Зайнятість суть і форми. теорії зайнятості

Якщо виходити з того, що людина у процесі праці отримує задоволення (при змістовній праці), а отже, задовольняє особисті потреби, то це характеризує зайнятість з погляду речового змісту. Але в даному випадку не слід оминати увагою задоволення колективних потреб, які лежать в основі колективних економічних інтересів і органічно пов’язані з колективним типом власності. Інакше матиме місце спрощений підхід, запозичений, здебільшого, з праць західних економістів, які ігнорують колективний тип власності. Важливо також сутність зайнятості пов’язувати зі змістом поняття “праця”. Тому з погляду речового змісту зайнятість можна визначити як усвідомлену діяльність людей, спрямовану на створення товарів і послуг з метою задоволення особистих, колективних і суспільних потреб, яка приносить їм дохід.

Таким визначенням можна обмежитись, якщо розглядати зайнятість як загальну економічну категорію. Проте у політичній економії вона слугує однією зі сторін категорії, яку слід доповнити соціальною формою і синтезувати, відтак, в цілісну політекономічну категорію.

З огляду на це некоректно в загальноекономічній категорії “зайнятість” виділяти економічні, а тим більше, правові, соціальні, національні відносини. Економічні відносини, як зазначилося, включають не лише виробничі (відносини економічної власності), а й техніко-еко- номічні та організаційно-економічні. Хоча з приводу діяльності, що характеризує з

айнятість, і виникають між різними суб’єктами економічні відносини, але в політекономічному контексті необхідно обмежитись лише виробничими відносинами (суспільна форма продуктивних сил), що, однак, характеризує зайнятість у певному типі суспільства.

Отже, з погляду суспільної форми зайнятість при капіталізмі — це певна сукупність виробничих відносин між людьми з приводу забезпечення працездатного населення робочими місцями, формування розподілу і перерозподілу трудових ресурсів для його участі в суспільно корисній праці і забезпеченні розширеного відтворення робочої сили.

У межах цієї сукупності відносин вирішальну роль відіграють відносини економічної власності. їхня приналежність до проблеми зайнятості зумовлена, по-перше, тим, що залежно від типу власності формуються різні види зайнятості; по-друге, така зайнятість здійснюється з неоднаковою інтенсивністю праці, а отже, по-різному використовується робоча сила, привласнюється створений нею необхідний і додатковий продукт; по-третє, зайнятість у масштабі країни передбачає розподіл робочої сили між регіонами в тісному взаємозв’язку з переливанням капіталу (капіталістичної власності на галузевому і міжгалузевому рівнях); по- четверте, певні види зайнятості (наприклад, управління вищої та середньої ланок з одного боку, наймані працівники з другого) закріплюється за представниками різних класів, місце і роль яких у соціально-еко- номічній структурі суспільства залежить, передусім, від власності на засоби виробництва.

Сукупність виробничих відносин між людьми, що виникають з приводу зайнятості, виражається у певному колі економічних категорій: повна зайнятість, ефективна зайнятість, подвійна зайнятість, випадкова зайнятість, вторинна зайнятість, індивідуальна (сімейна) трудова діяльність, колективна трудова діяльність, інтенсивна праця, понаднормова праця та ін.

Виробничі відносини з приводу зайнятості при капіталізмі формуються за сучасних умов з активною участю трьох суб’єктів: класу капіталістів (різних прошарків і верств), яких у позитивній економічній теорії називають роботодавцями, класу найманих працівників (різноманітних груп і прошарків) і держави, яка виступає і як підприємець, і як орган, що активно впливає на зайнятість у недержавному секторі, регулює відносини економічної власності у цій сфері.

Якщо узагальнити сказане, то можна дати таке визначення зайнятості за умов капіталізму: це сукупність виробничих відносин між різними економічними суб’єктами (найманими працівниками, капіталістами і державою), що виникають у процесі забезпечення працездатного населення робочими місцями та усвідомленої діяльності людей, спрямованої на виробництво товарів і послуг з метою створення прибутків для власників капіталу, отримання доходу на відтворення робочої сили і задоволення суспільних потреб.

Виробничі відносини з приводу зайнятості розвиваються у певну сукупність таких відносин у різних формах зайнятості. Ці відносини є ядром економічних відносин, що виникають у процесі забезпечення працездатного населення роботою та відповідних видів діяльності. До останніх також входять організаційно-економічні відносини з приводу пошуку вакантних робочих місць, процесу влаштування на роботу, організації робочого місця, підвищення кваліфікації, стосунків між менеджерами різних ланок і найманими працівниками у процесі виконання останніми своїх обов’язків та ін. Техніко-економічні відносини, притаманні процесу зайнятості, характеризують розподіл робочої сили залежно від розвитку суспільного поділу праці, дії закону переміни праці тощо.

Відтак економічні відносини з приводу зайнятості доповнюються системою надбудовчих відносин — правових, політичних, національних та ін. Так, правові відносини відображають право на працю, на зайняття певними видами діяльності, на певну винагороду за виконану роботу та ін. і здебільшого втілюються у колективних договорах на макро- і мікро- рівнях. Політичні відносини, що супроводжують економічні відносини зайнятості, фокусуються у державному регулюванні зайнятості, політиці зайнятості. Національні відносини щодо зайнятості характеризують наявність або відсутність дискримінації у процесі працевлаштування мігрантів, національних меншин з боку капіталістів, політику держави у цій сфері та ін.

Основні форми зайнятості. У зарубіжній та вітчизняній економічній літературі виділяють різні форми зайнятості. Так, у “Словнику сучасної економічної теорії”, підготовленому англійськими вченими, виокремлюється подвійна, випадкова та зайнятість, що не підлягає класифікації. У “Економічній енциклопедії” за редакцією Л. Абалкіна називають видиму (що відображає недостатній рівень зайнятості, зокрема, зайнятих неповний робочий день) і приховану (яка характеризує недовикористання робочої сили, зокрема низьку продуктивність праці, нераціональне використання кваліфікації працівника), а також первинну (зайнятість, що виникає безпосередньо після інвестування певного капіталу) і вторинну (наявність додаткової роботи в осіб, що мають основну роботу) зайнятість.

Український економіст М. Кім зазначає, що форми зайнятості класифікують за соціально-економічними (за формами власності та господарювання, соціальним складом населення) та організаційно-економічними критеріями (тривалість і режим робочого часу, характер зайнятості: постійна чи тимчасова; повна або часткова; основна (первинна) і додаткова (вторинна). Крім того, він виділяє у розвинених країнах світу гнучку зайнятість (якою охоплена 1/3 робочої сили і означає нестабільність, відхилення від нормативного робочого часу, нестандартні умови праці, високу професійно-кваліфікаційну і територіальну мобільність працівників, гнучку оплату праці) і традиційну (якою охоплено 2/3 робочої сили і яка характеризується повним робочим днем, стабільністю праці, регламентуванням робочого часу). У межах гнучкої зайнятості він виокремлює такі форми, як тимчасова робота, надомниц- тво, поділ робочого часу між двома і більше працівниками, альтернативний і скорочений робочий тиждень тощо.

За умов адміністративно-командної системи існували значні масштаби нерегламентованої зайнятості, а отже, без сплати податків, що було різновидом тіньової економіки.

З погляду найповнішого використання працездатного населення, інтересів суспільства, а отже, використання найдосконалішої форми національного багатства слід виділяти повну зайнятість. Остання означає надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім’ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.

Ця форма зайнятості є ознакою справедливого демократичного суспільства, оскільки дозволяє кожному бажаючому реалізувати свої сутнісні сили у процесі праці у разі її змістовності, сприяє втіленню одного з фундаментальних прав людини (після права на життя), а також є надійним чинником соціального захисту. Водночас ця форма зайнятості є соціальною за наявності високої організації й ефективності суспільного виробництва. У разі їх відсутності вона не зможе виконати своїх функцій, гальмуватиме стимули до праці.

Наступною за значимістю формою зайнятості з погляду тих же критеріїв є раціональна зайнятість. Така зайнятість наявна в суспільстві при оптимальній (раціональній) структурі народного господарства з урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів відповідно до потреб технологічного способу виробництва, адекватності структури робочих місць і трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньо-кваліфікаційної структури. Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється для поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відсталих регіонів тощо.

Капіталістичному типу суспільства найбільшою мірою відповідає ефективна зайнятість, тобто зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог основного економічного закону, інтенсивного типу відтворення, а отже, критеріїв економічної доцільності найефективнішого використання основних типів капіталістичної власності і капіталу. Водночас ця форма зайнятості зорієнтована на скорочення ручної праці.

Вона передбачає наявність циклічного характеру капіталістичного виробництва, а отже, резервної армії праці, значне недовикористання виробничих потужностей тощо.

Трудова діяльність за формами власності здійснюється на державних, колективних та приватних підприємствах. Приватні підприємства, у свою чергу, поділяються на індивідуальні (сімейні) трудові та приватнокапіталістичні. Переважна частина працездатного населення у розвинених країнах світу зайнята у недержавному секторі. З погляду структури народного господарства більша частина працездатного населення працює у сфері нематеріального виробництва (майже 2/3 від загальної кількості, а в США — понад 7 %). У сільському господарстві зайнято від 2,5 % до 5 % загальної кількості робочої сили, в Україні — до 18 %.

У країнах СНД, у тому числі в Україні, переважає зайнятість, що відповідає технологічному способу виробництва, який базується на ручній та механізованій праці. Розвинені країни світу пройшли цей етап у 40— 50-х роках XX ст. Нині там активно формується інформаційний тип зайнятості, тобто переважання у складі працівників, осіб, пов’язаних з відтворенням людини, збиранням, переробкою та наданням інформації у сфері виробництва й обігу та ін. Зростають витрати на підготовку якісної робочої сили у високотехнічних галузях промисловості. У США, наприклад, проходять перепідготовку 75—85 % керівників, спеціалістів, робітників. У приватному секторі щороку навчається майже третина зайнятих.

Відповідно до Закону України “про зайнятість”, прийнятого Верховною Радою України у 1991 р., до зайнятих належать особи, що працюють за наймом, працюють самостійно (ІТП, підприємці, творчі працівники, члени кооперативів, фермери); обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, громадських об’єднаннях; які проходять дійсну службу у збройних силах; які одержують професійну підготовку або перепідготовку з відривом від виробництва, учні та студенти денних форм навчання; направлені на виконання громадських оплачуваних робіт, ті, що виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими та людьми похилого віку; громадяни інших країн, які працюють у народному господарстві України.

Організаційно-правовими формами реалізації зайнятості населення є наймана праця за трудовою угодою у державному секторі, на підприємствах приватного та колективного типів власності, асоційована праця на підприємствах, де працівник є співвласником (шляхом володіння відповідною часткою акцій, яка перетворює його на співвласника), особиста праця на підприємствах приватної трудової власності, робота на спільному підприємстві, на орендованому та ін.

Теорії зайнятості. Такі теорії розмежовуються, передусім, за основними напрямами сучасної економічної думки. Так, неокласичний напрям базується на положеннях теорії А. Сміта, згідно з якими ринок праці повністю регулюється ринковими законами саморегулювання, а ціна праці (рівень заробітної плати) визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Шляхом підвищення або зниження заробітної плати регулюється також попит на працю та її пропозиція.