Політика і засоби масової інформації

З виникненням у масштабах світового співтоварис­тва інформаційного суспільства засоби масової інформа­ції (ЗМІ) з інструмента впливу на громадську думку перетворюються на інструмент цілеспрямованого її фор­мування. Будучи інформаційною владою, вони здатні створювати або скидати з п'єдесталів кумирів, трак­тувати події у вигідному для певних сил світлі, вплива­ти на психологію мас і окремих людей. Тенденція зрос­тання ролі ЗМІ в політичних процесах стає все відчут­нішою, а доступ до ЗМІ й можливість вільно оприлюд­нювати власну думку є однією з основних ознак-демокра­тичності суспільного устрою.

Масова інформація та її поширення в суспільстві

Людину впродовж усього життя оточує найрізноманіт­ніша інформація (лат. informatio — повідомлення, роз'яс­нення, зображення), створюючи своєрідне інформаційне поле. Інформація акумулює сукупний досвід людства; її складовими є різноманітні знання та ідеї, апробовані теорії та нові гіпотези, правила та уявлення, навіть ірраціональ­ні елементи — вірування, забобони, марновірства тощо. Потреба в інформації, в інформаційному спілкуванні — од­на з найважливіших соціальних потреб.

Для того щоб прийняти правильне, виважене рішен­ня, необхідні певні вихідні відомості, база даних, відпо­відна інформація, яка концентрується в інфологічній підсистемі свідомості людини.

Інформація, яку людина отримує протягом життя, концентрується в інфологічній підсистемі її свідомості. Інфологічна підсистема — це ніби внутрішній, за висло­вом А. Моля, «екран знань», своєрідний дисплей, з яко­го людина «зчитує» інформацію, потрібну для прийнят­тя рішень. Вона притаманна не лише людям. На спроще­ному, підсвідомому рівні її мають тварини: вона містить інформацію про місця водопою, джерела небезпеки тощо. Як своєрідну інфологічну підсистему можна розглядати машинну пам'ять комп'ютерів.

У порівняно простих випадках Інфологічна підсистема людини містить обсяг інформації, достатній для прийнят­тя усвідомленого рішення. А в складніших, до яких нале­жать процеси та явища політичного життя, найчастіше її не вистачає. Тому в людей виникає потреба в інформації із зовнішніх джерел. У такому разі люди виступають ре­ципієнтами (отримувачами) інформації.

Іноді інформація може надходити ззовні незалежно від бажання людини. Свідчення цьому, наприклад, є ле­генда про те, як гуси врятували Рим: вони, почувши на­ближення чужинців, здійняли гамір, завдяки якому римські вартові, які дрімали, прокинулися і дали їм від­січ. Але, як правило, комунікатор (поширювач інформа­ції) діє свідомо, цілеспрямовано, маючи на меті донести певну інформацію до реципієнтів.

На рівні міжособистісного спілкування інформація переважно має індивідуальне, або «камерне», призначен­ня, розраховане на вузьке коло реципієнтів-співрозмов-ників. У суспільному житті найчастіше застосовується масова інформація, розрахована на заздалегідь невизначене, «анонімне», нічим не обмежене і не окреслене коло реципієнтів.

В умовах демократизації суспільного життя розши­рюється коло осіб, які залучаються до політичної, науко­вої, художньої, технічної творчості. Одночасно усклад­нюються їх завдання в усіх сферах діяльності, що вима­гає глибокої, змістовної, всебічної інформації. Тому об'єктивною закономірністю суспільного розвитку є постійне зростання її ролі.

Комунікатором, який поширює масову інформацію, може бути окрема особа, але в сучасних умовах — це творчі колективи, спеціальні установи. Реципієнт масову інформацію отримує не безпосередньо від комунікатора, а опосередковано — за допомогою ЗМІ.

Зміст масової інформації і характер засобів її транс­ляції невпинно вдосконалюються. У найдавніші часи ін­формацію поширювали за допомогою примітивних засо­бів: сповіщали про наступ ворогів та кликали до зброї розпалені багаття, церковні дзвони, попереджувальні постріли тощо. У деяких місцевостях Африки термінові новини й досі передають за допомогою там-тамів: вони сповіщають про подію, не пояснюючи і не коментуючи її.

Одночасно використовувалися і мовні засоби поши­рення інформації. «Мовна епоха» охоплює три етапи. Спочатку це були усні форми: церковні проповіді, інші публічні виступи. Вони не лише стисло сповіщали про події, але й супроводжували повідомлення коментарями, надавали їм ціннісну характеристику, емоційну оцінку. Так, у «Слові про закон і благодать» митрополита Іларі-она Київського не лише згадується про володарювання князів київських, але й підкреслюється, що вони «не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана і чувана є в усіх чотирьох кінцях землі». Отже, по­руч з постаттю комунікатора з'являється постать комен­татора. Спочатку обидві ці постаті поєднувалися в одній особі, але поступово коментатор ставав самостійною і важливою фігурою в інформаційному процесі. В сучас­них умовах ці функції виконують спеціальні служби, аналітичні підрозділи, навіть якщо реципієнт чує або ба­чить лише одного коментатора.

Мовна інформація спочатку поширювалася усно; з ви­никненням писемності — письмово, друкарства — друко­ваними засобами. Письмова та друкована інформація фіксувалося на папірусі, папері, тканині, камені (закони вавилонського царя Хаммурапі), на металі (римські зако­ни XII таблиць). Це дало змогу зберігати та передавати інформацію прийдешнім поколінням.

Мовні засоби передачі інформації — усні, письмові, друковані, ніколи не втрачали свого значення. За даними ЮНЕСКО, на початку 90-х років XIX ст. у світі видавало­ся понад 8 тисяч щоденних газет загальним тиражем по­над півмільярда примірників. Насиченість друкованими засобами масової інформації є одним з найважливіших показників рівня культурного розвитку країн і нині. За критеріями ООН, мінімальна для цивілізованої країни кількість газет на 1000 осіб населення повинна становити не менше 100 примірників. Світовими лідерами є Японія та Швеція (понад 500 примірників). В Україні в середині 90-х років XX ст. видавалося до 450 газет загальним тиражем понад 11 млн (приблизно 300 примірників на 1000 осіб).

У XIX ст. настала епоха технічних засобів передачі ін­формації. У травні 1844 р. було передано перше телеграф­не повідомлення, яке починалося словами: «What hath God wcoughi...» («Спочатку створив Бог...»). Телеграф міг передавати лише умовні позначення (азбука Морзе). Теле­тайп, факс здатні відтворювати текст комунікатора. На початку березня 1876 р. Томас Ватсон — помічник вина­хідника телефону Олександра Белла, почув слова: «Мені потрібен Ватсон...» Наступного року у Франції з'явився «палеофон» — попередник сучасних магнітофонів, дещо пізніше — радіо, кіно й телебачення, відеомагнітофонна техніка тощо.

Усі ці засоби дають можливість передавати та сприй­мати інформацію, не лише у мовній, звуковій формі, але й у вигляді нерухомого та рухомого зображення, що да­ло підстави охарактеризувати їх як аудіовізуальні. Засто­сування їх відчутно розвинуло можливості збереження та відтворення інформації. Але вони значно поступаються досягненням останніх десятиріч XX ст., коли набули по­ширення бінарнокодовані (з використанням подвійного «на вході» і зворотного «на виході» кодування) засоби масової інформації, комп'ютерні мережі зв'язку, елект­ронна пошта (e-meil), за допомогою якої у 1997 р. у роз­винутих країнах було надіслано у 5 разів більше повідо­млень, ніж поштових листів у всьому світі. Якісно нові можливості в розвитку засобів масової інформації від­крилися з настанням космічної ери: у 1962 р. був запу­щений перший комерційний супутник зв'язку «Telstar», у 1963 — перший геостаціонарний супутник «Jyncom.il», на рубежі 80—90-х років XX ст. розпочалося функціону­вання системи Internet, послугами якої на початку XXI ст. користуються понад півмільярда осіб.

Науково-технічний прогрес у галузі засобів інформації не зупиняється. Триває підготовка до створення системи «Teledesic», яка за допомогою розташованих над землею супутників має забезпечити підключення до космічного зв'язку всього населення Землі. Використання досягнень науково-технічного прогресу постійно розширює можли­вості ЗМІ впливати на зростаючі кола респондентів.