Основні критерії, принципи та ознаки демократичної організації

суспільства

Від критеріїв (ознак, показників) демократії зале­жить не тільки оцінка зрілості суспільства, а й визначен­ня напрямів його подальшої демократизації. Кожна нова історична епоха вносила корективи до критеріїв демокра­тії. Не вщухають гострі суперечки щодо них і нині. Од­нак загальноприйнятий і найважливіший серед них — можливість громадян брати реальну участь в управлінні, у вирішенні державних і громадських справ. Суспільство не може бути демократичним, якщо його громадяни по­збавлені таких можливостей.

Історичний досвід багатьох країн свідчить, що всі на­магання кардинально обновити суспільне життя були приречені на невдачу, якщо вони не підкріплювались ак­тивним залученням різних категорій громадян до вироб­лення рішень та їх втілення в життя. Тільки створюючи сприятливі умови для розкриття творчого потенціалу громадян і подолання їх соціальної інертності, суспільс­тво одержує могутній імпульс саморозвитку шляхом залучення до демократичного процесу головної діючої сили історії — народу.

Надзвичайно важливе значення при цьому має відро­дження ідеї самоуправління, яку в колишньому СРСР впродовж тривалого часу паплюжили як ворожу й реві­зіоністську. Декларуючи «залучення широких народних мас до управління справами країни», партійне-державне керівництво ігнорувало досвід західних демократій у роз­витку реального самоуправління (США, Іспанія, Ізраїль, та ін.). Нині більшість політологів вважає, що демокра­тія зможе дати адекватну сучасній цивілізації організа­цію політичного життя, тільки реалізуючи принцип са­моуправління.

Збігаючись в основному, демократизація і самоуправ­ління мають і певні відмінності. Відомо, що розвиток де­мократії не завжди означає поглиблення самоуправлін­ня. Наприклад, можливість обрання найдостойнішого представника з декількох кандидатів, що є важливою процедурою демократизації виборчої системи, може нічо­го не дати для розвитку реального самоуправління, якщо водночас не зростатиме роль представницьких органів. Те саме можна сказати і про виборність керівників на ви­робництві зі збереженням за ними монополії на основні управлінські функції.

Як слушно зауважив Р. Дарендорф (ФРН), демокра­тія не може бути «правлінням народу» в буквальному ро­зумінні. Народовладдя й самоуправління передбачають, насамперед, свободу вибору народом компетентних керів­ників, а також можливість народу впливати на них і в разі потреби замінювати їх достойнішими й компетентні­шими. Але головним при цьому є створення умов для управління всіма справами суспільства не тільки від іме­ні народу і не тільки в інтересах народу, а й здійснення цього управління самим народом. Іншими словами, йдеться про перехід до політичної організації, яка робить управління суспільством і державою безпосередньою справою самих громадян. Лише за таких умов відбува­ється інверсія суб'єктно-об'єктних відносин, тобто з'яв­ляється можливість бути не тільки об'єктом, а й суб'єк­том управління, влади, що і є суттю самоуправління.

Першочергове значення має впровадження самоуп-равлінських засад в економіці, яка є вирішальною сфе­рою життя суспільства. Саме тому розвиток демократії на виробництві є важливою підоймою, здатною забезпе­чити широку та активну участь людей і в інших сферах суспільного життя. Для цього необхідно, щоб кожний трудовий колектив став осередком самоуправління, а ко­жний трудівник — реальним власником (індивідуальним або колективним).

Самоуправління не може розвиватися тільки на суто громадських засадах. «Чисте» самоуправління навряд чи зможе колись, навіть у віддаленій перспективі, заступи­ти державні форми і механізми управління, існуючи поряд з ними і в них, переплітаючись і поглиблюючи за­вдяки цьому демократизм усієї політичної системи. Це, звісна річ, не виключає повернення державою суспільст­ву, невластивих їй функцій, оскільки державна монопо­лія на них зумовила глибоку кризу економічного і соці­ального життя.

Важливе значення, з огляду на зазначене вище, має підвищення статусу і розширення повноважень місцевих органів влади, що є загальновизнаним показником демо­кратизму суспільства. Якщо для тоталітарної чи автори­тарної держави характерна безправність місцевої влади, то в демократичному суспільстві здійснюється ретельно продуманий і раціональний розподіл компетенцій та пов­новажень різних рівнів влади. Внаслідок такого розподі­лу місцеві органи в демократичних країнах мають реаль­ні права самоуправління. Центральна влада не втручаєть­ся у сферу компетенції місцевої влади, хоча за федерати­вної моделі державного устрою неухильно дотримується принципу верховенства федеральних законів над рішен­нями місцевих органів влади. Прерогативою місцевої вла­ди є такі важливі сфери суспільного життя, як освіта, охорона здоров'я, підтримання правопорядку, будівницт­во доріг тощо.

Серед головних критеріїв демократичності суспільст­ва — наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-яки­ми іншими правами та інтересами (класовими, партійни­ми, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням. Звіс­но, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.

Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них — влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного правління вся повнота державної влади узурпована вузь­ким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує во­лю та інтереси народу. У демократичному суспільстві вна­слідок волевиявлення народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає пози­цію влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю на­родного суверенітету.

Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолю­тизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо іг­норується право меншості на опозицію. У демократично­му суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах. Історія знає чимало прикладів, коли більшість із різних причин (недостат­ньої інформованості, тенденційної пропаганди, мітинго­вих емоцій тощо) підтримувала неправильні, навіть згуб­ні, рішення і дії. Правота була за меншістю, яка від по­чатку виступала проти таких рішень. Іншими словами, життя спростовує сталінський постулат: «Правда завжди за більшістю». Нічого спільного з демократією не має те­за про «примус стосовно меншості» й «цілковите підпо­рядкування її волі більшості».

Принцип плюралізму. Демократична організація сус­пільства неможлива без його дотримання. Він дає мож­ливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб'єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опози­цію. Підкоряючись законам та іншим рішенням держав­ної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.

Якщо тоталітарна держава придушує опозицію, а ав­торитарна всіляко її обмежує, то в демократичному сус­пільстві вона є органічним елементом політичного проце­су. Наявність опозиції в парламенті, інших сферах суспі­льного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є необхідною умовою вироблення оптимальних рішень. Без опозиції, як свідчить історичний досвід, ви­никає реальна загроза переродження демократії в дикта­туру. Ефективним засобом боротьби опозиційних сил за реалізацію своїх інтересів є багатопартійність. Якраз багатопартійність, яка функціонує за умови, коли всі полі­тичні партії мають рівні правові можливості боротися за виборців і за своє представництво в органах державної влади, виключає монополію будь-якої партії на цю владу.

Принцип рівності. Цей принцип демократії проголо­шений Великою французькою революцією кінця XVIII ст. У XX ст. його було втілено у Загальній декларації прав людини. Перша стаття цього документа проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності й правах». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить із того, що за демократії можлива і навіть неминуча соці­ально-економічна нерівність громадян. Демократія пе­редбачає лише політичну рівність усіх перед законом, не­залежно від соціального і матеріального становища, але не може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерів­ність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава під впливом демократичних сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня со­ціальної захищеності соціальних груп, які потребують до­помоги.

Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, ви­конавча і судова гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємо­діють у процесі формування і здійснення державної полі­тики. Такий поділ влади фактично відсутній у тоталітар­них і авторитарних режимах, де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова влада зосереджені в руках монарха, узурповані вузькою групою правлячої еліти або ж пере­бувають під контролем правлячої партії. У демократич­ному суспільстві кожна з влад наділена повноваження­ми, але кожна з них урівноважує одна одну і не дозволяє жодній з них посісти панівні позиції в суспільстві.

Виборність основних органів державної влади. Демо­кратія передбачає забезпечення вільних виборів, які до­корінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають вибор­чі права і реальну можливість брати участь у виборах. Втім, демократія не виключає наявності цензу осілості, згідно з яким право обирати та бути обраним у багатьох країнах мають лише ті громадяни, які проживають там упродовж певного часу. Проте решта обмежень у вибор­чих правах (за національною, релігійною, статевою, май­новою, професійною та іншими ознаками) явно супере­чать природі демократії. Вони заборонені в міжнародних документах, конституціях та законах багатьох країн.

Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до ін­формації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.

У демократичному суспільстві засідання парламенту відкриті для засобів масової інформації та громадськості, частково, а іноді й повністю транслюються радіо і телеба­ченням. Елементом гласності є оперативна публікація стенограм парламентських дебатів, результатів поіменних голосувань. Нормою є відкритість державних бюджетів, звітів про діяльність міністерств і відомств. Іншими сло­вами, в демократичному суспільстві громадяни мають у своєму розпорядженні широку інформацію про діяльність обраних ними органів влади, партій і громадсько-політич­них організацій. Особливу роль у забезпеченні такої гла­сності відіграють незалежні статус і вільні від цензури преса та інші засоби масової інформації. Звісно, вони по­винні відповідати за свою інформацію і можуть бути при­тягнені до судової відповідальності за її перекручення, поширення недостовірних даних, наклепів як на офіцій­них осіб, так і на звичайних громадян, а також за розго­лошення державних таємниць. Але демократія не допус­кає обмежень на обґрунтовану критику будь-кого в засо­бах масової інформації.

Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «зго­ри», ай постійно та ефективно «знизу». Відсутність кон­тролю за діяльністю державних структур з боку громад­ськості породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але демократичний контроль не має нічого спільного з дер­жавним «контролем» за тоталітарного режиму.

Для демократизації суспільства важливим є вироблен­ня дієвих засобів боротьби з бюрократизмом: розвиток ре­альної критики; радикальне зміцнення законності й пра­вопорядку; створення ефективного механізму своєчасного самооновлення політичної системи. Для цього необхідно використовувати ті інститути демократії, які витримали випробування часом, модернізуючи їх у разі потреби, рі­шуче відмовлятися від форм демократії, які не відповіда­ють конкретно-історичним умовам; створювати нові демо­кратичні інститути для сприяння розвиткові самоуправ-лінських засад у державному і громадському житті.

Демократизація суспільства, як свідчить практика, може супроводжуватися певними втратами і помилками, які неминучі для цього процесу, і все ж цінності демократії значно переважають її негативні наслідки. Так, де­мократично ухвалені рішення можуть бути не тільки не оптимальними, а й цілком помилковими. Але важливо, що вони на відміну від прийнятих недемократично підда­ються оперативній корекції, забезпечують зворотний зв'язок і вчать громадян мистецтву управління на влас­ному досвіді.

Великою загрозою для демократії є вульгарне отото­жнення її з уседозволеністю та безвідповідальністю. Не­розуміння або ігнорування того, що демократія не може існувати поза законом і над законом, створює реальну не­безпеку сповзання суспільства до стихії та анархії, сва­вілля і влади натовпу (охлократії). Ще Платон застері­гав, що найбільша свобода може перетворитися на жорстоку тиранію, якщо народ стає юрбою, натовпом, який керується лише інстинктом. Про це ж попереджав і Аристотель, називаючи охлократію найгіршою з усіх форм правління. Як свідчить історичний досвід, демокра­тія, яка трансформується в охлократію, неминуче пря­мує до диктатури й тиранії. Демократія повинна опира­тися на законність і владу, яка її забезпечує.

Головною силою, що гарантує законність і збережен­ня демократичних норм і цінностей, є міцна державна влада. Поширене в масовій свідомості уявлення про те, що за демократії держава є слабшою, ніж за тоталітари­зму чи авторитаризму, є не лише хибним, а й небезпеч­ним. Адже без твердої та ефективної державної влади суспільство не зуміє забезпечити правопорядок, домог­тися виконання законів усіма громадянами, захистити їх від сваволі. Демократія при цьому припускає з боку влади рішучі дії, застосування законного примусу до злочинців, екстремістів та інших елементів, які загро­жують суспільству. У разі виникнення особливо гострих соціально-економічних або політичних ситуацій держа­ва може, залишаючись у межах законності, піти на тим­часове обмеження окремих демократичних норм.

Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням насильс­тва під час розв'язання виниклих конфліктів — з іншого. Для цього необхідно також, щоб громадяни, всі суб'єкти політичної діяльності вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процес демократизації забезпечить формування

правової держави і громадянського суспільства. Будь-які спроби стримати демократію або вдатися до її імітації означатимуть гальмування суспільного прогресу.

Запитання. Завдання

1. Чому, на вашу думку, демократія з'явилася саме в Європі"?

2. Як співвідносяться між собою демократія І революція?

3. У чому полягає загроза демократичному розвиткові сучасної цивілізації⁹

4. Проаналізуйте соціальну базу та правове підґрунтя Існування античної, класичної (XIX ст.) І сучасної форм демократи.

5. Чи Існує глобальна тенденція до прогресуючого утвердження демократії упродовж світової Історії?

Теми рефератів

1. Демократія: політичний Ідеал І політична практика.

2. Етапи переходу до демократії в країнах Південної, Центральної та Східної Європи.

З Демократія в західній політичній думці XIX—XX ст.

4. Загроза демократичному розвиткові на межі тисячоліть.

Література

Аг А. «Порівняльна революція» І перехід до демократії у Центральній та Південній Європі // Політологічні читання — 1992 — №3.

Даль Р. Введение в экономическую демократию. Введение в американс­кую политику. — М, 1991.

Кельман М. Десять засад демократи // Право України — 1996. — №8.

Ковлер А. И. Исторические формы демократии — М, 1990

Лобер В. Демократия: от зарождения идеи до современности — М., 1991.

Невичерпність демократії Видатні діячі минулого й сучасності про вільне демократичне суспільство І права людини — К., 1994

Паренти (И. Демократия для немногих — М., 1990.

Салмин А. М. Современная демократия — М, 1992.

Трипольський В. О. Тернисті шляхи демократи, спроба політологічного аналізу // Український Історичний журнал — 1994. — № 6

Четверний В. А. Демократическое конституционное государство- введе­ние в теорию._— М., 1993.

Шапиро И. Демократия и гражданское общество // Политические иссле­дования — 1992 — № 4.

Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм І демократія. — К, 1995

 

Людина і політика

Людина, особистість — первісний суб'єкт політики, наділений здатністю брати участь у політичному житті, впливати на владу. Ставлення людини до полі­тики може набувати різноманітних форм політичної поведінки — від свідомого схвалення до стихійного заперечення. Політична активність людини, міра її участі в політичному житті, суспільна зрілість значною мірою залежать від якості політичної соціалізації, розвитку й вдосконалення політичної культури суспіль­ства. Засвоюючи знання про політику, набуваючи досвіду політичної діяльності, людина стає громадянином — свідомим учасником політичного процесу.

Людський вимір політики і напрями політичної соціалізації особи

У сучасній політології зв'язки між людиною і політи­кою найповніше розкриває поняття «політична соціаліза­ція». Американський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард, які запровадили у вжиток це поняття наприкінці XIX ст., тлумачили його як «процес розвитку соціальної природи людини», «формування осо­бистості під впливом соціального середовища». Іншими словами, соціалізація — процес залучення індивідів до соціальних норм і культурних цінностей суспільства. Вказуючи на її важливість, індійський політолог П. Шаран визначив соціалізацію як «процес цивілізації суспільства».

На межі 50—60-х років XX ст. за аналогією з цим поняттям було сформульоване визначення «політичної соціалізації», що його ввели в політичну науку амери­канські соціологи й політологи. У підручнику для амери­канських університетів зазначено, що політична соціалі­зація — це «процес, завдяки якому індивід засвоює полі­тичну культуру суспільства, основні політичні поняття, свої права та обов'язки відносно уряду та набуває уяв­лень про структуру й механізм політичної системи». Хи­бою цього визначення є те, що в ньому особистість висту­пає пасивним об'єктом виховання і навчання.

Політична соціалізація — процес засвоєння індивідом упродовж шиття політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

Оптимальнішим є визначення російського політолога Є. Шестопал, яка справедливо вважає, що поняття «політична соціалізація» ширше, ніж політичне вихо­вання або просвіта, бо охоплює не тільки цілеспрямова­ний вплив на особистість панівної ідеології та політики, не лише стихійний вплив, а й особисту політичну актив­ність.

Процес політичної соціалізації має на меті:

— прищеплення новим членам суспільства основних елементів політичної культури і свідомості;

— створення сприятливих умов для накопичення чле­нами суспільства політичного досвіду, що його потребує політична діяльність і творчість усіх бажаючих;

— якісне перетворення відповідних елементів полі­тичної культури — необхідної умови суспільних змін.

Для усвідомлення основи політичної соціалізації слід звернути увагу на такі моменти:

1. Процес політичної соціалізації триває неперервно впродовж усього життя індивіда. З накопиченням соціально-політичного досвіду відбувається постійне видозмінювання або закріплення відповідних позицій у діяльності людини.

2. Політична соціалізація може набувати форми відвертого або прихованого передавання досвіду. Вона відверта, якщо містить безпосереднє передавання інформації, почуттів або цінностей. Наприклад, вивчення суспільних дисциплін. Прихована форма — це передавання неполітичних настанов, які впливають на політичні відносини, на винесення політичних рішень, поведінку.

Процес політичної соціалізації має історичний харак­тер, що визначається специфікою цивілізаційного роз­витку, розміщенням соціальних і політичних сил, особ­ливостями політичної системи, а також своєрідністю сприймання всіх цих чинників кожним індивідом. Рівно­часно слід звернути увагу на те, що політична соціалі­зація, скерована державними органами і партіями, має певну класову, політичну, моральну, естетичну та етичну спрямованість, покликана формувати «політичну люди­ну» з певними громадянськими якостями.

Політична соціалізація виконує інформаційну, ціннісно-орієнтовану, установчо-нормативну, діяльнісну функції.

Інформаційна функція. Процес політичної соціаліза­ції не можливий без інформації, без передавання знань про владу й політику, політичний устрій держави, форми і способи участі в управлінні суспільством, у вирішенні політичних питань; без знань і певного досвіду індивіда про його політичне виправдану поведінку через участь у виборах, референдумах, суспільних акціях, політичних партіях, громадських організаціях та ін.

Ціннісно-орієнтована функція. У процесі її реалізації людина залучається до системи історично сформованих у даному суспільстві політичних відносин, цінностей та орієнтацій, у неї виробляються певний апарат політич­ного мислення, власна система ціннісних орієнтацій.

Установчо-нормативна функція. Охоплює процес, спрямований на вироблення в особи певних настанов на сприйняття і споживання політичної інформації, певного ставлення до політичних подій і явищ, до дій інших осіб у сфері політики; на вибір свого стилю, поведінки в полі­тичних відносинах.

Громадянське дозрівання, заохочення людини до політики має стадіальний характер. Воно починається вже у віці 3—4 років, коли через сім'ю, засоби масової інформації, найближче оточення дитина набуває перших знань про політику. На етапі первісної соціалізації діти одержують різні уявлення про правильну або неправильну поведінку, вчинки. Під впливом настроїв і поглядів, що панують у сім'ї, часто «закладаються» полі­тичні норми й цінності на все життя, які відзначаються неабиякою стійкістю. Тому масштабні перетворення соціальних і політичних відносин у суспільстві потре­бують певних змін і в моделі сімейних стосунків.

Політичне виховання і навчання дітей значною мірою відбувається в школі, період перебування в якій становить вторинну політичну соціалізацію. За цей час дитина вивчає основні, загальновизнані в суспільстві цінності й погляди, набуває початкового досвіду соці­альної практики, особливо через участь у діяльності дитячих організацій.

Наступний етап політичної соціалізації доцільно по­в'язувати з періодом життя від 16—18 до 40 років. У 16-річ-ному віці люди одержують паспорт, а з 18 — юридичне право на участь у політичній діяльності. Водночас вони здобувають ґрунтовні знання в суспільній сфері завдяки навчанню й роботі.

Політична соціалізація триває і з досягненням людьми зрілого віку (40—60 років). На їхню політичну поведінку значною мірою впливають життєвий досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів. Проте і в цей період люди вдосконалюються в політиці, краще й глибше оцінюють суспільно-політичні події, завдяки чому можуть вносити корективи у свої політичні погля­ди й поведінку.

На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники — війни, революції, політичні та еко­номічні кризи. Якщо політична система перебуває в стані кризи, відбуваються порушення і серйозні збої в процесі політичної соціалізації. Формуються неправильні уяв­лення про суспільство, які набувають стійкого харак­теру. Це можна простежити на прикладі тих країн, які тривалий час існують і розвиваються в умовах конфлікту або переживають серйозну системну кризу. Люди втрачають систему орієнтирів, не мають можливості на­вчитися стійкої політичної поведінки. У суспільстві виникає ситуація, коли гра йде «без правил», що пору­шує його інтеграцію і стабільність. У разі неспро­можності суспільства вирішити нагальні політичні та інші проблеми в ньому виникають сили опозиційної соці­ально-політичної та культурної діяльності, які вплива­ють на процес політичної соціалізації.

Отже, розглядаючи проблему політичної соціалі­зації, необхідно, по-перше, враховувати вік та інди­відуальні особливості кожної людини; по-друге, нав­колишнє соціальне середовище; по-третє, політику, що її здійснюють інститути влади, впливаючи на стан суспільства; по-четверте, суспільно-політичні партії та організації, а також особливості й рівень політичної культури і субкультур.

Різні механізми передачі культурних традицій і норм у певних політичних системах дають змогу вирізнити відповідні -типи політичної соціалізації.

Гармонійний тип політичної соціалізації. Відображає психологічно нормальну взаємодію людини та інститутів влади, раціональне й шанобливе ставлення індивіда до правопорядку, держави, усвідомлення ним своїх грома­дянських обов'язків.

Гегемоністський тип. Відображає негативне ставлен­ня людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім «своєї».

Плюралістичний тип. Свідчить про визнання лю­диною рівноправності з іншими громадянами, їхніх прав і свобод, про її здатність змінювати свої політичні прис­трасті й переходити на нові позиції, до нових ціннісних орієнтацій.

Конфліктний тип. Формується на основі міжгрупової боротьби, протистояння взаємозалежних інтересів і тому вбачає мету політичної участі в збереженні лояльності до своєї групи та підтримці її в боротьбі з політичними супротивниками.

Польський вчений Єжи Вятр розрізняє п'ять принци­пово відмінних за ставленням до політики типів особис­тості — активісти, компетентні спостерігачі, компе­тентні критики, пасивні громадяни, аполітичні й відчу­жені.

Активісти. Особи, позиція яких стосовно політики і влади як центральної категорії політики є активною. Вони не обов'язково схвалюють чи підтримують існуючу владу в даний момент. Впевнені в тому, що влада є важливою цінністю, благом, а самі активно прагнуть до неї — для себе і для групи, членами якої вони є. Тому активісти ці­кавляться політичними проблемами та інформовані про них. Ступінь справжньої інформованості може бути різ­ним, залежно від рис індивіда (скажімо, від рівня його загальної освіти) і рис системи (приміром, від ступеня ознайомлення суспільства з важливою політичною інфор­мацією). Однак активісти завжди добре інформовані.

Компетентні спостерігачі. Тип людей, які цікавляться політикою, розуміють її значення, але не бажають брати в ній участі. Здебільшого це спричинено впливом якихось аргументів, що їх вони вважають вагомими (наприклад, вони можуть стати членами політичного керівництва тоді, коли їхня вітчизна в небезпеці, але повернутися до інших занять, яким віддають перевагу, після того, як загроза минула). Такий тип людей часто зустрічається серед учених, письменників.

Компетентні критики. Відрізняються від спостеріга­чів тим, що їхнє ставлення до здійснення влади чи загалом до політики є категорично негативним; інтерес до політики тісно пов'язаний саме з відразою до політич­ної діяльності. Вони інформовані про неї саме завдяки своїй негативній позиції.

Пасивні громадяни. До влади ставляться негативно або нейтрально і не цікавляться політичними справами, хоча іноді про них добре інформовані, їхня інформованість може ґрунтуватися на тому, що як громадяни вони вважають своїм обов'язком бути обізнаними щодо політичного життя. По суті, це аполітичні громадяни країни, хоч і не відчужені.

Аполітичні й відчужені. Тип людей, які категорично не беруть участі в політиці, не цікавляться політикою і мало про неї знають. Вони живуть наче за межами політичної системи.

Отже, політична соціалізація — це процес не тільки надбання, а й втрати певних політичних якостей. До основних чинників, які впливають на результати полі­тичної соціалізації, належать: характер і тип державного ладу, політичний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи, а також неполітичні фактори: — сім'я, формальні й неформальні групи, навчальні заклади, ви­робничі колективи, культура, засоби масової інформації, національні традиції, їх називають агентами політичної соціалізації.

Визнаючи важливий вплив, що його прямо чи опосередковано справляє соціальне середовище на процес залучення людини до політики, слід пам'ятати про роль у цьому процесі людської індивідуальності, зокрема таких її якостей, як упевненість у собі, компетентність, віра у власні сили. Іншими словами, важливим є не лише імпульс, який надходить до конкретного індивіда, а й відповідь цього індивіда — зворотний імпульс. Отже, процес політичної соціалізації охоплює два діалектичне пов'язані «зустрічні» процеси.

Посиленню ролі особи в політиці служить система со­ціалізації, яка здатна створити умови для того, щоб інди­від посів належне місце у сфері політики з урахуванням притаманних йому здібностей і схильностей; здатна гарантувати основні права і свободи особи; максимізувати шанси і використати інноваційний потенціал тих людей, які є найздібнішими й водночас свідомо орієнто­ваними на служіння суспільству; забезпечити якість пуб­лічної інформації про суспільні проблеми, передумови та обставини політичних рішень, що ухвалюються, а також про соціальні наслідки здійснюваних дій. Результатом високої якості публічної інформації є ефективний вплив суспільної думки на рішення й дії, які здійснює влада. Високий рівень політичної соціалізації індивідів є пере­думовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності.

Людина як суб'єкт політики та основні параметри її діяльності

У демократичному суспільстві політика здійснюється людьми для людей. Тому активна участь особи в політич­ному житті, роль людини як суб'єкта політики має ваго­ме значення.

Політична діяльність індивідів може здійснюватись як політична участь (участь громадян у політичному житті суспільства) і як політичне функціонування.

Політичне функціонування — забезпечення участі політичних інституцій (державних установ, політичних партій, громадських організацій) в управлінні спільними справами.

Сукупно вони означають професійну політичну діяль­ність, апаратну роботу, керівництво громадським утво­ренням. Американський соціолог X. Макклоскі, наприк­лад, визначає політичну участь як «добровільну діяль­ність, завдяки якій члени суспільства беруть участь у виборі правителів і, прямо чи опосередковано, у формуванні державної політики». Завдяки політичній участі, по-перше, створюються умови для якнайповнішо­го розкриття потенціалу особи, що є необхідною переду­мовою ефективного вирішення суспільних завдань. По-друге, політична участь сприяє встановленню тісного взаємозв'язку політичних інституцій із громадянським суспільством, контролю за діяльністю політико-управлін-ських структур з боку народу.

Об'єктивні характеристики політичної діяльності та суб'єктивне сприйняття політики людиною, її розуміння

власної ролі в ній служать підставою для вирізнення кількох рівнів і типів участі:

— реакція (позитивна або негативна) на імпульси, що надходять із політичної системи чи з її інституцій, не пов'язана з необхідністю високої активності людини; епізодична участь у політиці;

— діяльність, пов'язана з делегуванням повноважень; участь у виборах (місцевих або державного рівня), рефе­рендумах тощо;

— участь у діяльності політичних і громадських орга­нізацій — партій, груп тиску, профспілок, молодіжних політичних об'єднань тощо;

— виконання політичних функцій у межах держав­них інституцій, у т.ч. із засобами масової інформації.

— професійна, керівна політико-ідеологічна діяль­ність;

— участь у позаінституціональних політичних рухах і акціях, спрямованих на докорінну перебудову існуючої політичної системи.

Наведені вище типи участі в політичній діяльності не є рівнозначними ні в кількісному, ні в якісному відно­шеннях. Деякі з них представлені поодинокими акціями, інші добре розвинені й серйозно впливають на перебіг подій. Польські дослідники розрізняють такі рівні участі в політиці:

— рядовий член суспільства і громадянин із мінімальним політичним впливом (аж до аполітичності), який має статус об'єкта політики;

— громадянин, який є членом громадської організа­ції, суспільного руху або декількох організацій, опосе­редковано залучених до сфери політичної практики (рі­шень, дій), якщо це випливає з його ролі як рядового члена організації, з його організаційного та ідейного зв'язку з усією організацією, рухом;

— громадянин, який є членом організації, що має яс­краво виражений політичний характер (приміром, полі­тичної партії), цілеспрямовано або й за власною волею залучений до політичного життя, принаймні в тому об­сязі, в якому це відображається у внутрішньому житті цієї організації (максимальна сфера його участі окреслюється співвідношенням між його намаганнями, інтересами й можливостями, що випливають із су­спільної значущості даної організації та конкретної ролі, яку він у ній відіграє); громадський (передовсім полі­тичний) діяч; — професійний політик, для якого спеціальністю, джерелом засобів для існування, єдиним або навіть головним заняттям і водночас змістом життя є політична діяльність; політичний лідер (організаційний, ідейний, формальний або неформальний), що функціонує як авторитет, остання інстанція.

Такий розподіл людей дещо умовний. Головне, що випливає з наведеної системи рівнів включення, це той факт, що перебування на кожному зі ступенів залученості в політику потребує від людей як різних політичних якостей, так і різного ступеня підготовки.

Цікаву типологію політичної участі розробив амери­канський соціолог Л. Мілбретом, запропонувавши своєрід­ну шкалу «підвищення» участі в політичних процесах:

— демонстрація плакатів і афіш, оформлення полі­тичних стендів, епізодична участь у політичних дискусі­ях (навчальна діяльність);

— участь у політичних зборах або мітингах, підтрим­ка грошовими пожертвами, контакти з офіційними осо­бами або політичними лідерами (проміжна діяльність);

— керівництво державними або партійними закла­дами, забезпечення партійних фондів; участь у закритих або таких, що виробляють стратегію, засіданнях; постій­на участь у проведенні політичних кампаній і виборів (активна діяльність).

Розрізняють також індивідуальну й колективну, добро­вільну і примусову, активну й пасивну, традиційну й аль­тернативну, революційну та охоронну політичну участь.

Розмежування основних форм участі особи в політичному процесі, різні варіанти її типології мають вагоме значення для конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації в певній країні (зокрема нашій), розуміння актуалізації внутрішньоосо-бистісного рівня процесу входження людини в політику.

Активне залучення особи до політичного процесу потре­бує певних передумов: матеріальних, соціально-культур­них та політико-правових. Крім того, політичну участь особи, форму цієї участі зумовлюють політична си<