Історія розвитку макроекономічної думки

Макроекономіка є однією з наймолодших економічних наук. В університетах її почали вивчати як окрему дисципліну лише в другій половині ХХ ст. За загальним визначенням своєї зрілості вона досягла у 30-ті роки ХХ ст., у період світової економічної кризи, коли набула здатності впливати на економічну практику. Проте ця галузь науки не виникла раптово, а є продуктом тривалої еволюції, нагромадження якісних ознак постійного пошуку.

Меркантилізм – (15-17 ст.). Першою теоретичною концепцією, яка містить макроекономічні уявлення, був меркантилізм. Термін “меркантилізм” (від італійського merkante – торгівець, покупець) запровадив Адам Сміт. Концепції меркантилістів, які зародилися в епоху середньовіччя, обґрунтували необхідність формування централізованих національних держав і захисту національного ринку. У цей період розвивається зовнішня торгівля між країнами, а роль грошей виконують благородні метали. Меркантилісти з’ясовували, що саме веде до збагачення країни – перевищення експорту над імпортом, нагромадження золота і срібла чи дешева національна валюта.

На думку меркантилістів, економічною політикою, що сприяла зростанню національного багатства був протекціонізм – обмеження доступу іноземних купців до внутрішнього ринку, наприклад, через запровадження високого мита. Водночас ці заходи мали доповнюватися стимулюванням вивозу готової продукції й захистом національного купецтва на зовнішніх ринках. Така політика, на думку меркантилістів, забезпечувала перевищення експорту над імпортом і приплив золота до країни. Вважалося, що держава стає багатшою, коли володіє більшістю країн грошей.

Отже, меркантилісти вважали, що торговий капітал - основне джерело національного багатства. Предмет уваги – рух грошей і товарів між окремими країнами. Ними була сформульована доктрина торговельного балансу – основна частина економічного вчення зрілого меркантилізму.

Концепції меркантилістів залишили слід в економічній науці.

Відомими меркантилістами були: А. Монкретьєн, Т. Мен, У. Поттер, А. Серра.

Фізіократи (physis - природа, kratos - влада). Термін запроваджений тим же Адамом Смітом.

Подальшого розвитку макроекономічний аналіз набув у ХУІІІ ст. у працях французької школи фізіократів. На відміну від меркантилістів, які вважали багатством гроші, фізіократи виходили з того, що багатством є продукти землі, а джерелом багатства – сільськогосподарське виробництво, а не торгівля.

Основоположником цієї школи є Франсуа Кене (1694-1774) – розробив макроекономічну модель господарського кругообороту, так звану “Економічну таблицю” (1758 р.). Ця таблиця відображала загальну картину кругообороту товарів і послуг для основних секторів економіки і класів суспільств, і давала уявлення про механізм функціонування економіки в цілому. Але вона була побудована на ряді концепцій, які не витримали перевірку часу. Ф. Кене був одночасно і лікарем, і економістом. Тому модель господарського кругообороту він побудував за аналогією з циклом кровообігу людини. Вчений виходив з того, що в процесі кровообігу органи людського тіла нерозривно пов’язані один з одним. При цьому кожний орган виконуючи в кровоносній системі свою особливу функцію еквівалентно обмінюється своєю роботою з іншими органами і завдяки цьому бере участь у відтворенні всього організму. За аналогією з людським організмом Кене поділяє суспільство на три класи:

1) продуктивний (селяни);

2) заможний (землевласники);

3) безплідний (ремісники).

Ці класи у Ф. Кене обмінюються між собою результатами своєї праці і тим самим відтворюють себе, тобто свою продуктивну силу.

Розробляючи “Економічну таблицю”, Ф. Кене виходить із двох принципів:

1) Господарський кругооборот має базуватися на природному економічному порядку без зовнішнього, тобто державного втручання. Отже, Ф.Кене був прихильником економічного лібералізму.

2) Аналогія економічних процесів із кровообігом сама по собі підводила Ф. Кене до думки про можливість виникнення певних порушень у господарському кругообороті, аж до появи кризових явищ за аналогією з інсультом чи інфарктом.

Ф. Кене вже тоді вбачав можливість інфляційного збільшення вартості потоків економічного обороту. Особливо небезпечним він вважав підвищення рівня споживання заможним класом предметів розкоші, які купуються у безплідного класу. Вчений висловлював побоювання, що це може викликати скорочення видатків для продуктивного класу. Проте теоретична база фізіократів, у тому числі й їхня концепція державного втручання, не давала відповіді на запитання, як можна протистояти цьому явищу.

Але головний недолік “Економічної таблиці” Ф. Кене полягав у тому, що вона не давала пояснення як в економіці забезпечуються природні закони, тобто вчений не розкрив механізму саморегулювання ринкової системи.

На це питання дали відповідь представники класичної теорії, згідно з якою здатність ринку до саморегулювання, до досягнення так званого природного порядку в економіці забезпечується за допомогою механізму ціноутворення. Найяскравішим представником цієї теорії був Адам Сміт, котрий розглядає дві ціни:

1) природну (спланована), що покриває витрати і дає середню норму прибутку;

2) ринкову, тобто фактичну ціну, за якою товар продається на ринку.

Регулююча роль цін при цьому проявляється таким чином:

Під впливом конкуренції і залежно від співвідношення між попитом і пропозицією ринкова ціна відхиляється або вгору, або вниз від природної ціни. Якщо попит вищий ніж пропозиція, а ринкова ціна відхиляється вгору від природної, то в галузі, де виробляється даний товар забезпечується прибуток на рівні вищому від середньої норми. Це спонукає економічних суб’єктів переміщувати капітал у більш прибуткову галузь. І навпаки, якщо попит нижчий ніж пропозиція, ринкова ціна менша від природної, а прибуток нижчий від середнього рівня, то капітал вилучають із малоприбуткової галузі.

Зазначені переміщення капіталу за своєю тенденцією забезпечують рівновагу в економіці, тобто такий розподіл ресурсів між окремими галузями, який відповідає суспільним потребам. У даному перерозподілі капіталу кожний лише дбає про власні інтереси – одержати найбільший прибуток. Але цією дією кожний забезпечує також дотримання суспільних інтересів, не усвідомлюючи того. Таким чином ринок через ціновий механізм автоматично забезпечує досягнення макроекономічної рівноваги.

Прабатьком цієї школи вважають англійського економіста Вільяма Петі (1623-1687), який вперше у світовій практиці дав оцінку національного доходу Англії. Учений досліджував питання про вплив на національну економіку й розподіл доходів заходів, пов’язаних з удосконаленням системи оподаткування. Джерелом економічного багатства В. Петі вважав сферу виробництва.

Вагомий внесок у розвиток макроекономічних ідей зробив ще один представник класичної школи – Томас Мальтус (1766-1834), котрий перший в економічній науці простежував співвідношення темпів зростання національного виробництва й темпів зростання населення.

Ще один представник класичної школи – Дейвид Рікардо (1772-1823) – сформулював важливу макроекономічну концепцію – теорію порівняльної переваги, яка стала теоретичною основою політики фритредерства, а в сучасних варіантах використовується для обґрунтування переваг “відкритої економіки” над “закритою”.

Економісти класичної школи вибудували теоретичну споруду, в основі якої лежало поняття ринкової економіки як системи, що саморегулюється через механізм цін. Згідно з цим поглядом, коливання ринкових цін автоматично встановлює рівновагу в економіці. Тому державне регулювання економіки не потрібне.

Протилежний погляд на творчі й регулятивні можливості ринкової економіки розвинув Карл Маркс (1818-1883). В умовах економічних потрясінь та катаклізмів середини і другої половини ХІХ ст. він розвинув макроекономічну концепцію, згідно якої ринкова економіка є марнотратною і експлуататорською, яка прямує до своєї загибелі. Але макроекономічні ідеї К. Маркса виявилися нежиттєздатними, вони не дістали визнання за межами країн соціалізму.

Макроекономіка стала розвиватися згідно з класичною теорією. Але світова економічна криза в 1929-1933 рр. не підтвердила також основного постулату класичної теорії – здатності ринкової економіки до швидкого самоодужання, що викликало недовіру до неї.

Виникла необхідність у новій макроекономічній теорії. Її засновником став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, а його теорія дістала назву кейнсіанською. Дж. М. Кейнс піддав гострі критиці класичну теорію. Якщо класики стверджували, що ринкові ціни здатні автоматично встановлювати в економіці рівновагу, а тому державне втручання в економіку не потрібно, то Дж. М. Кейнс вперше висунув ідею про те, ринкова рівновага – це ще не благо для економіки. Він довів, що в ринковій економіці може бути рівновага за неповної зайнятості і що для її усунення необхідне втручання держави. До основних важелів такого втручання Кейнс відносив фіскальну політику, а об’єктом впливу вважав сукупний попит. Свої погляди на проблеми регулювання ринкової економіки Кейнс виклав у книзі “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” (1936р.), в якій показав, що держава впливаючи на окремі макроекономічні показники, зокрема, на такі як загальний доход, споживання, інвестиції, заощадження та ін., може ефективно здійснювати регулювання економіки. Ця теорія стала домінуючою протягом кількох десятиліть.

Проте в період нової світової кризи 70-х років ХХ ст. виявилося, що державне втручання в економіку не завжди дає очікуваний, тобто позитивний, результат і що вплив держави на сукупний попит в період економічного спаду не забезпечує збільшення виробництва, а лише породжує інфляцію. Вперше у світовій практиці виник такий феномен, як стагфляція, тобто коли водночас має місце спад виробництва і зростання цін. Це істотно вплинуло на авторитет кейнсіанської теорії. На цьому тлі інтенсивно почала розвиватися “неокласична” теорія.

Неокласична теорія виникла в 70-х роках ХХ ст. Її виникнення, з одного боку було реакцією на марксизм з його критикою капіталізму, з іншого – спробою вписати в неокласичну теорію ряд нових положень, висновків, що підтверджували б саморегулюючу здатність ринку.

Зазначимо, що неокласична теорія має багато різних напрямків. Так теорія добробуту вперше ввела до наукового обігу поняття “суспільні блага”, “зовнішні ефекти”, “монополії”, з якими ринок справитися не може, а тому потрібна допомога держави. На це спирається, зокрема, й теорія фінансів (П. Самуельсон). Отже, як реакція на недоліки кейнсіанської теорії виникла неокласична школа. Вона включає ряд теорій, що суперечать кейнсіанській. Серед них на сучасному етапі найефективніше виділяються монетаристська теорія, теорія раціональних очікувань, теорія економіки пропозиції та ін. Кожна з них має як позитивні, так і уразливі сторони. Зокрема, в основі монетаристської теорії, яка була обгрунтована американським економістом Мілтоном Фрідменом, лежить ідея про те, що головна роль в регулюванні економіки належить грошово-кредитній, а не фіскальній політиці. При цьому основним інструментом регулювання економіки є гроші. Збільшуючи чи зменшуючи пропозицію грошей, держава може здійснювати регулюючий вплив на економічну активність. Проте деякі вчені із США (М. Фельдштейн, Г. Гільдер, А. Лаффер) вважають, що глибокі порушення економічного зростання та зайнятості не можуть бути розтлумачені тільки або сукупним попитом, що є недостатнім для використання виробничого потенціалу, як це стверджують кейнсіанці, або регулюванням грошової маси, як це стверджують монетаристи. Причиною цього на їхню думку є недооцінка сукупної пропозиції. Зокрема, держава збільшуючи податки та соціальні виплати і гарантії тим самим пред’являє надмірні вимоги щодо механізму пристосування ринкової економіки, в результаті чого індивідуальна ініціатива та гнучкість ринку суттєво зменшуються. Прихильники теорії економіки пропозиції вважають кейнсіанську теорії односторонньою, яка враховує тільки попит і недооцінює необхідність регулювання пропозиції. Насправді ж фіскальна політика, передусім через податковий механізм, може впливати й на сукупну пропозицію, тобто в кінцевому підсумку на реальний обсяг виробництва.

Отже, сучасна макроекономіка не має єдиної домінуючої теорії. Вона спирається на ряд теорій, корті взаємодоповнюють одна одну і дають практикам можливість вибору, тобто самим визначити ефективність кожної теорії залежно від своїх суб’єктивних уявлень, а також з врахуванням індивідуальних умов, цілей і пріоритетів економічної політики певної країни.