Міжнародні валютно-фінансові відносини

Сутність міжнародних валютних відносин. Міжнародні валютні відносини як форма міжнародних економічних відносин являють собою систему відносин, пов’язаних з функціонуванням грошей як світових грошей. Саме валюти як грошові одиниці окремих країн виступають у ролі об’єктів даних відносин. Вони обслуговують зовнішню торгівлю і послуги, міграцію капіталу, надання позик і субсидій, науково-технічний обмін, туризм, державні і приватні грошові перекази.

Валютні відносини здійснюються на національному та міжнародному рівнях. На національному рівні вони охоплюють сферу національної валютної системи. Будучи частиною грошової системи країни, національна валютна система є формою організації валютних відносин країни, що визначається її валютним законодавством.

Національні валютні системи виникли історично першими, а їх особливості визначаються рівнем розвитку і специфіки економіки зовнішньоекономічних зв’язків конкретної країни.

З’єднуючою ланкою між національними валютними системами виступають валютний паритет і валютний курс. Валютний паритет — це співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо, а валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій одиниці іншої країни. Валютні паритети лежать в основі валютних курсів, але останні можуть не збігатися з паритетом. В умовах “золотого стандарту” валютні паритети визначались шляхом співвідношення золотого вмісту грошових одиниць, нині — на основі спеціальних прав запозичень (СПЗ).

До важливих характеристик валюти належать здатність валюти обмінюватись на інші валюти, або конвертованість. Конвертована валюта — це національна грошова одиниця, що має здатність вільно (через купівлю-продаж) обмінюватись на іноземні валюти, виконувати функції світових грошей, тобто вільно використовуватись у міжнародному платіжному обігу для здійснення міжнародних розрахунків.

Розрізняють дві основних форми конвертованості валюти: 1) вільна, або повністю конвертована, 2) частково конвертована. Часткова конвертованість валюти означає допущення лише зовнішньої конвертованості, тобто вільне використання валюти лише іноземними особами, і лише в поточних, а інколи лише в зовнішньоторговельних розрахунках.

Нині у світі налічується понад 300 найменувань національних грошей, проте, лише близько 20 держав (США, Великобританія, Німеччина, Японія, Канада та деякі інші) мають повністю конвертовані валюти, близько 50 держав світу мають різні форми частково конвертованих валют. Для решти країн, яка становить більшість, валюті характерна неконвертованість. Вона означає, що держава повністю забороняє будь-які операції обміну своєї валюти на іноземну або дозволяє це робити за згодою уповноважених органів.

Валютний ринок — це система соціально-економічних та організаційних відносин купівлі-продажу різних іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах. Валютні ринки служать механізмом, за допомогою якого здійснюються міжнародні розрахунки в міжнародній торгівлі, на світовому ринку послуг, у процесі міжнародного руху капіталів та інші, що передбачають обмінні операції з валютами різних країн. Їх функціонування та розвиток значною мірою залежить від стабілізації валютного механізму, що діє у світовій валютній системі, від національних і наднаціональних заходів, що здійснюються у валютній сфері.

Найбільші міжнародні валютні ринки діють у Лондоні, Нью-Йорку, Парижі, Франкфурті-на-Майні, Токіо, Гонконзі, Бахрейні, Сингапурі.

Міжнародна валютна система та етапи її розвитку. Міжнародна валютна система — це форма організації валютних відносин у межах світового господарства. Вона виникла наприкінці ХХ ст. в результаті еволюції світового ринку, юридично закріплена міждержавними угодами і обслуговує взаємний обмін результатами діяльності національних економік.

Основними елементами міжнародної валютної системи є:

- національні і колективні резервні валюти;

- склад і структура міжнародних ліквідних активів;

- умови взаємної конвертованості валюти; форми міжнародних валютних ринків і світових ринків золота;

- міждержавні організації, що регулюють валютно-фінансові відносини (МВФ, МБРР та ін.).

Головною ланкою міжнародної валютної системи є світові гроші. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування. Міжнародну валютну систему становлять два головних грошових блоки: резервні національні валюти (валюти найбільші розвинутих країн світу, зокрема: американський долар, німецька марка, японська єна, англійський фунт стерлінгів та ін.) і наднаціональні валюти (колективні валюти, наприклад ЄВРО). Головна функція міжнародної валютної системи — ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці.

