Державне регулювання зайнятості

Головним аспектом політики зайнятості на сучасному етапі й на перспективу повинно бути збереження достатньо відчутної ролі держави в її регулюванні. Державне регулювання зайнятості не повинно, проте, використовуватись для обмеження ринкового механізму її саморегулювання.

Разом з тим треба враховувати перехідний характер української економіки, який обумовлює неприйнятність для України лише орієнтації на механізм ринкового регулювання зайнятості. Такий механізм не може ефективно працювати внаслідок відставання заробітної плати від середнього прожиткового мінімуму, а також у зв’язку з необхідністю вкладення значних коштів на охорону здоров’я та відпочинок, житло і транспорт. Незабезпечення цих умов перешкоджає вільному переміщенню робочої сили.

Характерною ознакою соціальної ринкової економіки є орієнтація на продуктивну зайнятість, що базується на синтезі соціального і економічного ефектів, необхідності великих вкладень коштів у людину, в забезпечення належних умов для її існування, нормального відтворення затрат енергії, зростання добробуту.

Забезпечення продуктивної зайнятості передбачає використання особливого механізму узгодження внутрішньо суперечливих критеріїв оцінки ефективності зайнятості найманими працівниками, роботодавцями та суспільством у цілому, підтримання їх балансу в інтересах протидії виникненню масового безробіття і нагромадженню її прихованого потенціалу на підприємствах. Це можливе лише за умови органічного поєднання активних дій органів державного управління з ринковими регуляторами зайнятості.

Вільно вибрана зайнятість як орієнтир соціальної ринкової економіки є головним принципом, на якому повинні будуватися державна політика і механізм забезпечення продуктивної зайнятості Важливими передумовами реалізації цього принципу повинні бути: сприяння розвиткові всіх форм власності і господарської діяльності з метою розширення можливостей вибору громадянами сфер застосування праці; формування їхньої мобільності і багатосторонності як основи конкурентноздатності в ринкових умовах; недопущення примушування до праці та будь-яких форм дискримінації – за статтю, віком, національністю та ін. До цих умов треба також віднести економічну та юридичну свободу працівників і роботодавців при наймі та звільненні, свободу переміщення праці і капіталу, розмежування функцій господарських суб'єктів і державних органів щодо кадрової політики, створення якісно нового механізму регулювання та інфраструктури ринку праці, розвиток системи партнерських відносин щодо розв’язання індивідуальних і колективних трудових спорів.

Все це означає необхідність створення такої моделі зайнятості, яка була б заснована на поєднанні ринкових принципів регулювання і активної участі держави в регламентації правил функціонування ринку праці, в тому числі й у сфері приватної підприємницької діяльності Така модель повинна передбачати заходи соціального захисту населення у випадку безробіття, здійснення політики сприяння зайнятості та прискоренню адаптації населення до вимог ринкової економіки.

Складність утвердження нових принципів політики зайнятості обумовлена, з одного боку, інерційністю громадської свідомості, консерватизмом господарників та управлінців, а з іншого – ілюзорним уявленням про те, що перехід до ринкової економіки може автоматично вирішити всі накопичені проблеми у сфері зайнятості.

Недооцінка сфери зайнятості в останні роки щодо її впливу на розвиток економіки, рівень та якість житія населення призвела до того, що механізми зайнятості були не стільки каталізатором, скільки гальмом економічних реформ. Стримування процесу вивільнення робочої сили в період спаду виробництва за допомогою соціальних і політичних амортизаторів загальмувало формування ринкового механізму зайнятості, особливо створення повноцінної інфраструктури ринку праці, якісної системи інформаційного забезпечення служб зайнятості, перебудови системи підготовки і перепідготовки кадрів.

Соціально-економічна стратегія не повинна ігнорувати структурну неоднорідність населення, різницю інтересів, схильностей, працездатності громадян, нерівноцінність умов їх реалізації для осіб різної статі, віку, соціального статусу, місця проживання.

Основна увага у політиці зайнятості має звертатися на формування конкурентноздатності всіх груп економічно активного населення як основи забезпечення високої мобільності найманих працівників і підприємців до коливань ринкової кон’юнктури. Політика зайнятості має бути погоджена з пріоритетами і темпами структурної перебудови, націлена на активізацію вивільнення надлишкової робочої сили з підприємств, її перерозподіл у галузі і сфери пріоритетного розвитку або надання кожному економічно активному члену суспільства можливості заняття підприємницькою діяльністю чи індивідуальною працею.

В основі теоретичного обґрунтування державно то регулювання зайнятості населення лежать положення кейнсіанської теорії, згідно з якою зменшення безробіття повинно досягатися за рахунок державної стимулюючої фінансової політики. Але слід враховувати, що така політика, крім позитивного впливу на економіку, виявила побічні негативні наслідки — підвищення цін, тобто інфляцію. Таким чином, інфляція є тією ціною, яку економіка повинна сплатити за зниження безробіття.

Дослідження показали, що існує досить тісний зв’язок між безробіттям та інфляцією. Збільшення безробіття знижує інфляцію і навпаки. Тобто між інфляцією і безробіттям має місце обернена залежність. Взаємозалежність між безробіттям та інфляцією одержала своє наукове узагальнення у вигляді кривої Філліпса (рис. 5).

Рис. 5. Рання крива Філіпса.

Наведена крива показує обернену залежність між інфляцією і безробіттям.

Якщо сукупний попит в економіці збільшується, наприклад, завдяки політиці експансії, то це призводить до скорочення безробіття, але ціною зростання інфляції.

Зазначимо, що крива Філліпса суттєво доповнила кейнсіанську, теорію державного регулювання зайнятості. Але й вона не поставила всі “крапки” в цій проблемі. Подальші дослідження показали, що крива Філліпса здатна адекватно відтворювати взаємозв’язок між інфляцією та безробіттям лише в короткостроковому періоді. В межах великих інтервалів часу зв’язок між безробіттям та інфляцією має інший характер. Про це свідчить досвід багатьох країн світу в період 70-80-х років, коли в економіці відбувалося одночасне зростання інфляції та безробіття. Таке економічне явище дістало назву стагфляція.

За стагфляції крива Філліпса зміщується вправо, тобто в бік збільшення безробіття. При цьому кожний відсоток збільшення інфляції супроводжується додатковим зростанням безробіття. Кейнсіанці пояснюють зміщення кривої Філліпса серією “шоків пропозиції”, або, як їх ще називають, цінових шоків. Класики, які стоять на позиції теорії альтернативності зростання інфляції та безробіття, запевняють, що таке зміщення кривої є тимчасовим.

Іншу точку зору щодо стагфляції мають прихильники неокласичної концепції, їхнє пояснення обмежується “гіпотезою природного рівня” безробіття, що ставить під сумнів саме існування падаючої кривої Філліпса. При цьому обґрунтовуються два варіанти інтерпретації взаємозв’язку інфляції та безробіття. Одна з них відповідає теорії адаптивних очікувань, інша – теорії раціональних очікувань (рис.6).

Рис. 6. Стагфляція в теоріях адаптивних та раціональних очікувань

 

 

Зростання сукупного попиту збільшує на деякий час прибутки, випуск продукції та зайнятість (від а₁ до Б₁). Номінальна заробітна плата через деякий час теж зростає, скорочуючи прибутки підприємств, ліквідуючи при цьому короткострокові коливання до збільшення виробництва та зайнятості (від Б₁ до А₂ ітак далі від А₂ до Б₂ та від Б₂ до А₃). Отже, в довгостроковому періоді не існує альтер­нативності між рівнями інфляції та безробіття, а крива Філліпса набуває вигляду вертикальної прямої.

Якщо згідно з теорією раціональних очікувань працівники певною мірою передбачили інфляцію, то не буде навіть короткочасного скорочення безробіття. Саме цінова інфляція, яка повністю врахована у вимогах працівників про збільшення номінальної заробітної плати, створює вертикальну лінію, яка бере початок в точці природного безробіття.

Виходячи з цього, економісти неокласичного напряму виступають за проведення урядом політики невтручання. Це дасть можливість ринковому механізму самостійно вирішувати проблеми зайнятості і вийти на обсяг реального випуску продукції, що відповідає умовам повної зайнятості

Кейнсіанці стверджують інше: переміщення економіки з точки А₂ в точку А₁ вимагатиме багатьох років, тобто має довготривалий період, оскільки номінальна заробітна плата має дуже низьку від’ємну еластичність. Тому вони закликають до активного застосування стабілізаційної політики держави, скорочення великих втрат, які породжуються тривалим збереженням безробіття та інфляції.

Вплив держави на рівень і динаміку національного виробництва методами політики експансії (фіскальної чи монетарної) – основний елемент механізму державного регулювання зайнятості населення. Іншим його елементом є державне регулювання наслідків функціонування економіки, пов’язане з виникненням безробіття. Таке функціонування спирається на спеціальні державні програми, основною метою яких є не загальне зростання виробництва, а створення додаткових умов для працевлаштування безробітних. Тому пріоритетними заходами держави в регулюванні зайнятості населення мають бути такі:

1) забезпечення ефективної зайнятості;

2) координація заходів, які застосовуються в політиці регулювання;

3) створення рівних умов для громадян у використанні їх права на працю;

4) соціальне партнерство через сумісність інтересів держави, профспілок та підприємств;

5) міждержавне співробітництво з питань регулювання потоків робочої сили.

Сукупність зазначених заходів закладає основу формування державних програм зайнятості населення і механізму регулювання цієї сфери.

Програмний метод регулювання зайнятості реалізується за двома напрямами: активна політика зайнятості та створення гнучких форм зайнятості.

Перший напрям передбачає розробку програм сприяння зайнятості, які охоплюють як окремі категорії населення, так і специфічні випадки загрози безробіття. Головною метою таких програм є скорочення або запобігання зростанню чисельності безробітних.

Програми сприяння зайнятості поділяються на три типи: програми суспільних робіт, професійної підготовки молоді та допомоги безробітним.

1. Програми суспільних робіт охоплюють окремі категорії населення, регіони, періоди часу і поділяються на два види: