Нові тенденції в розвитку міжнародних відносин і світового

політичного процесу

Упродовж багатьох століть відносини між державами визначалися силою, насильством. Наймогутніші для сво­го часу держави задовольняли свої інтереси за рахунок слабших. У міжнародному житті переважали ворожнеча і нестабільність. Сила була гарантом ієрархічного поряд­ку. Імперії будувалися саме на силі й насиллі. Щоправ­да, з утвердженням капіталізму, інтенсифікацією міжна­родних зв'язків, формуванням світового ринку, розвит­ком засобів зв'язку і комунікацій держави починають укладати численні міжнародні угоди з різних питань. Виникають перші міждержавні організації для вирішен­ня важливих для держав питань (Міжнародний теле­графний союз — 1865 p., Всесвітній поштовий союз — 1874 p.), починає діяти інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок між державами. Але ці міжна­родні організації й інститути не могли істотно впливати на характер і стан міжнародних відносин. Конфлікти, су­перечки з територіальних, етнічних, релігійних та інших питань здебільшого переростали у війни. Підраховано, що за останні 5,5 тис. років мир на землі панував лише 250 років. У світі за цей час відбулося понад 15 тисяч війн. Лише в XVII ст. в Європі загинуло у війнах 3 млн осіб, у XVIII ст. — понад 5 млн, у XIX ст. — 6 млн, у XX ст. — 70 млн осіб. Війни розглядали як вивірений шлях досягнення державами своїх інтересів і цілей.

Цілком законними для розширення території і збага­чення держав вважали також анексію (насильницьке приєднання, загарбання однією державою території ін­шої держави) і контрибуція (примусові грошові або нату­ральні стягнення з переможеної держави на користь дер-жави-переможця). Дипломатія протягом тривалого часу була підпорядкована питанням, пов'язаним з війною, на­магаючись забезпечити сприятливі умови для ведення війни, сприяти найефективнішому використанню резуль­татів перемоги (в разі перемоги), домогтися найменших втрат у разі поразки, її завданням також було докумен- тальне закріплення в інтересах держави наслідків пере­моги чи поразки у війні.

Філософи, історики, політики наводили різні аргу­менти для доказу природності, закономірності, невідво­ротності війн. Серед них давньогрецький філософ Герак-літ та історик Фукідід, італійський політичний мисли­тель і письменник Н. Макіавеллі, голландський юрист і соціолог Г. Гроцій, англійський економіст, демограф Т. Мальтус, німецький філософ Ф. Ніцше і багато інших. Та й нині багато західних соціологів і політологів нама­гаються обґрунтувати тезу про неминучість і закономір­ність війн між державами, посилаючись на різні чинни­ки: природу людини, непередбачуваність наслідків зітк­нення інтересів держав на міжнародній арені, ірраціо­нальність поведінки людей і політики держав, наявність расових і національних відмінностей між народами, не­рівномірність розподілу плодючості ґрунту, розселення народів, утвердження суверенітету держав та ін.

Так, X. Болдуїн (США) наголошує, що причина війн в людській природі, а не в створених людиною економічних чи політичних системах. І. Горовіц вихідним пунктом фі­лософського вивчення війни і миру вважає людину. Люд­ській природі, за твердженнями окремих західних соціо­логів і психологів, притаманна інстинктивна агресив­ність. Р. Ардрі пише, що людина — це хижак, природний інстинкт якої — вбивати за допомогою зброї.

А. Вінбауер у статті «Війна як біологічна проблема» пише, що війна має біологічні корені і є «великим кро­вопусканням», якому періодично піддається історія люд­ства за певними «законами біологічної циркуляції». За його концепцією, відносно мирні епохи неминуче зміню­ються епохами великих війн, а інтервали між воєнними періодами точно відповідають періодам біологічної реге­нерації людства. Великі війни в Європі, за Вінбауером, виникали кожні 40—50 років, що відповідає тривалості життя одного покоління.

Ідея фатальної обумовленості війн у суспільстві є центральною в «Енциклопедії воєнної історії» Р. і Т. Дюпуї, які вважають їх супутниками людського існування відтоді, як печерна людина намагалась забити свого су­перника дубиною або каменем. Протягом віків засоби і техніка конфліктів стають більш хитромудрими, але ос­новні цілі війни залишаються незмінними. І навіть поява сучасної зброї не змінила бажання людей вдаватися до війни, щоб нав'язати свою волю іншим.

Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни навіть закріплена в низці міжнародних угод. До се­редини XX ст. війну вважали звичним способом розв'я­зання суперечок між державами. Докорінні зміни, що відбулися у світі в середині XX ст., змусили світову гро­мадськість, найвпливовіші держави визнати згубність розв'язання міжнародних конфліктів збройним, насиль­ницьким шляхом.

До таких глобальних змін належать: прискорення темпів економічного і технічного прогресу не тільки в розвинутих країнах, а й країнах, що розвиваються, та не­бувале посилення взаємозв'язків і взаємозалежності кон­тинентів і країн, перетворення світу на цілісну систему.

Попри те, що людське суспільство складається з понад 200 держав, які різняться суспільним ладом, тра­диціями, віруваннями, рівнем економічного і культурно­го розвитку, національними і державними інтересами, світ постає як взаємозалежна цілісність. Між країнами відбувається активний обмін продукцією, сировиною, технологією, культурними надбаннями. Прискорення всебічного розвитку сучасних країн багато в чому зумов­лене посиленням всебічних контактів, взаємозв'язків між ними. Як писав К. Ясперс, ніде не може відбутися нічого істотного, щоб воно не зачепило усіх. І це стосує­ться як позитивних, так і негативних явищ. Однак новою загрозливою реальністю є комплекс глобальних проблем, які зачіпають життєві інтереси всього людства і вирішу­вати які можна лише зусиллями всіх країн світу. Ігнору­вання цих проблем ставить під загрозу існування люд­ського роду.

Найважливішою глобальною проблемою є відвернення ядерної війни. У зв'язку з цим актуалізуються інші завдан­ня, вирішення яких стосується всього світового співтовари­ства: припинення гонки озброєнь, роззброєння, забезпечен­ня застосування мирних засобів розв'язання міжнаціональ­них, міждержавних, регіональних та інших конфліктів, побудова ненасильницького світу на основі утвердження до­віри між народами, зміцнення системи загальної безпеки.

Не менш важливою є екологічна проблема, зумовлена істотним погіршенням природного середовища. Екологіч­на криза пов'язана з небаченим прискоренням економіч­ного і технічного розвитку, наслідком чого є посилення експлуатації природних ресурсів, руйнування гармоній­них природних зв'язків, отруєння природного середови­ща. Спеціалісти висловлюють думку, що за нинішніх темпів зростання природоруйнуючої діяльності людство почне згасати приблизно з 2030 року.

Небезпечним є колосальний розрив у рівні економіч­ного та соціально-культурного буття між розвинутими і відсталими країнами.

Вимагає вирішення і продовольча проблема. За різни­ми даними у світі голодує 435—600 млн осіб. При зрос­танні населення (нині воно становить майже 6 млрд осіб, а до 2030 р. досягне 8—9 млрд) ця проблема може знач­но загостритися. До того ж у країнах, що розвиваються (проблема голоду там найактуальніша), населення зрос­тає швидкими темпами, а економічно розвинуті країни перебувають у стані демографічної кризи. Так, у 1966— 1988 pp. населення Африки зросло в 2,14 раза, а в Євро­пі — менш ніж на 12 %.

Серед проблем глобального масштабу — боротьба зі СНІДом, міжнародний тероризм, наркоманія. Ці пробле­ми дали підстави членам Римського клубу (міжнародної неурядової організації, яка виникла у 1968 р. і об'єднує вчених різних країн, які присвятили себе вивченню гло­бальних проблем) дійти висновку про «кризу цивіліза­ції», вихід з якої вимагає єдності всіх країн.

Глобальні зміни стимулювали нові підходи до вирішен­ня проблем і конфліктів між державами, внесли коректи­ви в міжнародну політику. Значний вплив на зміну між­народної політики справили видатні вчені, представники Римського клубу, політичні діячі. Так, Б. Рассел і А. Ейн­штейн у своєму маніфесті (1955 р.) наголошували, що в ядерну добу міждержавні сутички, спроби вирішувати проблеми силою загрожують людству знищенням. Автори доповідей Римському клубу закликали суспільство, насам­перед політиків, «подивитись далі інтересів нинішнього дня», «потурбуватись про виживання всього роду люд­ського», «приступити до спільних, колективних, коорди­нованих дій різних організацій і держав». У цьому дусі висловлювались А. Сахаров, В. Брандт, Е. Кеннеді.

В останні десятиліття стають помітнішими позитивні зміни у відносинах між державами, зовнішньополітична діяльність яких насамперед формує «світову політику», напрями розвитку світового політичного процесу. Спосте­рігається перехід від методів примусу до методів врегулю­вання і погодження при розв'язанні конфліктів і непоро­зумінь між державами. Пробивають собі дорогу тенденції до поглиблення демократизації, гуманізації міжнародних відносин. Спостерігається політичне пробудження мас, залучення мільйонів людей до міжнародної політики, поси­лення їх впливу на політичні рішення і дії як всередині країн, так і на міжнародній арені.

Позитивний вплив на міжнародні відносини справило усунення поділу світу на два ворогуючі табори.

За останні роки на міжнародному рівні розроблено чимало важливих соціальних програм, договорів і угод у галузі економічного і політичного співробітництва, у гуманітарній сфері. З процесом демократизації й гумані­зації міжнародних відносин пов'язаний процес деміліта­ризації, який передбачає не тільки роззброєння, а й лік­відацію воєнно-політичних блоків, конверсію науки і не­воєнної промисловості, що виконує воєнні замовлення, перебудову свідомості людей (особливо політичних ліде­рів, працівників політичних і управлінських структур) на засадах гуманності й миролюбності.

У світовій політиці почали формуватись якісно нові принципи міжнародних відносин. Вони передбачають суверенну рівність держав, незастосування сили або по­грози силою, непорушність кордонів, територіальну цілі­сність держав, мирне врегулювання суперечок, невтру­чання у внутрішні справи, повагу прав людини і основ­них свобод, співробітництво між державами, сумлінне виконання обов'язків з міжнародного права.

Сучасне співтовариство прагне виробити різні механізми, норми, процедури щодо питань міжнародного життя. Функ­ції дипломатії все більше зміщуються від силового тиску до процедур переконання, врегулювання та узгодження.

Значну роль на міжнародній арені відіграють міжнаро­дні урядові й неурядові організації. Найбільш представни­цькою з них є Організація Об'єднаних Націй, утворена в 1945 p., після Другої світової війни, з метою збереження миру і розвитку міжнародного співробітництва. ООН як складний механізм взаємодії держав відчутно впливає на зовнішньо- і внутріполітичний курс країн, допомагає, не­зважаючи на суперечливість інтересів держав, шукати шляхи до міжнародної згоди з найважливіших питань сві­тового розвитку.

Головним міжнародно-правовим документом сучаснос­ті, в якому визначені основні принципи міжнародного пра­ва, передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут Орга­нізації Об'єднаних Націй, прийнятий 1945 р. 50 держава­ми—засновниками ООН. Статут визначає цілі ООН:

1. Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою застосовувати ефективні колективні заходи для за- побігання й усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру.

2. Розвивати дружні відносини між націями на осно­ві рівноправності й самовизначення народів.

3. Здійснювати міжнародне співробітництво щодо розв'язання міжнародних проблем економічного, соці­ального, культурного і гуманітарного характеру і в за­охоченні розвитку поваги до прав людини і основних сво­бод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії.

4. Бути центром узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей.

Найважливіші принципи сучасної міжнародної полі­тики викладено також у «Декларації про принципи між­народного права» (1970), «Декларації про надання неза­лежності колоніальним країнам і народам» (1960), «Де­кларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав» (1981), Заключному акті На­ради з безпеки і співробітництва в Європі (1975) та ін..

ООН відіграє помітну роль у врегулюванні конфлікт­них ситуацій. За деякими підрахунками з 1945 р. у світі відбулося понад 300 конфліктів, у врегулюванні майже 200 з них брала участь ООН. Результати миротворчої дія­льності ООН не завжди давали цілком позитивні наслідки, однак вони є вагомими. Американські соціологи Р. Ригас і Д. Плано, проаналізувавши дії ООН щодо врегулювання 123 конфліктів з 1945 по 1980 pp., дійшли висновку, що рівень успішності становить 51%. А Л. Бенкет визначив, що понад 90% конфліктів були певною мірою врегульова­ні внаслідок миротворчих зусиль ООН.

Нині ООН зосереджує свої зусилля на забезпеченні узгодженої та надійної системи міжнародного миру і без­пеки. Найважливішим її органом є Рада Безпеки, яка концентрує у своїх руках всю політичну владу. Згідно зі ст. 39 Статуту Рада Безпеки визначає існування загрози мирові, порушення миру або акту агресії і дає рекомен­дації або вирішує, яких заходів слід вжити для підтри­мання або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Останнім часом обговорюється доцільність реформу­вання ООН, демократизації діяльності її закладів. Підда­ється сумніву правомірність збереження положення, згі­дно з яким п'ять ядерних держав зберігають статус постійних членів Ради Безпеки, володіють правом «вето» з питань, які мають всесвітнє значення, а Генеральна Асамблея, членами якої є майже всі держави світу, не має жодних контрольних функцій щодо Ради Безпеки.

Інші міжурядові організації покликані узгоджуати дії в межах певного регіону (Європейське Співтовариство, Організація Африканської Єдності, Організація Амери­канських Держав та ін.) або сфери суспільного життя — у галузі економіки, наукового співробітництва, оборони. Так, країни ЄС координують свої дії з політичних, еко­номічних питань та питань безпеки, виступають на за­хист прав людини в усіх регіонах світу, підтримують ООН в її миротворчій діяльності, сприяють формуванню колективної безпеки, виступають за мирне врегулювання суперечок, за додержання норм міжнародного права.

Міжнародні неурядові організації різноманітні за сво­їми цілями і складом. Це — політичні, профспілкові, молодіжні, жіночі, наукові, культурно-освітні, релігійні організації та об'єднання. Вони формують і виражають громадську думку з проблем міжнародної політики, їхні оцінки певних ситуацій у світі мають велику політичну вагу, впливають на політиків щодо вироблення важливих для людства рішень.

Нині жодна держава одноосібне не зможе контролю­вати міжнародну ситуацію, диктувати свої умови, оскіль­ки існують серйозні обмеження для концентрації влади.

На сучасному етапі простежується тенденція до наро­щування зусиль міжнародних організацій, багатьох дер­жав, політичних і громадських організацій, політиків і вчених для подолання конфронтації, відмови від насиль­ницьких засобів вирішення конфліктних ситуацій, на­дання пріоритету загальнолюдським інтересам й ін­тересам людини.

Цю тенденцію посилили розпад СРСР та соціалісти­чної співдружності, ліквідація Ради Економічної Взає­модопомоги, саморозпуск Організації Варшавського До­говору, що дало змогу покінчити з конфронтаційним протистоянням Заходу і Сходу, «холодною війною», гон­кою озброєнь, яка вимагала колосальних витрат. За да­ними Стокгольмського міжнародного інституту миру, в середині 80-х років XX ст. воєнні витрати становили 1000 млрд дол. США на рік.

Однак тенденція до демократизації та гуманізації міжнародних відносин, стабілізації міжнародного життя наштовхується на серйозні перешкоди. У світі ще існу­ють намагання силового, навіть збройного, розв'язання проблем між державами, про що свідчать локальні війни в різних регіонах. У 1945—1986 pp. відбулося до 250 війн, у яких орало участь до 90 держан, а втрати в них перевищили 35 млн осіб. Численними конфліктами супроводжувалися розпад колишніх СРСР, Югославії, утворення на їх теренах нових суверенних держав.

У війнах із застосуванням новітньої неядерної зброї загинули мільйони людей. Тільки в іраксько-іранській війні (1980—1988 pp.) полягло понад 1 млн осіб, в тому числі цивільних. Ще не підраховано жертв війн і зброй­них сутичок після 1988 року. А вони вибухають у різних регіонах світу. Деякі гарячі точки загрожують перетво­ритися на міжнародні збройні конфлікти.

Скорочення ядерної зброї водночас супроводжується і її вдосконаленням, про що свідчить випробування її Фра­нцією, Китаєм. Крім п'яти держав, які володіли ядерною зброєю на час укладення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, можливості виробництва її нині мають Ін­дія, Пакистан, Ізраїль, Південна Африка, Аргентина. Не всі ці держави готові відмовитися від її виробництва. Пра­гнення заволодіти ядерною зброєю розглядається деякими державами як спосіб гарантувати власну безпеку, оскіль­ки навіть мала держава з ядерною зброєю є серйозною си­лою навіть для могутнього агресора.

Не всі держави дотримуються правових норм, розроб­лених і підтриманих ООН, ЄС, іншими міжнародними організаціями. Так, наприклад, СІЛА під приводом захи­сту людей, запобігання поширенню агресії, встановленню диктатури здійснили збройні акції щодо Лівії, Панами, на Гаїті. Без санкції ООН були використані збройні сили НАТО в Югославії.

Враховуючи неможливість повністю виключити війну з практики міжнародних відносин, світове співтоварист­во виробляє норми міжнародного права, які визначати­муть головні вимоги щодо ведення війни. Ці норми зазначені в Женевській конвенції 1949 р., у додаткових документах до неї 1977 р., у багатосторонніх міжнарод­них угодах. У них йдеться про захист жертв війни, забо­рону певних видів зброї масового знищення, режим утри­мання військовополонених, зокрема поранених і хворих, про поводження під час війни з цивільним населенням, заборону використання найманців у збройних конфлік­тах, заборону залучення до бойових дій осіб, молодших 15 років. Порушення цих норм є воєнним злочином і під­лягає покаранню.

Отже, світ перебуває в перехідному, досить суперечли­вому періоді, коли тенденція до утвердження нового по-

рядку, безпеки і мирного розвитку країн наштовхується на протидію тенденції до застосування силових засобів у полі­тиці й відносинах з іншими державами. Треба сподівати­ся, що прагнення людства до самозбереження сприятиме остаточній перемозі першої тенденції, гармонізує політич­не мислення світового співтовариства з новими реаліями.

Україна у світовому співтоваристві

Внаслідок розпаду СРСР Україна стала незалежною державою. 24 серпня 1991 р. був проголошений Акт про незалежність України, а в грудні 1991 р. його підтвер­джено всенародним референдумом.

Відомо, що зовнішньополітична діяльність України під час її перебування у складі СРСР була суттєво обме­жена, оскільки права союзних республік на здійснення відносин з іноземними державами були передані загаль­носоюзним зовнішньополітичним органам. Щоправда, на початку існування СРСР Україна мала певні можливості впливати на формування зовнішньополітичного курсу Союзу (через своїх представників у союзних законодав­чих і виконавчих органах влади, у дипломатичних місі­ях багатьох країн), але з 30-х років, коли Радянський Со­юз фактично перетворився на унітарну державу із над-централізованою владою, Україна, як й інші союзні рес­публіки, була їх позбавлена.

Нині Україна цілком самостійно, на основі національ­ного інтересу, визначає стратегію свого зовнішньополітич­ного курсу, відносини з близькими і далекими державами, з міжнародними структурами, забезпечуючи собі належне місце у світовому співтоваристві. Зовнішня політика Укра­їни спрямована на захист державного суверенітету, забез­печення безпеки країни, збереження цілісності державної території, забезпечення сприятливих зовнішніх умов для економічної співпраці, торгівлі, культурних зв'язків з ін­шими країнами, для виходу з глибокої економічної кризи і піднесення її престижу у світовому співтоваристві; на по­силення впливу на міжнародні події, нейтралізацію не­сприятливих щодо України дій окремих країн.

Основні цілі, пріоритети і напрями зовнішньої полі­тики України сформульовані в «Декларації про держав­ний суверенітет України» (16 липня 1990 р.), у якій бу­ло проголошено, що Українська РСР виступає рівноправ­ним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпе­ки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, визнає перевагу за­гальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет за­гальновизнаних норм міжнародного права перед норма­ми внутрішньодержавного права.

У зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» (від 5 грудня 1991 р.) акцентувалося, що Україна, одна з держав-засновниць Організації Об'єдна­них Націй, згідно з цілями і принципами Статуту ООН, спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки в світі, на активізацію міжнародного спів­робітництва у розв'язанні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України базуватиметься на загальновизнаних принципах міжнародного права.

Україна виявила готовність будувати відносини з ін­шими державами на засадах рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи, визнання територіальної цілісності та непорушності історичних кордонів. Вона заявила про відсутність територіальних претензій, вважаючи свою територію неподільною і недо­торканною.

Не переслідуючи агресивних цілей, Україна підтвер­дила дотримання умов договору 1991 р. між СІЛА і СРСР про обмеження та скорочення стратегічних ядерних на­ступальних озброєнь, намір у майбутньому стати без'я­дерною і нейтральною державою. Україна дотримується угоди про звичайні сили в Європі 1990 р. і формує свій військовий потенціал у межах мінімуму, необхідного ли­ше для оборонних цілей.

Така зовнішньополітична стратегія зумовила активне визнання України багатьма державами, встановлення з нею дипломатичних відносин. Вже у січні 1993 р. Укра­їну як незалежну державу визнали 132 держави світу, з них 106 встановили з нею дипломатичні відносини.

Україна прагне адаптуватись до Європи на основі міжнародних документів — Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСС) (1975 p.), Па­ризької хартії для нової Європи (1990 p.), декларації «Виклик часові змін», ухваленої в липні 1992 р. на зу­стрічі лідерів країн-учасниць Гельсінського процесу, у якій брала участь й Україна.

Такий зовнішньополітичний курс закріплений ст. 18 Конституції України: «зовнішньополітична діяльність Ук-

раїни спрямована на забезпечення її національних ін­тересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємо­вигідного співробітниптва з членами міжнародного співро­бітництва за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного прача».

Економічна криза, яю^ переживає Україна, необхід­ність пеформ. оновлення птюмигтіової та сільськогоспо­дарської технології потпрбують іноземних інвестицій, використання досвіду передових країн світу, розвитку го­сподарських зв'язків, активної участі в економічних і фі­нансових європейських та світових структурах. На це й спрямована зовнішньополітична діяльність України. Ве­лике значення надається розвитку відносин із США та Канадою, де проживає багато вихідців з України.

Обнадійливим є розвиток відносин України із захід­ноєвропейськими країнами, що є наслідком визнання її важливого геополітичного положення.

В інтересах України відновлення колишніх і налаго­дження нових економічних зв'язків з пострадянськими країнами, насамперед з Росією. Відносини між країнами СНД складаються непросто. Певні проблеми є й у росій­сько-українських відносинах. До того ж різні політичні сили в Україні неоднаково уявляють собі її зовнішньопо­літичну стратегію. Одні пріоритетною вважають орієнта­цію України на Захід, відмежування від Росії, інші від­дають перевагу орієнтації на Схід, насамперед на Росію. Одні виступають за нейтралітет України, інші — за її ак­тивну участь у колективних зусиллях на підтримку ми­ру і безпеки у світі.

Геополітична орієнтація України на Європу не озна­чає ізоляцію від Росії. Реальне становище України вима­гає спрямовування зовнішньополітичних зусиль туди, де можна забезпечити свої національні інтереси. Важливо також визначити, якою мірою її участь у процесах, що відбуваються в Європі, в Росії, інших країнах СНД, узго­джуються з цими інтересами.

Україна — молода держава, її зовнішньополітичний курс, геополітичні орієнтації ще виробляються і конкре-тизовуватимуться відповідно до міжнародної ситуації. Але принципи, які в основі цього курсу, відповідають прогресивним тенденціям сучасного світового політично­го процесу.

Запитання. Завдання

1. Співставте поняття «міжнародні відносини» і «світовий політичний процес». У чому полягають особливості світового політичного процесу?

2. Охарактеризуйте різновиди, форми та рівні міжнародних відносин.

3. Яка структура Організації Об'єднаних Націй? Які політичні про­блеми вона вирішує?

4. Назвіть і розкрийте глобальні проблеми сучасності.

5. Назвіть основні форми світового політичного процесу. Дайте їх визначення.

6. У чому полягає специфіка сучасного етапу світового політичного процесу?

Теми рефератів

1.Конфлікт і консенсус у сучасних міжнародних відносинах.

2. Міжнародні організації та їх роль у розв'язанні конфліктних і кризових ситуацій.

З Особливості міжнародних політичних відносин на сучасному етапі.

Література

Костин А. И. Глобалистика и политическая наука // Вестник Московского го­сударственного университета. Сер. 12 Политические науки. — 1997. — № 3, 4.

Кулагин М. Рождение мирового порядка // Международная жизнь. — 1996 — № 4.

Мироненко А. Н. Проблемы ядерного века и пути их решения. — К., 1989.

Миголатьев А. А. Мировой политический процесс: современные тенден­ции // Кентавр. — 1994. — № 6.

Основные сведения об Организации Объединенных Наций. — М., 1995.

Римский клуб. История создания, избранные доклады и выступления, официальные материалы / Под ред. Д. М. Гвишиани. — М., 1997.

Родионова И. А. Глобальные проблемы современности. — М., 1995.

Рябов С. Г. Теорія міжнародної політики // Політологічні читання. —1995. — №1.

Тихонцов В. Б. Взаимоотношения ведущих государств мира с позиций «но­вого мирового порядка» // Социально-политические науки. — 1991. — № 11.

«Цивилизационная модель» международных отношений и ее импликация // Политические исследования. — 1995. — № 1.

Цыганков П. А. Международные отношения. — М., 1996.

Циганков П. А. Міжнародні відносини як особливий різновид суспільних відносин // Політологічні читання — 1992. — № 2.

Цыганков П. А. Политическая социология международных отношений — М., 1994

Шиман М. Развивающаяся международная политическая система // Международная жизнь. — 1995. — № 3.

Ясперс К. Будущий мировой порядок // Век XX и мир. — 1990. — № 9.