Сутність управління та його роль у суспільно-політичному житті

Прогрес суспільства, використання його потенціалу значною мірою залежать від рівня управління соціальни­ми процесами. Усвідомлення цієї залежності зумовило значну трансформацію науки про управління, яка була спершу в основному наукою про організацію технологіч­них процесів і лише з часом стала наукою про управлін­ня людьми. Вважають, коли об'єктами управління є лю­ди, колективи, соціальні групи, то воно набуває форми керівництва (тому поняття «управління» і «керівництво» надалі розглядаються як тотожні).

Вихід на рівень регулювання суспільних відносин, тобто відносин між класами, націями та іншими соціаль­ними групами, надає управлінню політичного характеру. Це означає, що політика є конкретним різновидом упра­вління, здійснюваного владою для вдосконалення суспі­льних відносин.

Політичне управління — цілеспрямований вплив людей і владних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою їх оптимізації (впорядкування, вдосконалення і розвитку) та дося­гнення певних цілей.

Найвідчутніші суспільні витрати (як матеріальні, так і моральні) є наслідком недосконалості управлінської ді­яльності. Не випадково, пояснюючи крах певної структу­ри, американці називають три причини: погане управлін­ня, погане управління, погане управління.

Радикальна перебудова системи управління є складо­вою загального процесу оновлення українського суспіль­ства, в якому вкоренилися командно-адміністративні форми і методи управління. Стримуючи розвиток про­дуктивних сил, демократії та особи, ці форми й методи були нераціональними й антигуманними навіть за тота­літаризму. Цілком анахронічними стали вони в умовах науково-технічної революції та переходу до громадянсь­кого суспільства. Проте ще й досі немало елементів ко­мандно-адміністративної системи управління сприймаю­ться багатьма як єдино правильні, що живить ностальгію за «твердою рукою».

Справді, керувати суспільством демократичними ме­тодами значно складніше, ніж командно-вольовими. У багатьох країнах давно вже зрозуміли, що управління вимагає постійної уваги і величезного напруження. На­магання законсервувати «спрощені» методи управління, властиві командно-адміністративній системі, є великою небезпекою для суспільства.

Щодо розуміння ролі й місця управління не можна аб­солютизувати дію об'єктивних закономірностей у суспіль­ному житті, оскільки це послаблює свідому діяльність людей, в тому числі й управління. Але науково неспро­можними є й спроби розглядати суспільство як об'єкт все-охопного, «тотального» управління й планування.

Як свідчить практика, політичне управління ефек­тивне не тоді, коли намагається охопити все до наймен­ших деталей, а коли здійснює свій вплив на людей через регулювання ключових соціальних процесів. Труднощі оновлення суспільства значною мірою можна пояснити дією принципу Ле Шательє-Брауна, згідно з яким склад­на система, що стає об'єктом зовнішнього впливу, намагається так перебудуватися, щоб максимально зменшити цей вплив.

Основні завдання політичного управління:

— реалізація інтересів певних політичних сил і соці­альних груп;

— регулювання суспільних відносин і суперечливих інтересів різних класів і соціальних груп;

— захист державних інтересів на міжнародній арені;

— вироблення оптимальних форм організації та сти­мулювання діяльності людей;

— забезпечення політичної стабільності та правопо­рядку;

— регулювання економічної діяльності;

— стимулювання науково-технічного прогресу тощо. Ефективність управлінської діяльності значною мі­рою залежить від її соціотехніки.

Соціотехніка — сукупність форм, методів і засобів, які використо­вуються суб'єктами управління для досягнення поставлених цілей; стиль управління, який є суб'єктивно-особистісною формою реалі­зації певних методів.

Один і той самий метод дає різні результати, якщо використовується різними суб'єктами управління. Впер­ше типологію управлінських методів і стилів дослідив у 30-ті роки XX ст. Курт Левін, запровадивши в науковий обіг поняття «авторитарне», «анархічне» і «демократич­не» управління.

Авторитарне управління здійснюється з допомогою вольових, твердих і навіть жорстких засобів, коли один суб'єкт, використовуючи всю повноту влади, керує всім, нехтуючи думкою інших. За анархічного типу управлін­ня всі намагаються управляти всім, виходячи за межі своїх повноважень. Нерідко цей тип управління назива­ють ліберальним, пасивним, м'яким, млявим, що базує­ться на потуранні.

Демократичне управління передбачає взаємодію всіх суб'єктів управління на основі раціональ­ного розмежування функцій і сфер регулювання. Цей тип називають ще гнучким, універсальним, змішаним, симбіозним, що поєднує риси авторитарного й лібераль­ного методів.

Історичний досвід, соціологічні дослідження свідчать про згубні наслідки для суспільства як авторитарно-ко­мандного, так і анархічного типів управління. Вони ди­скредитували себе в морально-політичному, матеріально­му аспектах, оскільки всі сфери суспільного життя вима- гають гнучких методів і постійної демократизації управ­ління. Про найвищу ефективність демократичного типу керівництва свідчать дослідження К. Бірта, X. Прільвітца, Ф. Генова, А. Хараша, X. Ріхтера, В. Терещенка та ін. Існують й інші класифікації типів управління. Зале­жно від результативності розрізняють ефективний і не­ефективний, позитивний і негативний типи управління. Виокремлюють також волюнтаристський, директивний і товариський (авторитетний), прагматичний і мораліза­торський, парадний і діловий типи.