Поняття «держава» і теорії її походження

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми — політичної організації — є держава.

Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Інколи поняття «держава» вживають як синонім понять «суспільства», «країна» або на позначення сукуп­ності зв'язків між громадянами та органами управління, між цими органами (наприклад, парламентом і урядом). У повсякденній мові держава ототожнюється з владою, правосуддям, адмініструванням, контролем тощо.

Державу характеризують:

— організація влади за певним територіальним прин­ципом: поділ населення за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками;

— всезагальність (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав);

— наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охо­роною встановлених у ньому порядків (державні чинов­ники);

— право і можливість проводити внутрішню і зовні­шню політику від імені всього суспільства;

— монопольне право на примусовий вплив щодо насе­лення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які вико­нують функції державної влади;

— суверенна законотворчість (право видавати закони і правила, обов'язкові для всього населення);

— монопольне право на збирання податків для фор­мування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні держав­ні зв'язки як необхідну форму існування і розвитку су­часних суспільств (народів).

Місце та роль держави в політичній системі визнача­ються основними принципами її функціонування:

— верховенство публічної влади;

— збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;

— досягнення єдності держави через відповідний зв'язок із соціальними силами суспільства (класами, гру­пами, націями, політичними партіями тощо), за допомо­гою права і можливості здійснювати внутрішню й зовні­шню політику від імені народу, через органічну взаємо­дію з громадянським суспільством загалом.

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії поход­ження держави.

Неісторична теорія, її висунув Аристотель, проголо­сивши: природа людини як «політичної істоти» визначи­ла їй жити в суспільстві, і тому держава є природним продуктом розвитку людських спільнот.

Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом традиційні концепції християнської культури, за якими державна влада виникла з волі надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне походження держа­ви і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Усяка влада від Бога, стверджував він. Держава є необхідність, її мета — «загальне благо». Існує «природний закон», закладений Богом у серця людей. Цей «божественний закон» вищий від «природного». Тому церква — вище держави, її зако­ни не повинні порушувати правителі.

Сучасна католицька церква підтримує божественний генезис ідеї про державу і принципи влади. Існує навіть політичний напрям — клерикалізм, який прагне до поси­лення впливу церкви на усі сфери життя та державу.

Патріархальна теорія, її фундатором був англійський філософ Роберт Філмер (XIII ст.). На його думку, держа­ва виникла в процесі механічного об'єднання родів у пле­мена, племен у ширші цілісні утворення, аж до держав (при збереженні принципу патріархальної, заступни­цької влади на кшталт первісних форм). Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійс­нюється від імені всіх і для загального блага.

Теорія суспільного договору. У XVII і XVIII ст., в мо­нархічно-абсолютистську добу в Європі виникли різні теорії суспільного договору походження держави. Розкві­ту договірна теорія набула в період розвитку капіталісти­чних відносин, її обстоювали англійські філософи Т. Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж. Рус­со. Щоправда, такі погляди висував ще давньогрецький філософ Епікур.

Сутність означеної теорії в тому, що держава виникає не з волі Бога, а створюється добровільно суспільним до­говором суверенних громадян з правителем за законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги природ­ного права громадян на життя, свободу, рівність, недотор­каність майна тощо. Закон, влада зобов'язані задовольня­ти природне право людей, захищати їх. Заради цього гро­мадяни надають правителю та уряду (державі) відповідні повноваження, добровільно зобов'язуючись підкорятися їх волі, закону.

Теорія підкорення (конфліктно-насильницька), її фундатором є польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович. Ґрунтуючись на концепції соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого Ч. Дарвіном закону боротьби видів за існування і виживання), він вважає, що виникнення держави є результатом завою­вання організованішими і сильнішими групами людей гірше організованих і слабших спільнот. Тобто держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над слабшими. Це результат соціального кон­флікту, абсолютної ворожості, органічно притаманної людям.

Класова теорія, її основоположниками є К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони стверджували, що виникнення держа­ви — це природно-історичний, об'єктивний процес. Дер­жава започатковується в пізній фазі общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного пе­ріоду. Основними умовами її утвердження (III—IV тис. до н. е.) були поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності, розподілу праці, а також класів. Внаслідок цих процесів діяльність з управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному суспільстві) за допо­могою державного апарату («державної машини») тримає в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки во­лодінню засобами виробництва експлуатує їх. У соціалі­стичному, неантагоністичному суспільстві, на думку тво­рців теорії, держава із знаряддя підкорення одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового, справедливого суспільства. За комунізму держава посту­питься місцем комуністичному суспільному самовряду­ванню.