Міжнародна валютна система є динамічною системою, що постійно розвивається, змінюється, еволюціонує. Напрями її еволюції визначаються провідними тенденціями трансформації економіки західних країн, змінами умов і потреб світового господарства в цілому.

Світова валютна система стихійно склалася ще в ХІХ ст. у вигляді так званого золотого стандарту. Він передбачав золото в ролі світових грошей і конвертованість кожної валюти в золото. Як різновид золотого стандарту можна розглядати систему золотодевізного стандарту, яка стала результатом рішень Генуезької конференції (1922 р.). Дана система передбачала обмін провідних валют на золото за фіксованими співвідношеннями.

Офіційно золотодевізний стандарт протримався до 1944 р., а фактично обмін валют на золото було припинено в 1930-х рр. Нові положення щодо формування і функціонування світової валютної система були закріплені на Бреттон-Вудській конференції у 1944 р.

Друга світова валютна система отримала назву золотодоларового стандарту, а її характеризували такі положення:

- світовими грошима вважалися золото і долар;

- скарбниця США зобов’язувалась обмінювати долари на золото центральним банкам та урядовим установам інших країн за встановленим офіційним курсом (тобто наявність зовнішньої конвертованості лише у доларах);

- фіксація ринкових курсів валют у межах не більше 1% в обидва боки від золота або доларових паритетів (тобто всі валюти твердо прив’язувались до долара);

- міждержавне регулювання здійснювалось головним чином через Міжнародний валютний фонд.

Близько трьох десятиріч ця система працювала ефективно, відіграла досить помітну роль у розвитку міжнародної торгівлі та міжнародного виробничого співробітництва. Проте становлення національних економік, зокрема, посилення економічної могутності Японії, Західної Німеччини та інших країн Західної Європи, нереальність офіційної ціни золота, наростання дефіциту державного бюджету США призвело до розвалу системи золотодоларового стандарту на початку 1970-х рр. Зрештою 1976 р. у Кінгстоні (Ямайка) члени МВФ оголосили про перехід до якісно нової світової валютної системи. В її основу покладено такі основні принципи:

- перехід до системи плаваючих курсів. Країнам надається право вибору будь-якого режиму валютного курсу. Коливання курсу обумовлені двома основними факторами: купівельною спроможністю валют на внутрішніх ринках країн, співвідношенням попиту та пропонування національних валют на міжнародних ринках;

- золото вже не виконує роль світових грошей, воно переходить до національних валют разом з інтернаціональними розрахунковими грошима — спеціальними правами запозичення (СПЗ);

- юридично закріплено процес демонетизації золота: скасовано офіційну ціну на золото та фіксацію золотого вмісту національних валют (золотих паритетів);

- посилюється міжнародне валютне регулювання, в тому числі через МВФ, який уповноважений стежити за валютною політикою та станом економіки країн-членів, за координацією валютно-кредитної політики розвинутих країн світу.

Однією з особливостей міжнародної валютної системи є її розвиток на принципах поліцентризму, що означає взаємодію в межах єдиної системи локальних (регіональних) валютних структур. Так, в Європі створено регіональну систему, що діє з 1979 р. і є результатом та водночас одним із важливих інструментів європейської інтеграції.

Процес уніфікації в економічній і валютній сферах повинен відбуватися паралельно, взаємопов’язано. Найважливішим результатом цього процесу став перехід до єдиної валюти в межах ЄС — ЄВРО, яка, на думку спеціалістів, має всі шанси бути однією з наймогутніших у світі. Вона повинна стати важливим фактором стабільності ЄС, полегшивши боротьбу з інфляцією, піднявши конкурентоспроможність товарів і послуг держав ЄС у боротьбі за ринки зі США та Японією.

В умовах територіального розширення ринкових відносин за рахунок держав Центральної, Південно-Східної Європи та колишнього СРСР роль цієї суто економічної сфери світового господарського життя незмірно посилюється, збільшуються масштаби та обсяг міжнародних фінансово-кредитних операцій, зростає кількість суб’єктів валютно-фінансових відносин, з’являються нові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації. За оцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10—15 разів перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн дол.

Платіжний баланс. Ключовим поняттям міжнародної економіки є платіжний баланс, який систематизує і дозволяє аналізувати взаємовідносини країни із зовнішнім світом. Практично лише на основі вивчення платіжного балансу уряд у змозі зрозуміти макроекономічні проблеми, що стоять перед ним, не тільки з точки зору своїх суто національних інтересів, але і з точки зору численних зв’язків країни зі світовою економікою в цілому.

Платіжний баланс — це статистичний звіт, в якому в систематизованій формі наводяться сумарні дані про зовнішньоекономічні операції даної країни з іншими країнами світу за певний період часу.

На максимально можливому рівні узагальнення платіжний баланс складається з двох частин: перша — потоки реальних ресурсів — експорту та імпорту товарів і послуг; друга — відповідні їм потоки фінансових ресурсів, що є оплатою за придбання або платежом за продаж реальних ресурсів. Зрештою в платіжному балансі відображується стан національної економіки та її місце у системі світогосподарських зв’язків. Така інформація необхідна для вибору та формування грошової, податкової та валютної політики уряду.

58. Міжнародні організації — це об'єднання суверенних держав, створені на основі міжнародного договору і статуту для виконання певних функцій, які мають систему постійно діючих органів, володіють міжнародною правосуб'єктністю і засновані відповідно до міжнародного права.

Найвідомішою такою організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка функціонує з жовтня 1945 р. Аналіз практики діяльності цієї організації показує, що поряд із всебічним зростанням ролі світових політичних проблем дедалі більше місця в її діяльності відводиться вирішенню економічних і фінансових питань розвитку сучасного світу.

З плином часу новітні сфери світового господарства, міжнародних економічних і фінансових відносин стають предметом вивчення ООН, аналізу, пошуку шляхів і засобів вирішення, вироблення відповідних рекомендацій. Паралельно з цими процесами змінюється структура самої ООН, збільшується кількість економічних установ і країн, які в них беруть участь, розширюється поле діяльності цих установ, їх контакти з іншими міжнародними, а також національними організаціями та інституціями.

Значення економічної діяльності ООН зростає також з ускладненням процесів, які відбуваються у світових економічних взаємовідносинах і міжнародному поділі праці, різноманітністю проблем, що виникають у світовій економіці, динамізмом міжнародного господарського життя, яке зумовлює необхідність прийняття своєчасних і ефективних рішень.

І все ж слід зазначити, що здійснюючи економічну діяльність, ООН залишається перш за все політичною організацією.

Економічна діяльність ООН включає чотири головні напрями:

• вирішення загальних для всіх країн глобальних економічних проблем;

• сприяння економічному співробітництву держав із різними рівнями соціально-економічного розвитку;

• сприяння господарському розвитку країн, що розвиваються;

• вирішення проблем регіонального економічного розвитку.

Основними структурними підрозділами системи органів економічного і фінансового співробітництва в рамках ООН є три з шести головних органів, названих у Статуті: Генеральна Асамблея, Економічна і Соціальна Рада та Секретаріат.

Генеральна Асамблея (ГА) згідно з відповідними статтями Статуту, несе відповідальність за виконання функцій ООН у сфері міжнародного співробітництва. Головне завдання Асамблеї — бути вищим форумом у рамках Організації для обговорення найбільш важливих, ключових проблем економічного характеру. Свої функції в цьому напрямі Асамблея здійснює, головним чином, через Другий комітет (з економічних і фінансових питань), який є одним із головних комітетів Асамблеї.

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) є другим за впливом органом у системі економічного механізму ООН і по суті координує всю діяльність Організації в соціально-економічній сфері. Членами Ради є 54 країни — члени ООН, які обираються Генеральною Асамблеєю ООН, причому п'ять постійних членів Ради Безпеки є незмінними членами Ради.

У діяльності Ради можна виділити три головні функції. Вона виступає як:

• відповідальний спеціалізований форум держав у рамках ООН для кваліфікованого обговорення міжнародних економічних і соціальних проблем і розробки принципової політичної лінії;

• координатор усієї діяльності ООН з економічних і соціальних питань та для діяльності спеціалізованих установ ООН;

• організатор підготовки кваліфікованих досліджень із загальних і спеціальних проблем економічного і соціального розвитку та міжнародного співробітництва.

Секретаріат ООН — третя основна ланка в системі органів економічного співробітництва. Це адміністративно-виконавчий орган, який обслуговує нормальне функціонування інших інститутів ООН та установ і виконує конкретні доручення. Переважна більшість співробітників центрального апарату працюють на економічну службу. До складу економічного апарату ООН входить також декілька спеціальних підрозділів, найбільшим із яких є Департамент з економічних і соціальних питань.

 

Крім названих трьох головних органів економічного і фінансового співробітництва в рамках ООН, успішно функціонують й інші організації ООН, діяльність яких у сфері економічних і фінансових відносин найбільш активна і помітна. Серед них Організація Об'єднаних Націй із промислового розвитку (ЮНІДО), Програма розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН) та регіональні економічні комісії.

Організація Об'єднаних Націй із промислового розвитку (ЮНІДО) — спеціалізована установа ООН для сприяння індустріалізації країн, що розвиваються, їх промислового розвитку шляхом мобілізації національних і міжнародних матеріальних і фінансових ресурсів. ЮНІДО було створено в 1966 р. Вищим її органом є Генеральна конференція, яка скликається один раз на два роки. Керівні органи ЮНІДО — Рада з промислового розвитку і Комітет з програмних і бюджетних питань. Штаб-квартира розташована у Відні.

З початку 1986 р. ЮНІДО набула статусу спеціалізованої установи системи ООН, що привело до її реорганізації у сферах адміністративної, фінансової і кадрової самостійності. Сьогодні ЮНІДО має власний регулярний бюджет, який формується з обов'язкових внесків країн-членів і призначений головним чином для утримання секретаріату ООН.

Оперативна діяльність фінансується з коштів Програми розвитку ООН і Фонду промислового розвитку ЮНІДО, який складається з добровільних внесків країн — членів Організації.

Оперативна діяльність ЮНІДО згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН включає, крім управлінських, науково-дослідницьких і технічних питань, здійснення конкретних проектів, а також розробку рекомендацій і надання конкретної допомоги країнам у підготовці програм індустріалізації з урахуванням політичних, економічних і фінансових обставин.

Якщо ЮНІДО має статус спеціалізованої установи ООН, яка "працює" з країнами, що розвиваються, то інша організація ООН — Програма розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН) е допоміжним органом Генеральної Асамблеї ООН, міжнародною програмою з надання багатосторонньої технічної і передінвестиційної допомоги країнам, що розвиваються, у найважливіших секторах економіки.

Допомога ПРООН фінансується за рахунок добровільних внесків і надається тільки урядами, через їх посередництво або за їхнім проханням. До середини 90-х років XX ст. глобальна мережа ПРООН розширилася до 132 відділень у різних державах світу, які обслуговували 175 країн і територій. На той час загальний обсяг добровільних внесків становив близько 1 млрд. дол. США. Це свідчить про те, що програми ПРООН реально функціонують і успішно реалізуються, причому йдеться про досить значні кошти. Є приклади реального здійснення проектів з іригації, риболовства, експлуатації лісових ресурсів тощо. Запорука цього — жорсткий і дійовий контроль за використанням добровільних внесків.

Стосовно регіональних економічних комісій, то їх було створено згідно з резолюціями Економічної і Соціальної Ради, яка координує їхню діяльність.

Європейська економічна комісія ООН (ЄЕК) була створена в 1947 р. як тимчасовий орган ООН з 5-річним строком повноважень для сприяння економічному відродженню післявоєнної Європи. Однак уже в 1951 р. ЄЕК отримала статус постійного органу ООН.

ЄЕК сприяла розвитку торгівлі, економічного і науково-технічного співробітництва. У її складі функціонує ряд галузевих комітетів — з питань сільського господарства, хімії тощо — всього близько 15. В останні роки ЄЕК сконцентрувала свою діяльність головним чином у галузях екології, особливо в питаннях транскордонного характеру й ефективного використання енергії (програма "Енергетична ефективність у 2000 р.); транспорту (з позицій екології) і лісових ресурсів.

Економічна і соціальна комісія для Азії і Тихого океану (ЕСКАТО) створена в 1947 р. як регіональний орган. її членами в більшість країн регіону, включаючи США, Нідерланди, Велику Британію, Францію. Комісія провадить роботу в рамках програми дій із регіонального економічного і фінансового співробітництва в галузі передачі технології під інвестиційні проекти. Досягнуто певних результатів у рамках реалізації програми "Транспорт і зв'язок" і програми розвитку інфраструктури, які мають вкрай важливе значення для регіону, де проживає більше половини населення земної кулі.

