний опір. Франція не по­годжувалася, щоб «парасолька НАТО» прикривала Угор­щину та ігнорувала Румунію. Італія наполягала на вклю­ченні до НАТО Словенії. Для Туреччини перспектива членства Болгарії в Північноатлантичному блоці (на дода­чу до традиційно недружньої православної Греції) теж не є привабливою. У США та Росії спершу теж несхвальне поставилися до цих пропозицій. А ФРН побоювалася, що розширення НАТО може навіть зруйнувати блок.

За останні роки еволюціонували відносини країн мо­лодої демократії з НАТО, який одночасно з розширенням на схід у пошуку нової моделі встановлює тісні відноси­ни з Росією. За останні роки Північноатлантичний альянс зосередився на запобіганні конфліктам і врегулю­ванні криз, а не на підготовці можливих широкомасш­табних воєнних операцій. Відчутнішою стала його полі­тична роль у сфері збереження безпеки і стабільності.

НАТО активізував свою участь у подоланні кризових ситуацій та миротворчій діяльності: підтримка зусиль ООН щодо приборкання агресії Іраку в 1990 p., дії щодо налагодження миру в колишній Югославії. Щоправда, не всі держави схвалювали його дії. У миротворчих опера­ціях брали участь і військовослужбовці українського ба- тальйону. Завдяки міжнародній співпраці, згідно з ман­датом ООН, було досягнуто миру в Боснії та Герцеговині.

Водночас воєнні дії НАТО щодо «приборкання гумані­тарної катастрофи в Косово» 1999 p. межували з можливі­стю зруйнування досить хиткої рівноваги в системі міжна­родних відносин на континенті. Така політика Північноат­лантичного союзу з новою силою продемонструвала гостро­ту «морального виміру» «впровадження» демократичних засад розвитку через воєнний примус. Подальший перебіг подій у цьому регіоні ставить під сумнів засади нової до­ктрини альянсу щодо «географічних меж відповідальнос­ті», які виходять за кордони його країн-учасниць.

Практика останніх десяти років свідчить про заціка­вленість Північноатлантичного союзу в співробітництві з Росією, Україною та іншими державами пострадянсько­го простору, що знайшло свій вияв у спеціальній програ­мі «Партнерство заради миру». У руслі цього співробіт­ництва 7 травня 1997 р. у Києві було відкрито Інформа­ційний центр НАТО — перший такий центр у країні, що не входить до альянсу. Його завдання — оперативне ін­формування про справи в НАТО. Відповідно почалася структуризація відносин по лінії Київ — Брюссель, які офіційні особи називають особливим партнерством, що визнає міжнародну значущість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. 29 травня 1997 р. в Сінтрі (Португалія) парафовано Хартію про особливе пар­тнерство НАТО з Україною. Президент України та глави держав урядів блоку підписали Хартію про особливе пар­тнерство на саміті НАТО в Мадриді. В липні 1997 р. Хартія Україна—НАТО набула чинності. Показово, що НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності кордонів держав-учасниць, гарантує їм територіальну ці­лісність. Такі засади альянсу дуже вагомі для нашої кра­їни. Адже окремі політичні сили сусідніх держав неодно­разово висували певні територіальні претензії до Украї­ни. Натомість НАТО визнає територіальну цілісність, кордони України та її демократичний вибір.

Конкретний внесок України в загальноєвропейську безпеку полягає в тому, що вона не успадкувала «ядерного менталітету» СРСР, відмовилася від конфрон­таційних підходів, усвідомила власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей виважений підхід засвідчили Декларація 1990 р. про державний суверенітет, Основні напрями зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Верхов­ною Радою, Концепція національної безпеки України, прийнята на початку 1997 p., чинна Конституція Украї­ни, угоди з сусідніми країнами. Конституція України є важелем консолідації суспільства, поглиблення демокра­тичних перетворень і ствердження територіальної ціліс­ності України. Так, якщо впродовж тривалого часу від­носини України з Росією були центральними в політич­ному житті Києва і невирішеною проблемою національ­ної зовнішньої політики, то підписання в травні 1997 р. широкомасштабного українсько-російського договору та інших документів, їх ратифікація в 1998—1999 pp. зна­менує якісно нові політико-правові засади у відносинах між ними. Досягнуті домовленості унеможливлюють конфронтацію в міждержавних відносинах, забезпечують рівень безпеки в регіоні та стабілізують новий геополітичний простір.

Україна впевнено розвиває відносини й з іншими пострадянськими державами. Водночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатостороннього співробі­тництва, передусім економічного. Україна виходить з іс­торичних зв'язків, що склалися в колишньому Радян­ському Союзі, вважає за доцільне переводити їх на нале­жну політико-правову основу.

Новим виміром взаємин у СНД стало формування від­носин чотирьох країн: Грузії, України, Азербайджану та Молдови, які утворили об'єднання ГУАМ. Характерно, що больовою точкою для кожної з них були територіаль­ні проблеми: Абхазія для Грузії, Карабах для Азербай­джану, Придністров'я для Молдови та Севастополь і Крим для України. Ці країни відчували на собі тиск гео-політичних амбіцій Росії. Водночас певною мірою збіга­ються їхні економічні інтереси. Об'єднує їх і прагнення до посилення свого статусу на пострадянському економі­чному та політичному просторі. Проте, як свідчить пере­біг подій, об'єднання ГУ AM поки що не отримало певно­го організаційного оформлення і обмежується проведен­ням зустрічей лідерів цих країн та міністрів.

Не менш важливими для геополітичного становища України є налагодження відносин з іншими сусідами: на­дання українсько-польським відносинам характеру стра­тегічного партнерства; ратифікація україно-молдовського договору в 1996 p.; підписання 1997 р. договорів із Біло­руссю про державний кордон, з Румунією про відносини добросусідства й співробітництва. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних відносин стало підписання лише протягом 1997—2000 років понад 20 державних, 150 міжурядових і 50 міжвідомчих угод і документів. Це свідчить, що Україна в новому геополітичному просторі залагодила практично всі проблеми, встановлюючи парт­нерські й добросусідські відносини.

Особливість геополітичного становища України поля­гає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Євро­пи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Схі­дної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після Другої світової війни. Перша — межа, що розмивається і зникає, — між країнами колишнього Варшавського Договору й рештою Європи. Друга — захі­дний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНД, яка відда­ляє Україну від її природних партнерів у Центральній та Східній Європі.

Україна, послідовно інтегруючись до загальноєвропей­ської спільноти, розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створен­ня системи глобальної безпеки, утвердження нового гео­політичного простору, що відповідатиме вимогам XXI сто­ліття. Із прийняттям її до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися прин­ципово нові можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи в практиці дер­жавного будівництва, сходження до цивілізаційного рівня розвитку. Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнарод­ний Валютний Фонд, Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО «Парт­нерство заради миру» дала змогу Україні гнучко підійти до розвитку співробітництва з Північноатлантичним альянсом, маючи з ним такий рівень співпраці, який від­повідає її індивідуальним вимогам і можливостям.

Аналіз конкретного геополітичного становища Украї­ни та зовнішньополітичних кроків свідчить про нарощу­вання зусиль до утвердження нашої держави в лоні євро­пейських народів, у світовому співтоваристві. Помітні й здобутки української дипломатії, що позначається на зростанні обсягів та якості відносин з близькими сусіда­ми і з країнами інших регіонів. Хоч і повільно, але зро­стають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері по­сідають капітали США, ФРН і Великобританії, чому сприяли політичні та економічні чинники.

Системні особливості сучасних геополітичних процесів та роль України в їх розвитку фокусуються на таких аспектах:

1. Глобальні трансформації, започатковані на зламі XX—XXI століть, ще не завершилися. Врахування близь­ких і віддалених (як бажаних, так і небажаних) потенцій­но можливих змін у регіоні й поза його межами вкрай ва­жливе для України та інших країн Європи. Тому в ін­тересах нашої держави й континенту є зміцнення довіри, розширення політичного діалогу і співробітництва на дво-та багатосторонній основі в межах загальноєвропейського процесу, заходи з подолання економічної кризи, дотри­мання загальнолюдських фундаментальних цінностей.

2. Конструктивними в діяльності держав молодої де­мократії постають адаптація зовнішньополітичних засад, коригування стратегічних пріоритетів з урахуванням но­вих реалій, формування чітких критеріїв геополітичного й геоекономічного становища, врахування складних умов перехідного періоду Європейського континенту.

3. Долаючи труднощі, Україна продовжує процес роз­ширення своєї дипломатичної присутності у світі, поступо­во стаючи впливовою європейською та світовою державою, дедалі більше перетворюючись на реального та активного суб'єкта міжнародних відносин, який має свої національ­ні інтереси і вирішує їх в колі європейських народів.

Запитання. Завдання

1. Порівняйте геополітичні зрушення в Європі у 80-х І 90-х pp. Які геополітичні стратегії апробувалися щодо України провідними суб'єк­тами міжнародної політики в 90-х pp.?

2. Проаналізуйте відносини Роси та України після 1991 р. Які ета­пи окреслюються в цих стосунках, які проблеми постають перед сто­ронами?

3. Які чинники визначають геополітичну орієнтацію сучасної України?

4. Як змінювалося ставлення світового співтовариства до сучас­ної України впродовж останнього десятиріччя?

Теми рефератів

1. Україна та СНД. проблеми й перспективи.

2. Україна та Балто-Чорноморська єдність: політичні підходи, ди­пломатичне закріплення.

3. Перспективи євразійської геополітичної стратегії сучасної України.

4. Україна і Росія: цивілізаційні, геополітичні та геокультурні від­мінності.

Література

Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз. — К., 1995.

Гончаренко О. Поширення НАТО і Україна // Економічний часопис. — 1997. — № 4.

ГрищенкоТ. Геостратепя постбюполярності (Сучасні американські конце­пції та Україна) // Політична думка, — 1997. — № 1

Дергачев В. А. Геополитика. — К., 2000

Деркач А., Веретпенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся насто­ящее. Украина: четыре года пути. — К., 1995.

Історія політичної думки / Дж. Г. Себайн, Т Л. Торсон. — К., 1997.

Кононенко С. Новітня великодержавність // Політична думка. — 1997. — №1.

Кудряченко А. Східна Європа на шляху змін. — К., 1990.

Кудряченко А.І. Європейська політика ФРН. 1970-1991 pp. — К., 1996.

Кудряченко А. І. Україна І НАТО. — К., 1997.

Політична система сучасної України — К., 1998

Політологія посткомунізму: політичний аналіз посткомуністичних сус­пільств. — К., 1995.

Рудич Ф. М. Балканська криза: геополітичний вимір // Віче. — 2000.

Сікора І. Геополітична легітимація ролі України в новому світовому поряд­ку // Політологічні читання — 1994. — № 1.

Україна та міжнародне співтовариство // Політична думка. —1993. — № 1.

Українська державність у XX ст. Історико-політичний аналіз. — К., 1996.

Шпорлюк Р. Російське питання й Імперська експансія // Політична думка. — 1996. — № 3-4.