Щодо класового характеру держави, нині існують ін­ші точки зору. Приміром, американські політологи Дж. Гелбрейт, Р. Харрод, А. Кросленд та інші стверджу­ють, що соціально-класовий чинник не є домінуючим у розвитку державності. Держава поступово деполітизуєть­ся. За розвинутого демократичного суспільства вона стає нейтральною, надкласовою силою й однаково відображає інтереси всіх верств суспільства. Іншої позиції дотриму­ється французький соціолог М. Дюверже, який, сумніва­ючись у можливості будь-якої деполітизації держави, висунув положення про її двобічність як суб'єкта влади. Така двобічність зумовлена тісним переплетенням у функціях держави класових та загальносоціальних оріє­нтацій. Тому, з одного боку, держава є виразником ін­тересів панівного класу, а з іншого — гарантом соціаль­ного порядку, вигідного всьому суспільству.

Типи, структура і функції держави

Тип держави визначають на підставі ознак, прита­манних усім державам. Економічною основою типології держав є певний тип виробничих відносин, які виража­ють їхню соціальну сутність і призначення. Однак доте­пер інсують розбіжності у поглядах як щодо критеріїв типізації, так і щодо типології держав.

Марксисти з класових, формаційних позицій виділя­ють історично-формаційні типи держав: рабовласни­цький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Ви­окремлюють також перехідний тип держави від одного історичного типу до іншого. До речі, історично-формацій­ний поділ держав не заперечує більшість вчених світу. Ін­ша річ — відмінність змістових характеристик марксист­ських і немарксистських підходів означеної типології. Оскільки марксисти вбачають у державі організацію вла­ди пануючого класу, тобто стверджують класовий харак­тер будь-якої держави, вони поділяють сучасні держави на капіталістичні та соціалістичні.

Західні політологи, а тепер і більшість вітчизняних, тлумачать державу як надкласову організацію, поклика­ну задовольнити спільний інтерес нації. Вони поділяють держави на індустріальні й ті, що розвиваються, не до­сягнувши індустріального рівня. Поширеною на Заході і в нас є типологія держав за політичними режимами, від­повідно до якої прийнято виокремлювати тоталітар­ний, авторитарний та демократичний типи держав (див. розділ 3, тема 3.5).

На сучасному етапі утворилася група держав, які на­зивають посткомуністичними, або посттоталітарними державами (країни Східної та Центральної Європи, рес­публіки колишнього СРСР). Ці держави перебувають на перехідній стадії від адміністративно-командної системи до демократичної, правової. Деякі автори на початку 90-х років прогнозували виникнення держави соціально-демок­ратичного типу — держави трудящих-власників. Така держава, на їх погляд, мала стати організацією політич­ної влади трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, і забезпечити реальне здійснення та захист основних прав людини, прав нації й народу на засадах свободи, справедливості та солідарності. На початку XXI ст., коли вже більш-менш викристалізувався сукупний досвід постсоціалістичних трансформацій зазначених держав, вчені, в основному, акцентують увагу на стратегії і так­тиці модернізації держави перехідного типу.

Суттєвою ознакою держав, які донині декларують со­ціалістичний шлях розвитку (Китай, Куба, Північна Ко­рея, В'єтнам), є наявність у них авторитарно-тоталітар­них елементів, абсолютизація, догматизація, національ­на трансформація марксистської теорії (маоїзм, ідеї чуч-хе). Нині тут відбуваються певні демократичні перетво­рення. Зокрема, обмежуються командно-адміністративні методи керівництва, запроваджуються елементи ринко­вої економіки тощо. Ці зміни в різних країнах «соціаліз­му» різношвидкісні й різноякісні.

Політологи виокремлюють ще національний тип дер­жави. Ідея національної держави виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в XIX ст. у «принцип національності». Швейцарський правник І. Блюнчлі виклав його сутність так: «Кожна нація по­кликана створити окрему державу і вправі це зробити. Світ повинен бути поділений на стільки ж держав, на скільки націй розпадається людство. Нехай кожна нація буде державою, кожна держава національним організ­мом». Ідея національної держави мала прихильників се­ред західних (П. Манчіні, М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяев, О. Градовський, К. Каутський) та україн­ських вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом більшість з них тлумачили національну державу як дер­жаву з однонаціональним складом населення. Такий під­хід не поділяють більшість теоретиків і політичних дія­чів. Адже нині тільки численних народів на планеті налі­чується до 3 тисяч, а держав — понад 200, з них 90% — багатонаціональні. Відомий американський соціолог і дер­жавний діяч 3. Бжезинський зазначив: «Будь-які спроби розплутати складні проблеми за допомогою національного принципу приведуть до хаосу й різні».

За іншою концепцією національна держава:

— утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території, і, як правило, становить більшість на­селення даної країни;

— є результатом здійснення певною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення;

— створює, забезпечує необхідні умови для збережен­ня і розвитку надбань нації в усіх сферах життя;

— поєднує піклування про «свою» націю із створен-

ням належних умов для розвитку інших націй (націо­нальностей), етнічних груп, які проживають на території держави і становлять її народ (без дотримання цього дер­жаву слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною). У такому розумінні більшість держав світу є національними, в тому числі й Україна.

Американські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтон, взяв­ши за основу критерій соціальної захищеності населення і мету соціальної політики, виділили три типи держав.

Позитивна держава (США) захищає власників від спотворень ринку і від можливих посягань неімущих на перерозподіл національного доходу, її соціальні програми є стихійними і спорадичними, дорівнюють обсягу допомо­ги, здатної забезпечити політичну стабільність, уберегти суспільство від радикальних вимог щодо перерозподілу багатства. Така діяльність держави важлива для збере­ження демократії. Але на перерозподіл національного до­ходу і соціальну структуру вона впливає мало (на 20% найбіднішого населення США в 1947 р. припадало 5,1% національного доходу, в 1974 р. — 5,4%, в 1984 р. — 7,4%). Тому за високого загального рівня життя бідність продовжує існувати, хоч і в дещо пом'якшеній формі.

Держава соціальної захищеності (Великобританія), мета соціального регулювання у якій полягає в забезпе­ченні прожиткового мінімуму для кожного громадянина, в ліквідації бідності й знедоленості через соціальне стра­хування і соціальні програми. Тут мінімальна забезпече­ність є співмірною з мінімальними потребами в даному суспільстві, рівень цієї забезпеченості зростає пропорцій­но зростанню загального життєвого рівня. Це облагоро­джений варіант ліберальної держави.

Держава соціального добробуту (Швеція) проводить соціальну політику, створюючи рівні життєві умови для всіх членів суспільства — через регулювання доходів, розширення сфери державних послуг, залучення непри-вілейованих класів (передусім робітників) до контролю над елітою і до прийняття державних рішень. Це держа­ва загального добробуту, яка вийшла за межі ліберальної соціальної політики, але вважати її «соціалістичною» бу­ло б не зовсім коректно, позаяк термін «соціалізм» дис­кредитований тоталітарними режимами радянського ти­пу, а економічна основа цієї держави — приватновласни­цька, капіталістична.

Структура держави

Структура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави.

Вона охоплює:

— органи державної влади, які поділяються на пред­ставницькі, як правило, законодавчі (парламент);

— органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністрати­вні установи на місцях);

— президента як главу держави, який в керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;

— органи правосуддя, покликані забезпечити торжес­тво законів у державі;

— контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура, різноманітні контрольні відомства;

— органи охорони громадського порядку (міліція, по­ліція) та органи державної безпеки.

Важливе місце в структурі держави посідають зброй­ні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо.

Державні органи суттєво відрізняються від органів недержавних, громадсько-політичних організацій. Тіль­ки державні органи в межах своєї компетенції висту­пають офіційними виразниками інтересів усього суспіль­ства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не тільки завдяки засобам переконання, а й дер­жавного примусу. Проте свою владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і по­літичних партій.

Серед політологів побутують різні погляди щодо кла­сифікації функцій держави. Загальноприйнятним є поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

— правотворча — творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство).

— правоохоронна — контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусо-

вих заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

— економічно-господарська — захист економічної ос­нови суспільства, існуючого способу виробництва, різно­манітності форм власності; регулювання господарської діяльності, ринкових відносин; державне управління економікою;

— соціальна — регулювання відносин між соціальни­ми та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення; узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп; ефектив­на демографічна політика;

— культурно-виховна — регулювання і розвиток си­стеми освіти, культури, науки, фізичної культури і спор­ту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюд­ських та національних цінностей;

— екологічна — захист довкілля, розумне використан­ня природних ресурсів, формування екологічної культури.

Зовнішні функції:

— оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;

— дипломатична — відстоювання і реалізація націо­нальних інтересів держави та її громадян у міжнародно­му житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;

— співробітницька — розвиток економічних, полі­тичних, культурних відносин між державами; поглиб­лення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регі­ональній та політичній основі.

Форми державного правління і державного устрою

Форма правління — організація верховної державної влади, по­рядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.

Існують дві основні форми державного правління — монархічна й республіканська.

Монархія (від грец. monarch/a — єдиновладдя) — форма прав­ління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи — глави держави — спадкоєм­ного монарха.

Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія — форма правління, за якою ке­рівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апа- ратом). Він встановлює податки і розпоряджається держа­вними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовлас­ницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі фун­кції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової си­стеми, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними сила­ми, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Да­нія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малай­зія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня обмеження влади монарха конс­титуційні монархії поділяють на дуалістичні і парламент­ські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем'єр-міні­стра. Ця форма правління була характерна для буржуаз­них держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 р.). У даний час вона не іс­нує. Парламентська монархія виникла в Англії, де зако­нодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем'єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирі­шення важливих державних справ, є символічною фігу­рою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бо­га) — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громад­ський) — форма державного правління, за якої вища влада нале­жить виборним представницьким органам, а глава держави оби­рається населенням або представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідально­сті уряду — перед президентом або парламентом — розрізняють три форми республіканського правління: президентську, парламентську і напівпрезидентську.

Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від пре­зидента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право «вето» — не погодитися з ухваленим па­рламентом певного закону. Широкі конституційні повно­важення президента зумовлені широкою соціальною ба­зою його обрання шляхом всезагальних виборів. Прези­дент не несе відповідальності перед парламентом. Проте в разі порушення конституції країни, він може бути при­тягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотри­мання особливої процедури — імпічменту (процедура об­винувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного роз­витку сучасного суспільства, яке потребує сильної вико­навчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині прези­дентська форма правління діє в СІЛА, Мексиці, Аргенти­ні, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

Парламентська форма правління. За цієї форми гла­вою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем'єр-міністр) — фак­тично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уря­ду. Акти президента набувають чинності після підписан­ня прем'єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шля­хом (парламент або особлива колегія, до якої входить де­путатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коа­ліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або від­ставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дост­рокових виборів. Типові приклади парламентської респу­бліки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірлан­дія та ін.

Напівпрезидентська (змішана) форма республікан­ського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентсь­кої та парламентської республік. Президент — глава дер­жави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем'єр-мі­ністра, які підлягають обов'язковому затвердженню пар­ламентом. Формально уряд очолює прем'єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду. Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливо­сті парламентського контролю за діяльністю уряду обме­жені. Президент, якого обирають на основі загальних ви­борів, має право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

Державний устрій — спосіб організації адміністративно-терито­ріальної, національно-територіальної єдності держави, особливо­сті відносин між її складовими.

Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.

Унітарна (лат. unitas — єдність, однорідний, що складає ціле) дер­жава — єдина держава, поділена на адміністративно-територі­альні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політич­ної самостійності, статусу державного утворення.

У такій державі сформована єдина система вищих ор­ганів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністра­тивно-територіальних одиниць поділу ширшими повно­важеннями. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам дер­жави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак авто­номія не є державним утворенням). Більшість західних розвинутих держав — унітарні (Франція, Швеція, Поль­ща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.

Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення — суб'єкти федерації.

Суб'єкти федерації мають суверенітет, зберігають від­носну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб'єктів федерації, спільний уряд, єдине за­конодавство і громадянство (подвійне — для суб'єктів фе­дерації). Проте суб'єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб'єкти федера­ції не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній політиці. Вони добровільно делегують цент­ральним органам федерації частину своїх повноважень. У

разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб'єкти феде­рації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати — у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі — у Німеччині, Австрії; кантони і напівкан-тони — у Швейцарії; провінції — в Аргентині, Канаді).

Конфедерація (лат. confederatio — спілка, об'єднання) — союз су­веренних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для до­сягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рі­шення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянст­ва, спільної податкової і правової системи тощо. Право­вою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації — конституція. Кошти конфедерації складаю­ться із внесків її суб'єктів. Це нетривка форма державно­го об'єднання. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні держави. Нині конфедерацій у сві­ті не існує. У минулому конфедеративним був устрій у СІЛА (1776—1787), Швейцарії (до 1848), Німецький со­юз (1815—1867). Щоправда, термін «конфедерація» вжи­вається в назвах швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою.