Пропозиція грошей. Вимірювання кількості грошей

Гроші – це сукупність активів, які використовують для здійснення ділових операцій. Різні ділові операції обслуговують не один, а різні види грошей, наприклад, готівка, чеки тощо. Тому існують різні показники загальної кількості грошей у національній економіці, які називають грошовими агрегатами. В різних країнах функціонує своя система агрегатів.

Найочевидніший вид грошей, які потрібно враховувати в загальній їх кількості, є готівка – паперові гроші й монети. Значну частину повсякденних операцій обслуговує саме готівка, яка в цьому разі виконує функцію засобу обміну. Готівку економісти позначають як агрегат М₀ або С.

Для здійснення ділових операцій в ринковій економіці нині найчастіше використовують безстрокові вклади, які дають змогу виписувати чеки. Чек – це наказ банку, виписаний власником вкладу про видання зі свого рахунку грошей особі, зазначеній у чеку. Чек має бути індосований (підписаний на зворотній стороні) особою, що отримує за ним гроші; особа, яка виписала чек, відтак отримує його корінець як звірену квитанцію, що підтверджує виконання зобов’язання. Оскільки видання чеку також вимагає передавального підпису, то викрадення або втрата чекової книжки має не такі згубні наслідки, як втрата такої ж суми готівки. Крім того, значно легше виписати чек, ніж транспортувати і лічити великі суми готівки. З огляду на це в багатьох країнах близько 90% усіх ділових операцій у грошовому виразі здійснюється за допомогою чеків.

Чеки є не чим іншим, як способом передання власності на вклади в банках, вони загальноприйняті як засіб обміну. За потреби можна негайно перевести вклади в паперові гроші та монети. Отже, вони є грішми, своєрідним еквівалентом готівки.

Економісти позначають готівку і чекові безстрокові депозити як агрегат М₁. Отже, М₁ = готівка + безстрокові депозити. Або М₁ = М₀ + чекові вклади.

Врахування безстрокових чекових депозитів у грошовій масі є логічним, тому постає питання про врахування в ній інших активів – заощаджувальних, строкових вкладів тощо. У багатьох країнах кошти із заощаджувальних рахунків можна легко переводити на чекові рахунки. Ці активи також можна використовувати для здійснення ділових операцій.

Крім того є строкові вклади. Строкові вклади стають доступні вкладникові після закінчення вказаного строку: він може становити 90 днів чи шість місяців. Ці вклади також можна перетворити на готівку або перемістити їх на чекові рахунки після завершення строку.

Строкові вклади стають доступні вкладникові після закінчення вказаного строку: він може становити 90 днів чи 6 місяців. Ці вклади також можна перетворити в готівку або перемістити їх на чекові рахунки після завершення строку.

Американська керівна кредитно-грошова установа – Федеральна резервна система (ФРС) – визначає грошові агрегати М₂, М₃ і L. М₂ = М₁ + заощаджувальні вклади + дрібні строкові вклади + деякі інші компоненти.

Інакше кажучи, М₂ містить: 1) елементи засобу обігу (готівка + чекові вклади), що становлять М₁, + 2) заощаджувальні вклади, дрібні строкові вклади та деякі інші компоненти. Всі ці складові М₂ можна легко і без утрат вартості перетворити на готівку. Отже, агрегат М₂ є лише ширшим визначеннямкількості грошей порівняно з агрегатом М₁.

Додавши до М₂ великі строкові депозити, отримаємо М₃:

М₃ = М₂ + великі (понад 100 тис. дол.) строкові депозити.

Строковими депозитами у США зазвичай володіють фірми: це сертифікати депозитів, які легко перетворюються на чекові вклади.

Нарешті, ФРС обчислює агрегат L, який містить М₃ + високоліквідні активи – заощаджувальні облігації та короткострокові зобов’язання Державної скарбниці. Високоліквідні фінансові активи, такі як заощаджувальні рахунки, строкові вклади та короткострокові державні цінні папери, називають “майже грошима”. Хоча “майже гроші” не виконують функції засобу обміну, їх легко й без ризику можна перетворити на готівку або чекові депозити.

Агрегат М₁ містить лише ті компоненти, які безпосередньо використовують як засіб обміну. Саме через це економісти в аналізі кількості грошей застосовують і агрегат М₁. Для вивчення впливу грошей на економіку використовують і агрегат М₂. В аналітичній економії нерідко виникає полеміка навколо грошей і монетарної політики, оскільки різні показники кількості грошей мають різну динаміку.

У сучасному грошовому обігу монети становлять незначну частину. Частка паперових грошей вагоміша. Проте у розвинутих країнах готівка не перевищує 10% усіх грошей, а решту становлять банківські гроші.

У кожній країні рух грошей між фірмами, домогосподарствами та державою називають грошовим обігом. Держава регулює грошовий обіг і формує національну грошову систему. Стабільність грошового обігу є важливою умовою успішного розвитку національної економіки.

Для підтримання стабільної вартості паперових грошей державні установи проводять відповідну економічну політику. По-перше, уряд не повинен допускати надмірних дефіцитів державного бюджету. По-друге, центральний банк має здійснювати розумний контроль за кількістю грошей. Проте на практиці держава не завжди розсудливо контролює грошову масу, що спричиняє інфляцію – знецінення грошей, супроводжуване зростанням цін.

Грошові системи та їх типи

У кожній державі грошовий обіг є регульованим, тобто функціонує національна грошова система. Грошова система – це спосіб організації грошового обігу, що склався в даній країні й закріплений законом. Грошові системи формуються з утворенням централізованих держав, хоча окремі їхні елементи з’явилися значно раніше. В сучасних умовах грошова система країни містить такі основні складові:

1) найменування грошової одиниці (наприклад, Україна – гривня, США – долар, Польща – злотий, Росія – рубль, Японія – єна та ін.);

2) види державних паперових грошових знаків, розмінної монети, що мають законну платіжну силу;

3) регламентацію безготівкового грошового обігу;

4) державний апарат, що регулює грошовий обіг;

5) порядок обміну національної валюти на іноземну, регульований державою валютний курс.

До середини 70-х років в усіх країнах мав місце, а в деяких існує ще й нині, щоправда формально, ще один елемент грошової системи – золотий вміст грошової одиниці.

Економісти розрізняють два типи грошових систем:

1) металевого обігу, в якій метал (золото, срібло) виконує функції грошей або лежить в основі грошової системи;

2) паперово-кредитного грошового обігу, що базується на паперових грошах (в основі якого лежать кредитні гроші).

Історії відомі два види металевих систем: біметалізм та монометалізм.

Біметалізм – це грошова система, в якій за золотом і сріблом законодавчо закріплено роль грошей. За цієї системи валютні метали відігравали рівноправну роль, і в обігу перебували монети з обох металів.

Монометалізм – грошова система, основу якої становить лише один метал (золото або срібло).

Біметалізм тривалий час існував у країнах Західної Європи. Для цієї грошової системи характерні два види цін – в золотих і срібних грошах. Держава встановлює цінове співвідношення обох металів. Якщо ринкова ціна одного з них знижується, то вигідно скуповувати цей метал і карбувати з нього монети. Наприклад, коли срібло дешевшає, то золоті монети зникають з обігу, і в ньому панує срібло. Отже, фактичними грішми стає метал, ціна якого на світовому ринку знизилася. Біметалізм виявився нестабільною, внутрішньо суперечливою грошовою системою, оскільки використання двох еквівалентів спричиняло труднощі при визначенні вартісного співвідношення між золотом і сріблом. Тому в більшості країн у другій половині ХІХ ст. утвердилася система золотого монометалізму (в Австрії – 1892р., Японії – 1897р., США – 1900р.). уперше золотий монометалізм установлено в Англії наприкінці ХУІІІ ст. (законодавчо закріплено 1816р.).

Залежно від характеру розміну паперових грошей на золото існувало три різновиди золотого монометалізму:

1) золотомонетний стандарт;

2) золотозлитковий і золотодевізний стандарт;

3) золотодоларовий стандарт.

Золотомонетний стандарт – найдорожча, але водночас високостабільна грошова система. Його характеризують такі ознаки:

– у грошовому обігу обов’язково перебували золоті монети, всі інші види грошей розмінювалися на золото за номіналом;

– країна встановлювала золотий вміст своєї грошової одиниці, який не змінювався впродовж десятиліть;

– золото вільно ввозилося в країну та вивозилося з неї;

– підтримувалося жорстке співвідношення між запасом золота в країні та внутрішньою кількістю грошей.

Після Першої світової війни золотомонетний стандарт зберігся лише у США. У країнах-переможницях (Англія, Франція та ін.) було запроваджено урізану систему золотого монометалізму – золотозливковий стандарт, за якого паперові гроші обмінювалися на золото лише в разі подання суми, встановленої законом. Наприклад, в Англії ця сума становила 1700 фунтів стерлінгів, у Франції – 215 тис. франків, що відповідало ціні стандартного зливка у 12 кг. У більшості країн, зокрема переможених (Німеччині, Австрії та ін.), було встановлено золодевізний стандарт: паперові гроші обмінювалися на іноземну валюту (девізи), які розмінювалася на золото. За обох цих різновидів золотого монометалізму в обігу вже майже немає золотих монет, а монетарне золото зосереджується в руках держави. У 30-х роках урізані форми золотого монометалізму ліквідовані (під час кризи 1929 – 1933 рр.).

Після Другої світової війни золотий монометалізм відновився, але ще в більш урізаній формі – золотодоларового стандарту. В усіх країнах розмін паперових грошей на золото не був відновлений. Лише урядам та центральним банкам країн-членів Міжнародного валютного фонду надавалася можливість обмінювати долари США, якими вони володіли, на зливки з золотого запасу США. Наприкінці 1949р. золотий запас США сягнув 21,8 тис. т, що становило 70% світових резервів. Однак у подальшому стягування золота у США припинилося. До 1960р. золотий запас скоротився до 15,8 тис. т (44%), а в 1972р. становив лише 8,6 тис. т (21%). Золото запасу США ледве вистачило б, щоб обміняти 25% доларових активів іноземних власників. У 1971р. обмін доларів на золото було припинено. Грошові системи, в яких золото виконує функції грошей або лежить в основі цих систем, зникли.

У 1970-х роках остаточно утверджується новий тип грошової системи, формування якої в усіх країнах практично розпочалося з часу витіснення золота з обігу. Сучасну грошову систему характеризують такі ознаки:

– її основною одиницею є паперові гроші;

– хронічне знецінення грошей;

– широкий розвиток безготівкового обігу і скорочення обігу готівки;

– зростання ролі держави у стабілізації грошового обігу.

4. Процентна ставка як ціна грошей

У ринковій економіці об’єктом купівлі-продажу виступають гроші. Часто буває так, що у певний момент часу одні домогосподарства, фірми чи навіть уряд відчувають гостру нестачу грошей, тоді як в інших домогосподарствах або фірмах є тимчасово вільні кошти. Виникають об’єктивні необхідність і можливість купівлі грошових коштів на певний строк. Ціною грошей є процентна ставка.

Процентна ставка – це плата за право користуватися грошовими коштами. Інакше кажучи, це вартість позички, або ціна, яку необхідно заплатити за користування позиченими грішми. Процентну ставку звичайно розглядають як відсоток, а не як абсолютну величину. Замість оголошувати, що процентна ставка становить 120 грн. за рік на 1000 грн. наданих у позику коштів, зручніше говорити, що процентна ставка становить 12%. Це означає, що на кожну сотню наданих у позику коштів плата у нашому прикладі дорівнює 12 грн. за рік. Добуток процентної ставки визначає величину процента.

Економічні суб’єкти беруть кошти у позику на фінансових ринках, які залежно від строку боргових зобов’язань поділяються на ринок грошей і ринок капіталів.

Ринок грошей – це фінансовий ринок, на якому продають і купують короткострокові боргові інструменти, строк погашення яких менший, ніж один рік. До короткострокових боргових зобов’язань належать цінні папери державної скарбниці (випущені на строк до одного року), наприклад, у США – тримісячні векселі.

Ринок капіталів – це такий фінансовий ринок, на якому купують і продають довгострокові (строк погашення яких більше одного року) боргові зобов’язання та акції. Короткострокові цінні папери характеризуються меншими коливаннями процентних ставок, ніж довгострокові, що робить їх безпечнішими для інвестування.

Домогосподарства та фірми беруть у позику також у фінансових посередників, передовсім комерційних банків, за що також сплачують процентну ставку.

В ринковій економіці існує багато видів процентних ставок: процентні ставки за вклади, процентні ставки за векселі державної скарбниці, процентні ставки за довгострокові облігації державної позики, облікові процентні ставки, процентні ставки за заставні тощо. Рівень процентних ставок неоднаковий і зумовлюється такими обставинами:

– строком надання позики;

– ризиком;

– податковим режимом;

– адміністративними витратами.

У макроекономічному аналізі найчастіше залишаємось осторонь відмінності між процентними ставками. Річ у тім, що процентні ставки здебільшого змінюються в одному напрямі. Проте обов’язково розрізняємо номінальну і реальну процентні ставки.

Номінальна процентна ставка – це ставка, яка не скоригована на інфляцію. Економісти кажуть, що номінальна процентна ставка – це альтернативна вартість нагромадження грошей, тобто те, від чого відмовляються, володіючи грішми, а не облігаціями. Поклавши гроші на заощаджувальний рахунок або купивши облігації, можна отримувати номінальну процентну ставку.

Реальна процентна ставка характеризує зміну купівельної спроможності певної суми грошей. Якщо і – номінальна процентна ставка, r – реальна процентна ставка, а π – темп інфляції, то можна записати:

 

r = і – π

Реальна процентна ставка – це різниця між номінальною процентною ставкою і темпом інфляції, а номінальна процентна ставка – це сума реальної процентної ставки й темпу інфляції:

і = r + π

Рівняння, що записано у такій формі називають рівнянням Фішера. Воно показує, що номінальна процентна ставка може змінюватися з двох причин:

– внаслідок зміни реальної процентної ставки;

– внаслідок зміни темпу інфляції.

З цього рівняння випливає, що підвищення рівня інфляції на 1% збільшує номінальну процентну ставку також на 1%. Цей взаємозв’язок між рівнем інфляції та номінальної процентною ставкою називають ефектом Фішера.

Сукупний попит на гроші

Попит на гроші у національній економіці охоплює: 1) попит на гроші для операцій; 2) попит на гроші як активи.

Попит на гроші для операцій, або операційний попит на гроші, пов’язаний з обслуговуванням усіх ділових угод в економіці. Економічні суб’єкти потребують грошей для купівлі товарів, послуг та ресурсів. Для здійснення операцій купівлі-продажу економічні одиниці використовують готівку та безстрокові вклади.

Кількість грошей, що потрібна для здійснення операцій у національній економіці, відображає кількісне рівняння обігу, яке записують так:

 

MV = PY,

 

де М – кількість грошей в обігу;

V – швидкість обігу;

P – рівень цін;

Y – обсяг національного продукту в реальному вираженні^*.

Права частина кількісного рівняння обігу є грошовою оцінкою національного продукту, тобто загальним виторгом, отриманим продавцями продукту. Ліва частина рівняння повідомляє про гроші, витрачені на для здійснення ділових операцій купівлі-продажу національного продукту. Зі складових рівняння невідомою для нас є швидкість руху грошей V, яка показує кількість разів, яку гривня або інша національна грошова одиниця витрачається за рік на придбання кінцевих товарів і послуг. Якщо наприклад, PY, тобто номінальний ВВП країни, становить150 млрд. грн., а кількість грошей в економіці дорівнює 30 млрд. грн., то кожна гривня упродовж року обслуговує п’ять ділових операцій (5 = 150 / 30).

Із кількісного рівняння обігу випливає рівняння попиту на гроші:

 

,

 

де М^d – попит на гроші.

Отже, попит на гроші для операцій залежить від рівня цін (Р), величини доходу (Y) та швидкості обігу грошей (V). Зростання рівня цін та реального обсягу виробництва збільшує попит на гроші для операцій. І навпаки, зростання швидкості обігу грошей зменшує попит на гроші для операцій. Обсяг реального національного продукту (доходу) зростає повільно, в середньому 3-5% за рік у розвинутих країнах. Швидкість обігу грошей є здебільшого постійною величиною, бо пов’язана з досить усталеною структурою ділових операцій у національній економіці. Утім швидкість обігу грошей під впливом різних чинників з перебігом часу може змінюватися. Наприклад, унаслідок запровадження нових технологічних засобів у банківських установах, що прискорило систему розрахунків, швидкість обігу грошей зросла. Якщо швидкість обігу грошей та національний продукт – відносно стабільні величини, то кількість грошей, необхідна для здійснення ділових операцій, залежить від рівня цін.

Загальний попит на гроші для операцій відображає ту кількість грошей, яку економічні суб’єкти хотіли б мати для здійснення ділових операцій.

Друга причина, через яку економічні суб’єкти хочуть володіти грішми випливає з функції грошей як засобу нагромадження. У кожному суспільстві існують глибинні чинники, які спонукають фірми й домогосподарства нагромаджувати гроші. Водночас гроші є одним з активів – поряд з нерухомим майном, акціями, облігаціями, коштовностями тощо, за допомогою яких люди намагаються зберегти, примножити і, головне перемістити своє багатство з поточного періоду в майбутній. Кожна з різноманітних форм зберігання і переміщення у часі багатства має свої переваги і недоліки.

Для простоти аналізу візьмемо до уваги лише два види фінансових активів – гроші та облігації. Перевагою грошей є їхня ліквідність; гроші мають найвищу ліквідність з-поміж усіх активів. Недолік грошей як активів полягає в тому, що вони не приносять процента або приносять низький процент. Облігації ж приносять дохід у вигляді процента, і це є їхньою перевагою над грішми. Проте облігації мають слабини як актив: коли ціна облігації знижується, її власник зазнає збитків, якщо її доведеться продати до строку погашення.

Нагромаджуючи гроші, економічні суб’єкти стикаються з альтернативною вартістю, тобто втрачають дохід у вигляді процента.

Номінальна ставка, як уже зазначалося, є альтернативною вартістю нагромадження грошей. Тому попит на гроші як активи обернено пропорційний до процентної ставки. За низької процентної ставки населення надаватиме перевагу зберіганню великої кількості грошей як активів. Зі зростанням процентної ставки нагромаджувати значні суми грошей стає невигідно. Що вища процентна ставка, то більше потенційного доходу втрачає домогосподарство або фірма, які нагромаджують гроші. Тому зі зміною процентних ставок економічні суб’єкти перерозподіляють портфель активів, змінюють його структуру. Зокрема, з підвищенням процентних ставок зменшуються залишки грошей і збільшуються запаси придбаних облігацій.

Функція попиту на гроші як активи відображає обернену залежність між величиною попиту на реальні грошові залишки та динамікою номінальної процентної ставки:

 

 

Позначимо попит на гроші літерою L, оскільки гроші є активом з найвищим рівнем ліквідності (саме гроші найлегше використовувати для здійснення ділових операцій). Графічно залежність між попитом на гроші як активи та процентною ставкою відображає спадна крива (рис. 1), бо що вища процентна ставка, то менший попит на гроші як активи.

L(i)     Реальні грошові залишки, М/Р

Рис. 1. Функція попиту

на гроші як активи

 

 

Реальну альтернативну вартість нагромадження грошей визначає реальна процентна ставка (r), яка скоригована на рівень інфляції. У даному разі це коригування здійснюється стосовно очікуваного темпу інфляції (π^е), оскільки її фактичний майбутній рівень невідомий:

 

і = r + π^е.

 

Тому функцію попиту на гроші як активи можна записати:

 

 

отже, зі зниженням реальної процентної ставки попит на реальні грошові залишки зростає, бо зменшується реальна альтернативна вартість нагромадження грошей. З іншого боку, що вищий очікуваний темп інфляції, то нижча величина попиту на реальні грошові залишки. Річ у тім, що інфляція спричиняє втрату грішми їхньої купівельної спроможності.

Сукупний попит на гроші – це загальна кількість грошей, якою економічні суб’єкти хочуть володіти для здійснення грошових операцій та нагромаджувати у вигляді активів. Інакше кажучи, сукупний попит на гроші є сумою операційного попиту та попиту на гроші як активи. Оскільки операційний попит на гроші залежить від величини доходу, а попит на гроші як активи – від процентної ставки, то функцію сукупного попиту на гроші можна записати:

 

(М/Р)^d = L(i, Y)

 

З цього рівняння випливає, що попит на гроші є функцією від доходу та процентної ставки. Що вищий рівень доходу Y, то більший попит на реальні грошові залишки; що вища номінальна процентна ставка, то менший попит на них.