Економічна комісія для Латинської Америки і Карибського басейну (ЕКЛАК) створена в 1948 р. Вищий орган — сесія, а в період між сесіями — Комітет у складі представників усіх 40 країн-членів: країни Латинської Америки, США, Канада, Велика Британія, Франція, Нідерланди, Іспанія. У складі ЕКЛАК діють постійні органи: Комітет з економічного співробітництва країн Центральної Америки; Комітет із розвитку і співробітництва країн Карибського регіону; Комітет з торгівлі; Комітет урядових експертів. Основні напрями роботи ті ж, що й у перелічених вище комісій.

Економічна комісія для Африки (ЕКА) створена в 1958 р. з метою сприяння африканським народам у вивченні й аналізі проблем розвитку Африканського континенту. ЕКА розробляє заходи щодо економічного розвитку цього регіону, надає консультативні послуги відповідно до запитів країн-членів. Комісія має чотири субрегіональні відділення: для Північної Африки (місцезнаходження — місто Танжер (Марокко)); для Західної Африки (місто Ніамей (Нігер); для Східної Африки (місто Лусака (Замбія); для Центральної Африки (місто Кіншаса (Заїр)). Останніми роками БКА сприяє наданню консультативних технічних послуг у галузі боротьби з посухою, у створенні проектів з іригації, у підготовці кадрів. Бюджет ВКА на початок XXI ст. становив понад 70 млн. дол. США і був більший, ніж в інших регіональних комісій.

У цілому, незважаючи на вжиті зусилля міжнародного співтовариства у справі вирішення проблем розвитку економічного і фінансового співробітництва через систему і механізми ООН, на сьогодні залишається ціла низка принципових питань, до успішного вирішення яких поки що не знайдено відповідних підходів.

Досить назвати прийняті на шостій спеціальній сесії ООН у 1974 р. Декларацію і Програму дій зі встановлення нового економічного порядку. Минуло понад чверть століття, а результатів упровадження в життя Програми не видно, як важко знайти й сліди реалізації основних положень інших стратегічних документів ООН.

Невирішеність багатьох проблем в економічній сфері гостро ставить питання про підвищення авторитету ООН. Якщо миротворча роль ООН загальновизнана у світі (хоча також із суттєвими застереженнями), то економічна місія досить далека від авангардної.

Кардинальні зміни в економічному житті, в міжнародних економічних відносинах останніх десяти років XX ст. справили величезний вплив на реалізацію ідей, закладених у стратегічних документах ООН 60, 70 і 80-х років. Зникнення з політичної арени Європи соціалістичних країн, Ради економічної взаємодопомоги, Організації Варшавського договору змінило розстановку й на економічній арені. Ідеї, закладені в багатьох економічних документах ООН соціалістичними країнами, які на той час мали своє бачення перспектив економічного розвитку в світі, виявились непотрібними і, врешті-решт, вплинули на кінцевий результат. Взагалі, багатофакторність при розробці проблем глобального характеру, труднощі, що виникають при їх погодженні та компонуванні, часто мають наслідком постановку нереальних завдань.

Однак багато нарікань країн-членів викликає функціонування деяких органів ООН, які стоять у джерел розробки найскладніших економічних документів. Нерідко в зауваженнях вказується на те, що програми і проекти складаються без урахування реальних можливостей організацій та інших інститутів ООН, витрати частини проектів і програм, які приймаються до виконання, не враховують реальних фінансових умов. Часто надзвичайно надмірними є витрати на утримання міжнародних чиновників, які мають "невиробничий характер". Досить зазначити, що в певних випадках лише витрати на відрядження спеціалістів у рамках програми надання технічної допомоги становлять до 60 % загальної кошторисної вартості проекту. В цьому не раз пересвідчувалися і відповідні державні органи України, які займаються питаннями співробітництва.

Отже, питання, пов'язані з підвищенням ефективності діяльності економічних організацій ООН, вже стоять на порядку денному. Тепер сенс у тому, наскільки швидко будуть вжиті заходи з метою усунення негативних факторів у їх діяльності, які максимально сприятимуть подальшому прогресу.